Адміністративний процес

У статті 3 КАС України наведено значення понять ≪позивач≫ та ≪відповідач≫, в якому ці терміни вживаються. Зокрема, відповідач – суб’єкт владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, – інші особи, до яких звернена вимога позивача. А позивач – це особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов. Тобто за загальним правилом, іноземна юридична особа не може бути відповідачем в адміністративному судочинстві. Звідси й відсутність проблем із визначенням підсудності, подібних до тих, які існують у цивільному та господарському процесах. Адже згідно з ч. 1 ст.19 КАС України адміністративні справи вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача.

ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ СУДОВИХ ВИТРАТ

ЗА КОДЕКСОМ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА УКРАЇНИ

Судові витрати – це кошти, які на підставі та у спосіб, передбачені нормативно-правовими актами, мають сплатити сторонни у зв’язку зі зверненням до суду та розглядом адміністративної справи. Відповідно, судовий збір як вид судових витрат встановлюється з метою запобігання необґрунтованим зверненням до адміністративного суду, які б значно зменшили ефективність роботи судів із захисту дійсно по-

рушених прав і свобод громадян. Тим самим законодавець не обмежив право на звернення до суду, а впорядкував порядок такого звернення, передбачивши в подальшому повернення суми судових витрат особі, яка зверталась до суду і понесла ці витрати у разі винесення рішення судом на її користь. Інакше кажучи, якщо обґрунтованість звернення особи буде підтверджено судом, їй відшкодовуються витрати, які вона

змушена була нести у зв’язку з необхідністю звернення за судовим захистом своїх порушених прав.

Такий вид судових витрат, як витрати, пов’язані з розглядом справи, встановлюється з метою:

а) відшкодування державі витрат, які були понесені судом у зв’язку із розглядом певної справи (витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи – п. 4 ч. 3 ст. 87 КАСУ);

б) відшкодування особам, які сприяють здійсненню правосуддя (витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, витрати на правову допомогу тощо – п. 13 ч. 3 ст. 87 КАСУ).

Поряд із цим необхідно пам’ятати положення ст. 130 Конституції України, де зазначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів. А отже, судові витрати не мають на меті покриття видатків держави на утримання системи органів судової влади, оскільки це є прямим обов’язком держави, який вона несе через відповідні органи – Верховну Раду України (як орган, що зобов’язаний визначити у Державному бюджеті обсяг фінансування судової системи) та безпосередньо Державну судову адміністрацію і Міністерство фінансів України.

Частина 1 ст. 87 КАСУ встановлює види витрат, пов’язаних з поданням та розглядом справи, які законодавцем відносяться до судових витрат, а отже, обов’язкових до відшкодування. Видами судових витрат, згідно з нормою, є судовий збір та витрати, пов’язані з розглядом справи.

Судовий збір – це загальнодержавний збір, який справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів, та включається до складу судових витрат. Витрати, пов’язані з розглядом справи, – це кошти, витрачені учасниками процесу (у деяких випадках і судом) на провадження в конкретній адміністративній справі, відшкодування яких покладається на певні сторонни у визначеному законом порядку. Водночас необхідно зазначити, що не всі грошові суми, витрачені учасниками процесу у зв’язку з розглядом справи можуть визнаватись судом витратами, пов’язаними з розглядом справи, а отже, компенсуватись за рахунок протилежної сторони, позиція якої була визнана судом неправомірною. Так, наприклад, чинне законодавство встановлює граничні розміри компенсації витрат на правову допомогу в розмірі 40% мінімальної заробітної плати за годину роботи представника. Отже, кошти, виплачені представникові понад вказані норми, не будуть визнані судовими витратами, а отже, і компенсуватись. Такий самий принцип діє і щодо витрат на відрядження, переїзд, прибуття до суду, оплати послуг перекладача, спеціаліста тощо. Вказані обмеження мають за мету, у першу чергу, упорядкування фінансової сторони адміністративного процесу, а саме: запобігання невиправданим, надмірним витратам і зловживанням з боку учасників процесу своїм правом на компенсацію.

Встановлення інших зборів, обов’язкових платежів, а також компенсація витрат, не передбачених цією статтею, Кодексом адміністративного судочинства України не передбачено. Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлю-

ються законом. Наведене положення норми щодо виду нормативно-правового акта, яким має бути встановлений розмір та урегульовано процедуру сплати судового збору, має імперативний характер і вказує на закон. Зауважимо, закон – це вид нормативно-правового акта Верховної Ради України, прийнятий з дотриманням встановленої процедури. Однак необхідно констатувати, що на сьогодні Верховною Радою України не прийнятий відповідний нормативно-правовий акт, який би на рівні Закону України, на виконання вимоги цієї норми, урегулював питання справляння судового збору.

Література

1. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р. № 2747-IV //Урядовий кур’єр.  2005. – № 153. 

17 серпня.

2. Про затвердження Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов’язаних з розглядом цивільних та господарських справ, та їх розмірів : Постанова Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. № 1258.

3. Про державне мито : Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. № 7-93.

СПІВВІДНОШЕННЯ СУДОВИХ ВИТРАТ У ПРОВАДЖЕННІ

ПО РОЗГЛЯДУ СПРАВ У ПОРЯДКУ АДМІНІСТРАТИВНОГО

СУДОЧИНСТВА З ПРОЦЕСУАЛЬНИМИ АНАЛОГАМИ

В ЦИВІЛЬНОМУ ТА КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

З точки зору вчення історичного матеріалізму основою суспільства є саме економічні

відносини, над якими, у свою чергу, формуються політичні, ідеологічні, правові відносини,

спираючись саме на матеріальний базис. Належне матеріальне забезпечення провадження по

розгляду справ у порядку адміністративного судочинства є обов’язковою та найбільш

важливою умовою його ефективності. Проте, окрім проблем державного фінансування судової

системи України, що гальмує розвиток адміністративного судочинства, також у діючому

199

Вісник Запорізького національного університету № 1, 2011

законодавстві України у сфері адміністративного судочинства мають місце численні недоліки в

нормативному регулюванні інституту судових витрат. На практиці зустрічаються помилки під

час застосування вітчизняного законодавства, які можна пояснити не тільки недостатнім

законодавчим регулюванням окремих положень судових витрат у провадженні по розгляду

справ у порядку адміністративного судочинства, але й недостатньою теоретичною розробкою

існуючих проблем даного інституту.

У вітчизняній адміністративно-правовій науці безпосередньо проблемам витрат в

адміністративному процесі або окремих його складових увага не приділялася. З прийнятим

Кодексу адміністративного судочинства України 06 липня 2005 року та появою наукових,

навчальних джерел, присвячених адміністративному судочинству, витрати привертають увагу

вчених в аспекті тлумачення нормативних положень (наприклад, роботи Н.В. Александрової,

В.М. Бевзенка, Л.Р. Білої-Тіунової, С.В. Ківалова, А.Т. Комзюка, Р.О. Куйбіди,

В.К. Матвійчука, Р.С. Мельника, О.М. Пасенюка, В.П. Тимощука та ін.). Слід зазначити, що

інститут витрат для адміністративно-правової науки є відносно новим та недослідженим. Такої

ж точки зору дотримується і більшість науковців – представників інших галузевих правничих

наук та вчених-теоретиків права.

Досліджуючи судові витрати в провадженні по розгляду справ у порядку адміністративного

судочинства, з метою з’ясування їх сутності, слід здійснити розгляд даного інституту в інших

процесуальних галузях права, зокрема, у кримінальному процесі, в якому правовий інститут

судових витрат має вже багаторічну історію практики застосування, та в цивільному процесі,

який за своїм нормативно-правовим регулюванням є досить подібним до провадження по

розгляду справ у порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до ст.87 Кодексу адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 р.

(з наступними змінами та доповненнями) судові витрати складаються із судового збору та

витрат, пов’язаних із розглядом справи, які, у свою чергу, поділяються на наступні види: