Монети Карла і

внутрішніх, справ, Карл помирився з Францією в 1629 р. й з Іспанією у 1630 р. та залишив справу гугенотів і «зимового ко­роля». Таким способом Англія усунулася від справ континенту в часі, коли одме приходило до головного зудару між Францією та Габсбургами в Німеччині.

Головну увагу король звернув на те, щоб зорганізувати фінанси без допомоги парламенту. Його міністри радили собі так, що стягали дотеперішні податки без правної основи, а до того відновлювали давно забуті права корони. Так, вони накла­дали великі суми на землевласників, що не могли виказатися документами власності; багато земель відібрали з приватних рук і признали власністю корони; наложили високі кари на громадян, що без дозволу побудували нові доми в околиці Лон­дона; оподаткували сіль, вино, мило, шкіру й різні засоби пер­шої потреби; назначили постійний податок на будову флоту, хоч до того часу його збирали тільки у надзвичайних випад­ках; вели торгівлю монополіями та ін. Всі ті розпорядки за­тверджували так звана Зоряна палата і Висока комісія — ус­танови, складені з королівських урядовців. Рівночасно заведе­но гострий курс у релігійних справах. Архієпископ Лад висту­пив із теорією про божеське право королів й обов’язок підданих слухати королівських наказів у справах сумління. На цій основі Карл проголосив обов'язкову приналежність всіх громадян до англіканської церкви й почав переслідування де­мократичних пуритан. Прихильників кальвінізму карали в'яз­ницею і грошовими карами, а деколи ще більш жорстоко: пу­ританинові Прієнові, що у своїй книжці виступав проти танків і театру, публічно відрубали вуха. Щоб притягнути народ до англійського віросповідання, Карл наказав прикрашати церк­ви мальовилами й іконами й уладжувати величаві богослужби.

Але пуритани уперто трима­лися своєї віри* й багато їх емігрувало тоді до Північної Америки.

Революція в Англії. Ко­ролівські розпорядки викли­кали велике невдоволення се­ред народу, але Англія була ” настільки стероризована, що до відкритого бунту поки що не прийшло. Натомість проти нового режиму повстала Шот­ландія. Карл намагався і там завести англіканську церкву, настановив церковну єрархію, видав нові церковні закони і завів обов'язковий англікан­ський молитовник. Але коли першого разу в соборі в Един­бурзі почали підправляти НО- Джон Пім, провідник опозиції ву богослужбу, юрба повстала в англійському парламенті

проти «служби Баалевої» із

криками «Папа, антихрист, убити їх!» прогнала духівників із церкви. Шотландці обновили давній союз в обороні віри, так званий кевнент, скликали національний синод і святочно осудили всі королівські реформи. Щоб утихомирити країну, Карл скликав шотландський парламент, але не міг уже спи­нити повстання, що вибухло з незвичайною силою. Почалася війна.

Щоб добути засоби проти ^збунтованої провінції, Карл му­сив скликати англійський парламент — після 11 років пере­рви. Але опозиція в палаті громад під проводом Джона Піма виступила рішуче проти уряду і відмовилася ухвалювати будь-які податки, поки король не змінить своєї політики. Карл швидко розпустив, цей «короткий парламент», а гроші на війну почав стягати прямо з шляхти і духовенства. Тим ча­сом повстанці опанували Шотландію, і їх військо ввійшло до Англії. Під звуки побожних пісень, під проводом своїх провідників пуритани йшли проти короля.

Карл склав із шотландцями перемір'я і скликав у 1640 р. новий парламент, що пізніше дістав-назву «довгого». Гро­мадянство привітало скликання парламенту як доказ, що ко­ролівський абсолютизм іде до занепаду. Опозиція була певна своєї перемоги. Палатаї громад не хотіла навіть приступити до нарад над фінансами, а виступила з жалобами проти політики

уряду. Страффорда і Лада поставлено в стан обжалування як відповідальних за всі безправні закони і замкнено у в'язниці. Щоб їх рятувати, Карл пішов на уступки: утворив

міністерство з-поміж членів опозиції і дав згоду на закон, що парламент мас збиратися щотретій рік, і тільки за його згодою король може його розпустити. Але все ж міністрам іх провин не даровано: Страффорд загинув на ешафоті, а Лад залишив­ся у в'язниці. Знесено також Зоряну палату і Високу комісію. Отже, король потерпів повну невдачу.

Але він не тратив надії, що зможе ще перемогти парла­мент. Тому він рішив наперед заспокоїти Шотландію, виїхав до Единбурга й затвердив усі постанови шотландського парла­менту та церковного синоду. Тим часом у лондонському парла­менті прийшло до поділу на дві партії — радикальних пури­тан, яких називано «круглоголовими» (від зачіски), і прихиль­ників королівської влади, так званих кавалерів. Радикальна партія провела гостру резолюцію проти короля» так звану ве­лику демонстрацію. Карта цідозрювали, що він викликав в Ірландії повстання, щоб цим Способом скріпити свою владу. Далі «круглоголові» перевели ухвалу, що єпископи мають за­лишити вищу палату. Король, бачучи, що значна частина послів противиться тим ухвалам, рішився виступити проти опозиції й обжалував п'ятьох її проводирів за зраду стану. Ко­ли палати не хотіли їх видати, Карл подався до парламенту з

500 озброєними гвардійцями, щоб перевести свою постанову. Але обжалувани утеклі з Лондона, а депутовані прийняли ко­роля криками «Привілеї!» Оборона привілеїв народу проти аб­солютизму стала тепер гаслом дня. Міська рада стала в обо­роні парламенту і рішила виставити військо для його охорони. Тоді Карл залишив столицю в 1642 р.

Розпочалася війна. По стороні короля стали північні й се­редні округи Англії, що в них вплив мали шляхта й англіканська церква, а також кельтські католики. Парламент розпоряджав силами полудня, опирався головно на Лондоні, а також захопив під свою владу флот. Спочатку королеві слу­жило щастя. Він розпочав наступ і підійшов аж до Лондона та заложив свій табір в Оксфорді. Тут він зібрав прихильних собі лордів і депутованих і відкрив свій парламент. Здавалося, що король зможе перемогти повстанців. Але проводир опозиції Пім увійшов у переговори із шотландським парламентом і приєднав його допомогу для англійського повстання. Шот­ландці спочатку держалися нейтрально, а коли королівські сили зросли, налякалися, що король відбере їм релігійні пра- /ва, і ришилися йти рука в руку з англійцями.

Занепад монархії. В армії парламенту настав новий рух, коли до більшого впливу дійшов Олівер Кромвель (1599—1658). Він походив із старого лицарського роду, освіту добув у Кембріджі, від молодих років був під впливом пуритан і пізніше перейшов до крайнього пуританського відламу. У Кембріджській окрузі обрано його деііутованим до «довгого парламенту». Коли почалася громадянська війна, він своїм коштом утворив відділ драгунів з-поміж своїх селян і дер­жавців. У «його війську панували залізна дисциплина, воєнний дух і релігійний фанатизм. Не вільно було пити, бавитися, про­клинати, а вояки перебували увесь час у молитві, співах і на проповідях. Кромвель з особливим завзяттям виступив проти короля. Коли інші повстанці запевняли, що воюють не з коро­лем, а з королівськими дорадниками, він заявляв, що готовий короля застрілити так само, як кожного іншого. V

ІСромвелів полк визначився у боях під Марстенмуром і Ньюбері в 1644 р. та під Несбі в 1645 р., так що парламент ок­ремою ухвалою віддав йому провід над кіннотою. З того часу королівським військам велося все гірше. Вони не мали талано- . витих полководців, а передусім не було в них такого фанатиз­му, як у повстанців. Карл бачив ці невдачі й рішився на ризи- ковний крок: перебраний за слугу, покинув Оксфорд і виїхав до Шотландії Він мав надію, що шотландський нарід допомо­же йому як королеві із шотландської династії. Але шотландці: поставили йому дуже радикальні домагання, між' іншим зне-

сти цілком єпископський устрій і віддати на двадцать років всі морські і сухопутні сили під управу парламенту. Карл не хотів на це погодитися, шотландський уряд ув’язнив його та видав англійському парламентові в 1647 р.

Тим часом серед англійських повстанців прийшов розлад 7 на релігійно-політичному тлі. Повстали одна проти одної дві релігійні партії — прес ви теріяни та індепен- денти. Пресвитеріяни бажали завести в Англії церковний устрій на лад Шотландії. Вони усували єпископів і заводили так званий синодальний лад, в якому громада рішала про цер­ковні справи; очищували церкви з образів, фігур і всяких прикрас, уважаючи їх за прояви забобонів. Проти релігійних противників пресвитеріяни виступали з незвичайним фана­тизмом і між іншим спричинили засуд смерті на архієпископа Лада (1645 р.). Індепенденти трималися також кальвіністських поглядів, але не хотіли прийняти шотландського устрою, ува­жаючи його чужим для Англії. Вони виступали проти деспо­тизму пресвитеріянських духівників і жадали для кожної гро­мади прав рішати про церковні справи. Індепенденти були прихильниками толеранції, дозволяли кожному вирішувати на свій погляд релігійні питання, всякий примус уважали не- християнським ділом. '

Пресвитеріяни мали свою більшість у парламенті, індепенденти спиралися на армії. Між обома партіями прий­шло тепер до боротьби. Коли король був уже в полоні, парла­мент уважав війну за похінчену і рішив розпустити військо. Цим він думав зменшити впливи індепендентів. При тому пар­ламент готовий був привернути владу королеві, якщо він зре­четься влади лад військом і дасть згоду на пресвйтеріяльний устрій. Але військо не захотіло розійтися, вимагало заслуже­ної плати і виступило проти «тиранії» парламенту. Відділ кінноти під проводом корнета Джойса напав на королівську садибу і вивіз короля до армії. Військо рушило на Лондон і ви­могою на парламенті, щоб він видав пресвитеріянських прово­дирів.

Від того часу індепенденти мали все більший вплив на події Кромвель, що був прихильником цієї партії, увійшов до тимчасового уряду, що мав вести управу Англії. В обороні ко­роля виступили тепер шотландські пресвитеріяни, що неохоче відносилися до індепендентів, але Кромвель розбив ЇХ ВІЙСЬКО ; під Престоном. Також англійський парламент розпочав пере- . говори з королем, щоб не допустити до влади індепендентів. Але тоді військо виступило рішуче проти пресвитеріян і в грудні 1648 р. усунуло з палати громад 143 депутованих. Ре­шта послів, в числі /80, прихильники індепендентів, творили від того часу так званий парламе.н т т у л у б.