3. Конструкції з чужим мовленням.

3.1. Пряма мова – дослівно відтворений чужий вислів, у якому збережено його лексичні, синтаксичні та інтонаційні особливості.

Речення з прямою мовою складаються з двох компонентів: чужої мови як змістового ядра та слів автора, які її вводять, коментують. Існу­ють два різні способи включення прямої мови до тексту: з виділенням прямої мови в абзац і без її виділення в абзац. Перший спосіб передбачає постановку слів автора у препозиції до попереднього абзацу. При пост­позиції та інтерпозиції (всередині) слова автора в окремий абзац не виділяються, а відокремлюються від прямої мови за допомогою тире. Наприклад:

І тоді тато уже грізно наказав йому:

– А не йдеш, Морозе, то й не йди до нас, і не йди на жито-пшеницю, усяку пашницю: іди краще на круті гори, на моря, на ліси, нам шкоди не роби! (М. Стельмах).

– Дозвольте і мені, панове, річ держать, - тут обізвалася Лисиця (Л. Глібов).

– Слухай, Семене, - кажу йому, коли після зміни вийшли з заводу, - ного ти через Гімалаї летів сюди? (О. Гончар).

Якщо пряма мова вводиться в текст без виділення в окремий абзац, вона береться в лапки. Наприклад: А голос твій бринить, співа з жур­бою: «Я тут, я завжди тут, я вся з тобою!» (Леся Українка).

Розділові знаки при прямій мові залежать насамперед від розташу­вання слів автора. Слова автора можуть стояти перед прямою мовою, після неї або ж усередині прямої мови.

1. Якщо пряма мова стоїть після слів автора, то після них ставиться двокрапка, сама пряма мова береться в лапки і перше слово пишеться з великої літери, а після лапок ставиться крапка. У кінці прямої мови знак питання, знак оклику і три крапки ставляться перед лапками. Напри­клад: Мовили пращури: «Мудрість не в словах, а в діяннях». (Р. Іваничук); Раптом зброя заблищала, і гукнуло військо хором: «Ми готові йти до бою! Краще смерть, ніж вічний сором!» (Леся Українка).

А: «П». А: «П?» А: «П!» А: «П...»

2. Якщо пряма мова стоїть перед словами автора, то після неї ста­виться кома (знак питання, знак оклику, крапки) і тире. Крапка після прямої мови перед словами автора не ставиться. Слова автора почина­ються з малої літери. Наприклад: «Не на тебе ждать я буду», – так поет відповідає (Леся Українка); «Здоров був, любий!» – жінка говорила, а в голосі її сльоза бриніла (Леся Українка).

«П», – а. «П?» – а. «П!» – а. «П...» – а.

3. Коли слова автора розривають пряму мову, виділену лапками, то між прямою мовою та словами автора лапки не закриваються і не від­криваються знову після слів автора. Якщо на місці розриву прямої мови словами автора не мало бути ніякого розділового знака або мала б стояти кома (крапка з комою, двокрапка, тире), то слова авто­ра виділяються з обох боків комою і тире й починаються з малої літе­ри. Наприклад: «Отак і вам зробити, друзі, треба, – сказав тоді схвильований Тарас, – землі і волі не чекайте з неба, ніхто її не виборе для вас...» (Г. Донець); «Голос маю, – каже лицар, – та не тямлю віршу­вання» (Леся Українка).

«П, – а, – п».

4. Якщо перша частина прямої мови – закінчене речення, то перед словами автора ставиться кома (знак питання, знак оклику) і тире, слова автора починаються з малої літери, а в кінці їх ставиться крапка й тире. Пряма мова після слів автора пишеться з великої літери. Наприклад: «Треба написати про тебе нарис у газеті, – докинув Отава. – Це теж. мило: з простого селянського хлопця виріс видатний лікар» (П.Загребельний); «І що воно за жінка? - придивлявся Богдан. - Чи то віхоть вогню заблудився у її тілі, чи сам дідько всівся на кінчику язика» (М. Стельмах).

«П, – а. – П». «П? – а. – П». «П! – а. – П».

5. Якщо перша частина прямої мови закінчується крапками, то пе­ред мовою автора вони зберігаються, а після них ставиться тире. У кінці слів автора ставиться крапка або кома (залежно від того, чи друга части­на прямої мови становить окреме закінчене речення чи є продовження перерваного речення) і тире. Друга частина прямої мови починається відповідно з великої чи малої літери. Наприклад: «На сьомій сторінці дірка... – сказав педант, переглядаючи книгу, – і на восьмій теж» (нар. тв.); «Іди... – кажу я голосніше. – До побачення» (В. Дрозд).

«П... – а, – п». «П... – а. – П».

6. Якщо в словах автора є два дієслова, що вводять пряму мову, і пер­ше з них стосується частини прямої мови у препозиції, а друге – в пост­позиції, то перед другою частиною прямої мови після слів автора ста­виться двокрапка й тире. Перше слово прямої мови пишеться з великої літери. Наприклад: «Ваш випад, сеньйоре, я пропускаю мимо вух, – не­дбало кинув Вовик і звернувся до Марії: – Тобі тут, Марійко, здається, не дуже весело буде...» (О. Гончар).

«П, – а: – П».

7. Якщо пряма мова стоїть усередині авторських слів, то перед нею ставиться двокрапка, а після прямої мови залежно від контексту може стояти кома, тире або кома і тире. Наприклад: І звелів одвітовати по-запорозьки: «Козак з Лугу», бо запорожці здоровкались, мов хиже пта­ство на степу (П. Куліш); Хотів іще [панотець] сказати: «Ти робиш нав­мисне дідові шкоду?» – але ці слова застигли йому на устах, бо не мав нагоди їх виповісти (А. Мартович); Тоді Славко скаже йому: «А я маю ще більшу гризоту», – та й признається в усьому (А. Мартович).

А: «П», а. А: «П» – а. А: «П», – а.

Примітка. Лапки, що виділяють якесь слово або кілька слів у кінці прямої мови, зберігаються перед зовнішніми закритими лапками тоді, коли між ними стоїть знак оклику або питання. Наприклад: «Ти дивився кінофільм "Данило – князь Галицький”?» – спитав він товариша. Але: Він сповістив: «Повернувся на пароплаві «Іван Франко».

Діалог і полілог мають два способи відтворення на письмі: діалогіч­на (полілогічна) мова може записуватися з виділенням кожної репліки в абзац та без виділення в окремий абзац, тобто запис діалогічної (полілогічної) мови одним рядком.

Якщо репліки діалогу (полілогу) виділяються в абзац, перед ними ставиться тире, лапки не вживаються. Двокрапка після слів автора пе­ред прямою мовою ставиться лише тоді, коли в авторських словах є дієслова зі значенням мовлення чи мислення або вони допускають до­повнення такими дієсловами. Наприклад:

Вже біля села фельдшер зупинився, збентежено кахикнув:

– Я, мабуть, піду. Ви ж дивіться, не напувайте його самим молоком. Пополам з перевареною водою розводьте...

– Ви пробачте, коли що не так, - повільно заговорив Ярошок. - Самі бачите...

– Та що там, голубчику!

– Ну, то спасибі вам! (А. Дімаров).

Смерть на поріг. А ти:

– Привіт! Пожди! Я не змінив ще світ!

– Куди ж ти час подів?

Дала ж тобі на працю стільки літ! (Д. Павличко).

Але:

Тут доктор Рудольф не може стримати свого здивування. Ро­зуміється, він готов дати й це слово, але йому хотілось би наперед...

– Нічого наперед ви не можете знати. Або слово, або ви нічого не знатимете.

– Добре. В такому разі я даю слово.

– Але пам’ятайте: що б ви не дізнались, це не може зламати вашого слова.

Я пам’ятаю й дотримаю свого слова (В. Винниченко).

Якщо діалог (полілог) не розбивається на абзаци, а репліки йдуть одна за одною без указівки на мовців, кожна репліка береться в лапки, а між ними ставиться тире. Наприклад: «Ви на лекції?» – «Так». – «Тоді я вас проведу». – «Але... я ще збиралася поснідати...» – «Так і я ж не їв! Знаєте що, тут недалечко кафе...» (А. Дімаров).

Примітка. Перед кожною реплікою (в тому числі й першою) мож­на ставити тире, тоді кожну парну репліку слід брати в лапки. Напри­клад: – Ви на лекції? – «Так». – Тоді я вас проведу. – «Але... я ще збира­лася поснідати...» – Так і я ж не їв! Знаєте що, тут недалечко кафе.

Якщо ж після реплік ідуть слова автора, то тире ставиться тільки після прямої мови перед словами автора. Наприклад: «Що таке», – пи­таю. «Сом! Рятуйте!» –«Де сом, який сом?!» – «На гаку сом». – «Так одчіпляйте, – кричу, – а то втопить!» – «Зашморгнуло на руці, не від­чеплю!» – «І давно він вас так возить?» – «З-під Канева мчу» (Остап Вишня).

«Шворка ослабла, слава Богу!» – каже дідок. «Тягніть!» – кажу. «Не підтягну» (Остап Вишня).

3.2. Неряма мова – чужа мова, уведена в авторський текст як мова автора.

Непряма мова зі словами, які її вводять, становить одне складно­підрядне речення і виступає в ньому підрядною частиною щодо слів автора. На відміну від прямої мови, непряма мова міститься після слів автора. Наприклад: Літо осені питає, де поділись журавлі (В. Китайгородська); Вона ледь доторкнулася губами його щоки і, згораючи в рум’янцях, ска­зала, що після відпустки, в неділю, себто сьогодні, їхатиме назад (Г. Тю­тюнник).

Примітка. У кінці складнопідрядного речення з непрямим питан­ням знак питання не ставиться. Наприклад: «Чи воли, бабусю, гово­рять?» – питає Чіпка в Оришки (Панас Мирний). – Чіпка питає в ба­бусі Оришки, чи воли говорять.

Якщо головна частина речення питальна, то в кінці складнопідряд­ного речення з непрямим питанням знак питання ставиться. Напри­клад: Пам’ятаєте, який у мене веселий дід був? (Ю. Яновський).

3.3. Невласне пряма мова – це своєрідне поєднання, проміжна ланка між прямою і непрямою мовою, особливий стилістичний прийом, що допомагає авторові глибоко розкривати внутрішні почуття героїв.

Як і пряма мова, вона зберігає лексико-фразеологічні, синтаксичні, емоційно-оцінні особливості мови того, хто говорить. Во­на не має типізованої синтаксичної форми. У таких випад­ках автор ніби перевтілюється в своїх героїв, передаючи їхні думки, переживання, використовуючи при цьому ті лексичні, фразеологічні і граматичні засоби, які б вико­ристовували його герої у відповідній ситуації. Таке пере­давання чужої мови є літературним прийомом, за допомо­гою якого письменник включає специфічне мовлення ге­роїв в авторську розповідь і таким чином характеризує своїх героїв.

Невласне пряма мова може являти собою окреме само­стійне речення чи кілька самостійних речень, які або без­посередньо включені в авторську розповідь, або продов­жують один із способів передавання чужого мовлення, чи, йдучи за згадкою предмета, теми чужого мовлення, розви­вають цю тему, напр.:

Раз – він вже парубкував тоді – йому здалося, що він розв’язав оту життєву загадку. От якби мати вірну дружину, тиху, сумирну, щоб перед нею можна було розкрити своє серце, показати, що там набо­ліло, запеклося, що труїть чоловіка, щоб вона пожалува­ла і своїм тихим, приязним словом, мов рукою, зняла всю вагу з серця. Тоді і сухар смачний, тоді і праця неважка! Шматок хліба з водою, аби, серце, з тобою! Відтоді дум­ка про вірну, тиху дружину, скрашала його безталання. Одружиться він, візьме жінку по думці, і горе навіки по­тоне в хвилях родинного щастя! Аби дівчину наглядіти. І він наглянув дівчину зовсім несподівано (М. Коцюбин­ський).

Деякі вчені розрізняють невласне пряму мову і напівпряму. Напівпрямою мовою вважають чужу мову, що вводиться до авторської мови без зазначення її прямої цитації, однак з посиланням на мовця та відтворення її стилю. У напівпрямій часто використовуються форми роз­мовної мови, вставні слова і конструкції, модальні слова то­що, напр.: Петро Птаха хвалився, що цього літа пускав ніби поїзди з німцями під укіс, будучи бойовиком у групі са­мого Котовського! (Ю. Смолич). Напівпряма мова в худож­ніх творах нерідко переходить у невласне пряму мову.