3.2.4. Історичний спосіб тлумачення

Цей спосіб допомагає встановити зміст норм права, враховую­чи конкретно-історичні умови їх виникнення.

У науці і практиці ставлення до історичного способу тлума­чення є неоднозначним. Важливого значення йому надають при­хильники встановлення в ході тлумачення «волі історичного за­конодавця». Разом з тим юристи, що знаходяться на позиції ро­зуміння права як явища, що постійно наповнює свої форми адек­ватним до розвитку відносин змістом, критикують концепцію «волі історичного законодавця», розглядають її в якості гальмів­ного фактору на шляху саморозвитку права.

Історичне тлумачення тяжіє до статичного стилю тлумачення, однак воно не виключає і застосування динамічних елементів. Статичний стиль тлумачення проявляється у тому, що цей спосіб тлумачення передбачає відтворення суб'єктом тлумачення точки зору історичного законодавця.

Елементи динамічного стилю у цьому способі тлумачення проявляються у тому, що після встановлення того, що норми, які тлумачаться, застаріли, відстали від розвитку життя, інтерпрета­тор може констатувати, що з плином часу зміст норм права змінився. Ґрунтуючись на цьому, історичний спосіб тлумачення надає можливості інтерпретатору так би мовити «пристосувати» розуміння норм права, виданих за інших історичних умов, до су­часних вимог часу, цілей та інтересів суспільства.

Даний спосіб тлумачення часто називають «історико-політич-ним». На думку О. Черданцева¹⁹, вказана відмінність не є суто термінологічною. Він пише, що автори, що вживають термін «істо-рико-політичний», роблять акцент не лише на вивченні історичної обстановки, що склалась при виданні норми, яка тлумачиться, але і на врахуванні «соціально-політичної обстановки, що склалась в момент самого процесу тлумачення». На підставі цього вчений ро­бить висновок, що «є нераціональним об'єднувати в один спосіб тлумачення аргументи, що можуть бути зовсім різними і навіть су­перечливими. Якщо мова йде про закони, що видані і застосову­ються в одній і тій же суспільній обстановці, то ніякої відмінності в аргументації може і не бути. Але якщо тлумачаться закони, прий­няті в різній обстановці, то відмінність може бути відчутна».

Під історичним способом тлумачення у науці розуміється таке з'ясування норм права, при якому інтерпретатор опирається на знання про факти і обставини, що пов'язані з історією виникнен­ня норм права, які тлумачаться.

Для використання цього способу інтерпретатор для з'ясуван­ня конкретно-історичних умов, обстановки і причин, що викли­кали прийняття норми права, може використовувати інфор­мацію, яка знаходиться за межами системи права. Так, в якості джерел, з яких можна отримати дані про конкретно-історичні умови і причини видання норм права, можуть виступати най­різноманітніші документи, історичні дослідження і т. д.

Однак варто підкреслити, що саме по собі встановлення кон­кретно-історичних умов і обставин видання норми права є лише першим етапом в її тлумаченні. Оскільки знання про вказані умо­ви та обставини потім мають бути використані суб'єктом тлума­чення в якості аргументів для підтвердження або заперечення тих або інших тез щодо смислу норми права, висунутих в ході її інтерпретації.

Слід мати на увазі, що право має відносну самостійність у відношенні до соціально-економічних умов взагалі і суспільних відносин, що ним регулюються, зокрема. Так, певні соціально-економічні або інші конкретно-історичні умови можуть привес­ти до життя закони, що відрізнятимуться за своїм змістом, адже певна суспільна проблема може бути вирішеною різними за своїм змістом нормативно-правовими актами.

Отже, історичний спосіб тлумачення найчастіше використо­вується у випадках, коли у період між часом видання норми пра­ва та часом її тлумачення в усьому суспільстві або у конкретних врегульованих нормою відносинах відбулися істотні зміни. В усіх інших випадках конкретно-історичні умови видання певної нор­ми права не мають великого значення.

Найбільш яскраво потреба в історичному способі тлумачення виникає у разі, коли після кардинальної зміни політичного та економічного курсу розвитку суспільства, у законодавстві зали­шаються чинними норми, прийняті, виходячи з попередньої суспільної обстановки. Так, у вітчизняному законодавстві істо­ричному способу тлумачення підлягають всі норми, що прийняті до 1991 р., тобто за часів СРСР. Інертність вітчизняного законо­давця у заміні застарілих норм права призводить до того, що ба­гато важливих сфер життя суспільства тривалий час регулювали­ся (а в деяких випадках продовжують регулюватися і зараз) нор­мами, прийнятими в умовах радянських реалій. Показовими є приклади Цивільного кодексу УРСР від 1963 р., який діяв до 2004 р., а також Кодексу законів про працю України (1972 р.), Кримінально-процесуального кодексу України (1960 р.), Житло­вого кодексу України (1983 р.), Кодексу України про адміністра­тивні правопорушення (1984 р.), що продовжують бути чинними. Незважаючи на те, що після 1991 року до вказаних кодексів було внесено значну кількість фрагментарних змін, це не знімає про­блему їх тлумачення, адже застарілою є сама встановлена ними концепція правового регулювання суспільних відносин.

Досліджуючи конкретно-історичні умови видання закону, суб'єкт тлумачення може прийти до таких висновків:

1. Певна норма права, хоча і є формально чинною, але фактич- но - не діє, оскільки відпали (зникли) відносини, котрі нею регу- лювалися. Прикладом є редакція п. 4 ч. 1 ст. 247 Кодексу законів про працю України, що діяла до 2001 року, яка профспілковому комітету підприємства, установи, організації надавала таке по- вноваження: «Разом з виборними органами партійної і комсо- мольської організацій бере участь у затвердженні радою трудово- го колективу умов соціалістичного змагання і підбитті його підсумків, разом з власником або уповноваженим ним органом організує соціалістичне змагання, широко популяризує його підсумки, поширює передовий досвід».

2. Певна норма права, будучи прийнятою інших умовах, супере- чить всій суспільно-політичній обстановці, що склалася, хоча відношення, що нею регулюються, і збереглися (при цьому така норма, як правило, перебуває у прямому протиріччі з іншими нор- мами, в яких знайшла закріплення нова обстановка). Таким чином, висновок про незастосування вказаної норми ґрунтується на двох способах тлумачення одночасно (історичному і системному).

Прикладами таких норм є: ч. 1 ст. 224 Кодексу законів про пра­цю України, де встановлено, що комісія по трудових спорах є обов'язковим первинним органом з розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях (нор­ма залишається чинною на даний момент); ст. 136 Цивільного процесуального кодексу України (норма втратила чинність у 2005 р.) передбачає в якості підстави для відмови суду у прийнятті заяв у цивільних справах недодержання особою, що звернулась до суду, «встановленого законом для даної категорії справ поряд­ку попереднього позасудового вирішення справи»; ст. 63 Госпо­дарського процесуального кодексу України (норма втратила чинність у 2005 р.) передбачає, що у випадках неподання доказів «вжиття заходів досудового врегулювання спору» позовна заява повертається судом без розгляду.

Зазначені норми суперечать ч. 1 ст. 55 Конституції України, де вказано, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а також ч. 2 ст. 124 Конституції України, якою встановлено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що ви­никають у державі.

У Рішенні Конституційного Суду України № 15-рп/2002 від 09.07.2002 р. (справа про досудове врегулювання спорів) вказано, що ч. 2 ст. 124 Конституції України необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без грома­дянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-пра­вовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

3. Певна норма права, будучи виданою в інших умовах, не­повністю відповідає завданням і цілям правового регулювання, а тому потребує певного пристосування до умов, що змінилися. Питання про те, чи можливе вказане пристосування норми пра­ва, буде залежати від вибору суб'єктом тлумачення динамічного або статичного стилю тлумачення. Так, до 01.09.2005 р. (дата на­буття чинності Цивільним процесуальним кодексом України від 18.03.2004 р.) у Цивільному процесуальному кодексі України від 18.07.1963 р. була присутня ч. З ст. 152 з таким змістом: «Забезпе­чувати позови до державних підприємств, установ, організацій,колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій дозволяється тільки у формі заборони провадити певні дії». Після розпаду СРСР вказана норма тлумачи­лася, виходячи з того, що вона поширюється на всі види юридич­них осіб, а не лише на державні і кооперативні.

3.2.5- ТЕЛЕОЛОГІЧНИЙ (ЦІЛЬОВИЙ) СПОСІБ ТЛУМАЧЕННЯ.

КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ

Проблематика, пов'язана з телеологічним (від грецького «іеіов» - мета) способом тлумачення, є однією із найбільш дис­кусійних у теоретико-правовій науці, незважаючи на те, що цьо­му способу свого часу було присвячено окреме монографічне дослідження²⁰.

Телеологічний спосіб тлумачення передбачає з'ясування змісту норми за допомогою визначення її мети.

Телеологічний спосіб пізнання будь-якого явища базується на такому методологічному взаємозв'язку категорій: ціль -> засіб —» порядок використання засобу -> результат використання засобу. Виходячи з цього, телеологічний спосіб тлумачення пропонує пізнавати смисл норми, беручи до уваги, що вона є засобом для досягнення її мети. В свою чергу мета норми має безпосереднє відношення до сутності, змісту, смислу норми права.

Як правильно вказується у літературі, цей спосіб передбачає з'ясування смислу норми права шляхом виявлення її мети та співвіднесення її (мети) з текстуальним та логічним змістом нор­ми²¹. Втім, для застосування цього способу важливим є не лише мовний і логічний, а й системний спосіб тлумачення. Як бачимо, телеологічний спосіб тлумачення норм права носить комплекс­ний характер²².

Використовуючи телеологічний спосіб тлумачення, слід чітко відмежовувати цілі, які переслідував законодавець, створюючи ті чи інші норми права, від цілей, які текстуально закріплені (прямо або опосередковано) у самих нормах права. Відповідно перші цілі є цілями законодавця, а другі - цілями законодавства.

Б. Кістяківський вказував на те, що праву притаманні як цілі, що задаються людиною (державою, суспільством), так і цілі, що визначаються правом самостійно²³. Перші, як правило, назива­ються зовнішніми цілями (тобто цілями, щодо яких право висту­пає засобом), а другі - внутрішніми (тобто цілями, які знаходять­ся в межах правової системи). Відповідно перші є цілями права, а другі - цілями в праві.

Суб'єкт правотворчості, видаючи норму, завжди переслідує певну ціль. У протилежному випадку правове регулювання і саме право було б позбавлене сенсу. Інша справа, що чітко ідентифіку­вати ціль законодавця у переважній більшості випадків можна ли­ше у дуже загальних рисах, що в свою чергу є недостатнім для тлу­мачення окремої норми права стосовно конкретних правовідно­син. Це ускладнює врахування цілей законодавця при тлумаченні норм права. Тому у даному випадку відповідь на питання щодо ролі цілей законодавця при тлумаченні є аналогічним щодо обґрунтованої нами вище відповіді на питання стосовно значен­ня волі законодавця: з точки зору теорії тлумачення категорія «воля (ціль) законодавця» не може братися до уваги через її не­визначеність.

У зв'язку з цим вкажемо на хибність позиції деяких вчених про те, що для з'ясування мети законодавця слід використовувати дже­рела, що відносяться до законодавчого процесу: проекти законів і пояснювальні записки до них, протоколи засідань з підготовки за­конопроектів, пропозиції отримані в ході обговорення законо­проектів, повідомлення засобів масової інформації щодо підго­товки законопроектів, доповіді, співдоповіді та дебати стосовно законопроекту в парламенті тощо. Всі вказані джерела носять оче­видно виражений суб'єктивний характер і хоча вони можуть бути доказом наявності у законодавця (в широкому смислі цього сло­ва) певного наміру, вони не мають прямого відношення до самого змісту конкретних норм права, які містяться у цьому законі.

¹ Кистяковский Б. А. Философия и социология права. - СПб., 1999- -С. 388-391.

правового регулювання. В такому випадку проблема співвідно­шення темпорального та змістовного правила розв'язання колізій норм права також відсутня: застосовується норма загаль­ного акту, що прийнятий пізніше. Прикладом такого варіанта колізії є вже розглянута нами раніше колізія між нормами Закону України «Про авторське і суміжні права» та Цивільного кодексу України.

Розділ 5

ПРОГАЛИНИ У ЗАКОНОДАВСТВІ