Тема 6 Українська культура XX ст. План

1. Основні етапи історії української культури XX ст.

2. Тенденції розвитку національної культури.

   1. Національна освіта та наука.

   2. Розвиток літературного процесу.

   3. Драматургія та театр. Музика. Кіномистецтво.

   4. Образотворче мистецтво та архітектура.

3. Діячі української культури в еміграції.

6.4. Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956).

2. Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987).

1. Основні етапи історії української культури XX ст.

Національно-державне відродження започатковане, демократичними перетвореннями 1917 року, ділиться на наступні етапи:

а) національного відродження (1917-1933);

б) тоталітарного панування «соціалістичного реалізму» (1933-1956);

в) стихійного піднесення духу національного опору (1956-1987);

г) національно-духовного оновлення (з 1987 р.).

Перший етап пов’язаний з утворенням національної державності. «Віднині самі творитимемо наше життя» (Перший універсал – 23.07.1917 р.). Під час національного відродження утворився той особливий клімат який благотворно позначився на розвитку усієї нації і в багато в чому визначив подальшу історію України.

З 1923 року бере початок нова хвиля українського відродження відома від назвою «українізації». Ідеологи – українські націонал-комуністи – О. Шумський та М. Скрипник – розглядали українізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури, як «дерусифікацію пролетаріату». Закінчився цей період трагічно. Уже у 1920 році Сталін та його підручні (Л. Каганович, В. Балицький) почали наступ на національну культуру переслідуваннями і фізичним знищенням кращих сил творчої інтелігенції («Розстріляне відродження»).

Другий етап (поч 30-х-сер. 50-х рр.) в історії української культури був позначений монопольною диктатурою соціалістичної бюрократії, що привело до морального занепаду духовної культури в її різних формах – від літератури до образотворчого мистецтва, від філософії до релігії.

Культура офіційного «соціалістичного реалізму» ділила єдину національну культуру (штучно) на культуру соціалістичну демократичну, народну» та культуру «буржуазно-націоналістичну, реакційну». Це сприяло формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів, крім того це призвело до поширення кон’юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках тощо і результаті – фізичне і духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції тальки в 1934-1938 рр. було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України.

Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в постсталінську добу знайшла своє продовження в масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина та пристосуванця, що за своєю антинаціональною спрямованістю поєднувалось з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Вони співіснували довгий час. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соц. Реалізм – на офіційному. Але в 70-80-х рр. ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм здає свої позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виникає на хвилі бездумного запобігання перед чужинською модою. Пошук власних національних творчих резервів відходить на другий план.

Проте і за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури збереглася тенденція до відродження української духовної культури.

У період політичної відлиги (1956-1961) – відбувається відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Відбулося деяке поліпшення мовної ситуації. Був перевиданий «Словник української мови» Грінченка, здійснені деякі кроки в напрямку українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти. Формується генерація молодих українських письменників, поетів, публічних митців – «шестидесятників» які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи (І. Світличний, Е. Сверстюк, В. Стус, В. Марченко, Л. Костенко, В. Симоненко, І.Драч, М. Вінграновський, М. Руденко, Е. Гуцал, В. Мороз, В. Чорновіл, М. Осадчий, П. Заливаха та інші). Їх діяльність була спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності. Це одна з героїчних сторінок української культури. «Відлига» скінчилась трагічно для покоління «шестидесятників». Більшість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув’язнені.

У II пол. 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури з орієнтацією на загальнолюдські цінності світової культури. Розпочинається нове відродження, як заперечення штучних догм соц. реалізму, а також космополітичних ідей комерційної поп-культури. Цей IV етап в історії української культури XX ст. органічно пов’язаний з відродженням національної державності.