10

Взаємозвязки росії і південних словян у хvііі ст.

1. Спільна боротьба Росії і південнослов’янських народів проти Османської імперії.

2. Етноміграційні процеси: переселення сербів і чорногорців на територіюРосійської імперії.

3. Економічні звязки Російської держави з південнослов’янськими народами.

4. Етнокультурний та етноконфесійний аспекти слов’янської взаємодії.

Джерела та література.

1. Спільна боротьба Росії і південнослов’янських народів проти Османської імперії.

У ХVІІІ. відбулося загальне посилення Росії як держави, яка набула всіх характерних ознак імперії. Серед інших геополітичних напрямів прикладання імперських експансійних зусиль особливу увагу Росії привертав південний напрямок – володіння Османської Порти (передусім північне Причорномор’я та Крим). Саме активізація військових дій у цих регіонах посилила надію південних слов'ян на допомогу братньої держави в боротьбі з Османською імперією.

Слід зробити наголос на тому факті, що у всіх російсько-турецьких війнах ХVІІІ ст. брали активну участь серби, болгари, чорногорці та представники інших південнослов’янських народів. Понад те, і сам царський уряд неодноразово звертався до південних слов'ян із закликами "спільними силами вдарити загального ворога".

Під час Північної війни Росії зі Швецією (1700-21 рр.) т. зв. "турецьке питання" також не втрачало актуальності. Петро І прагнучи "прорубити вікно до Європи" не полишав надій збільшити вплив Росії у Чорноморському регіоні. Вже в 1707 р. (тобто фактично ще до доленосної Полтавської перемоги) у російській армії були створені так звані "волоські хоронгвії", що складалися з вихідців із південнослов’янських земель - сербів та чорногорців, а також з молдаван і волохів. Загалом на початок в цілому невдалого для Петра І Прутського походу 1711 р. у російській армії налічувалося шість волоських полків і дві хоронгвії - Польська та Сербська (55). Як відомо, внаслідок поразки і капітуляції об’єднаних сил російської армії 12 липня відбулося Прутського мирного договору 1711. Воєнний стан між Московським царством і Османською імперією продовжувався до підписання Андріанопольської мирної угоди 1713.

Незважаючи на одержану військову поразку спільні воєнні дії Росії з південнослов’янськими народами заклали підвалини подальшої. і, як виявилося, набагато більш ефективної взаємодії братніх слов’янських народів. Під час російсько-турецької війни 1710-1711 рр. південні слов'яни, які перебували під османським гнітом, також вели і самостійні активні бойові дії проти Порти. М. Мілорадович доносив російському уряду з Чорногорії, що ентузіазм християн великий і вони підіймаються всюди проти турок. Під час візиту митрополита Данили Негоша до Петербургу поряд з грошовою допомогою йому було видано 160 спеціально виготовлених медалей на знак подяки за участь у війні 1711 р.

Необхідно підкреслити, слов’янська військова взаємодія поступово набувала все більшої потужності. Зокрема, серби у складі створеного в 1727 р. на Україні гусарського полку разом з українськими козаками брали участь у боях російської армії проти турецьких сил під час війни 1735-1739 рр. Багато сербів воювало тоді й у військах союзниці Росії - Австрії.

Важливим етапом формування політичної взаємодії російського, українського, білоруського та південнослов’янських народів стали Російсько-Турецькі війни останньої третини ХVІІІ ст.

Під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. командуючий дислокованими на Україні гусарськими полками (Охтирським, Сербським та Харківським) генерал-майор І.М.Подгоричанин (чорногорець за походженням), повідомляючи про успішні бої підпорядкованих йому військ проти 10-тисячної армії турків, відзначав хоробрість не тільки російських і українських воїнів, а й сербських, чорногорських, болгарських, волоських офіцерів (59). Так, у 1770 р. в українських козацьких загонах, що входили до складу російської армії під час її походу на Акерман, також були серби, болгари та представники інших південнослов’янських народів (58).

Не меншу мужність і героїзм показали південнослов’яни і у наступній війні Росії в союзі з Австрією проти Османської імперії (1787-1791 рр.). У 1788 р. у Чорногорію для організації антиосманської боротьби російський уряд направив далматинського серба графа М.К.Івелича, якому вдалося сформувати та озброїти військовий загін чисельністю 1300 осіб, переважно чорногорців та герцеговинців. Як пізніше відзначав М.К.Івелич у своєму рапорті на ім’я президента Військової колегії, князя Г.А.Потьомкіна, мужня боротьба балканських слов’ян відволікла на себе не менше, ніж 40 тисяч турків, не давши їм можливості приєднатися до головних сил османської армії. Івелич представив список слов’ян, що відзначилися хоробрістю як у самостійних бойових діях проти турків на Балканах, так і у складі російської армії та флоту, і просив нагородити їх “золотими медалями”, що згодом було зроблено.

Славними подвигами відзначилися представники південнослов’янських народів під час італійського та швейцарського походів Суворова, російсько-турецьких воєн початку ХІХ ст. та більш пізніх військових компаній.

Таким чином. боротьба проти спільного ворога зміцнювала дружні відносини між південними слов’янами і народами Росії, що склалися у попередні віки.