3. Діячі української культури в еміграції

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є. Маланюк (1897-1968). В еміграції з 1921 року.

Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, митець звертається до визначення ролі національної свідомої особистості в українській історії. Його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясінь.

П евний час перебував під впливом поглядів Д. Донцова щодо виховання української нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Але Маланюк – самобутній національний поет і стиліст. Він синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчість споріднена з гуманістичними ідеями І. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Маланюка посідає оригінальна концепція «України – Скитії, степової Гелади». Є. Маланюк є також автором оригінальних есе, присвячених філософії української культури.

Між українською та світовою культурою будував мости С. Гординський (1906 р. н., з 1944 р. – за кордоном) – поет, перекладач, художник, мистецтвознавець, людина енциклопедичних знань. Закінчив Львівський університет, а також Академію Мистецтв у Берліні та академію Жульєна в Парижі. Великий знавець української мови і поетики, він написав ряд поетичних збірок, здійснив один з найкращих переспівів «Слова о полку Ігоревім». Перекладав вірші Горація, Овідія, Гюго, Байрона, По, Гете, Шиллера тощо.

С еред письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багряного (1907-1963). Був репресований у 1932 році, а в 1945 – емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» («Тигролови») (1944) і «Сад Гетсиманський» (1950) розкрили перед світом національну трагедію поневоленого в центрі Європи народу.

І. Багряний

Твори написані на документальному матеріалі і особистих переживаннях автора. Роман «Сад Гетсиманський» належить до визначних творів XX ст. і стоїть в одному ряду з романами Л. Кестлера «Сліпуча пітьма» (1940), та Дж.Орвелла «1984» (1948).

Скульптор О. Архипенко (1887-1964) – один із видатних митців XX ст. З його ім’ям пов’язують становлення мистецтва авангарду у світовій культурі. Пластичні ідеї Архипенка мали істотний вплив на розвиток архітектури і дизайну.

О . Архипенко. Жіночий торс

М. Черешневий (1913 р.н.) створив пам’ятники Л. Українки в Клівленді (США) й Торонто (Канада), Л. Молодоженин (1915 р.н.) – пам’ятник Т. Шевченкові у Вашингтоні (1964) та Буенос-Айросі (1971).

Л. Молодоженін.

П ам’ятник Т. Шевченкові у Вашингтоні

Графік і живописець, мистецтвознавець Я. Гніздовський (1915-1985) створив графічні твори «Сонячник» (1962), портрет М. Скрипника (1971), живописні полотна «Пшеничний лан» (1960), «Селянський хліб» (1981).

У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А. Рудницький (1902-1975).

Українська вища школа за кордоном за умов денаціоналізації на Україні виконувала велике й важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів.

Першою українською вищою школою за кордоном став Український Вільний Університет у Відні (1921). Його засновником був Союз Українських Журналістів і Письменників (співзасновники М. Грушевський і С. Дністрянський). Восени 1921 року університет був перенесений у Прагу, де проіснував до 1939 року, а після другої світової війни відновив свою діяльність у Мюнхені.

Другою була Українська Господарська Академія в Подебрадах (Чехословаччина, 1922). Мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний, інженерний (600 студентів, 90 викладачів). У 1932 році на цій базі було створено Український Технічно-Господарський інститут заочного навчання.

У 20-30-х рр. в Празі працював Український Високий Педагогічний інститут ім. Драгоманова, де готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти.

У 1923 році група професорів філософського факультету Українського вільного Університету – Дмитро Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський заснували Українське історико-філологічне Товариство. У 1938 році воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіографії, військової історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філології.

Український науковий інститут в Берліні – культурний центр української еміграції, заснований у 1926 році. Його першим ректором був український історик Дм. Дорошенко. При інституті працювали видатні українські науковці і історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературознавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ Д. Чижевський та ін.

Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Америку – Канаду і США. В 1945 році у Саскатунському Університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. Нині за свідченням директора Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті Б.Кравченка, українознавчі програми запроваджені в 12 університетах Канади.