Політична пропаганда та кіно

Від другої половини 30-х р. і особливо під час Другої світо­вої війни все більшого значення в пропаганді почало набувати кіно, що було пов'язане з появою в кіно звуку. Правда, деякі з німих фільмів, таких як «Броненосець Потьомкін» Сергія Ейзенштейна, «Вогні великого міста» Чарлі Чапліна та інші, були визнані шедеврами не лише художнього кіно, але й пропа­гандистського мистецтва, зокрема фільм Ейзенштейна навіть Геббельс розглядав як кіновзірець пропагандистського мистецтва. Тоталітарні режими замовляли митцям політичні фільми на різні теми, в СРСР такими стали історичні фільми «Чапаєв» (реж.Г.та С.Васільє&и, гол. роль — Б.Бабочкін), «Ми з Кронштадту» (реж. Е.Дзіган), «Щорс» (реж. О.Довженко), «Ленін в Жовтні» і «Ленін в 1918 р.» (реж. М.Ромм), «Людина з рушницею» (реж. С.Юмкевич) та фільми часів війни — «Олександр Невський», «Іван Грозний». Ці фільми були пройняті пафосом революційної боротьби, пропагували більшовицькі Ідеї, були спрямовані на поглиблення патріо­тизму та відданості радянським системним цінностям. Більшо­вицька партія через свої відділи пропаганди та культури пильно стежила за політичним спрямуванням кінофільмів, організо­вувала широку агітаційну кампанію навколо перегляду цих фільмів, їхнє жваве обговорення. Водночас у роки війни було

П олітмчна пропаганда в епоху радіо, кіно та ТБ

196

197

ПолНична пролагамдя ■ «паху радіо, кіно та ТЕ

організовано виробництво кінохроніки, яку показували перед будь-яким художнім фільмом, як би в якості пропагандистської увертюри до кінодійства. Кінохроніка представляла собою лаконічний пропагандистський кіносюжет про важливіші події тижня відповідно підібрані та з необхідним патріотичним коментарем.

Значну роль відводили кіно й у третьому рейху. У складі Імперської палати культури було створено кінопалату, нацисти сконцентрували кІноіндустрію в кількох провідних компаніях, які в 1942 р. були об'єднані у велику кінокорпорацію УФА, що контролювала різні студії та підрозділи кіновиробництва й прокату на території не лише рейху, але й окупованих земель. Із точки зору пропаганди, німецькі фільми можна було поділити на документальні, які демонстрували героїзм німців, велич фюрера, мерзенний образ ворогів (фільми «Польський похід», «Хрещення вогнем». «Перемога на Заході», «Зрадники перед судом народу*-); військові, в яких, частково викорис­товуючи документалістику, відображали щоденне життя та боротьбу вермахту, працю в тилу та які мали зближати фронт і тил (фільми «Підводні лодки, на Захід!», «Ескадрилья винищувачів «Лютцов»); фільми, що змальовували переслі­дування етнічних німців «словянськими недолюдками» (фільми «Повернення», «У центрі бурі»); художні, що підтримували фашистську Ідеологію. Останні ділилися на історичні, політико-психологічнІ фільми ліричного, транс-цедентального ідеалізму, ззовні нейтральні, а насправді вони чітко прямували руслом соціальної нацистської політики.

У зв'язку з нашою темою, для нас особливо цікаві фільми перших двох підвидів. Були створені історичні фільми про великих історичних діячів Німеччини, з якими асоціювали себе Птлер і керівництво рейху (фільми «Фрідріх Шіллер», «Бісмарк», «Відставка»), Політико-психологічні фільми мали змінити свідомість німців у потрібному режимові напряму, щоб підготовити їх до майбутніх рішень уряду, які не повинні були підлягати обговоренню. До таких фільмів відносилися «Я звинувачую». «Вічний жид», «Єврей Зюсс»²². Найбільш відомим і талановитим, а заразом і відданим режимові, був режисер В.Лібенайнер, видатним виконавцем головних ролей — П.Хартман. Можна окреслити кілька підставових напрямів нацистської кіно пропаганди: апологетика німецької історії, виділення головних героїв минулого; проповідування вищості

арійської раси, генія німецької нації, звідси чітка орієнтація на антисемітизм; боротьба за єдність німецької нації, ідея панування над іншими народами, які поставали в чорних тонах, зокрема слов'янські «недолюди». Поряд із цим характерними рисами пропагандистського кіномистецтва рейху були роман­тизм, сентиментальність, які доходили іноді до нудотності. У багатьох фільмах панувала ідея смерті, яка інколи ставала нав'язливою, особливо в фільмах «Я звинувачую», «Єврей Зюсо, «Вічний жид», «Ритуал самопожертви» і «Кольберг». Цікаво, що ці фільми, зокрема останні, з'явилися на екранах, коли справа вже підходила до кінця (1944 — 1945 р.), якщо на початку війни фільми пропагували вбивства, то ці останні кінострічки пропагували спасіння душі через спокутування смертю. Як зазначав Роберм Герцштейн. «Нігілізм такої орієнтації на смерть втілював у собі дух націонал-соціалізму. Такий фільм, як «Єврей Зюсс», призначався для широких кіл глядачів; «Ритуал самопожертви» і «Кольберг» були розра­ховані на нацистську еліту, пропонуючи модель спасіння душі»²³. Нарешті не можна не згадати німецький аналог радянської кінохроніки — щотижневі випуски кіножурналів «ГИе пеиі$ске МУосНепзсНаи» (їхня тривалість збільшилася від 12 хв. у 1939 р. до 35 хв. у 1942 - 1943 р.).

Політична пропаганда в епоху ТБ

Після закінчення Другої світової війни протягом заледве 10—15 років західний світ завоювало телебачення (ТБ), що відібрало пальму першості в пропаганді від радіо та кіно. На відміну від преси та радіо ТБ мало ті переваги, що воно використовувало якнайширше образи, тематичні картини з усіх сфер людської життєдіяльності, що мало значний вплив насамперед на емоційну сторону людини. Як би там не було, незважаючи на популяризаторську діяльність радіопромовців, на їхній хист і майстерність, далеко не кожен радіослухач хотів слухати передачі на серйозні теми, які мали вирішальну роль для формування світогляду населення. Це саме стосувалося й друкованого слова. Із ТБ ж справа виглядаїа зовсім інакше, оскільки воно одразу стало джерелом образної інформації про події, про діяльність політичних, державних суб'єктів. Мова образів владної діяльності та відносин була майже повністю зрозумілою найширшим колам глядачів. Вона безпосередньо впливала на психіку людей, що, в поєднанні з певною, а може

Поетична пропаганда ■ «поху ралю, пио та ТБ

198

199

Особистість пропагандист»

й значною вічною цікавістю людей до життя та діяльності політичної й суспільної еліти, збуджувала та тримала їх у постійній напрузі, формувала певні політичні стереотипи та навички. Наступною відміною ТБ від традиційних видів пропаганди стало те, що ТБ поєднувало образи з живим словом тих же державних мужів, політиків, пропагандистів. Це одразу зрозуміли кандидати в депутати, різних інститутів виконавчої влади, які дуже швидко перетворили виборчі кампанії на телевізійні шоу. До цього слід додати й те, що мова образів більш доступна та зрозуміла широким масам, оскільки вони не лише розуміють те, що діється на екранах, але й співпере­живають із героями передач. Нарешті важливим було те, що ТБ давало можливість практично бути співучасником політич­них подій, тому що ТБ оперативно відгукувалося на більшість політичних подій, подаючи в періодичних випусках телевізій­них новин безпосередньо «на живо* передачі з місця подій. Водночас важливо зазначити значно більшу ефективність виступів-звернеиь політичних лідерів по ТБ до громадян, оскільки тут мало місце поєднання образу зі словом. Як приклад можна навести серію промов Кастро під час кубин­ської революції, коли він промовляв протягом 4—6 год. поспіль до учасників мільйонного мітингу в Гавані, а його виступ транслювався по радіо та ТБ населенню цілого острова. Запалюючи своїми промовами кубинців, Кастро врешті-решт добився масової підтримки та схвалення власної політичної доктрини³'.

Починаючи від 60-х р., ТБ міцно увійшло в життя насе­лення індустріальних держав, керівництво яких за допомогою ТБ театралізувало політичні процеси та ті події та акти, які їх супроводжують. Досить нагадати вбивство Кеннеді, а потім урочистий похорон, який транслювали для телеглядачів усієї земної кулі. Потім прийшов час польотів у космос, на Місяць, хельсінської конференції та чисельних візитів «сильних світу цього». Ми вже не говоримо про такі політичні пропа­гандистські програми, як «Время», програми БІ-БІ-СІ, «Тайме» тощо. У зв'язку з цим, особливого значення набули ведучі програм, які буквально нав'язували своє бачення (зрозуміло, у потрібному для відповідних держав напряму) міжнародної та внутрішньої політики. Кінець 80-х р. приніс небачені досі пропагандистські шоу-програми — прямі трансляції з'їздів народних депутатів у колишньому СРСР. Сучасне ТБ, зокрема сателітарне, створює реальні можливості

для співучасті в політичних процесах більшості громадянства постіндустріальних та індустріальних державах. Майже кожен телеглядач піддається різним формам телепропаганди принай­мні хоча б один-два рази на день. Сателітарне ТБ дозволило майже в ту ж саму мить стати свідками та співучасниками важливіших політичних подій сьогодення, згадаймо хоча б війну в Перській затоці, події в колишній Югославії тощо. Тут важливо врахувати ще один пропагандистський момент — зростаючі можливості ефективного маніпулювання масовою свідомістю та вирогідність повернення прямої демократії, яка може настати з поєднанням ТБ із масовим використанням ком­п'ютерної техніки, наявність такої апаратури в кожній сім'ї створить можливість зворотного зв'язку з телестудіями, що реально означатиме проведення миттєвих телереферендумів, плебісцитів навіть у великих, густонаселених державах. Це означатиме також створення певних реальних можливостей для реалізації ідей Руссо про плебісцитарну демократію.

Особистість пропагандиста (Б.К.)

Визначні пропагандисти Античності

Розглянемо ще одну важливу проблему, яка, на мою думку, має ключове значення в пропаганді. Це особистість самого пропагандиста. Політичні, пропагандистські виступи виді­лилися в окремий вид красномовства, вирізняючися значною майстерністю, за республіканських часів в Греції та Римі. Прикладом можуть служити промовці Демосфен (IV ст. до н.е,) та Ціцерон (II—І ст. до н.е.). Промови Демосфена проти македонського царя ФілІппа, названі філіппіками, виступи Ціцерона проти Лугфя Катіліни стали взірцями політичних промов". До нас дійшли 61 промова Демосфена, в яких він відмовився від будь-яких зайвих прикрас і говорив лише про справу, він був не риториком, а промовцем. -«Ним рухала істина переконань, ...ясне розташування матеріалу, строгість розвитку думки, рішучість настрою виступає в його мові, яка велична, але проста, серйозна, однак приємна, стисла, але плавна, чудова, але переконуюча»²⁶. Коли цар Філіпп рушив із військом на Афіни, Демосфен зберіг мужність і своїми промовами закликав до розсудливості та реалізації союзу Афін із Фівами. Після смерті Александра Македонського Демосфен промовами підняв усю Грецію проти Македонії. За заслуги афінський

Частина З

Курс лекцій за редакцією Бориса Кухти

* Частина 1:

З ІСТОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ: ВІД СТАРОДАВНОСТІ ДО НАШИХ ДНІВ

* Частина 2:

ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ, СИСТЕМИ ТА ІНСТИТУТИ

* Частина 3:

ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ І КУЛЬТУРА

* Частина 4:

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

_НАУКИ

ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ І КУЛЬТУРА

_{А БОНЕМЕНТ}

Б ібліотека

' Миколаївської філії

Національного університету

ЛЬВІВ

КАЛЬВАРІЯ

1996

о-Могиля» Лкалсмія

Типи політичної'людини та форми участі громадян у політичному житті

20

21

Типи політичної людини та форми участі громадам у політичному житті

цінності, свої владні відносини. У психологічному відношенні вони найчастіше є інтровертами, які гостро відчувають родові голоси етносів, тому прагнуть переробити все на власний взірець. Громадянство для такого типу людей перетворюється на абсолютизацію патріотизму, який може перерости в шові­нізм, їхнє політичне кредо — «Наш уряд завжди має рацію!»

Третій тип — плюралістичний, до нього належать люди з відкритою натурою, свободолюбиві, готові визнати права не лише свої, але й інших, вони досить легко пристосовуються до нових умов, цінностей. Такі особистості (за звичай екстра­верти) готові до нових завдань, толерантно відносяться до переможених. їхнє кредо - «Живи сам і дай жити іншим!»

Четвертий тип — конфліктний об'єднує людей-борців, які готові захищати Інтереси та цілі власних макро- і мікрогруп, повністю віддаються боротьбі з політичними супротивниками. Такі люди достатньо рішучі в боротьбі, віддані інтересам груп, а тому надійні й бажані як прибічники владних структур, які беруть участі, у політичній боротьбі⁷.

Усі типи різною мірою об'єднує інститут громадянства. Водночас громадянство полягає в належності до певної держави, політичного режиму, які здебільшого визначаються різними проявами форм політичної участі.

Під формами політичної участі розуміють певний емоцій­но-психологічний стан більшої або меншої активності політич­ної людини, добровільність або вимушеність, поведінкові характеристики формального плану, характер і спосіб діяль­ності людини в політиці. Першою формою політичної участі можна вважати апатію. Це стан, коли людина не бере участі в політичному житті (навіть у виборах), є байдужою до полі­тичних подій і не цікавиться загальновизнаними націо­нальними цінностями.

Друга форма участі — лояльність до системи. Такий громадянин бере участь у виборах, поділяє пануючі головні національні та державні цінності. Він досить охоче відвідує громадсько-політичні заходи, які влаштовує влада, усякого роду урочистості, паради, вирізняється шанобливою політич­ною поведінкою, знаходить аргументи для виправдання слабких сторін режиму, що панує.

Третя форма участі — негативізм. Він базується на критиці рішень влади, запереченні системи панування, незважаючи на те, шо негативіст бере участь у формах публічного протесту, він

завжди дотримується норм права. Його крайній прояв — це опозиціонер, людина, яка через свій негативізм може вийти за межі права.

Ще одна форма участі — громадянська, вона полягає в обов'язковій участі у виборах, публічному висловлюванні своїх позицій щодо підтримки режиму, написанні різних листів і пропозицій до владних інститутів, участі в дискусіях, схваленні -діяльності офіційних лідерів.

Вища форма участі — організаційна, яка проявляється в членстві в політичних партіях, участі в організаційних та ідеологічних заходах, пропагандистській та агітаційній праці, матеріальній підтримці певних партій. Це свідомий вибір певної політичної доктрини, ідеології, типу організаційної побудови влади, це свідомий захист режиму. Найвищою формою участі є належність до політичної еліти (для суб'єктів якої, політика стала не лише професією, але й покликанням), систематична участь у прийнятті політичних рішень та організації їхнього виконання.

Зрозуміло, що в залежності від цього за тоталітарних режимів домінує законослухняність, лояльність, відданість, показний патріотизм, апологетика режимові, ґрунтом для яких є страх перед режимом. Однак така участь у політиці є фор­мальною, адже одностайність веде лише до одного стану — суцільного схвалення режиму, що не викликає «кухонної фрон­ди». Дещо вільніше життя за авторитарних режимів, де всі та­кож рівні перед страхом, де участь в офіційних організаціях — це нагорода за відданість режимові; через те, що репресивність режиму дещо менша, то панує апатія, загальна байдужість, яка приховується епізодичними спалахами вірності, Виникає запитання, чи взагалі можна говорити про форми політичної участі за умов тоталітарно-авторитарних режимів? Оскільки фактично йдеться не про людину як безпосереднього учасника політичних процесів, а про виконавця ролі статиста у величез­ному державному хорі. Отже, громадянство за таких режимів лише займає певні чітко відведені для нього місця, його поведінка суворо контролюється, участь у політиці — фор­мальна, політична активність зводиться до того, щоб голосніше викрикнути «слава!» і палкіше та промовистіше дати клятву вічної відданості режимові. Формується -«нова людина» вщент заідеологізована, що мислить категоріями «ми» — *вони», «свій» — «чужий» (це характерна спільна риса цих режимів). Головним параметром стає панування колективного («стад-

Особистість пропагандисте

200

201

Особистість

народ поставив йому мідну статую. У свою чергу Ціцерон, захищаючи республіку від змови Катілінн, звертаючися до римського сенату, розкривав злочинність і низІсть намірів змовників, їхню підступність і нечесність.

Ці великі иромовці-пропагандисти відзначалися насам­перед звертанням до емоційної сфери людини, оскільки політична влада — це особливий емоційний стан, який формується між суб'єктами та об'єктами влади. Тому промовці античних часів бачили своє завдання передусім у тому, щоб не лише повідомити своїм слухачам певний обсяг інформації, ті чи інші факти про події та процеси, але й за допомогою наведених даних навіяти певніш настрій, збудити певні більш-менш сильні відчуття, співпережити разом радість чи гнів, біль або задоволення, мобілізувати всю волю слухачів. У зв'язку з цим. уже античні промовці почали вживати певні риторичні засоби, відповідним чином будувати свої виступи. Як приклад розглянемо промови Демосфена проти царя Філіппа. На початку промови Демосфен характеризував своїх співгромадян як мудрих, розсудливих, сильних і розумних, потім він характеризував царя Філіппа, його політику, те, що він зруйнував грецькі міста, поводився безчесно під час спортив­них змагань, змінив порядок запитань до оракулів і богів тощо. Після цього (викликавши осуд і гнів у слухачів) Демосфен закликав виступити всім разом проти Філіппа.

Схожа побудова промов була н у Ціцерона, характерними для нього були ще більша емоційність, широке використання риторичних питань, патетичних звертань, викриків тощо. Для прикладу наведемо початок першої промови Ціцерона перед сенатом. «Доки ж ти, Катіліно, будеш зловживати нашим терпінням? Як довго ще ти, в своїй скаженості, будеш знущатися над нами? До яких меж ти будеш чванитися своєю зарозумілістю, яка не знає шор?» Ціцерон риторично звертався не лише до громадян, сенаторів, але він звертався й до самої влади, закликаючи покласти край нахабству Катіліни: «О безсмертні боги! В якій країні ми знаходимося? Що за держава в нас? В якому місті ми живемо?» Далі він, вихваляючи римську державність, стверджував, що бездіяльність влади щодо змови Катіліни принесе величезне лихо, а навіть і зруйнує не лише Рим, але й тодішній світ — 4Тут, тут, серед нас, батькн-сенатори, на цих священніших і достойніших зборах, рівним яким у світі немає, знаходяться люди, що думають про нашу загальну загибель, про знищення цього ось міста, більш того, про знищення цілого світу!!!»²⁷

Таким чином, побудова промов спиралася на апологетику спочатку самих слухачів, вихваляння їхніх цнот, добро-чесностей, потім змальовувався чорними фарбами супротив­ник, робилося протиставлення «свій — чужий». Вказувалося також на «винуватців» тога, що сталося, на них могли начепити якийсь епітет або, як би сказали ми, на них «навішували ярлики».

Особливістю усної пропаганди в Античності було те, що пропагандист повинен був безпосередньо нав'язати особистий контакт із окресленими слухачами, оскільки будь-які технічні засоби були ще в майбутньому. Тому пропагандист повинен був лестити слухачам, безпосередньо впливати на них своїм не лише голосом, але й манерою, жестами, навіть одягом І поведінкою. Він був не якоюсь анонімною, далекою особою, а людиною, яку слухачі знали зблизька, бачили на вулиці, у публічних місцях, з якою можна було просто поспілкуватися, знали його родину, членів сім'ї. Як правило, за пропагандистом поки що не стояла могутня політична організація (партія) з її розгалуженими системами підтримки, фінансами, чисельними радниками тощо. Усе це було притаманне республікам — грецьким державам-полісам. Римській республіці, оскільки перехід до монархічного правління кардинальним чином змінив політичну пропаганду та самого пропагандиста.

Із встановленням монархії поле діяльності пропагандиста значно звузилося, його роль почала зводитися до парадних промов, до апологетики режиму й особи та дій монарха. До виступів пропагандистів долучився пишний палацевий церемоніал, пропагандист був пов'язаний заданими темами, потребою виконувати своєрідний словесний ритуал, за що його мистецтво оплачувалося з монаршої казни, його пітримувала тепер державна організація. Саме через це історія майже не зберегла для нас імен видатних пропагандистів періоду імперій.

Хоча саме на цей час припадає діяльність найвидатнішого промовця, пропагандиста в історії людства — Ісуса Христа та його апостолів. Сила слова Христа в його зв'язку з Богом. Як зазначав ЕриестРенан. «В Ісуса не було марев, Бог не говорив із ним як з Істотою, що стоїть поза Ним; Бог жив у ньому, він відчував Його в собі, і брав із свого серця те, що воно йому говорило про його Батька (Отця)... Ісус думає, що він знаходиться в прямих взаєминах із Богом, вірить, що він — син Божий»²*. У зв'язку з цим, голос Христа «раптом набрав незвичної м'якості. Уся його істота дихала безмірною чарів-

Особистість пропагандиста

202

203

Особистість пропагандиста

ністю... Його привітний характер... створив навколо нього особливу захоплюючу атмосферу, від впливу якої ніхто з середовища цих добрих і наївних племен не міг устояти»*⁹. У чому ж секрет впливу особи та проповідей Христа? Отець Олександр Мень зазначав, що Христос був далеким від хворобливої екзальтації, «від несамовитого фанатизму, характерного багатьом подвижникам і засновникам релігій. І Іросвітлена тверезість — одна з головних рис Його характеру»-. Коли Христос говорить про надзвичайні речі, пропагує важкий шлях боротьби, «то робить це без фальшивого пафосу та надриву» . У надзвичайній простоті, великій людяності, Божому милосерді, великій вірі полягали секрети пропаган­дистського мистецтва Сина Божого. Тому записані думки Христа афористичні, вони — суть і спрямовуючі Нового Завіту. Водночас як зазначає Генрі ТІссен: «Біблія не є підручником ні науки, ні історії, але, якщо ж вона усно натхнена, годі ми можемо очікувати, що вона буде говорити вірно й істинно, як лише вона торкнеться хоча б одного з цих предметів»³¹. Окрім цього, велич Христа — у мистецтві емоційного впливу, тому що, як зазначав Ренан, Він -«не наводив своїм учням жодних розсудливих аргументів, не вимагав від них жодних розумових зусиль. Він проповідував не свої переконання, а себе самого*-. Деколи особливо великі та безкорисливі натури при особли­вому піднесенні духу носять «власне такий характер вічного прислуховування до самого себе й вкрай чуттєвості, ...подібні люди одержимі своєю ідеєю, із великою готовністю віддають своє життя, щоб ним закарбувати свою справу»³², це люди, які повністю ідентифікуються зі своєю справою.

Видатними пропагандистами були в святі апостоли — мандруючі проповідники, які виступали усно та письмово, пропагуючи вчення Христа. Пропагандою християнства займалися й апологети — ранньохристиянські богослови та філософи, які доводили переваги нової релігії над політеїстич­ними віруваннями Римської імперії. Наступні тисячу років у Європі, коли християнська Церква з перемінним успіхом боролася за провідництво на континенті, вона розгорнула широку пропагандистську діяльність на захист власних позицій і пропаганду христової віри серед іновірців. Методо­логічною основою цієї діяльності стали слова Христа: «Тож ідіть і навчіть усі народи, христячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів» (Мт. 28: 19, 20).

Пропагандисти Середньовіччя та Нового часу

Оскільки епоха Середньовіччя була часом важкої праці від досвіта до заходу сонця, часом неписьменності, низької культури, який часто називали «середньовічним мороком*, то вирішальними засобами пропаганди були жест і слово. Жест широко використовувався в усій суспільній, побутовій сферах, а також у культурних заходах, слово — у політичному та духовному житті. Роль Церкви тут важко переоцінити, оскільки слово Боже несли священослужителі, місіонери-проповідники. У пізнє Середньовіччя до них долучилися ще й учені, студенти європейських університетів. Одним словом, оскільки пануючою нормою свідомості була релігійна, то жест і слово несли віру, покаяння та спасіння. Відомі богослови Аврелій Авгуапин, Франціск Ассізький, Тома Аквінський та багато інших були обдарованими та красномовними промов­цями та мали значний вплив на формування християнського світорозуміння в населення Європи. Вони допомогли в розбудові централізованих європейських держав, віддаючи перевагу сильній королівській владі над насильством і свавіллям аристократії, тому що створення досить розгалу­женої (єпархії, парафії, монастирі) церковної організації означало організаційну підтримку центральної влади в її заходах для об'єднання різних територій, слабо пов'язаних між собою. Поширення книгодрукування здавалося б перехопило провідництво від живого слова, але це тривало недовго, оскільки буржуазні революції, які залучили до участі в політичних процесах народні маси, знову висунули на чільні місця великих промовців-пропагандистів. Предтечою револю­ціонері в-пропагандистів можна вважати великих релігійних реформаторів — МартІна Лютера, Жана Кальвіна, які словом і посланнями зуміли здійснити Реформацію.

У відомих «Настановах у християнській вірі» Кальвін палко закликав віруючих, як можна краще виконувати своє життєве призначення, нести свій хрест. На його думку, церковні проповідники (пропагандисти — Б.К.) мали призна­ чення бути тими, хто управляє людськими душами, і провіс­ никами слова Божого, вони мали право примусити всіх, у т.ч. і сильних «світу цього», скоритися величі Бога та служити Йому. «Вони мають право наказувати всім — від самих вищих до самих нижчих... Вони мають право зобов'язувати та звільняти, кидати громи й блискавки, але все це — у відповід­ ності до слова Божого»³³. ■■';■■«■ - ■-•'• -■■--.< -~-

г ~

Особистість

204

205

Особистість пропагандиста

Сам Кальвін як пропагандист-проповідник був спокійним, розважливим промовцем, який не стільки захоплював своїх слухачів, скільки їх переконував, він завжди заздалегідь готував свої проповіді, але, як правило, на трибуні імпровізував.

Буржуазні революції в Європі, а також війна за незалеж­ність у Північній Америці, довели важливість особистості провідника революційних процесів для кардинальних суспіль­них змін. Оскільки революції реалізували народні маси, то визначилася з незаперечною силою роль вождя цих мас, не просто лідера, що палає енергією, завзяттям, готового до радикальних дій, але ще й промовця, агітатора та пропаган­диста, який словом, полум'яними закликами та гаслами може підняти маси на повстання, на революційні дії проти віджи­ваючого феодалізму. Саме такими були Лідьберн, Мільтон, Максимільян Робесп'єр, Жорж Дантон та інші. Наприклад, у відомій книзі Томаса Карлейля описувався вплив, який мав Дантон на сучасників. Коли він увійшов у Законодавчі збори, «чорні брови його нахмурені, колосальна фігура тяжко ступає, усі риси суворого обличчя виражають похмуру рішучість. «Законодавці! — гримить його голос. — Що нам потрібно, щоб перемогти? ...Нам потрібна сміливість, ще раз сміливість і сміливість без кінця!» Старики, що чули ці слова до сьогодні розповідають, як цей голос, що спричиняв ехо, запалював у цю хвилину всі серця, зачіпаючи їхні кращі струни, і це вчасно сказане слово відгукнулося по всій Франції, подібно до електричної хвилі»³*.

Тим не менше сфера впливу тогочасних пропагандистів була відносно вузькою, оскільки головними формами їхнього впливу залишалися особисті контакти (збори, маніфестація, парламент, комітет), де кількість учасників була обмеженою. Вплив пропагандиста обмежувався колом осіб, які безпо­середньо його бачили, чули. На всіх решту діяли його друковане слово, харизма посади чи інституту, які він представляв. Як вже зазначалося, із розвитком суспільно-технічного прогресу, зростанням освітнього рівня народу, коло об'єктів пропаганди зростало, тому великого значення набувало мистецтво публіцистів, митців слова, які мали доносити до мас думки пропагандистів.