Перебіг та наслідки для західноукраїнських земель буржуазної революції 1848 року
Наприкінці першої половини XIX ст. Австрійська імперія була знову змушена повернутися до ідей та політики радикального реформування. Повстання проти шляхти селян Галичини (1846), численні виступи буковинських та закарпатських селян, що були частиною могутньої революційної хвилі, яка піднімалася в імперії, змусили правлячі кола піти на поступки. Намагаючись не допустити загострення революційної кризи та прагнучи відокремити селян від революційного табору, офіційна влада йде на скасування кріпосного права. У Галичині воно було скасоване у квітні 1848 p., тобто майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії. Суть селянської реформи зводилася до трьох положень:
ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика;
наділення селян землею, яка переходить у їхню власність;
сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей.
Революційна хвиля 1848—1849 pp., що охопила Європу, зумовила кардинальні зрушення не тільки в аграрній сфері Австрійської імперії. Під її потужним впливом зазнала змін вся суспільна організація держави. Імператор Фердінанд змушений був декларувати буржуазно-демократичні свободи та проголосити конституцію. Ці радикальні зрушення сприяли пожвавленню суспільного руху в західноукраїнських землях. Першими виявили активність польські буржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 р. проголосили утворення у Львові Центральної ради народової. Головна мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кордонах 1772 р. та наданні їй статусу автономної провінції у складі Австрійської імперії. Таке рішення позбавляло прав українське населення Правобережжя та Західної України на вільний самостійний національний розвиток.
Наприкінці першої половини XIX ст. революційна хвиля, досягнувши свого піку, поступово пішла на спад. За цих обставин абсолютно логічним був наступ реакції — консервативно-охоронницькі сили імперії одну за одною почали відвойовувати втрачені позиції. Вже в березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент, невдовзі відмінено конституцію. У нових умовах, коли абсолютизм відновив свої права, Головна Руська Рада виходила за межі жорстко централізованої системи імперії і 1851 р. була розпущена.
Європейська революція 1848—1849 рр., охопивши Австрійську імперію, докотилася і до Західної України. Весною 1848 р. Галичина стояла на порозі масового селянського повстання. Тому уряд змушений був йти на поступки. У квітні 1848 р., раніше, ніж в інших районах імперії, в Галичині було скасовано панщину. Але як і всюди, скасування панщини проводилось без урахування інтересів селян. У компенсацію за скасування панщини поміщики були звільнені від низки податків, а також отримали грошове відшкодування від держави. За ними залишилися так звані сервітути, тобто ліси і пасовища, якими користувались селяни. За подальше користування вони мали сплачувати поміщикам. У серпні 1848 р. панщину було скасовано на Буковині, але селяни мали за це сплатити величезні платежі. В Закарпатті ж панщина проіснувала до 1853 р. Революція сприяла прискоренню самоорганізації українства. 2 травня 1848 р. представники греко-католицького духовенства та інтелігенції сформували у Львові Головну руську раду (ГРР), яка мала представляти інтереси українців Галичини перед імперським урядом. Вона була очолена священиком Григорієм Яхимовичем. Програма ГРР містила в собі як політичні, так і культурно-просвітницькі вимоги.
Основною політичною вимогою Головної руської ради був розподіл Галичини на Західну (польську) і Східну (українську). Вона також висувала інші загальнодемократичні вимоги.
Під егідою ГРР видавалась перша в Західній Україні україномовна газета «Зоря Галицька», проводились наукові з'їзди, видавались підручники та інші видання українською мовою, розроблялись освітні програми. В кінці 1849 р. була відкрита кафедра української мови та літератури при Львівському університеті, яку очолив колишній трійчанин Яків Головацький.
У липні 1848 р. імперська влада, налякана революцією, проголосила демократичні свободи і погодилась на скликання парламенту (рейхстагу), де були б представлені всі народи імперії, в тому числі й українці. Під впливом масового політичного і національно-культурного руху австрійський уряд обіцяв виконати українські вимоги, які озвучили депутати. Але далі обіцянок справа не пішла. Галичина так і не була поділена.
На Буковині також розгорталися революційні події. Але революційні сили в краї послаблювало те, що не існувало зв'язку між неукраїнськими (здебільшого) за своїм складом містами і українськими селами. Українські буковинці змогли провести в рейхстаг п'ять своїх депутатів, які діяли спільно з депутатами-українцями Галичини. Одним із них став Лук’ян Кобилиця. Підтримуючи вимогу роз'єднання Галичини, буковинці наполягали на приєднанні свого краю до її української частини. Дещо інакше розгорталися події в Закарпатті. Угорці, які прагнули незалежності і вважали ці землі своїми, заперечували права українців на хоч би обмежену культурно-національну автономію, насильницьки впроваджуючи в школах мадярську мову. Тому закарпатські українці не підтримали повстання угорців проти Австрії, що почалось у вересні 1848 р. Переконавшись, що повстанський уряд не цікавлять інтереси українців, закарпатські діячі висунули ідею автономії Закарпаття і об'єднання його з українською частиною Галичини. Тим часом з літа 1848 р. сили контрреволюції в Австрії оговтались і перейшли в контрнаступ. Після придушення революційних виступів у Відні, загострилося становище у Львові. 1 листопада тут спалахнуло збройне повстання, внаслідок чого австрійський гарнізон був змушений залишити місто. Але артилерійський обстріл Львова австрійськими військами наступного дня, який спричинив значні руйнування, змусив повсталих капітулювати. В усій Галичині було оголошено воєнний стан.
У березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент, потім скасовано конституцію і відновлено централізовану адміністративно-бюрократичну систему. Дійшла черга й до Головної руської ради, яка під тиском влади 1851 р. самоліквідувалася.
Почав придушуватись і селянський рух, який особливо активний був на Буковині, де в листопаді 1848 р. його очолив Л. Кобилиця. Лише у квітні 1850 р. повстання в краї було придушене, а її керівник був закатований у в'язниці. Хоча революція 1848—1849 рр. була розгромлена, її завоювання були духовною основою для подальшого розвитку національного руху.