3. Електронна демократія

Використання інформаційно-комунікаційних технологій та інформаційної інфраструктури для розвитку та посилення демократичних інституцій та розширення участі громадян в громадській та політичній діяльності становить суть «електронної демократії» (е-демократії).

4. Транзитна або транзитивна демократія.

5. Демократії перехідного типу

Україна транзитивна держава, що знаходиться в стані активного формування нових суспільних інститутів та відношень, Якість нових політичних реалій формується на тлі перманентних системних криз, які є однією з основних ознак розвитку перехідного суспільства. Ключовою складовою цих процесів є протиріччя з одного боку між новоствореними політичними, державними і економічними інституціями, які декларують сучасні ліберальні цінності, а з іншого неефективними механізмами реалізації прав і свобод людини і громадянина, що звужує реальний простір дії інститутів громадянського суспільства і провокує перманентну соціальну нестабільність. Кризові явища, що охопили політичну систему в Україні, насамперед пов’язані з особливістю формування «нових демократій», які характеризуються потужною політичною поляризацією суспільства, економізацією всіх сфер політики, правовим нігілізмом — де кожний правовий або конституційний акт розглядається з позиції корпоративних інтересів та тактичної доцільності взяття чи утримання влади. А сама влада сприймається основними політико – економічними акторами, як універсальний інструмент зосередження матеріальних, політико – правових та адміністративних ресурсів. За цих умов національний політико-економічний бомонд не завжди може адекватно реагувати на нові суспільні реалії та виклики, сприймаючи «права людини» в значній мірі не як базовий фундамент реалізації довгострокових державних інтересів, а як декларативну ознаку демократичних цінностей, які потребують легітимізації в очах світової та вітчизняної спільноти.

Індекс демократії ^[1] - класифікація 167 країн світу, складена Economist Intelligence Unit за рівнем розвитку в них демократії.

При складанні класифікації враховуються 60 різних показників, згрупованих по 5 категоріях: вибори і плюралізм, громадянські свободи, діяльність уряду, політична ангажованість населення і політична культура. Вперше індекс був складений 2007 року, доповнений 2008 та 2010 року.

Елітократія

Еліта — (від франц. elite) кращий, добірний, вибраний. Верстви, групи людей, які мають такі особливі людські і професійні якості, що виділяють їх з оточення, роблять обраними, що дає їм право володарювати. Політична еліта — складова меншість суспільства, досить самостійна, вища, порівняно привілейована група людей (або сукупність груп), яка більш-меншу володіє психологічними, соціальними та політичними якостями і бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Контреліта — це опозиційна щодо панівної еліти частина бюрократії, соціальна група, яка виборює право на входження в еліту або на створення нової еліти. Головна мета політичної діяльності контреліти — відібрати владу у панівної еліти. Головними функціями контреліти стає критика владних структур, опозиція здійсненню соціально-економічних перетворень та політичному оновленню суспільства, вимога від населення коректив у владній системі. Політичний елітизм — поділ суспільства на вибрану активну меншість (еліту) і пасивну більшість (маси). Елітократія — влада еліти обраних, що належить до певних верств суспільства. Елітологія — наука про еліту. Система знань про сутність і особливості еліти, участь у житті суспільства і держави, можливості у владній практиці. Теорія еліт— сукупність соціально-політичних концепцій, які стверджують, що однією з головних складових частин будь-якої соціальної структури є вищі, привілейовані прошарки, меншини, які управляють і панують над усім суспільством.

Класична демократія західного типу

Як відомо, термін «демократія», утворений із грецьких слів demos — «народ» і kration — «володарювання», означає «народна влада». У політології вирізняють такі ознаки демократичного режиму: ефективна політична участь громадян у суспільному житті: їхня рівність у процесі прийняття рішень; можливість отримувати вірогідну політичну інформацію; можливість контролю громадян за політичним порядком денним. Політичну систему, яка відповідає цим критеріям, можна назвати формою демократії. Історично первинною формою демократії вважається класична демократія, яка виникла в V ст. до н.е. в деяких містах — державах (полісах) Греції. Характерними рисами цієї форми демократії були такі. По-перше, вона стосувалася лише вільних громадян (політичних прав не мали раби, а також іноземці, жінки); по-друге, ця форма правління практикувалася переважно в невеликих містах, завбільшки як сучасний районний центр, що давало змогу виносити найважливіші питання політичного життя на розсуд народних зборів і вирішувати їх голосуванням. У Середні Віки люди не знали демократичної організації. Тогочасні міські республіки були олігархічними. Рішення по суті ухвалювало вузьке коло заможних купців і цехових майстрів. Передумови сучасної ліберальної демократії почали складатися в Західній Європі лише в XVII ст. із появою ідеї та практики конституціоналізму, зокрема з появою ідеї «поділу влад» і виникненням двох форм правління — парламентської й президентської політичних систем. Важливою особливістю ліберальної демократії є те, що право більшості врівноважується різними обмеженнями на застосування влади й дає змогу поважати та враховувати запити меншин. Громадянські права за ліберальної демократії надаються практично всім, хто спроможний відповідати за свої дії. Процес демократизації політичних режимів був нерівномірний. Виокремлюють чотири хвилі демократизації. «Перша хвиля» демократизації — найтриваліша. Спостерігалася протягом усього XIX ст. і досягла свого піку в 20-х роках XX ст. У 1930 р. кількість ліберальних демократій досягла 21: США, Велика Британія та три її домініони, 14 європейських країн, Коста-Ріка й Уругвай. За цією хвилею стався відступ, пов'язаний із розповзанням «коричневої чуми» Європою. Поразка Німеччини та Італії в Другій світовій війні сприяла відновленню демократії в більшості країн Західної Європи. «Друга хвиля» демократизації датується рубежем 40— 50-х років, коли вибір на користь цього режиму зробив одразу ряд країн, що досягли політичної незалежності. Проте вже наприкінці 50-х років починається новий відступ. Наймогутніша — «третя хвиля» демократизації — почалась у 80-х роках і поклала край егалітарно-авторитарним режимам спочатку в країнах Латинської Америки, а згодом Азії, Африки. «Четверта хвиля» демократизації пов'язується з постсоціалістичною трансформацією в країнах Центральної та Східної Європи й у колишньому Радянському Союзі. Слід звернути увагу на те, що в Східній Європі й на Балканах, за винятком Югославії, після повалення соціалістичного ладу, до влади прийшли переважно сили, які перебували поза панівними режимами, тоді як у Росії, більшості колишніх союзних республік (окрім країн Балтії) владні пости посіли представники партійної, комсомольської, радянської номенклатури.

У сучасній політичній науці вся багатоманітність демократичного процесу зводиться до низки теоретичних конструкцій, або моделей демократії. Отже, моделі демократії. 1. «Протективна» демократія, захищальна. Прибічники цієї моделі демократії Томас Гоббс, Джон Локк, Шарль-Луї Монтеск'є вбачали сенс демократії в тому, що вона убезпечує громадян і від сваволі влади, й від беззаконних дій приватних осіб, а також гарантує рівність усіх перед законом. Інституційними рисами демократії є регулярні вибори. Принципово важливою для цієї моделі демократії є ідея про відокремлення держави від громадянського суспільства, що передбачало невтручання влади в різноманітні сфери суспільного життя й насамперед в економіку. Умовами «протективної демократії» є приватна власність і ринкова економіка. 2. Демократія, що розвивається. На думку Ж.-Ж. Руссо, прибічника цієї моделі демократії, найбільшою вадою всієї попередньої політичної теорії було нехтування моральних аспектів влади та її використання. Демократія — не тільки державний механізм, а й засіб удосконалення людей, розвитку їхніх здібностей. Руссо виступав за пряму демократію. Участь усіх громадян у законодавчій владі унеможливлює прийняття рішень, які завдали б шкоди окремим особам. Багато в чому погляди французького мислителя є утопічними, проте були й досі є важливим інтелектуальним імпульсом для моделювання досконалішого політичного ладу. 3. Модель «відмирання держави». Автор цієї моделі Карл Маркс свободу пов'язував із припиненням економічної експлуатації одним із правових агентів, яким, на його думку, є держава. «Справжня демократія» — це бездержавний лад, за якого державне управління поступається місцем самоврядуванню. Такого ладу можна досягти лише шляхом соціальної революції, яка знищує приватну власність. Протягом тривалого часу діятиме диктатура пролетаріату, головне завдання якої — створити умови для самоліквідації, відмирання держави. Це піраміда виборних органів, підґрунтя якої становлять народні збори (тобто пряма демократія). Усі посадові особи — не тільки виборні, вони можуть бути відкликаними в будь-який час. Зауважимо, що радянська влада, яку проектував В. Ленін і реалізував Й. Сталін, у своєму реальному функціонуванні помітно відрізнялася від марксистської моделі, тобто радянський досвід не підважує авторитету Маркса як теоретика демократії. 4. «Змагальний елітизм». Засновники «змагального елітизму» Макс Вебер, Йозеф Шумпетер надавали демократії суто технічного значення. Це — метод добору найталановитішої та найкомпетентнішої владної еліти, спроможної взяти на себе відповідальність як за законодавство, так і за адміністрування. Ця модель передбачає сильну виконавчу владу, доволі жорсткий контроль владної партії за парламентом, незалежну від політичного ладу компетентну бюрократію. Масам дозволяється лише участь у виборах. 5. «Плюралістична» демократія. Прихильники цієї моделі демократії Девід Трумен, Роберт Даль убачають головне значення демократії в захисті прав меншин. Суспільство — це сукупність численних малих груп, кожна з яких прагне задовольнити власні інтереси. Уряд виступає як посередник у складних процесах взаємодії цих груп. Головний недолік цієї моделі її опоненти вбачають у тому, що вона надає організованим групам завеликого значення й недооцінює можливість концентрації влади в руках наймогутніших із них (так званий «корпоративізм»), 6. «Легальна» демократія». Ця модель демократії, прибічниками якої є Фрідріх Хайєк, Роберт Нозик, кореспондується з моделлю «протективної» демократії. Її засадничий принцип — закон має перевагу над волею народу. Як і «протективна», «легальна» демократія передбачає відокремлення держави від громадянського суспільства (передусім в економіці). В економічному плані модель «легальної» демократії співвідноситься з неоліберальною моделлю, прибічники якої виступають за повернення до «вільної конкуренції» й необмеженого панування ринкових сил. 7. «Партиципаторна» демократія. Англійське слово participation — означає участь. Саме в участі автори цієї моделі (Нікос Пулантцас, Керол Пейтмен, Бенджамен Барбер) вбачають ключ у формуванні нового типу громадянина, що є компетентним, зацікавленим у розв'язанні проблем усього суспільства та поєднує гостре відчуття індивідуальності з колективізмом. Для досягнення цієї мети необхідно створити осередки самоврядування на місцях (зокрема на виробництві). «Партиципаторна» демократія стала прапором «нових лівих» і до сьогодні привертає увагу альтернативних політичних сил на Заході. Насамкінець наголосимо, що названі моделі демократії пов'язані між собою й відображають її реальні форми. Моделі демократії — це ціннісні теоретичні конструкції, й частина з них безпосередньо було виправданням відповідних політичних практик. Через те користуватися ними в порівняльних політичних дослідженнях треба вкрай обережно, проте обійтися без них не можна.