Методичні рекомендації для підготовки до семінарських занять

Книги, зазвичай писалися на пергаменті високої якості, без дірок, які могли з’явитися під час обробки шкіри. Пергамент як матеріал для письма використовувався до другої половини XIV ст., але остаточно з ужитку не був вилучений, а використовувався в подальшому поряд з папером. На Русі пергамент називали „харатья”. Це був грецький білий еластичний пергамент – “χαρτιον” – хартія. Його завозили на Русь у великій кількості. Виробляли пергамент з телячої чи баранячої шкіри. Тому його ще називали телятиною. Італійський пергамент мав жовтуватий відтінок з боку шерсті тварин. Німецький (інша назва північний) відомий з 13–14 ст. Його через Новгород поставляли ганзейські купці. Він, щоправда був гіршим за якістю від інших видів. Виготовляли пергамент у містах. використовувалася також береста. На бересті писалися грамоти XI–XV століть. Про використання берести на Русі подають відомості арабські автори, зокрема Ібн-Якуб ал-Недім. Відкриття берести пов’язане з ім’ям російського вченого Артемія Володимировича Арциховського, який віднайшов її в культурних шарах Новгорода під час археологічних розкопок. Береста – це верхній шар березової кори. Вона вимочувалася, випарювалася, підсушувалася, а потім на її лицьовій стороні писали. Писали на бересті металевими або кістяними загостреними паличками – писалами. Як правило береста з нанесеним текстом згорталася в трубочку. Грамоти на бересті краще збереглися в землі, аніж пергаментні. Слід сказати, що на території літописного Звенигорода 1994 р. І. Свєшніковим також знайдено три берестяні грамоти (зберігаються у ЦДІА України у м. Львові). Нові знахідки берести стали відомі у 2010 р. на території літописного Буська. Берестяні грамоти добре надаються для датування на основі палеографічних ознак та відносно місця знаходження в конкретному культурному шарі. Окрім берести писали також на липовій корі – “лубку”. Також для письма на Русі використовували дерево і камінь.

Папір увійшов до вжитку коли писали в основному на пергаменті. Спочатку папір, який завозили з Італії, Франції, Німеччини і Сходу (Самарканд) коштував дорого. В міру здешевлення паперу у XV ст. пергамент поступово виходить з вжитку і його використовують дуже рідко: для окремих примірників рукописних книг і парадних дипломів (грамот). На теренах роздробленої Києво-Руської держави в складі Великого Князівства Литовського папір називався „поперь”, „паперь”. В XIV ст. використовувався переважно італійський папір. У XV-XVI ст. поширення набуває французький, який витісняє італійський. З XV ст. у вжиток входить німецький папір, який у свою чергу поступово витісняє французький.

Дослідник І. Шляпкін, виходячи з наявної іконографії кириличних літургійних книг вважав, що півуставні тексти писалися очеретяним пером (каламом). Однозначно підтвердити чи спростувати цю тезу не можливо. Писали гусячим, рідше павичевим пером. На вигляд, чорнило українських кириличних пам’яток має коричневий, навіть бурий відтінок, який у свою чергу міг мати ще ряд відтінків: нейтрально-сірий, червоно-рижий, бруднувато-жовтий. Вони глибоко проникали в пергамент і характеризувалися хорошою стійкістю. Якщо рукопис не пошкоджений атмосферними факторами, то ми можемо побачити дуже хорошу чіткість цих чорнил. За хімічним складом чорнила містили солі, залізо і дубильні речовини. Також використовувалося чорнило з сажі, відвару вільхової і дубової кори. Для просихання чорнила використовували дрібний кварцовий пісок, який зберігався в спеціальній пісочниці.

Окрім чорнил використовувалися фарби. Червона фарба – кіновар використовувалась для ініціалів чи заголовків, ключових слів, вставок, пояснень, поміток на полях. Кіновар помаранчево-червоного кольору перважно мінерального походження. Сурик був червоного кольору з жовтуватим відтінком і виготовлявся зі свинцевих білил. Лазур – мінеральна ультрамаринова. Зелена – змішана з жовтої і голубої. Фарби розводилися на яєчному білку або камеді (клейкі речовини різних рослин). Для створення розкішних, багато оздоблених рукописів використовувалося золото, зокрема, в Остромировому і Мстиславовому євангеліях.

Відомо два сорти золота: 1) листове, яке накладається на попередньо проклеєні знаки; 2) „творене” або порошкове – у вигляді фарби, зітерте на порошок і змішане з клейкими речовинами. Для писання фарбами використовували кісточки. З XVII ст. з’являється олівець.

Брахиґрафія (від гр. βραχυς – короткий і γράφω – пишу) – система скорочень і структурний підрозділ палеографії, який займається вивченням системи скорочень. В уставі скорочення зустрічаються рідко. Виносні літери писалися під титлами – знаками скорочення. Найчастіше скорочувалися священні імена, які намагалися приховати від непосвячених, наприклад бог, господь, дух). Священні імена переймали з грецьких і латинських текстів, а також створювали самостійні взірці. При контракції, тобто стягненні, або випаданні голосних літер над словом виписували титло. Дослідниця Є. Гранстрем для XI–XII ст. нараховувала близько 25 скорочень під титлом.

Приклади найуживаніших скорочень: англъ (ангелъ), аплъ (апостолъ), бъ (богъ), гд (господъ), ги (господи), днь (день), дхъ (духъ), млтва (молитва), стыи (святый).

Літери кирилиці позначали водночас цифри. «зело» – 6, «земля» – 7, «φ» – 9, «к» – 20, «л» – 30, «ξ» – 60, «іжиця» – 400, «ψ» – 700, «ω» – 800. Цифри як правило відзначалися з обох боків крапками і зверху над ними ставилося титло. Складні цифри до 20 складалися з одиниць і десяти: аі – 11, ві – 12, гі – 13, ді – 14 і т. д. Складні цифри після 20 складалися з десятків, після яких ставилися одиниці: ка – 21, кв – 22, ла – 31 і т. д. Тисячі виділялися за допомогою спеціального значка , який ставився внизу літери. Десять тисяч означали словом «тьма», а вцифровому виразі – і.

Художні прикраси, які зустрічаються в рукописах в палеографічній літературі іменують орнаментом або декором. Декор чи орнамент поділяють на такі види: 1) заставки; 2) ініціали; 3) кінцівки; 4) польові (маргінальні) прикраси. Заставкою називають особливий декор чи віньєтку, яка знаходилася перед початком рукописної статті чи розділу книги. Ініціал (від лат. initium – початок) – це оздоблені заголовкові, початкові літери, які відкривали певний розділ тексту. Кінцівка – це художній декор чи віньєтка в кінці тексту. Польові (маргінальні) прикраси – прикраси розміщені на полях рукопису. Орнамент чи декор не слід плутати з мініатюрами або малюнками. Під мініатюрою ми розуміємо невеликого розміру зображення виконане фарбами. Етимологія слова мініатюра виводиться від лат. „minium” – сурик, червона фарба. Для історика і палеографа орнамент містить практичний інтерес, оскільки на його основі, в тій чи іншій мірі можна визначити місце і час виникнення писемної пам’ятки, тобто атрибутувати її.

Від часу своєї появи і до кінця XVIII ст. орнамент мав певні художні особливості, тобто стилі. Вміння правильно розрізняти та ідентифікувати певний стиль орнаменту є також важливим критерієм в датуванні рукописних пам’яток. Рукописний орнамент Києво-Руської держави XI-XII ст. ряд дослідників називають старовізантійським. Цей термін був введений у вжиток, щоб відрізнити орнамент цього стилю від неовізантійського (нововізантійського), який був перейнятий на межі XIV-XV ст. Інший стиль орнаменту Києво-Руської держави називають геометричним наголошуючи на геометричних елементах заставок. Російський дослідник Л. Черепнін вважав терміни „старовізантійський”, „геометричний” невдалими і пропонував взагалі відмовитися від будь-яких штучних термінів. Заставки зустрічаються в Остромировому євангелії, Ізборниках Святослава, Мстиславовому євангелії. Для цих заставок характерна рама геометричної форми, наприклад прямокутник, арка чи інші архітектурні композиції. Часто всередині залишався вільний простір для заголовка. Декор всередині рамки навколо заголовка складався з простих, повторюваних геометричних і флористичних компонентів: коло, півколо, трикутник, ромб, гілки, стебла, листя і квіти. Зверху й по обидва боки заставки, практикувалося зображення рослин, тварин і птахів. Наприклад, левів і павичів. Фантастичні тварини характерні для більш пізнього „тератологічного” орнаменту. Заставки давніх рукописних пам’яток зображувалися переважно на золотому тлі з використанням білої, голубої, синьої, рожевої і зеленої фарб. Ініціали також побудовані на основі геометричних і природних мотивів. Основа літери зберігала геометричні складові і слугувала каркасом для художніх елементів – зображень рослин, іноді людей. В основі літери В в Остромировому євангелії є зображення напівптаха-напівзвіра. В часі коли панував устав для декору були характерними тіж архітектурні форми.

В’язь – це особливе декоративне письмо, тому його слід відокремлювати від основних типів кириличного письма. В’язь творилася у два прийоми: 1) скорочення; 2) прикраси, щоб таким чином пов’язати рядок у неперервний орнамент. Окремо слід наголосити на впливі поєднаних букв – лігатур на в’язь. Лігатури були попередниками в’язі. Однією з характерних рис техніки в’язі української кириличної рукописної книги є практично повне запозичення системи створеної південними слов’янами, де центральним сюжетом є природа.

В’язь як правило використовували в заголовку. В’язь переважно подавали кіновар’ю, золотом, синьою фарбою. Починаючи з XVII ст. в’язь писалася звичайним чорнилом, що є доброю датуючою ознакою. На Русі в’язь з’являється в XIV ст.