БЮРО ПРОПАГАНДЫ ХУДОЖЕСТВЕННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ СОЮЗА ПИСАТЕЛЕЙ УКРАИНЫ

Н. И. Костомаров

ДВЕ

Русские народности

Киев — Харьков „МАЙДАН" _____________________________

1991

Обработка текста и редактирование кандидата филологических наук

A. П. КОВАЛЕВОЙ

Автор предисловия кандидат филологических наук

B. А. ДОРОШЕНКО

Текст печатается по изданию:

Основа: Ежемес. обществ.-полит. и лит. худож. журн. - Петербург. - 1861. - № 3

Ставшая библиографической редкостью, статья известного историка, писателя и общественного деятеля Н. И, Костомарова (1817 - 1885) посвящена пробуждению национального самосознания, формированию научных представлений об украинском и русском народах, чертах их национального характера, психологии и мировоззрения. Издание осуществляется на языке оригинала (орфография и пунктуация по возможности приближены к современным нормам) с предисловием на украинском и русском языках, иллюстрировано фотоматериалами.

Выпущено по заказу

Харьковского областного

Общества украинского языка

имени Тараса Шевченко ,Просвіта"

и Харьковского областного

культурологического общества

„Спадщина"

© А.П. Ковалева, обработка текста и редактирование, 1991

© В. А. Дорошенко, автор предисловия, 1991

ГРАНІ ДУХОВНИХ СВІТІВ

ДВОХ НАРОДІВ

(Про народознавчу студію м. І. Костомарова „Две русские народности")

У великій спадщині видатного історика, письменника і громадського діяча М. /. Костомарова (1817 — 18S5) особливе місце посідають наукові розвідки, що були надруковані в журналі „Основа" (1861 — 1862): „О федеративном начале древней Руси", „Черты южнорусской истории", „Иудеям", „Две русские народності:". В них чи не найповніше виявилася одна з історичних граней наукової концепції М. Костомарова - вивчення „народної історії", захист національних прав українського народу, його культурно-історичних традииій, духовних цінностей.

Появились ці розвідки в час гострої ідеологічної боротьби прогресивної української історико-філософської науки проти великодержавних асиміляторських концепцій, представників офіційної історіографії. Захисники „единой и неделимой" та їхні клеврети намагалися довести, що окремого украінського народу ніколи не було і не існує, що він є лише племенем російського чи польського, не має своєї мови, самобутніх рис характеру, духовних якостей, а тому саме прагнення розвивати українську мову і словесність зони трактували то як незрозумілу примху, то як штучне насадження, витвір невеликого гуртка місцевих патріотів... Шалено заперечували право українського народу на свою літературу шовіністична російська (журнал „Русский вестник", газета ,День") польська (газета „Час"), єврейська (тижневик „Сіон") преса, представники офіційної науки.

Журнал „Основа» у численних публікаціях викривав асиміляторські концепції, різного роду фальсифікації, нападки, обстоюючи ідею вільного національного розвитку українського народу, його мови, культури, побуту і звичаїв, національної школи. У своїх програмних положеннях редакція декларувала „уважение к правам личности, к народу и народности и устранение сословий, национальной и религиозной вражды и всяческих недоразумений, посредством разъяснения темных вопросов нашей современной и прошедшей жизни" („Основа", 1862, № 1, с. 2). Підкидаючи всіляку виключність і замкнутість, видавці „Основы" вважали шкідливим і космополітизм, котрий „раньше или позже переходит в полное равнодушие к местным народным пользам и нуждам". Спілкування з іншими народами необхідне і плідне, але „приносит истинную пользу только тем обществам, которые почерпают главные жизненные силы из родной почвы, которые богатеют не столько заимствованным от соседей, сколько разработкою нравственных и вещественных даров природы в своем краю, в своем племени". Будителі національної самосвідомості закликали читачів журналу усвідомити себе як представників певного народу, нації, носіїв їх культур, історії, визначити ясно своє відношення до інших народностей. „Всякий народ только с того времени становится необходимым членом человеческой семьи, — писали вони, — когда посредством всестороннего самопознания и полного проявления нравственных сил своих начнет вносить в общую жизнь человечества такой вклад, какого другой народ не вносит".

Саме цій благородній меті — пробудженню національної самосвідомості, формуванню наукових уявлень про український і російський народи, риси їхнього національного характеру, психології, світогляду й присвячена стаття М. Костомарова ,Две русские народности" („Основа", 1861, - № З, с. 33—80). Це була одна з перших народознавчих праць, в якій на підставі історичних, етнографічних, психологічних, релігійних даних визначалися типологічні риси цих народів, розкривалися історично сформовані відмінності між національними характерами українців і росіян. У процесі співставлення вчений намагався виявити національно самобутнє, домінантне для кожного народу в системі історично зумовлених його поглядів, переконань, ідеалів, світорозуміння, побуту і звичаїв. Такий методологічний підхід викликав різкі . нападки антиукраїнських сил як на М. Костомарова, так і на журнал „Основу". Реакційні кола звинувачували вченого у його навмисних спробах „разложения отечества", з другого боку, — в „украинофильстве", „сепаратизме", „мазепинстве". Посилилися скоординовані нападки на „Основу", яка змушена була припинити своє існування до кінця 1862 року. М. Костомаров з достоїнством вченого аргументовано спростовував різного роду адресовані йому й журналові закиди, звинувачення, відхиляв усілякі підозри тих, хто хотів ,,во что бы то ни стало, чтобы на Руси существовала одна русская народность, и не терпевших, если им доказывали не одну, а несколько, хотя бы даже существовавших в прошедшие времена''. За кілька років він ще і ще раз доводив в Автобіографії", що в ,Двух русских народностях"„было сказано и доказано, что две русские народности дополняют одна другую и их братское соединение спасительно и необходимо для их обеих".

На жаль, основний пафос цієї розвідки М. Костомарова не хотіли чи не змогли зрозуміти й прийняти не тільки ідеологи московської монархії, але й різноманітні фальсифікатори, вульгаризатори історичного минулого в часи сталінсько-брежнєвського тоталітаризму. Протягом десятиліть цю статтю розглядали упереджено, звинувачували автора в ідеалізмі, буржуазному націоналізмі, навмисному протиставленні українського народу іншим народам... І ніхто не завдав собі клопоту прочитати цю славну працю як серію глибоких начерків з народознавства, які подають в певній системі фундаментальні знання про національний характер, психологію, світогляд українського і російського народів, накреслюють методологічні підходи до вивчення їхнього історико культурного досвіду, великих духовних традицій. Звичайно, не всі спостереження й положення вченого у цій студії можна сьогодні оцінити однозначно. Сам автор допускав, що деякі його судження, висновки, складені із спостережень над історією і тогочасним життям двох народів, можуть здатися однобічними, навіть помилковими. Різке заперечення викликає нині твердження М. Костомарова про те, що „южнорусское племя в прошедшей истории доказало неспособность свою к государственной жизни". Доказовим спростуванням цього положення є витворена генієм народу козацька державність — гетьманщина, котра проіснувала на Лівобережній Україні понад 130 років. Ідея суверенної української державності століттями живила національно-визвольні змагання народних мас. Тому, коли на руїнах Російської та Австроугорських імперій виникли незалежні українські держави — Українська Народна Республіка (1917 р.) та Західно-Українська Народна Республіка (1918 р.), вони об'єдналися 22 січня 1919 року в одну самостійну державу - Українську Народну Республіку. Та невдовзі ворожі сили знову пошматували українські землі на окремі частини, задушили молоду республіку. Прийнята Верховною Радою республіки Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990 року й покликана здійснити віковічні прагнення народу до незалежної Української держави.

Перечитуючи розвідку М. Костомарова ,Две русские народности" з сьогоднішніх позицій, ми помічаємо в ній не тільки неприйнятне чи помилкове, але й таке, що не витримало випробування часом, втратило свою актуальність. Та своїм справжнім історизмом, демократизмом, народознавчою спрямованістю, багатством і гнучкістю допитливої думки ця класична праця видатного вченого і близька і дорога кожному, хто цікавиться національними архетипами, хто намагається осягнути історію, культуру свого народу, його внесок у духовну скарбницю людства.

Володимир Дорошенко, кандидат філологічних наук.

ГРАНИ ДУХОВНЫХ МИРОВ

ДВУХ НАРОДОВ