5. Великий розвиток в епоху Відродження отримують неоплатонизм і аристотелізм, між якими відроджується полеміка щодо переваги.

Арістотелізм епохи Відродження. Епоха Відродження повернула до життя учення Арістотеля. Нові філософи знов звертаються до Арістотеля, зокрема, до його розуміння душі в трактаті «Про душу». Починаються спори і розбіжності (у головному вогнищі Відродження - Італії).

Спори розгораються між прихильниками Ібн Рошда (аверроїстами), що врятувалися від інквізиції, і ще радикальніше настроєними александристами - послідовниками древнегрец. філософа Олександра Афродісийського (кін. II ст. н.е.)

Корінна відмінність стосувалася питання про безсмертя душі – головного питання в церковному віровченні. Аверроїсти розділяли розум (розум) і душу і вважали розум безсмертним, як вищу частину душі, а александристи наполягали на цілісності арістотелівського учення і його тезі про те, що всі здібності душі начисто зникають разом з тілом (величезна єресь!).

Вважається, що александристи і аверроїсти зіграли значну роль в створенні нової ідейної атмосфери, проклавши шлях до природничонаукового вивчення організму людини і її психічних функцій. По цьому шляху пішли багато філософів, натуралісти, лікарі. Їх творчість пронизувала віра у вирішальну роль досвіду, в перевагу спостережень, прямих контактів з реальністю, в «незалежність знання від схоластичної мудрості».

Найвідомішим аристотеліком є Пьєтро Помпонацци. У його роботі “Про безсмертя душі” обговорювалася проблема, яка для XVI ст. стала центральною. В порівнянні з чуттєвою душею тварин інтелектуальна душа людини здатна пізнавати універсальне і надчуттєве. Проте вона не відокремлена від чуттєвих образів, через які йде до пізнання. Але душа в його розумінні не може обходитися без тіла, вона належить тілу, не може здійснювати без нього свої власні функції. Тому вона вважається формою, яка народжується і гине разом з тілом, не маючи ніякої можливості діяти окремо від нього.

Проте, Помпонацци не хотів зовсім заперечувати безсмертя душі, він хотів тільки спростувати тезу про те, що цю “істину можна продемонструвати за допомогою розуму”. На думку Пампонацци душа безсмертна в припущенні віри, яке повинне затверджуватися засобами віри, а інші аргументи тут не підходять. Отже, він спирався на теорію “подвійної істини”, в якій розрізнялися істина, доступна розуму, і істина, доступна лише для віри.

Проте, всупереч цьому нищівному руйнуванню метафізичного образу людини, Помпонацци знов звертається до ідеї людини як “мікрокосму”.

Душа у Помпонацци опиняється на першому місці в ієрархії матеріальних істот, і тому граничить з нематеріальною суттю, об'єднуючи ті та інші. Душа – матеріальна порівняно з нематеріальними істотами і нематеріальна порівняно з матеріальними істотами; причетна як до розумного, так і до матеріального; коли вона діє у згоді з духовною суттю, вона божественна, а коли діє як тварина, то в неї і перетворюється.

Відродницький неоплатонізм. Для ренесансної культури властиве стихійне самоутвердження людської особистості в її творчому відношенні до навколишнього світу і до себе самої. В епоху Відродження простежувалися спроби абсолютизувати людський розум, здібності та прагнення людини до прогресу. В філософсько-психологічному плані спроби обґрунтування такого синтетичного світосприймання пов'язувались із неоплатонізмом, який і визначив теоретичні засади ренесансного світогляду. Відомі 3 основні історичні типи неоплатонізму — античний, середньовічний і ренесансний.

Античний неоплатонізм органічно поєднував ідеї Платона й Арістотеля, згідно з якими досконала краса — це зорово і загалом чуттєво сприйманий космос (надмірно споглядальний).

Середньовічний неоплатонізм пояснював не лише природу, природну людину, космос, а насамперед теоретично доводив сутність Абсолютної Особистості, що існує вище від природи, світу і є Творцем будь-якого буття та життя з нічого. Найвищою красою вважався Бог і створений ним світ (середньовічний неоплатонізм — теологічний).

Згідно з головним постулатом неоплатонізму Відродження, людська особистість бере на себе функції божества, але вона абсолютна не в своєму надсвітовому існуванні, а у вияві творчих здібностей. Неоплатонізм Відродження передусім антропоцентричний, який вихідним першообразом розглядав тілесну оформленість людської особистості, яка математично обчислена, проте становить предмет самоцінного естетичного задоволення. Звідси проблеми пропорції, симетрії, числових канонів, ритму, перспективи, гармонії, що зумовлюють розуміння краси. Дослідженню цих проблем приділяли значну увагу майже всі митці Відродження.

Чуттєвий космос, єдиний і надсвітовий Бог, Творець світу й особово-тілесна окрема людина — три моделі розуміння світу, людини і мистецтва, які розглядалися на засадах ренесансного неоплатонізму, в якому першочергове значення має гуманістичний зміст.

Неоплатонізм в цей період не означає відродження платонівської думки, вираженої у формі діалогу. Знов відкриті платонівські діалоги читали в світлі пізньої платонічної традиції, тобто платонізму з багатовіковими нашаруваннями християнського характеру.

Проте дуже небезпечним було повернення деяких філософів-неоплатоників Відродження до грецьких і східних учень, що звертаються до магії (розповсюдилися в деяких письмових джерелах), що відбилося на їх поглядах.

Неоплатонізм в епоху Відродження досяг особливого розквіту в XV ст.

Теоретики неоплатонізма цього періоду: 1) протиставляли схоластичній систематизованій філософії нову філософську систему, засновану на ідеях Платона; 2) запропонували нову картину світу, в якій зменшувалася роль Бога і посилювалося значення первинних (по відношенню до світу і речей) ідей; 3) не заперечували божественну природу людини, але при цьому розглядали її як самостійний мікрокосм; 4) закликали до переосмислення ряду постулатів колишньої філософії і створення цілісної світової філософської системи, яка узгоджувала б всі наявні філософські напрями.

Розквіт неоплатонізму з філософської точки зору відбувся завдяки, роботам Миколи Кузанського і Флорентійській Платонівській академії на чолі з Джованні Піко делла Мірандола.

Джованні Піко делла Мірандола (1463 — 1494) спробував об'єднати всі відомі йому релігійні і філософські учення і створив твір "900 тез", головні ідеї якого полягали в тому, щоб: 1) прославити людину і відокремити від навколишнього світу, визнати окремою реальністю ("четвертим світом" космосу, разом з елементарним, небесним і ангельським); 2) визнати за людиною повну свободу вибору; 3) об'єднати всі філософські учення і знайти "золоту середину" шляхом їх узгодження.

Одним з основних напрямів роботи Піко був розвиток доктрини гідності людини, де вона поставлена в центр світу і не обмежена ніякими межами у визначенні свого образу.

Він вважав, що людина є єдиною з творінь, поміщеною на межі двох світів, властивості якої не вирішені наперед, але задані так, що вона сама «ліпить свій образ» згідно заздалегідь вибраній формі – людина може підноситися за допомогою чистого розуму і стати ангелом, і може піднятися ще вище (велич людини полягає в мистецтві бути творцем самої себе). Він вважав, що в людині є сім'я тваринного і ангельського життя, і залежно від цього насіння, яке проростатиме, людина стане або мислячою твариною, або ангелом; і, якщо вона не буде задоволеною цим, то в своїх глибинах вона явить тоді «єдиний дух», створений за образом і подобієм Божим, який був поміщений вище за всі речі, і залишається вищим за всі речі».

Микола Кузанський (1401 – 1464) – католицький священник, богослов, кардинал, мислитель.

Філософські інтереси М. Кузанського концентруються навколо двох проблем: 1) відношення Бога до світу і місце людини в світі; 2) проблема пізнання.

Як містик і споглядальник, він – ворог схоластики, особливо томістської, бо вона «заводить людську думку в безвихідь Богопізнання». Кузанський на шляху містики прагнув до ефективного Богопізнання (його твори «Про прихованого Бога», «Про пошуки Бога», «Про бачення Бога», «Про вчене незнання» та ін). Він трактує Бога в абстрактно-філософському плані та алегорично-символічній формі.

Головна тема онтологічної проблематики М.Кузанського питання: 1) про взаємини між незліченною безліччю конкретних одиничних речей, явищ природного і людського світу та Божественним абсолютом; 2) про Бога як граничне духовне буття, яке протиставлено світу кінцевих тілесних речей, бо якщо усунути Бога від творіння, то воно перетвориться на небуття і ніщо. Але також М.Кузанський розвивав думку про єдність нескінченного Бога і світу кінцевих речей. "Бытие Бога в мире есть не что иное, как бытие мира в Боге". Бог згідно Кузанському є складення (“комплікація”) всіх речей і одночасно Він присутній у всіх речах (“експлікація”), тобто в цій якості Бог – є Істина в своєму образі. Зв'язок людини з Богом виявляється за допомогою цих двох якостей Бога.

Коротко його вчення можна подати так: речі без Бога – ніщо, як число без єдності; Бог же без речей існує. Бог не пізнаний, "абсолютний максимум", активна безмежність, а світ – прояв Бога, "обмежений максимум". У питанні виникнення світу М. Кузанський виходить з ідеї еманації, висуває принцип розгортання Бога в світі і повернення всіх речей в лоно Абсолюту (Бога). Оскільки Бог знаходиться не тільки на початку, але і в кінці всього сущого, повернення до Нього нескінченно складного різноманіття світу є як би його "згортанням" (complicatio).

Людина в розумінні Кузанського, є “мікрокосм” на двох рівнях: 1) на загальному онтологічному – вона “зв'язує” всі речі, оточуючий її величезний світ природи (у цьому сенсі “мікрокосмом” є будь-яка річ) і 2) на спеціальному онтологічному – вона володіє розумом і свідомістю, і з пізнавальної точки зору, включає образи всіх речей.

Кузанський підкреслив "трискладний" склад світу: "малий світ" — це сама людина; "великий світ" — універсум; "максимальний світ" — Бог, Божественний абсолют. "Малий — подібність великого, великий — подібність максимального". Для розуміння духовної людини більш важливо з'ясувати її відношення до "максимального світу" – до Бога, бо Йому людина понад усе уподібнюється своєю розумовою діяльністю і відповідним їй творенням штучних форм. Вищою здатністю людини є розум — складна система здібностей, головні з яких три: відчуття, розсудок і разум. Розсудок – це посередник між відчуттям і разумом. Діяльність розуму, на відміну від діяльності розсуду (здорового глузду), повністю відокремлена від почуттів. У відчуттях і розумі, виявляється залежність людського мікрокосму від макрокосму, що оточує його, а абсолютна незалежність і максимальна активність розуму як інтелектуального фокусу мікрокосму іноді розповсюджується на всю область розуму. Розум є образом Божественного розуму з його здатністю універсального згортання і розгортання сущого зі всіма його атрибутами і властивостями. На відміну від відчуття і розсудку, разум "осягає тільки загальне, нетлінне і постійне", наближаючись тим самим до сфери нескінченного, Абсолютного, Божественного.

Вчення М.Кузанського про буття і знання має діалектичний характер, а найважливішим його виразом є вчення про збіг протилежностей, згідно якого буття пронизане різними протилежностями, конкретне поєднання яких повідомляє визначеність тим або іншим речам.

Живою протилежністю є сама людина, кінцева як тілесна істота і нескінченна у вищих прагненнях свого духу до збагнення Божественного абсолюту. Кузанський підкреслював, що гранична простота, "згорненість" Абсолюту (Бога) ставить Його поза всякими протилежностями і суперечностями, які, долаючись, тонуть в Ньому, як краплі в океані. У Богові сходяться всі протилежності: скінченне і нескінченне, єдине та множинне і т.д.

Згідно закону збігу протилежностей – оскільки протилежності співпадають, то співпадають форма і матерія (отже, суть (есенція) і існування (екзистенція) нерозривні і буття єдине). Реально існує (поглинаючи все останнє) актуальна нескінченність, яка сама по собі об'єднує протилежності, що доводиться математично (вписаний в круг квадрат при нескінченному збільшенні в нім кутів стане кругом тощо). Нескінченність всесвіту, навколишнього світу призводить до нескінченності пізнання; неможливо досягти абсолютного (повного) знання, збільшення знань приведе тільки до ученості ("вченому незнанню"), але не дійсного знання. Кузанський використовує оригінальний метод пізнання, узятий з математики, суть якого в тому, що коли необхідно отримати пізнавальне затвердження невідомих кінцевих речей, вони порівнюються з відомими кінцевими. Але, в нескінченних речах, в яких відсутня основна властивість кінцевого – наявність пропорцій, то справа вже інша. Це і є причиною нашого незнання нескінченного. Усвідомлення цієї структурної диспропорції між розумом людським (кінцевим) і нескінченністю, в яку він включений і до якої він прагне, а також дослідження, в рамках такої критичної установки – це і є «вчене незнання».

М.Кузанський вище за знання ставить віру (в богословському і у філософсько-гносеологічному сенсі). Він згоден з тим, що «з віри починається всяке розуміння». При цьому не може бути і мови про сліпу віру, позбавлену всякого розуміння. "Разум спрямовується вірою, а віра розкривається розумом".

Вчення про збіг протилежностей переростає в глибоку діалектику істини, суть якої полягає в положенні, згідно якому істина (на людському рівні) невіддільна від своєї протилежності, від помилки. Для істини помилка, як тінь для світла. Навіть "высший мир изобилует светом, но не лишен тьмы", хотя и кажется, что простота света ее полностью исключает. "В низшем мире, напротив, царит тьма, хотя он не совсем без света".

Кузанський стверджував величезну допомогу математики в розумінні "різноманітних божественних істин". Логіку він оцінював як «як мистецтво, в якому розгортається сила розуму». Кузанський підкреслив наявність в світі співвідношень міри, числа і ваги. Вважав, що Божественне мистецтво при створенні світу полягало головним чином в геометрії, арифметиці і музиці, заявляючи, що "перший образ речей в думці Творця є число", без якого нічого неможливо ні зрозуміти, ні створити.

Вважається, що Микола Кузанський, будучи філософом ідеалістичного напряму і богословом, підготував грунт для натурфілософських учень (Миколи Коперника, Джордано Бруно, Галілео Галілея і ін.).

У XVI столітті починають знов завойовувати позиції епікуреїзм, стоїцизм, і особливо – скептицизм.

Скептицизм створив специфічний культурний клімат у Франції, основним виразником якого став М. Монтень (1533— 1592), у роботах якого скептицизм співіснує з щирою вірою. Справжньою філософською програмою для нього став античний вислів, висічений на храмі Дельфійськом: “Людина, пізнай саму себе”.

Він вважав, що велич людини і полягає в її посередності, і будь-яке сказане в даний момент дійсне твердження може змінитися в наступний момент. Тому, на заклик “пізнай самого себе” ми не можемо отримати відповідь – що є суть людини, але отримаємо лише характеристики окремої людини, які ми здобуваємо, переживаючи і спостерігаючи інших та прагнучи пізнавати самих себе, відображеними в досвіді інших.

Монтень відзначав, що люди значно розрізняються між собою, і закликав кожного будувати своє розуміння за своєю міркою. «Ніхто не може бути мудрим, якщо не має власної мудрості».

Глибокий психологічний аналіз людини міститься в творі М. Монтеня «Досліди», де велика увага приділяється самопізнанню. Людина, по Монтеню, не центр всесвіту, а її частина. Скептицизм Монтеня, його думки про достоїнства простої людини, критика вдач і лицемірства вищого світу отримали продовження в науці Нового часу.

Монтень висловив ідею про відмінність людей між собою і знаходження свого, індивідуального шляху кожною людиною окремо.

6. Філософська думка епохи Відродження також активно розвивалася в релігії. Відомим гуманістом був Еразм, що народився в Роттердамі, – Еразм Роттердамський (1469-1536). Вважається, що він поставив гуманізм на службу реформі, але не поривав з Католицькою Церквою. Його філософська позиція, особливо щодо критики Церкви і духівництва епохи Відродження, передувала деяким поглядам Лютера, його звинувачували в підготовці грунту протестантизму. Але після гучного розриву Лютера з Римом Еразм не об'єднався з ним, а, навпроти, виступив проти нього в трактаті "Про свободу волі". Основні роботи Еразма – "Зброя християнського воїна", "Прислів'я" і "Похвала дурості".

Еразм в своїх філософських творах виклав систему правил по зміцненню духу, вважав, що недостатньо тільки бажання звільнитися від певного пороку, необхідно постійно і завжди пам'ятати, що людське життя є безперервною боротьбою з «великою армією пороків», в боротьбі з якими дух повинен бути озброєний. Є два види зброї: молитва і знання (Священне Писання і мудрість предків). Чим багатше ці знаряддя, тим більше людина озброєна. Початок мудрості – в пізнанні самого себе. Зброєю людини – християнського воїна, по термінології Еразма, є засоби, направлені на оволодіння власними рухами душі.

Ці думки перекликаються з ідеями Л.С.Виготського про опосередковану природу психічних процесів людини.

Еразм був супротивником філософії за арістотелівсько-схоластичним типом, яка сконцентровується на проблемах метафізики, фізики і діалектики. Філософія для Еразма є знання, яким було воно для Сократа і інших античних авторів.

Вважав, що християнська мудрість не потребує ускладнення, її можна почерпнути з Св.Евангелія і Послань Св. Апостола Павла. Еразм вважав учення Христа – «поверненням нашій природі блага творіння», тому таку «філософію Христа» він назвав "відродженням". Велика релігійна реформа для Еразма полягає в тому, щоб струсити з себе все, що нав'язане силою церковного авторитету, оспорювати схоластів, вказуючих на простоту євангельської істини, яку самі ж заплутують і ускладнюють. Шлях Христа до порятунку дуже простий: щира віра, милосердя без лицемірства і безвадна надія. А великі Святі тим великі, що жили духовно вільно, в простоті євангельській.

На початку 16 ст. в Германії виник могутній релігійний рух – реформація, спрямований на реформування учення і організації християнської Католицької Церкви, яке швидко розповсюдилося на великій частині Європи і привело до відділення від Риму і утворення нової форми християнства, яке згодом назване протестантизмом. Вирішальну роль в цьому зіграв Мартін Лютер (1483-1546) – відомий філософ-теолог. Найбільш відомі праці – "Коментар до Послання до Римлян", "95 тез про індульгенції", "28 тез до диспуту в Гейдельберге", маніфести Реформації "Про реформу християнської освіти", "Про свободу християнина" і ін.

Позиція, яку Лютер звів принцип в протилежність деяким філософам, – це заперечення: недовіра до можливостей людської натури врятуватися поодинці, без Божественної участі. Філософія для нього – порожня софістика, плід безглуздості і огидливої зарозумілості, які властиві тій людині, яка хоче грунтуватися лише на своїй силі, а не на рятівній силі віри.

Лютер в зухвалій манері оголошує необхідність релігійного оновлення і відродження до нового життя, говорить про потребу відновлення (це виражається у дусі Відродження).

Крім того, він знов звертається до великого принципу "повернення до витоків", до початків і принципів, які гуманісти прагнули реалізувати через класику. Але звернення до Св.Евангелія у Лютера стає революційним і руйнівним. Все те, що традиційне християнство створювало століттями, йому здавалося штучною конструкцією, тяжким тягарем і викликало потребу звільнення. Для Лютера повернення до Св. Євангелія означає не переоцінку, а відкидання традиційних цінностей.

Позиція Лютера антигуманістична у відношенні до філософії: взагалі центральним ядром лютеранської теології стає рішуча відмова від будь-яких цінностей, гуманістичної літератури, так само як і від спекулятивної філософії. А людський розум – ніщо перед Богом, і тому таємницю порятунку Лютер повністю передоручає вірі.

Учення Лютера містить три складові частини: 1) Вчення про радикальне виправдання людини вірою, спростування цінності діяння для порятунку, оскільки в його розумінні діяння всіх людей, створених ні з чого, в очах Бога ніщо. Тому віра "виправдовує без всяких діянь"; хоча Лютер допускає, що віра може мати своїм слідством благі діяння.

На противагу Лютеровській єресі - в традиційному ученні Церкви – людина рятується вірою і добрими діяннями.

2) вчення про непогрішність Св. Писання як єдиного джерела істини; Лютер стверджує, що все, що ми знаємо про Бога і відношення "людина – Бог", сказано Богом в Писанні, яке потрібно розуміти буквально, воно не потребує ні доводів розуму, ні в метафізично-теологічних коментарів. Заперечував роль тлумачень священиків в розумінні священного тексту. На противагу цьому Лютер проголосив вищим критерієм особистий релігійний досвід окремої людини.

3) доктрина універсального богослужіння і свободи самостійного тлумачення Писання. Вважав, що у відносинах між людиною і Богом вже немає потреби в спеціальних посередниках, критикуючи католицьких священиків, виражаючи їм недовір'я, забуваючи при цьому повчання самого Христа в Св. Писанні про можливість прощення гріхів тільки через посередництво священиків і про необхідність пастирства.

У цьому питанні Лютер прийшов до великих крайнощів, стверджуючи, що окремий християнин може мати заперечення проти ухвал Церковного Собору, якщо він безпосередньо освячений і надихнутий Богом, і внаслідок цього каста священицька не є необхідною. Хоча він не виключає інститут пасторів як необхідний елемент в організованому суспільстві.

Всі інші теологічні думки Лютера - похідні від вказаних принципів.

Песимістичні і ірраціоналістичні думки присутні у всіх роботах Лютера, але в трактаті "Про рабство волі", направленому проти Еразма, в розумінні гідності людини (важливе поняття для італійських гуманістів), відбувається як би зміна знаків: людина може врятуватися, якщо усвідомлює, що не може бути творцем своєї долі і порятунок залежить не від неї, а від Бога. Але «поки вона залишається безрозсудно переконаною в тому, що робить себе, вона одурюється і не здійснює нічого, окрім гріха». Лише зневірившись в собі людина прокладе собі дорогу до порятунку, бо так вона ввіряє себе волі Божій і наближається до благодаті і порятунку.

Людська воля за Лютером завжди підпорядкована або Богу, або демону. Природа і краса у Лютера розділені радикально – як розум і віра. Коли людина діє згідно природі, вона не може не робити нічого, окрім гріха, і коли покладається тільки на свій розум, не може не допускати помилок.

7. Відродження і політика. Інтенсивність ренесансного досвіду у багатьох випадках була така велика, що з'являлися мислителі, які особливо глибоко і всесторонньо орієнтувалися саме на нього. Вони не відмовлялися при цьому від розгляду різних ідей і фактів античної історії і культури, але ці ідеї і факти вони в основному підпорядковували власним теоретичним побудовам. Особливо великим і оригінальним з числа таких мислителів був Нікколо Макіавеллі (1469-1527) – італійський державний діяч і політичний філософ, в творчості якого розкривається Новий аспект в розумінні людини. Н. Макіавеллі був одним з титанів Відродження, і тому він виявився великим художником, його ставили в один ряд з Леонардо да Вінчі.

Для історії філософії особливо значущими були його праці «Государ» (1513 р.); вперше опубліковано посмертно, в 1532 р. Значним у філософському відношенні був також його твір — «Міркування на першу декаду Тіта Лівія».

Макіавелі дуже ворожо ставився до духівництва та кіл церковних взагалі, який очолювався папською курією. Антирелігійна спрямованість виявилася з більшою силою в розгорненій Макіавеллі концепції людини, в якій до певної міри видно «продовження переконань Л.Валли». Можна говорити і про їх загальний античний теоретичний прообраз – атомістично-індивідуалістичне тлумачення суспільного життя, що грунтувалося на констатації суто егоїстичної суті людини.

Макіавеллі розробив досить міцну універсалію "людської природи", ознаки якої він черпав з прикладів найбільш близького йому класу італійських городян, поширюючи їх на всіх людей — не тільки своєї країни і епохи, але і минулих століть греко-римской історії. Автори, що інтерпретують переконання Макіавеллі, нерідко відзначають відомий песимізм його розуміння людини, згідно якій "про людей в цілому можна сказати, що вони невдячні і непостійні, схильні до лицемірства і обману, що їх відлякує небезпека, вабить нажива".

Раціоналістичний стрижень соціально-філософської доктрини Макіавеллі майже виключає проблему Бога. Він не виявляв особливої цікавості і до загальнофілософської проблематики, до питань метафізики. Але як політик, він вважав, що суспільно-державне життя неможливе без релігії, в якій «народні маси знаходять свою єдину духовну утіху». Але він не примирявся з католицькою релігією, що панувала в Італії.

У «Государі» він відзначає, що мудрий правитель держави зобов'язаний "по можливості не віддалятися від добра, але при потребі не цуратися і зла". Такий правитель повинен, за Макіавеллі, поєднувати в своїй особі і в своїх діях якості лева, здатного розправитися з будь-яким ворогом, і лисиці, здатної провести найвитонченішого хитруна. Такого роду політичне віроломство отримало найменування макіавеллізму.

Він стверджував, що політична дія вимагає від людини раніше за все врахування об'єктивних обставин, волі, енергії і сили політика — доблесть (virtu). Але при цьому він вважав, що для досягнення поставленої мети політик не повинен зважати на моральні і релігійні оцінки, стверджуючи, що політика і мораль автономні, причому моральні міркування підпорядковані цілям політики.

Макіавеллі вважав, що тільки державний інтерес вітчизни, тобто інтерес національний, рухає вчинками державного діяча. Але підсумком його міркувань став аморальний висновок: «мета виправдовує засоби». У сучасній психології існує поняття «макіавеллізм», що має на увазі схильність людини маніпулювати іншими людьми і навіть розроблена методика виявлення макіавеллізму як характеристики особистості.

Але політична філософія Макіавеллі не означала виправдання насильницької і аморальної практики будь-якого правителя держави і в будь-які часи. Макіавеллі бачив суть держави в "загальному благу", що виражало загальнонаціональні інтереси. У цьому контексті і "народ" для нього співпадав не тільки із заможними городянами, але і з ширшою людською масою, яка навіть мудріше і постійніше реального глави держави. Звідси переконання, що глас народу — глас Божий. Государ, політик взагалі повинні проявляти гнучкість, постійно враховувати мінливість часів. Він буває вимушений вдаватися і до будь-якої жорстокості, але вона не може залишатися якоюсь самоціллю, а повинна відповідати державному інтересу. Макіавеллі указує, наприклад, в зв'язку з цим, що "жорстокість жорстокості різниця", що в її застосуванні правий тільки той государ, який в цілях безпеки держави здійснює її один раз і по можливості більше вже до неї не повертається. І дуже погано, якщо прояви жорстокості в ході правління множаться.

Індивідуалістична і антропоцентрична концепція світу, типова для гуманістичної ідеології Відродження, у Макіавеллі збереглася, але вона зазнала в його творах серйозні уточнення. У переважної більшості гуманістів XV ст. величезний, всевизначаючий інтерес до людини був інтересом до окремої людської особи, що ізолюється не тільки від історії, але і оточуючого її суспільства, політичного середовища. Людина була божественною, гармонійною, всесильною, нескінченно прекрасною і — ідеальною. У творах Н.Макіавеллі етично-естетичний ідеал епохи Відродження знайшов політичну реальність. Але при цьому Макіавеллі не перестав бути гуманістом. Він був першим письменником Відродження, який почав вивчати людину і людські відносини не тільки з етичної і естетичної точок зору, але також в аспектах соціології. Поряд з проблемою особи в його творах встали проблеми народу, стану, класу, нації, що привело до істотного зрушення акцентів у погляді на людину.

Макіавеллі із знущанням писав про Італію, яка «воскрешає мертві речі: поезію, живопис, скульптуру». Йому здавалося, що воскрешати треба саму Італію. Він, вважав, ніби пишний розквіт італійської культури на рубежі XV і XVI століть був одним з проявів слабкості і етичної зіпсованості сучасного йому суспільства.

8. Разом з Італією відродження «нових гуманістичних» поглядів на індивідуальне психічне життя відбувалося і в інших країнах, де підривалися засади колишніх соціально-економічних відносин. У Іспанії виникли направлені проти схоластики учення, спрямовані до пошуків в їх розумінні «реального» знання про психіку.

Про необхідність розвивати природничо-науковий підхід до досліджень психіки писав відомий іспанський учений-гуманіст, друг Еразма Роттердамського Хуан Луіс (Людовик) Вівес (1492 – 1542). У книзі «Про душу і життя» X. Вівес обгрунтовував новий підхід до психології як науки емпіричної, заснованої на аналізі даних чуттєвого досвіду, стверджував, що головне питання не в тому, що таке душа, а в тому, які її прояви і їх зв'язок, а головним і єдино вірним способом пізнання природи людини є спостереження і досвід.

Для правильної побудови понять він пропонував новий спосіб узагальнення чуттєвих даних – індукцію. Хоча операціонально-логічні способи індуктивного методу були пізніше детально розроблені Френсисом Беконом, X. Вівесу належить доказ можливості і обгрунтованості логічного переходу від приватного до загального, основою якого Вівеса вважав закони асоціацій, трактування яких він узяв у Арістотеля. Асоціація вражень визначає, на його думку, природу пам'яті, і на цій же основі виникають прості поняття, що дають матеріал для всієї подальшої роботи інтелекту.

Разом з сенсорною стороною душевної діяльності важливе значення надавалося і емоційній. Вівес прийшов до висновку, що найбільш ефективною для придушення негативного переживання є не його заборона або придушення розумом, а витіснення іншим, сильнішим переживанням.

Не менше значення для психології мала і книга відомого іспанського психолога, лікаря Хуана Уарте (1530-1592) «Дослідження здібностей до наук». Хуан Уарте, відкидаючи умогляд і схоластику, вимагав застосувати індуктивний метод для "дослідження здібностей до наук". Це була перша в історії психології робота, в якій ставилося завдання вивчити індивідуальні відмінності між людьми для визначення їх придатності до різних професій.

У книзі Уарте (вважається першим дослідженням по диференційній психології), як основні було поставлено чотири питання:

1. Якими якостями володіє та природа, яка робить людину здібною до однієї науки і нездібною до іншої?

2. Які види обдарування є в людському роді?

3. Які мистецтва і науки відповідають кожному даруванню зокрема?

4. За якими ознаками можна дізнатися про відповідне дарування?

Аналіз здібностей зіставлявся з сумішшю чотирьох елементів в організмі (темпераментом) і з відмінністю в сферах діяльності (медицина, юриспруденція, військове мистецтво, управління державою і так далі), які вимагають відповідних дарувань.

Основними здібностями визнавалися уява (фантазія), пам'ять і інтелект, кожна з яких пояснювалася певним темпераментом мозку, тобто пропорцією, в якій змішані в нім головні соки. Аналізуючи різноманітні науки і мистецтва, X. Уарте оцінював їх з погляду того, в яку з трьох здібностей вони витікають. Це навело на думку про психологічний аналіз діяльності полководця, лікаря, юриста, теолога і т.д. Залежність таланту від природи не означає, на його думку, даремності виховання і праці, проте і тут є великі індивідуальні і вікові відмінності. Істотну роль у формуванні здібностей грають фізіологічні чинники, зокрема характер живлення.

Уарте вважав, що особливо важливо встановити зовнішні ознаки, за якими можна було б розрізняти якості мозку, що визначають характер дарування. І хоча його власні спостереження про відповідності між тілесними ознаками і здібностями дуже наївні (він, наприклад, виділяв такі ознаки – жорсткість волосся, особливості сміху і тому подібне), сама ідея про кореляцію між внутрішнім і зовнішнім була цілком раціональною. Уарте мріяв про організацію професійного відбору в державному масштабі, підкреслюючи, що для правильного вибору майбутньої професії людиною необхідно виділити спеціальних людей для визначення дарувань ще в «ніжному» віці.

Таким чином, в іспанській науці епохи Відродження простежується збільшений інтерес до психологічних питань.

9. Наступний період, що отримав назву Нового часу позначився остаточним формулюванням нового предмету психологічної науки як науки про свідомість. Стосовно цього особливо велике значення мали праці Ф.Бекона, Р. Декарта, Б. Спінози, Лейбніца, Т. Гоббса, Дж. Локка, Дж. Берклі, Д. Юма.

Філософія "Нового часу" почалася з астрономічної революції Коперника, що змінила образ світу: він поміщає в центр світу замість Землі Сонце. Кеплер розробив теорію кругового обертання планет. Ньютон підтвердив багато з цих ідей експериментально. Взагалі XVII ст. стало епохою корінних змін в соціальному житті Західної Європи, століттям наукової революції і нового світогляду. Його провісником був Галілео Галілей (1564-1642), який стверджував, що природа є системою рухомих тіл, що не володіють ніякими властивостями, окрім геометричних і механічних, а все, що відбувається в світі, слід пояснювати тільки цими матеріальними властивостями та законами механіки. Цей новий (єретичний) погляд на всесвіт нажаль зробив переворот в поясненні причин поведінки живих істот в науці.

Величезне значення мали відкриття Америки, розширення географічних понять, що позначилося на загальному світогляді і призвели до активного розвитку наукових знань. Значні відкриття були зроблені перш за все в астрономії (Н.Коперник, Г.Галілей, Д.Бруно), математиці, фізиці (Л. да Вінчи, І. Кеплер), філософії і суспільних науках (М.Монтень, Е. Роттердамський, Н. Макіавеллі).

Все це дало поштовх новій науковій методології. Ф. Беконом зясувалися деякі сторони нового наукового методу. Період, що охоплює XVI і XVII вв. (з часу публікації «О вращении небесних сфер» Коперника — 1543, і до виходу в світ «Математичних початків натуральної філософії» Ньютона — 1687), означав вирішальний поворотний етап в мисленні західної цивілізації. Він увійшов до історії під назвою «Наукової революції».

Змінюється образ науки, причому наукова революція полягає не тільки в створенні нових, відмінних від попередніх теорій. Це ще і нове уявлення про знання, про науку: знання тепер відкрите всім, достовірність його завжди можна підтвердити за допомогою експерименту. Крім того, наукові ідеї, оскільки вони стають фактом, доступним суспільному контролю, соціалізуються: виникають академії, лабораторії, міжнародні наукові контакти. По мірі розвитку товарно-грошових відносин і зародження капіталістичного виробництва, назріває потреба в новому баченні світу. Звільняючись від феодальних відносин, людина прагне до самоствердження, до усвідомлення самої себе, до розуміння свого місця в світі. Капіталізм, що зароджувався, стимулював ініціативу і активність особи. Так, вже в епоху відродження, як ніколи раніше, зросла цінність окремої людини, а вище за все в цю епоху ставиться своєрідність і унікальність кожного індивідуума. Але філософія Відродження була перехідним ступенем до філософії зрілого буржуазного суспільства – філософії Нового часу. 

Завдяки відкриттям М.Коперника (1473-1543), Г.Галілея (1564-1642) і І.Кеплера (1571-1635) виникло нове природознавство, відмінна риса якого – з'єднання теорії, сформульованої на мові алгебри і геометрії, із заздалегідь запланованим спостереженням і експериментом. Швидко розвиваються нові галузі природознавства – механіка, фізика, хімія, експериментальна біологія. Нові знання корінним чином міняють наукову картину, пізнання стає центральною проблемою філософії, а його відношення до матеріальних предметів, що вивчаються, – стрижнем нових філософських напрямів. Головним придбанням природознавства цього періоду є експериментальний метод і метод аналізу, застосування яких зумовили великі відкриття природознавства тієї пори. Проте метод аналізу почав поступово виявляти свою однобічність, обмеженість. Дослідження явищ природи чисто аналітично, без застосування синтезу породило у учених звичку розглядати природні процеси і явища у відриві один від одного, поза їх загальним зв'язком і взаємодією.

У зв'язку з розвитком механіки і фізики Ньютона ствердився новий погляд на природу як на гігантський механізм, а людське тіло бачилося своєрідною машиною-автоматом, що функціонує за принципом будь-якого механізму по строгих законах фізики.

Цей період в розвитку філософії отримав назву гносецентристського (від грец. gnosis – знання, пізнання). У дослідженні процесів пізнання спостерігалися дві протилежні точки зору: 1) раціоналізм (від лат. ratio-разум)– напрям, що висуває на перший план логічні підстави науки, віддає пріоритет мисленню. Головним джерелом знання є ідеї, тобто думки і поняття, які спочатку властиві людині або є її природженими здібностями. Раціоналізм виділяв в процесі пізнання два етапи – в сходженні від приватного до загального при переході від сприйняття до логічного мислення та інтуїтивне мислення, яке черпає знання з розуму. Вирішення проблеми емоцій і свободи людини грунтувалося на позиції учених античності, які вважали, що емоції відображають зовнішню ситуацію (часто і викликаються нею), тому свобода зв'язувалася з можливістю подолання афекту і розумною регуляцією діяльності. Найбільш яскравими представниками раціоналізму у той час були Р.Декарт (1596-165О), Б.Спіноза (1632-1677), Г.Лейбніц (1646-1716) і ряд інших мислителів;

2) емпіризм (від грец. empiria - досвід) – стверджував, що всі знання виникають з досвіду і спостережень. При цьому залишається неясним, як виникають наукові теорії, закони і поняття, які не можна отримати безпосередньо з досвіду і спостережень. Найбільш яскравими представниками цього напряму були Ф.Бекон (1561-1626), Т.Гоббс (1588-1679) і Дж.Локк (1632-1704). 

Усередині кожного з цих напрямів в явній або прихованій формі відбувається складна боротьба матеріалістичних і ідеалістичних переконань. Вважається, що і раціоналізм, і емпіризм підходили односторонньо до процесу пізнання. Ідеалісти підкреслювали активну роль мислення і недостатньо уваги приділяли процесам і явищам, які відбуваються в реальному світі. Матеріалісти недооцінювали активний, творчий характер людського мислення.

В епоху Нового часу ще більшої критики набула середньовічна схоластика. Боротьба матеріалізму і ідеалізму в цей період набула ще гострішого характеру, ніж раніше. 

10. У зв'язку з розвитком анатомічних і фізіологічних знань про будову і роботу тіла, поняття душі стає зайвим для пояснення більшої частини явищ життєдіяльності тіла. Великі відкриття і винаходи в різних областях науки і техніки спричинили появу нових шляхів наукового пізнання. Досвід, експеримент, індукція, математика виступають тепер засобами отримання і пояснення фактів.

Засновники емпіричного напряму Ф. Бекон (1561 – 1626 рр.), Т. Гоббс (1588 – 1679 рр.), Д. Локк (1632 – 1704 рр.) і їх послідовники вважали, що джерелом всіх знань є чуттєвий досвід і загальні поняття, які походять від досвіду.

Представники раціоналістичної течії, піонерами якої були Р.Декарт (1596 – 1650 рр.) і Г.В. Лейбніц (1646 – 1716гг.), вважали, що джерело знань поміщене в самому розумі, а загальні поняття мають апріорне походження, тобто виводяться з самого розуму і природжених інтелектуальних здібностей.

Новий науковий підхід характерний для філософських праць Френсиса Бекона (1561 — 1626) – англійський філософ, основоположник сучасного англійського емпіризму, який намiтив нову лінію дослідження душі. Відмовившись від вивчення найбільш загальних питань, що стосуються природи душі, виключивши органічні функції з її складу, він закликав перейти до емпіричного опису її процесів (здібностей).

Цi кроки, зроблені Беконом – виключення з складу душі органічних функцій і відмова вiд вивчення душі як особливого предмету, вимога перейти до опису її процесів — підготували вiдмирання науки про душу і разом з тим створили передумови для становлення нової науки про свідомість.

У контексті проблеми класифікації наук Бекон розвиває ідею єдиної науки про людину, складовою частиною якої є психологія. «Ця наука для людини складає мету всіх наук і в той же час лише частина самої природи». Взагалі «всі розділення наук повинні міркуватися і проводитися так, щоб вони лише намічали або указували відмінності наук, а не розтинали і розривали їх...». Ця вимога звучить актуально і сьогодні у зв'язку із задачами комплексного вивчення людини.

Ф.Беконом виділяються два типи душі і властиві їм здібності:

1. Раціональна, Божественна душа (або дух) володіє пам'яттю, розумом, уявою, бажанням (потягом), волею.

2. Душа, яка відчуває (нераціональна), володіє здібністю до відчуття і здатністю вибору, тобто прагненням до сприятливих від несприятливих обставин, а також можливістю здійснювати довільні рухи.

Теорія пізнання Бекона. Відчуття виділяються як первинний елемент пізнання, проте вони не дають всієї повноти і об'єктивності картини світу. Об'єктивне пізнання полягає в застосуванні раціонального методу до чуттєвих даних. Емпіричне пізнання має обмеження, помилки (ідоли), одурюючі людину.

Бекон вирізняє 4 типи обмежень-ідолів:

1) ідоли роду, які закладені в самій природі людини; 2) ідоли печери - індивідуальні помилки окремої людини; 3) ідоли площі - помилки, що виникають через взаємну взаємодію і співтовариство людей; 4) ідоли театру, що вселилися в душі людей з різних догматів філософії.

Значення психологічних ідей Бекона полягає в тому, що він:

1. Завершив етап розвитку психології, де предметом вивчення була душа, і дав початок розвитку нового етапу, де головним предметом вивчення стає свідомість.

2. Запропонував конкретні способи практичного вивчення предмету: досвід, експеримент.

3. Пропонував єдину науку про людину, частиною якої є психологія: філософія розглядає людину як таку, цивільна філософія вивчає її у взаємодії з іншими людьми; заклав принцип междисциплинарних наук.

4. Сприяв розділенню наук про людину на учення про особистості та про зв'язок душі і тіла, розділення їх предметів і завдань, що спричинило розділення предмету психології відповідно до конкретних завдань.

Рене Декарт (1596-1650) першим здійснив розділення душі і тіла, зробивши їх абсолютно незалежними один від одного субстанціями через використання механістичної теорії людського організму як «тіла-машини» і здібності тіла самостійно функціонувати і обробляти весь психічний матеріал без допомоги душі. Здатністю тіла є тільки рух, а принципом його роботи – рефлекс – відображення мозком зовнішніх дій. Здатність душі – це мислення, а принцип її роботи – рефлексія – процес відображення власних думок, ідей, почуттів, які притаманні тільки їй. Предметом вивчення психології стає свідомість. Пояснення співіснування в організмі душі і тіла як незалежних субстанцій засновано на принципі психофізичної взаємодії: тіло впливає на душу, будить в ній пристрасті у вигляді чуттєвих сприймінь, емоцій і т. п., а душа за допомогою мислення і волі впливає на тіло, примушуючи його працювати і змінюватися.

Дуалізм Р. Декарта виявлявся в ствердженні, що не тільки душа впливає на тіло, але і тіло здатне істотним чином впливати на стан душі, тобто мова йде не про однонаправлену дію душі на тіло, як було прийнято раніше, а про обопільну взаємодію. Дуалізм (суперечність) у взаємодії душі і тіла означає, що з однієї сторони, душа незалежна від тіла, але з іншої – тісно з ним пов'язана. Душа може існувати окремо від тіла, але насправді існує тільки в зв'язку.

Поняття раціоналізму у Декарта тісно связано з вивченням змісту свідомості, в яку включено три типи ідей: 1) ідеї, породжені самою людиною: з’являються з чуттєвого досвіду людини і є узагальненням даних від органів відчуттів. Їх функція в тому, щоб давати знання про окремі предмети або явища, але вони не можуть допомогти людині об'єктивно пізнати закони навколишньої дійсності;

2) ідеї придбані, засновані на досвіді не однієї людини, а узагальнюючі досвід і уявлення різних людей – дають знання про окремі речі і області життя, тому даремні в об'єктивному пізнанні навколишнього світу;

3) ідеї природжені, які можуть дати людині об’єктивне знання про навколишній світ, бо доступні тільки розуму і не потребують додаткової інформації, що отримується від органів чуття. Спосіб отримання знань Р.Декартом зветься раціональною інтуїцією, а такий підхід до пізнання навколишньої дійсності - раціоналізмом.

Мислення за Р.Декартом – це єдиний атрибут душі, що обумовлює постійність міркувальних процесів, які відбуваються в ній (вона завжди знає про те, що відбувається усередині неї). Це означає, що немає ніякої несвідомої психіки. Душа - міркувальна субстанція, природа якої полягає в одномисленні. Психіка розуміється як внутрішній світ людини, доступний самоспостереженню, має особливе, духовне буття. Це самоспостереження схоже на так званий «внутрішній зір» (згодом отримало назву інтроспекції), тобто уміння розуміти суть різних внутрішньопсихічних об'єктів – образів, розумових дій, вольових актів тощо) .

У бажанні пізнати об'єктивну реальність не варто спиратися на органи чуття, оскільки вони далеко не завжди вірно її відображають.

Методом пізнання Р. Декарта є систематичний сумнів – треба сумніватись у всьому, незалежно від того, чи видається воно природним або неймовірним. Цей метод варто використовувати тільки в тому випадку, якщо необхідно отримати наукову істину, оскільки в житті часто для розуміння суті речей і явищ достатньо використовувати правдоподібні, або вірогідні, знання.

Рефлекторна схема Декарта. Декарт першим ввів поняття рефлексу. Схема рефлексу зводилася до наступного: зовнішній імпульс приводить в рух частинки, звані «тваринними духами». Далі за допомогою цього зовнішнього імпульсу «тваринні духи» заносяться в мозок по «трубках», з яких складається периферична нервова система, а звідти автоматично переходять до м'язів. Схема Декарта орієнтувала на рефлекторну природу поведінки, не вдаючись для цього до поняття душі, якій до появи теорії рефлексу приписувалася основна причина рухів і поведінки людського організму.

11. Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677) – нідерландський філософ, представник раціоналізму, пантеїст, послідовний прихильник застосування розуму і логіки у всіх галузях людської думки, зумів використовувати доказовий підхід, вживаний зазвичай в математичному викладі, навіть в своїх філософських роботах. Головні твори: "Етика" і "Богословсько-філософський трактат".

Вчення про буття. Основний пункт онтології Спінози – тотожність Бога і природи, що привело його до вчення про Божественну субстанцію, яка, як "природа, що творить є причиною самої себе (не потребує для свого буття нічого іншого і є причиною існування всіх речей). Спіноза дивиться на матерію як на природу створену (як на атрибут – властивість субстанції). Атрибути ж постійні і всезагальні властивості субстанції, число яких нескінченне, але людському інтелекту відкривається лише два з них – протяжність і мислення, через які людина пізнає і саму Божественну субстанцію. Від субстанції Спіноза відрізняв світ окремих речей-модусів (і тілесних, і мислячих). Субстанція одна, а модусів незліченна кількість. На відміну від атрибутів, модуси – змінні властивості субстанцій.

Спіноза розумів рух як механічне переміщення тіл в просторі, не вважаючи його атрибутом субстанцій, тобто приписував рух лише окремим речам.

Вчення про пізнання – тут Спіноза продовжував лінію раціоналізму, вважаючи, що вірогідність пізнання досягається розумом, тому що почуття – нижчий вид знання. Вищим видом інтелектуального знання він визнавав безпосереднє бачення істини, або інтуїцію розуму.

Спіноза виокремив чотири способи пізнання: 1) з чуток; 2) від безладного випадкового досвіду; 3) від загального до приватного; 4) безпосереднє сприйняття суті через пізнання її найближчої причини. На основі цих способів пізнання Спіноза виводить три типи пізнання: 1) пізнання першого роду – це думка і уява, які існують у вигляді образів. Ці пізнання є спотвореними та дають лише абстрактні знання; 2) пізнання другого роду – це загальні ідеї про істотні властивості речей. Вони складають підставу для наук, але відірвані від конкретних індивідуальних особливостей об'єктів, що позначаються; 3) інтуїтивне пізнання – знання суті речей, в якому конкретне та індивидуальне виступає в їх справжній єдності, яке є провідним.

В психологічному вченні Спінози особливе місце займає теорія афектів. Афекти за Спінозою – це природні прояви природи, і їх необхідно розглядати з двох точок зору: 1) з погляду мислення афекти - це помилкова, втілена навколишніми речами ідея, в якій затверджується неадекватна щодо реальної здатність тіла існувати і діяти, з точки зору протяжіння афекти – це стани тіла, в яких унаслідок дії інших тіл перебільшується або зменшується дійсна можливість цих тіл існувати і діяти.

Виділяються три первинні афекти: бажання (потяг), задоволення (радість), незадоволення (печаль). Все різноманіття інших афектів утворюється на основі цих трьох за наступними принципами: шляхом зміни нашого уявлення про предмет, через співпереживання або за ассоціацією.

Пристрасті, емоції та афекти – основна причина несвободи людини, бо охоплення ними не дає можливості зрозуміти їх причини. Тільки відмова від емоцій обумовлює людську свободу та дає уявлення про дійсну силу і можливості, показуючи людині, що залежить від її волі, а що - від обставин, які склалися. При цьому свобода в данному розумінні – це не можливість слідувати своїм афектам, а можливість пізнання необхідності і підпорядкування цій необхідності. Свобода – це звільнення людини від впливу на неї інстинктів, або пристрастей.

У вченні про свободу Спіноза виступив як детермініст; він заперечував свободу волі – доводив необхідний характер всіх дій людини, бо все, що відбувається в природі – необхідне. Неусвідомлена залежність людини від зовнішніх обставин ілюзорно сприймається як свобода. Одночасно він обґрунтував ідею про сумісність свободи і необхідності, вважаючи свободу пізнаною необхідністю.

Вчення про душу і релігію. Спіноза вірив у вічність душі, а смерть людини вважав поверненням в єдину субстанцію, поєднання з Божественною природою (особистого безсмертя він не визнавав). Страх є причиною релігійних уявлень. Політична роль релігії (за думкою Спінози) – тримати народ в обмані і покорі. Спіноза вважав страждання Христа дійсне, а воскресіння і вознесіння символічним. Спіноза вважав, що релігія і наука не суперечать одна одній, бо у них різні завдання; мета релігії - виховання людей.

Етика і вчення про суспільство. За Спінозою рушійною силою людської поведінки є прагнення до самозбереження і зиску. "Вільна людина" повинна користуватися лише розумом.

Спіноза виводив закономірність суспільства з особливостей незмінної людської природи, державу – із потреб людей в світі і вважав можливим гармонійне поєднання егоїстичних інтересів з інтересами суспільства (був прихильником теорії суспільного договору).

Взагалі, вчення Спінози значно вплинула на наступний розвиток філософської думки.

Годфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716) – німецкий філософ – об`єктивний ідеаліст, в фізиці передбачив закон збереження енергії, в біології захищав вчення про еволюцію, але розумів її як розгортання і згортання вічно існуючих зародків.

Так само як і Спіноза, розглядав людину як цілісну істоту, але при цьому мав своє розуміння єдності тілесного і психічного, яке отримало назву психофізичного параллелізму: душа і тіло не можуть впливати одне на одне, здійснювати свої операції самостійно і автоматично, але в основі їх єдності лежить духовний початок – Божественна мудрість, яка полягає у тому, що між ними існує передустановлена гармонія.

Отже, виступаючи за цілісний підхід до людини, в основі єдності тілесного і психічного він бачив духовний початок.

Лейбніц протиставив пантеїзму Спінози вчення про світ, як творіння Всемогутнього, Премудрого і Благого Творця, атеїстичним теоріям – філософське обґрунтування (доказ) буття Бога і безсмертя душі, прагнув узгодити віру і розум.

Лейбніц називав себе еклектиком (людина, поєднуюча суперечливі, несумісні погляди). Досліджуючи філософські системи, він не заперечував їх, а знаходив в них щось нове, прийнятне для себе, тому своє вчення він називав "перспективним центром", в якому закладено поєднання всіх філософських течій.

Релігійно-етичне вчення. В питаннях релігії Лейбніц залишився відданим еклектизму: скрізь шукав правду, в усіх релігіях прагнув знайти щось добре. Християнство вважав досконалим проявом природної релігії, в ньому немає нічого нерозумного.

В своїй книзі "Система богослов`я", Лейбніц намагався примирити протестантизм з католицизмом.

Він також написав апологетичний твір "Теодицея" (боговиправдання), в якому дав космологічний доказ буття Божого: все мусить мати причину і достатню основу свого існування, що виходить ланцюг кінцевих речей, який повинен мати кінцеву причину, ні від чого не залежну. Такою причиною є Бог. Доцільність в світі доводить Боже буття.

Лейбніц вважав, що зло – від недосконалості світу, від його обмеженості, довершений лише Бог, Він допустив зло, щоб виразити добро. Фізичне зло часто приносить благо – страждання - покарання за гріхи і засіб виправлення. Без зла не було б перешкод, без перешкод не було б боротьби, а без боротьби зі злом не було б моральної доброчинності.

Монадологія або вчення про буття. Лейбніц прагнув розкрити сутність буття і визначити поняття субстанції, при визначенні якої виходив із того, що кожна діяльність є сила, а сила не має протяжіння, і тому вона є дещо духовне. Сила і є субстанція, а сутність – монада (одиниця). Він вважав, що світ складається з безкінечної кількості монад (от греч. "монос" – єдине), кожна з яких "психічна" и наділена здібністю сприймати все, що відбувається у всесвіті.

Лейбніц розкрив сутність буття в формі вчення про монади, щоб створити універсальний принцип, який дозволяє пояснити джерело руху в природі. Заперечуючи матеріалістам, Лейбніц вказував, що першоелементом буття не може бути фізична точка, оскільки вона подільна. Субстанція, як вихідне начало всього сутнього, повинна відрізнятися абсолютною простотою, неподільністю і самостійністю. Це і є монада - духовна одиниця. Монади – вічні, неподільні духовні субстанції, з яких складається весь всесвіт.

В кожній монаді - все теперішнє і майбутнє, в своїх діях вона залежить лише від Бога і від самої себе. Існують безперервні шаблі (ієрархія) монад, на нижчій сходинці - несвідомі, сплячі або голі монади - це неорганічна природа; на наступній - монади з відчуттям і пам`яттю (тварини); на наступному шаблі самосвідомі – розумні монади – люди.

Народження організмів є розвиток (еволюція) існуючих монад. Смерть - не знищення, а втрата монад, згортання форми - (інволюція), тому що монади – безсмертні.

Всі ідеї вже дані в монаді, а душа - внутрішня мета тіла, а тіло - засіб душі, узгодженість і єдність між монадами є результат гармонії, передбаченої Богом. Від Бога виникає випромінювання еманація нових монад.

Теорія пізнання. Душа, за Лейбніцом, містить в собі начало різноманітних понять, які лише пробуджуються зовнішніми об`єктами. Емпіричне (досвідчене) пізнання відіграє роль лише поштовху для діяльності природжених ідей, але не є істинний родом пізнання. В формулу емпіризму – "немає нічого в інтелекті чого не було б раніше в почуттях" - Лейбніц вніс застереження "окрім самого інтелекту", адже до надходження чуттєвого матеріалу в мозок інтелект вже існує.

В душі, крім усвідомлених дій, безперервно відбувається непомітна діяльність «малих перцепцій» – несвідомих сприймань, усвідомлення яких відбувається завдяки тому, що до простої перцепції (сприйняття) приєднується особливий акт –– апперцепція, яка включає увагу і пам'ять.

Душа має три області: область виразного знання, смутного знання і несвідомого, які наділені різним ступенем усвідомленості. Суб'єктивність людських знань тісно пов'язана з пізнавальною активністю: людина в процесі пізнання будь-якого предмету вносить власне уявлення про нього, засноване на своєму життєвому досвіді, і тому вже на початковій стадії пізнання неможливо відмежувати істинність, об’єктивність предмету від суб'єктивного розуміння його людиною. Але це не означає, що людське пізнання реальності не може бути об'єктивним, оскільки сприйняття і розуміння основних якостей предмету або явища у більшості людей співпадають і тому відображають об'єктивну картину світу.

Значення уявлень Лейбніца про психіку людини в тому, що вони змінили і розширили уявлення про психічне виявивши його найважливіший компонент – несвідому психіку, ідея якої згодом дуже широко розроблялася в глибинній психології, зокрема в психоаналізі 3. Фрейда.