4. Суспільний лад Афін

Громадяни. Населення стародавніх Афін поділялося на дві ос­новні категорії — вільних і рабів. Серед вільних, у свою чергу, теж існував принциповий поділ: на громадян і негромадян. До ос­танніх належали метеки, чужинці, вільновідпущеники. Кожен грецький поліс, кожна держава, в тому числі Афіни, — це була тісно згуртована община громадян.

Повноправними громадянами (у політичному аспекті) вважалися лише афіняни чиї батько і мати були афінськими громадянами і прожи­вали в законно оформленому шлюбі., які досягли 18-річного віку, що тягнуло за собою обов'язок дворічної служби у війську. Щоправда, спочатку деякий час діяло правило, що для наявності громадянства було достатньо, аби тільки батько мав таке право, а мати могла бути й чужозем­кою, але при законно оформленому шлюбі. Згодом з'явився закон, згідно з яким для повноправності дитини необхідно мати афінське громадянство обом батькам. З 20 років дозволялося брати участь у народних зборах. Гро­мадянин залишався військовозобов'язаним до 60 років, у виняткових випадках оголошувалася загальна мобілізація. За філою закріплювався обов'язок формувати військовий загін з числа своїх членів. Командир такого загону обирався. Тому Перикл у 461 р. До н. Е. До­мігся через Народні збори підтвердження цього закону, встановив­ши так зване "чисте громадянство". Водночас проведено перевірку всіх афінських громадян, внаслідок якої близько 5 тис. Осіб ви­ключили зі списків з усіма наслідками, що з цього випливали. Другу велику "чистку" було проведено у 345 р. До н. Е. За архонта Арея. Позбавлення громадянства неодноразово супроводжувалося конфіскацією майна і продажем "самозваних" громадян у рабство.

Дієздатність афінських громадян наставала з 18-річного віку, коли вони набували права бути внесеними до списків членів дему, в якому числився їхній батько. За правильність внесення людей до цих списків стежили окремі службовці. Приймали гро­мадян у члени дему на його загальних зборах. Кожен повинен був скласти клятву і прийняти громадянську присягу такого змісту: "Я не посоромлю священної зброї і не залишу товариша в бою, захищатиму сам і з усіма все священне і заповітне, не при­меншу сили і слави вітчизни, але збільшу їх, розумно корити­муся існуючій владі та законам, встановленим і тим, що мають бути прийняті, а якщо хтось намагатиметься знищити закони або не коритиметься їм, я не допущу цього і боротимуся проти нього і сам, і з усіма. Також шануватиму вітчизняні святині. В цьому хай будуть мені свідками боги". Відмову в прийнятті у громадян­ство можна було оскаржити до суду — геліеї, але якщо суд під­твердив рішення зборів дему, то скаржника віддавали в рабство. В тому ж разі якщо суд визнавав скаргу правомірною, людину вписували до списків громадян дему.

Громадяни Афін мали й певні обов'язки, серед яких найважли­вішим була військова служба. Звільняли від неї тільки членів Ради 500, державних урядовців і власників кораблів, які служили дер­жаві. Важливими були й обов'язки брати участь у роботі Народних зборів, виконувати певні повинності й сплачувати податок на ко­ристь суспільства, держави. Найбагатші громадяни (перший розряд) мали ще один обов'язок перед суспільством — так звані літургії. Літургії поділяли на звичайні, тобто такі, які повторювалися регулярно, щороку, і надзвичайні. До звичайних належали хорегії (організація і фінансування музичних, хорових, поетичних змагань, театральних вистав тощо), гімнасіархії (організація і харчування учасників спортивних змагань), фінансу­вання спільних обідів під час різних святкувань та ін.

До надзвичайних літургій належала трієрархія — обов'язок спо­рядити військовий корабель. Держава давала громадянину готовий корпус корабля з тим, щоб він повністю його обладнав, забезпечив усім необхідним для плавання. За це такому громадянинові дава­лась змога рік командувати цим кораблем з правом отримання пев­ної частки воєнних трофеїв.

Не можна було призначати комусь літургію двічі на рік, як і два роки підряд. Якщо громадянин вважав, що літургія для нього надто обтяжлива, то він мав право не погодитись з її прийняттям, назвавши при цьому багатшого громадянина. Коли ж і той запере­чував, то перший міг запропонувати другому обмінятися майном і тоді виконати літургію

Основна кількість громадян була людьми середнього достатку, чиї земельні наділи не перевищували 10 га. Фізична праця, крім землероб­ської, вважалася принизливою, недостойною громадянина, нею займа­лися лише іноземці, вільновідпущеники, раби. Цікаво, що охорона пра­вопорядку також вважалася другорядною справою другого сорту, якої вільні люди уникали. Афіни були єдиним грецьким містом, де існувала поліція.

Інша категорія населення - метеки (іноземці). Вони були особисто вільними, володіли майном, торгували, але не мали політичних прав: не могли брати участі в народних зборах та обіймати державні посади. Позбавля­лися участі в народних зборах, і займати посади не мали права. За несплату податків могли потрапити у рабство.

Подібним було положення вільновідпущеників - колишніх рабів, які дістали свободу за особливі заслуги.

Раби в Афінах були повністю безправними. Раб уважався річчю, яку можна купити, продати, подарувати, віддати у найми. Вбивство раба не тягло за собою відповідальності. Раб не міг мати майна: усе вироблене ним було власністю хазяїна. Кількість рабів в Афінах, за свідченням сучасників, значно перевищувала кіль­кість вільних. Так, на 21 тис. афінських громадян і 10 тис. метеків було 400 тис. рабів.

Розрізнялися раби державні і приватні. Державні були в дещо кращому становищі. Вони могли мати своє господарство, купувати й продавати майно, створити свою сім'ю. Державні раби працюва­ли на копальнях, на будівництві оборонних споруд, фортець, про­кладанні доріг, на публічних роботах, у державних майстернях тощо. З них вербували тюремних наглядачів, виконавців судових вироків (у тому числі катів), писарів. Вони служили у відділах охорони громадського порядку, оскільки афінські громадяни таку службу вважали ганебною. Іноді, у надзвичайних випадках, їх залучали до участі у військовому поході. Не раз за заслуги перед державою вони здобували волю.

Чимало рабів становили приватну власність громадян. Вони працювали в домашньому господарстві, ремісництві, полі, були серед них лікарі, масажисти, вихователі, будівельники, веслярі на кораблях та ін. Багато рабів працювали у приватних ремісничих майстернях, дуже поширених в Афінах.

Усім стародавнім суспільствам був притаманний поділ на станові групи. Етнічний статус перетворювався на статус соціальний, правовий. Так з'явилися шудри, мушкенуми, метки, періеки, плебеї. Прадавнє право було суто "народним", воно належало тільки "нам". Основними "класами" Афін були евпатриди, геомори, деміурги, метки та раби. Евпатриди ("шляхетні") - земельна аристократія Афін. їм належало виключне право засідати в ареопазі, з їх числа обиралися базилевси, архонти та інша адміністрація; геомори становили основну частину землеробського населення Афін; деміурги займалися ремеслом.

5. Прийняття законів становило собою демократичну, проте склад­ну процедуру. Щорічно на перших Народних зборах нового року можна було висувати питання про зміну існуючих законів чи ви­дання нових. Якщо збори проголосували за таку необхідність по­зитивно, то громадянину, який вносив цю пропозицію, пропону­вали подати у Раду 500 проект нового закону. Там його й обгово­рювали. Якщо проект Рада схвалювала, то разом з її рішенням його виносили на найближчі головні Народні збори. Законопроект од­ночасно оприлюднювали для всезагального ознайомлення. Схва­лений Народними зборами законопроект, однак, законом ще не був — його передавали в суд присяжних — геліею, де на спеціаль­ній колегії номофетів проводили судову процедуру розгляду зако­нопроекту. Народні збори шляхом жеребкування обирали п'ятьох офіційних опонентів нового проекту, захисників старих законів — синдиків, або синегорів. Так відбувався своєрідний судовий про­цес: громадяни, які пропонували законопроект, доводили його доцільність і необхідність, а синдики захищали старі закони. Номофети вирішували долю проекту голосуванням. У разі позитив­ного рішення законопроект набував сили закону. Отже, роль геліеї у прийнятті законів була, по суті, вирішальною. З процесом законодавства пов'язана ще одна процедура. Йдеть­ся про graphe рагапотоп. Суть її полягає в тому, що на будь-якій стадії проходження законопроекту, навіть у колегії номофетів, про­ти нього міг виступити кожен громадянин, заявивши під прися­гою, що впродовж року порушить проти ініціатора законопроекту судову справу. Подальше проходження законопроекту чи його дія, навіть якщо він був апробований колегією номофетів, призупиня­лись. Справу передавали в геліею, де її розглядали під головуван­ням шести архонтів — фесмофетів. Ініціатор проекту відстоював його доцільність і корисність, а позивач, навпаки, доводив його шкідливість для суспільства, антидемократичний чи навіть анти­державний характер. Якщо вигравав справу скаржник, то ініціато­ра законопроекту карали штрафом або чимось іншим, а в особливо серйозних випадках його навіть могли засудити до страти. Законо­проект вважався скасованим. Той, хто тричі був засуджений на підставі graphe paranomon, надалі позбавлявся права вносити на Народних зборах законопроекти. І навпаки, коли справу програвав скаржник, то він втрачав велику грошову заставу (1 тис. Драхм), яку мусив внести, складаючи скаргу (за умови, якщо не було зібра­но хоча б 1/5 голосів суддів).

6. . Процес dike починався за заявою потерпілого або його законним представником - кіріосом, процес graphe-по заяві будь-якого повноправного громадянина. Людина, що почала процес graphe, мала довести справу до кінця під загрозою штрафу в 1000 драхм. Ніякої матеріальної користі у разі виграшу справи вона не отримувала. Виняток складали справи про порушення фінансових прав держави, про незаконне користування державним майном,про несумлінну опіку. В цих випадках скаржник отримував частину майна, яке конфісковувалося, або частину накладеного на винного штрафу. В разі програшу справи він підлягав штрафу в 1000 драхм, якщо при винесенні рішення на його користь голосувало менше однієї п’ятої частини з числа суддів.

ключове місце в судовій системі Афін займала Геліея, яка деякими дослідника визначається, як "друга іпостась" суверенного народу, який захищав свої права не тільки за посередництвом народних зборів, але і за допомогою геліеі. Сам спосіб комплектування робив її виразником волі народу: кожен рік за жеребом з усіх громадян, які досягли 30 річного віку, обиралося 6000 суддів (по 600 від кожної філи). Звичайно, всі разом вони засідали лише у виняткових випадках. Зазвичай за допомогою дуже складної системи жеребкування їх розподіляли по окремим "палатах", кількість суддів в яких визначалося в залежності від важливості справи. Як правило, в одну колегію ( «палату») входило 500 осіб. Число колегій становило 10. 1000 тисяча геліестов була запасний. До геліеї можна було апелювати навіть на рішення народних зборів, які виконували в деяких випадках судові функції. Її рішення були остаточними і оскарженню не підлягали. Домогтися їх перегляду можна було лише в тому випадку, якщо засудженому вдавалося довести шляхом порушення нового процесу той факт, що більше половини свідків свідчили про помилку, або якщо виявлялося, що він не був викликаний на суд або не з’явився до суду з поважної причини.

В Афінах існувало кілька видів судів,починаючи від стародавнього ради ареопагуі закінчуючи третейськими, які, незважаючи на свій неформальний характер, були визнані державою. ВАреопаге під головуванням архонта-базилевса розглядалися справи про умисне вбивство. За дорученням народних зборів ареопаг міг проводити розслідування справ про державні злочини. На відміну від інших судів, які в своїх рішеннях спиралися тільки на документи і свідчення, Ареопаг міг проводити і самостійні дізнання, і, мабуть, досить часто отримував такі доручення від народних зборів, а іноді і виробляв їх за власною ініціативою. Документи свідчать про ряд випадків, коли найбільш складні і викликали найбільшу увагу справи розслідувалися саме Ареопагом. Втаких випадках засідання проводилося у вечірній час, а судді повинні були сидіти з пов'язками на очах. Це, на думку афінян, повинно було забезпечити їх неупередженість.

Справи про ненавмисних убивствах розглядалися судом ефетов. Розбій, крадіжка та інші майнові злочини розглядала колегія одинадцяти. Цивільно-правові спори про майно підлягали ведення третейського суду і у незначних справах - колегії сорока. З часу Перікла були створені суди по демам. Іноді, коли мова йшла про особливо тяжкий злочин, як суд виступало народні збори. Дельфиния займалася розслідуванням справ тих, хто зізнавався у скоєнні вбивства, але стверджував, що надійшов законно.

Цивільні справи в Стародавніх Афінах розглядав той суд, який призначили для себе позивачі. Це був суд першої інстанції. Крім того, має бути ще два суди, Один з яких призначається для розбору справ між приватними особами, і тому в нього може звертатися кожен, хто вважає себе ображеним іншою людиною. Особливий суд засновується для тих випадків, коли, на думку будь-якого громадянина, ким - небудь порушуються інтереси суспільства, і він бажає прийти їм на допомогу. Для кримінального суду існувала тільки одна інстанція, складена з призначених за жеребом суддів з числа виборних посадових осіб. Судді обираються на один рік і перед вступом на посаду давали на народних зборах клятву вершити справи Справедливо і неупереджено.

за жінку і неповнолітнього діяв глава сім'ї, за раба -його пан, метеки – простат (покровитель).

Всі необхідні у справі докази - документи, свідчення, що скріплюються клятвами. В якості свідків могли виступати не тільки вільні громадяни, а й раби. Показання свідків не могли давати тільки жінки і неповнолітні.

Після закінчення судового слідства призначався день засідання. В судовому засіданні секретар суду оголошував скаргу обвинувача (позивача) і заперечення іншого боку. Потім сторони виголошували промови. Для промов в більшості випадків відводився певний регламент, час якого вимірювався особливими водяними годинниками. Обом сторонам давалося рівний час, причому на той час, протягом якого зачитувалися тексти законів, документи або оголошувалися показання свідків, водяний годинник зупиняли.

Судовий процес проходив відкрито, і було прийнято впливати на суддів усіма доступними сторонам засобами. Позивач і відповідач могли приводити до судових засідання батьків, дружин і дітей, які своїми проханнями і плачемо намагалися впливати на рішення суду. Вони могли наймати ораторів, майстерних в судових дебатах. Промовці готували для своїх клієнтів мови для виступу в суді, в яких вони повинні були аргументовано і логічно обґрунтовувати свої домагання.

Судове засідання закінчувалася таємним голосуванням. У разі рівного розподілу голосів, яке могло вийти, якщо суддя утримувався від голосування, підсудний вважався виправданим. Всі сумніви тлумачилися на користь обвинуваченого, що можна розглядати як прообраз принципу презумпції невинності.

принцип гуманізмузнаходив своє вираження в тому, що, якщо обвинуваченому загрожувала смертна кара, то йому дозволялося до винесення вироку покинути назавжди Афіни, зберігши, таким чином, собі життя.

7. У Афінському праві спочатку також діяло звичаєве право, яке і в подальшому продовжувало відігравати досить важливу роль. Але з часом воно поступилося місцем закону. Визнання законодавства, а не звичаю, як основної форми правотворчості, супроводжувалося кодифікацією правових звичаїв, які склалися в архаїчну епоху. Серед таких збірників, зокрема, Закони тирана Драконта в Афінах (біля 621 р.до н. е.), які були присвячені головним чином новій організації суду, покаранням за різні порушення священного й суспільного укладу. Вони скасували будь-які привілеї, в

тому числі родової знаті, в сфері кримінального покарання. Практично за будь-який злочин, зокрема, за крадіжку, навіть крадіжку овочів з городу, Драконт карав смертю. Коли Драконта спитали, чому він за велику частину злочинів призначив смертну кару,він, як говорять, відповів, що «дрібні злочини, на його думку, заслуговують цього покарання, а для великих він не знайшов більшого»Тільки за посягання на недоторканність особи міг бути призначений штраф. Злочином вважалося нанесення образи не тільки самому потерпілому, але і всьому його роду, тому скарги в суд могли подавати як потерпілі, так і їх родичі. Закони передбачали можливість примирення злочинця з

рідними убитого або з тим, кому було заподіяно збиток. Формою реалізації цієї можливості стала компенсація, вид і розміри якої встановлювалися угодою сторін (або в худобі, або в грошах) — вельми своєрідним інститутом додержавного афінського права.За деякими даними, закони Драконта (за винятком покарань за вбивства й тяжкі злочини) були скасовані Солоном у процесі проведення ним всеосяжної кодифікації афінського права. Як зазначав Солон, життя суспільства повинно регулюватися правом і законами, прийнятими при загальній згоді. В грецьких містах-державах у громадян з дитячих років виховувалася повага й навіть шана як до законів, так і до встановлених в них полісних порядків.

Поряд із законами велике місце в афінському праві займали так звані псефізми - постанови народних зборів, прийняті відносно окремих осіб, але іноді містять і загальні норми права. Характерною рисою афінського права була його слабка систематизація, збереження пережитків родового ладу.

Важливе значення в якості джерел права мали міжнародні договори, перш за все з іншими грецькими полісами. Договори укладалися з найрізноманітніших питань: мирні договори, договори про союзи (афінська симмахия), про арбітраж, про правове становище іноземців (наприклад, про право укладати шлюби між громадянами полісів, купувати нерухомість) і навіть подібності договорів про правову допомогу (про компетенцію судів щодо громадян іншої сторони) і ін. Виконання договорів забезпечувалося клятвами, а іноді заручниками.

Афінське право не було систематизованим, не всі правові інститути були достатньо розроблені. Наприклад, інститут права власності основну увагу відводив володінню та не містив власне визначення права власності як абсолютного права особи. Остаточно було закріплено право власності на землю, тварин і рабів. Особливістю права власності було те, що обмежувалася концентрація в руках однієї особи надто великих земельних володінь.

Зобов'язальне право знало різні види договорів (купівлі-продажу, найму, позики, товариства, поклажі тощо), які укладалися, переважно, в письмовій формі та забезпечувалися закладом, завдатком,поручительством.

У шлюбно-сімейних відносинах право забезпечувало провідну роль чоловіка, жінки ж були позбавлені багатьох прав. Спадкування могло здійснюватися за законом і за заповітом. Батько мав право позбавити синів спадку.

Кримінальне право розрізняло злочини проти держави та проти особистих інтересів. Найтяжчими злочинами вважалися: державна

зрада, обман народу, образа богів, крадіжка храмового майна. Ті, хто скоїв державні злочини, оголошувалися поза законом, і кожен мав право їх убити. До серйозних злочинів належали: вбивство, зрада дружини й образа. Серед злочинів проти власності найтяжчими вважалися крадіжка майна та підпал.

Покарання були такі: смертна кара (засудженому надавали право прийняти отруту), штраф, тілесні покарання (для рабів), позбавлення волі (застосовувалося лише як запобіжний захід, щоб недопустити втечі), агамія (позбавлення політичних прав і повна або часткова конфіскація майна), відшкодування збитків, продаж у рабство та ін.