3. Конституційна регламентація соціальних і духовно-культурних засад суспільного життя

Плюралізм форм власності передбачає досить яскраву соціаль­ну структуру суспільства зарубіжних країн. Під впливом науко­во-технічного прогресу вона стала багатошаровою. Існують три основні соціальні спільності:

а) особи, які працюють за наймом і складають абсолютну більшість населення кожної країни;

б) підприємці, у середовищі яких простежується постійне збільшення кількості середніх і дрібних власників;

в) маргінали (лат. marginalis - той, що міститься скраю). Останні - це піддані та громадяни, які живуть за нижньою межею встановленого у країні офіційного рівня забезпеченості.

Науково-технічний прогрес останніх десятиріч спричинив сут­тєві зміни, насамперед, у середовищі осіб найманої праці. Це вия­вилось у депролетаризації трудящих.

Високий рівень розвитку виробничих сил у розвинених краї­нах на основі новітніх досягнень науки й техніки, впровадження кібернетики, комп'ютеризація виробництва та освіти, прорив у сфері мікроелектроніки, впровадження енергозберігаючих і маловитратних технологій, використання роботів тощо спричини­ли падіння попиту на некваліфіковану («сині комірці») і збільши­ли попит на кваліфіковану («білі комірці») робочу силу. Внаслі­док цього з середовища трудящих сформувався новий «середній клас» (адекватні назви - «середні верстви», «білі комірці»). Сьо­годні середні верстви складають близько 70% осіб, що працюють за наймом, і постійно поповнюються «синіми комірцями». В ос­новному - це кваліфіковані працівники із середньою, а часто з вищою освітою; інженерно-технічні фахівці широкого профілю; науковий і проектно-конструкторський персонал, менеджери («золоті комірці») і т. ін. У США та Великобританії кількість інже­нерно-технічних працівників і менеджерів уже зрівнялася з кількістю працівників різних кваліфікацій.

Середній клас зарубіжних країн виконує нині головну функ­цію не тільки на виробництві, а й у суспільстві. Він виступає ос­новним охоронцем існуючих суспільних відносин, носієм паную­чої ідеології, усіх цінностей, створених у суспільстві вільного підприємництва. Можна сказати, що середній клас є гарантом ста­більності цього суспільства, його опорою. Відповідно змінилася й політична роль трудящих. Висновок марксизму про те, що ка­піталізм сам по собі створює могильника в особі пролетаріату, не підтвердився, а пристосовування цієї системи до нових умов вия­вилося досить ефективним.

Щодо великих підприємців, то їх кількість незначна. Проте прибутки обернено пропорційні їх чисельності. Так, у США 60% доходів у 1991 р. припадало всього на 1% сімей.

Паралельно зі змінами соціальної структури суспільства, зро­станням кількості власників і в цілому життєвого рівня населен­ня простежується тенденція до маргіналізації окремих верств сус­пільства. Марґінали, їх чисельне зростання - це результат со­ціальної нерівності, притаманної як розвиненим державам, так і тим, що розвиваються. Це наслідок хвороби, якої ще не вдалося позбутися жодній соціальній системі. Марґінали - це особлива соціальна група зі своїми соціальними інтересами у пошуках ро­боти, житла, матеріальної чи медичної допомоги тощо. До неї належать безробітні, іммігранти, старі люди, що не мають пенсії, оди­нокі люди, багатодітні сім'ї, представники національних меншин. Для них характерний низький рівень освіти (часто неграмотність), погані житлові умови, недоїдання, хитке соціальне становище, залежність від системи соціального забезпечення. Саме тому се­редовище марґіналів є благодатним ґрунтом для створення кри­мінальних структур та екстремістських рухів. За даними амери­канської газети «Нью-Йорк таймс» від 12 жовтня 1992 р., у США нараховується 35,7 млн (14,2%) марґіналів. У країнах ЄС кількість їх також значна - близько З0 млн. чоловік. Тільки у Великобри­танії 11 млн. чоловік належать до прошарку бідних, 30% мешканців Іспанії перебувають за межею бідності.

Водночас треба зауважити, що у конституціях і нормах консти­туційного права демократичних держав є намагання виключити або звести до мінімуму невиправдані соціальні відмінності, соціальні конфлікти, скоротити межу між багатством і бідністю. Про це свідчить аналіз ст. 20 Основного Закону ФРН (1949 р.), ст. 2 Кон­ституції Франції (1958 р.), ст. З Конституції Італії (1947 р.), пре­амбула, а також статті 40, 50 Конституції Іспанії (1978 р.), статті 49, 50, 51 Конституції Болгарії (1991 р.) та ін.

Формою конституційної регламентації засад суспільного життя можна вважати проголошений в основних законах низ­ки країн принцип соціальної держави. Уперше він був закріпле­ний в Основному Законі ФРН: "Федеративна Республіка Німеччина є демократичною і соціальною федеративною дер­жавою" (ст. 20). У подальшому ідея соціальної держави була зафіксована в конституціях інших держав, включаючи держа­ви Центральної і Східної Європи та держави, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Серед конституційних положень, на основі яких здійснюється регламентація окремих сторін суспільного жит­тя, можна виділити положення про взаємовідносини держави і церкви. Звичайною практикою є фіксація в основних законах свободи віросповідання (нерідко - свободи совісті). Напри­клад, у ст.16 Конституції Іспанії гарантується ідеологічна, релігійна і культова свобода індивідів і товариств. Ці свободи можуть бути обмежені у своїх проявах лише для підтримання публічного порядку, що охороняється законом. Ніхто не може бути примушений до висловлення своєї думки з питань ідео­логії, релігії або віросповідання.

За Конституцією Румунії, релігійні культи самостійні, відокремлені від держави і користуються її підтримкою, зокре­ма, через сприяння релігійній присутності в армії, лікарнях, в'язницях, притулках і дитячих будинках (ст. 29).

У прийнятих у XIX ст. конституціях Бельгії і Люксембур­гу визначено, що цивільний шлюб має передувати церковно­му. При цьому в усіх випадках позиція держави є нейтральною щодо церкви або однаково прихильною до всіх конфесій.

Іноді в конституціях акцентується увага на питаннях цер­ковного і світського виховання й освіти. "Релігійне навчання в державних школах, за винятком не конфесійних, є обов'язковим", - зафіксовано в ст. 7 Основного закону ФРН. Але водно­час зазначається, що держава має право нагляду за таким на­вчанням, і жоден викладач не може бути примушений провади­ти його. У § 2 Конституції Норвегії записано, що ті особи, які сповідують євангелічну лютеранську релігію, зобов'язані вихо­вувати в її дусі дітей. У Конституції Туреччини підкреслюється, що "виховання і навчання релігії та етиці має бути проведене під наглядом і контролем держави. Навчання релігійній куль­турі і моральне виховання повинні бути обов'язковими у про­грамах початкових і середніх шкіл" (ст. 24).

У конституціях окремих держав та чи інша конфесія про­голошена державною або національною. "Євангелічна люте­ранська церква є національною церквою" (§ 4 Конституції Данії). Статус євангелічної лютеранської церкви як національної встановлений основними законами Ісландії та Норвегії. Згідно положень британської конституції, монарх є главою англіканської церкви.

У дещо іншій формі відповідні стосунки між державою і церквою відображено в ст. 13 Конституції Болгарії, де поряд з положеннями про відокремленість релігійних установ від дер­жави і про неприпустимість використання їх у політичних цілях зазначено, що "традиційною релігією в Республіці Бол­гарія є східно-православне віросповідання".

Окремо слід згадати Конституцію Греції. По-перше, вона містить спеціальний розділ "Відносини між державою і церк­вою", де, зокрема, записано, що "панівною релігією в країні є релігія східно-православної церкви Христової" (ст. 3), визначе­но засади церковного управління. По-друге, в іншому розділі спеціально визначений статус гори Афон - місцевості, де роз­ташовані монастирі, що належать до різних православних авто­кефальних церков. Як зазначено в ст. 105, частина Афонського півострова наділена "давнім привілейованим статусом само­врядної частини Грецької держави". В духовному відношенні відповідна територія підпорядкована Вселенському (Константинопольському) патріарху. Всі особи, які ведуть там чернече життя, автоматично набувають громадянства Греції. На цій те­риторії, що відома як Свята гора, заборонено селитися іновірцям і розкольникам. Докладний режим Святої гори виз­начається так званою конституційною хартією, яка затверд­жується Вселенським патріархом і грецьким парламентом.

Відносини між державою і церквою належать до сфери конституційного регулювання і в країнах, що розвиваються. Найбільшою мірою це характерно для мусульманських країн, де, як зазначалося, релігія ісламу відіграє важливу роль у суспільному і державно-політичному житті. Закріплення цієї ролі здійснюється зазвичай шляхом конституційного проголо­шення ісламу державною релігією. Іноді в конституціях зроб­лено застереження про неприпустимість перегляду їх поло­жень щодо статусу цієї релігії (Бахрейн, Марокко).

У більшості країн конституційне закріплення за ісламом статусу державної релігії є лише визнанням того факту, що йо­го сповідує майже все населення. Водночас у конституціях йдеться про відданість ісламським традиціям. У конституціях Сирії і Тунісу іслам визначений як "релігія президента". Як правило, визнання ісламу державною релігією поєднується із світськими ідеологічними установками, яких дотримуються правлячі кола. Виняток становлять лише ті країни, де ісламські принципи враховані при формуванні політичних і державних інститутів (Саудівська Аравія та країни Перської затоки) або навіть сама держава визначається як ісламська (Іран). Тут іслам покладений в основу офіційної політико-правової теорії і відіграє майже універсальну роль у суспільно­му житті.

Окрім питань релігії конституції також регулюють:

А) міжнаціональні відносини, їх відповідні форми:

1) національно-територіальна автономія;

2) рівноправність незалежно від раси, національності, мови, релігії;

3) визнання і гарантування колективних прав національ­них меншин.

Б) сімейно-шлюбні відносини (Конституція Китаю, ст. 25, 41).

В) питання науки та освіти.

Наведене вище не суперечить висновку про те, що консти­туції є насамперед основними законами держави, а не суспільства, хоча вони в найбільш загальному вигляді регла­ментують суспільне життя.