1. Усна народна творчість

Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, так і зовнішнього впливу світової цивілізації. З глибокої давнини бере початок усна народна творчість — казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними щодо культури є билини, які створювались у X—XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю. Тут фіксувалася пам'ять про історичні події та ставлення до них

2. Література

П ершими письмовими творами у Київській Русі були літописи — зведення записів про історичні події, викладені у хронологічній послідовності. Найдавнішим літописом, що зберігся до наших днів, є «Повість минулих літ», створена на початку XII ст. на основі давніших літописів, що до теперішнього часу не збереглися. Літописи є основним джерелом з історії Київської держави IX—XIII століть. Особливе місце в давньоруській літературі посідає «Слово о полку Ігоревім», написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я захисту рідної землі.

Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний із поширенням освіти, створенням бібліотек. Вже за часів Володимира Великого існувала державна школа і школа при Софіївському соборі. Ярослав Мудрий створює першу відому на Русі бібліотеку

3. А рхітетура

З начного розвитку набула архітектура. При Володимирі Великому була побудована Десятинна церква, прикрашена фресками і мозаїкою. 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі — Софіївський собор. За його зразком у Чернігові було збудовано Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку — Софіївські собори. Ярослав Мудрий спорудив у Києві Золоті ворота.

4. Живопис

В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова мініатюра. Чудовими заставками і мініатюрами було прикрашене «Остромирове Євангеліє», написане в XI ст.

Значного розвитку набуло ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними способами обробки коштовних металів — зерню, сканню, філігранню, смаллю.

Література

Бойко О. Історія України. – К.: ВЦ «Академія», 2002. – с. . . 76-86;

Занепад Галицько-Волинського князівства. Історичне значення держави. Культура

Русь у період феодальної роздробленості. Занепад держави

Студенти повинні знати: Занепад Галицько-Волинського князівства. Галицько-Волинське князівство як одна із форм української державності. Розвиток культури у Галицько-Волинській державі

Студенти повинні вміти: Характеризувати причини занепаду Галицько-Волинської держави; Аналізувати зовнішню і внутрішню політику галицько – волинських князів і дає їм власну оцінку. Працювати з навчальною та науковою літературою, самостійно здобувати історичну інформацію за темою, складати конспект

План

1. Галицько-волинське князівство за наступників Данила Галицького

2. Занепад держави

3. Культура Галицько-Волинської держави

Матеріали до вивчення

Галицько-волинське князівство за наступників Данила Галицького

Після смерті Данила Галицького його держава продовжувала зберігати напівзалежне становище від Золотої Орди. Василько до своєї смерті 1270 р. княжив на Волині, сини Данила: Лев — у Галичині, Мстислав — у Теребовлі, Шварно — у Холмі.

У другій половині XIII ст. частина знаті прагнула звільнити край від ординської залежності за допомогою союзу з Литвою. Прибічником цього був Варно Данилович, який допоміг посісти батьківський престол у Литві князю Войшелку, а той у свою чергу зробив Шварна своїм спадкоємцем на тій підставі, що той — був одружений на його сестрі. Але цей союз тривав недовго. Лев Данилович, побоюючись литовців, 1267 р. вбив Войшелка і в Литві прийшло до влади антигалицьке угруповання, що посилило наступ на Волинь.

Натомість Лев, порозумівшись з татарами, разом з ними ходив на Польщу, здобувши Люблін, Литву, приєднав до своїх володінь Закарпаття. Наприкінці свого правління (1264—1301) він спромігся відновити укріплення, зруйновані його батьком Данилом за наказом Орди. Тим часом Волинське князівство після смерті Василька успадкував 1270 р. його син Володимир. Але не маючи спадкоємців, він заповідав свій наділ Мстиславу Теребовлянському.

Після смерті Лева його син Юрій І (1301—1308) знову став правителем єдиної Галицько-Волинської держави, бо Мстислав Теребовлянський також не полишив спадкоємця. Столицею держави Юрій І зробив Володимир-Волинський. За його правління вона пережила своє піднесення: швидке зростання міст і сіл, розвиток культури й торгівлі. Сам князь прийняв королівський титул, Останніми галицько-волинськими князями роду Романовичів були сини Юрія І Андрій і Лев II. Вони хоч і поділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні стосунки з західними державами, прагнули здобути незалежність від Золотої Орди, яка почала слабнути. 1323 р. загинули під час однієї з війн проти татар. Після їх смерті не залишилось спадкоємця по чоловічій лінії династії Рюриковичів.

Занепад держави

Галицькі бояри запросили на князівський стіл сина сестри Андрія і Лева Мазовецького князя Болеслава, що прийняв православ'я та дістав ім'я Юрія II. Проте вибір виявився невдалим. Юрій-Болеслав був короткозорим та егоїстичним правителем. Він запрошував до Галичини німецьких і чеських колоністів, прихильно ставився до католицької церкви, чим викликав невдоволення місцевих бояр і православного духовенства. Непослідовною була і зовнішня політика Юрія-Болеслава. Хоча він врегулював відносини з Ордою та Литвою і навіть віддав свою дочку за сина литовського князя Гедиміна, але таке зближення посварило його з поляками та уграми. 1337 р. він здійснив спільно з татарами невдалий похід на Люблін і під загрозою польсько-угорського вторгнення у відповідь змушений був у Вишеграді підписати угоду, згідно з якою заповідав галицький трон польському королеві Казимиру ІІІ. Коли про це стало відомо, галицькі бояри отруїли князя, здійснивши 1340 р. переворот. З цього часу галицькі землі стають ареною боротьби сусідніх держав — Литви, Польщі і Угорщини і втрачають свою незалежність.