Окремими видами зобов’язань є такі:

• Договори про передачу майна у власність : купівля-продаж, поставка;

• Контрактація с/г продукції; міна; дарування; рента; довічне утримання (догляд);

• Договори про передачу майна у тимчасове користування: найм (оренда); прокат; лізинг; позичка;

• Договори про виконання робіт: підряд; побутовий підряд; підряд на проектні та пошукові роботи;

• Договори про надання послуг: перевезення; зберігання; страхування; доручення; комісія тощо.

6. Цивільно-правова відповідальність – це правовідношення, що виражається у вигляді несприятливих наслідків майнового і немайнового характеру у боржника, які забезпечуються державним примусом і тягнуть за собою засудження правопорушення і його суб’єкта.

Правовою підставою застосування до правопорушника цивільної відповідальності є норма права. Фактичною підставою для застосування міри цивільної відповідальності є скоєння цивільного правопорушення.

Специфічними рисами цивільної відповідальності, що відрізняють її від інших видів відповідальності, є:

• Її майновий характер ( застосування даної відповідальності завжди пов’язане із втратами майнового характеру у майновій сфері боржника – відшкодуванням заподіяної шкоди, сплатою неустойки, штрафу, пені);

• Цивільно-правова відповідальність завжди є відповідальністю одного учасника цивільно-правових відносин перед іншим-це відповідальність правопорушника перед потерпілим;

• Особливістю цивільної відповідальності є можливість перевищення розміру відповідальності у порівнянні з розміром заподіяної шкоди або збитків( наприклад, застосування штрафної неустойки, завдаток);

• Особливістю цивільно-правової відповідальності є застосування рівних за обсягом мір відповідальності за однотипні правопорушення, що забезпечує послідовну реалізацію принципу рівноправності учасників цивільно-правових відносин.

У формі цивільно-правової відповідальності виражаються ті додаткові обтяження, що покладаються на правопорушника. Відповідальність може наступати у формі відшкодування шкоди, сплати неустойки, втрати завдатку, конфіскації та інше.

Є різні критерії поділу відповідальності: договірна і позадоговірна (деліктна). Договірна наступає в разі порушення договірного зобов’язання , а деліктна – має місце у випадку заподіяння правопорушення боржником, який не був з кредитором у договірних правовідносинах. Деліктна відповідальність виникає з моменту заподіяння шкоди майну або особі потерпілого(кредитора). Часткова, солідарна і субсидіарна відповідальність має значення і застосовується тоді, правопорушення скоєне кількома особами. Часткова відповідальність наступає у всіх випадках, коли законом, іншим правовим актом або договором не передбачено інше. Часткова відповідальність передбачає, що кожний з боржників несе перед кредитором відповідальність тільки у тій частці, яка припадає на нього відповідно до закону або договору.

Солідарна відповідальність дозволяє кредитору притягнути до відповідальності будь-кого з боржників у повному обсязі або частково, дає кредитору додаткові гарантії щодо завданої шкоди та її відшкодування, дає можливість звернутися з вимогою про стягнення до будь-кого з боржників, у кого є достатньо майна для задоволення вимог. Усі боржники залишаються зобов’язаними до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано повністю.

Субсидіарна відповідальність настає тоді, коли в зобов’язанні беруть участь два боржники, один з яких основний, інший - додатковий (субсидіарний); повна, обмежена, підвищена відповідальність.

Фактичною підставою цивільної відповідальності є склад правопорушення, до якого входять об’єкт, суб’єкт, об’єктивна та суб’єктивна сторони.

Об’єктом правопорушення є суспільні правовідносини, що регулюються цивільним правом.

Суб’єктом є правопорушник.

До об’єктивної сторони відносять: 1) шкоду, заподіяну правопорушенням; 2) протиправність поведінки правопорушника; 3) причинний зв’язок між протиправною поведінкою і шкодою.

Суб’єктивну сторону складає вина правопорушника, яка в окремих випадках опосередкована іншими суб’єктивними обставинами ( ціль, мотив, емоції та інше).

Умовами цивільної відповідальності є: 1) наявність протиправної поведінки ( дії чи бездіяльності) особи; 2) шкідливого результату такої поведінки ( шкоди); 3) причинного зв’язку між протиправною поведінкою і шкодою; 4) вини особи, яка заподіяла шкоду.

Законодавством передбачено можливість звільнення від відповідальності. Таке звільнення відбувається у зв’язку з неможливістю виконання зобов’язання внаслідок: 1) дії непереборної сили; Непереборна сила – це надзвичайна і невідворотна за даних умов подія, на практиці її називають форс-мажорними обставинами; 2) випадкового заподіяння шкоди; Випадок (казус) – обставина, яка свідчить про відсутність вини будь-кого з учасників зобов’язання, а не взагалі про відсутність будь-чиєї вини у заподіянні шкоди. Випадок характеризується суб’єктивною непередбаченістю: якби особа знала про можливість настання випадку, вона могла б запобігти шкоді. Передбачення даного випадку , на відміну від необережної поведінки, не є обов’язком правопорушника. Саме тому, внаслідок необережної (винної) поведінки особа відповідає за настання шкідливого результату, а при випадковому (безвинному) заподіянні шкоди особа за загальним правилом від відповідальності звільняється; 3) вини потерпілого у заподіянні шкоди.

7. Спадкове право – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини, що виникають у зв’язку із спадкуванням. Спадкування є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин.

Заповіт – це особисте розпорядження особи на випадок своєї смерті. Тобто це є односторонній правочин – дією однієї сторони, що може бути представлена однією або кількома особами. Як правило заповіт складається однією особою, проте за новим ЦК дозволяється спільний заповіт (заповіт подружжя).

Спадкування за законом виникає у разі, якщо воно не змінено або не скасовано спадкодавцем у заповіті. Спадкоємці одержують право на спадкування почергово. Новий ЦК виділяє п’ять черг спадкоємців.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Якщо протягом шести місяців з часу відкриття спадщини відказоодержувач не відмовився від заповідального відказу, вважається, що він її прийняв.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.