§4. Антропологічна парадигма як прояв тенденції

антропологізації предмета філософії права

Загальне поняття наукової парадигми. Образ науки XXI століття як системи суто формальних знакових побудов, співвідносних із реальністю через механізм емпіричного підтвердження {верифікації) чи спростування {фальсифікації), -системи, що не залежить від культури, історії, соціальної організації, психології чи технічної бази, - помітно відрізняється від тієї науки, з якою мали справу вчені у ХХст., тобто науки, котра була „тісно пов'язана з технікою, промисловістю й експериментом, з діяльністю товариства вчених, із загальною культурою епохи, її цінностями і переконаннями¹". Повернення до метафізичних припущень про науку як про культурну практику змінило уявлення про притаманну раціоналізму XX ст. розуміння її як маніфесту абсолютного розуму.

Історії науки відомо, що в різний час та у різному обсязі всі науки проходять такі закономірні етапи розвитку, як описовий (тоді здійснюється збір фактів та їх первинна систематизація), логіко-аналітичний (коли з тих чи інших методологічних позицій здійснюється якісний аналіз досліджуваного предмета), і, насамкінець, вищий етап (на якому забезпечується гармонійна єдність якісних і кількісних

' Критика современных немарксистских концепций философии науки. (Ракитов А.И. и др.). - М., 1987. - С.78.

34

35

методів наукового пізнання)¹.

Як відомо, теоретична частина будь-якої науки поділяється на дві складові: теоретичне знання про досліджувану реальність, тобто теоретичне пізнання (теорія) реальності - онтологічна частина', і теоретичне знання про пізнання цієї реальності, тобто теоретичне пізнання (теорія) самого пізнання (іншими словами, теорія наукового пізнання, теорія науки) - гносеологічна (епістемологічна) частина.

Загальна теорія наук - це теорія наукових теорій, яка аналізує прийоми наук, коли постає питання про те, як саме різні науки створюють свої поняття, які методи ними використовуються та які засади покладено в їх основу².

Теорія пізнання, епістемологія - це „сукупність питань і відповідей, проблем та їх вирішень з приводу самої науки, постійних пошуків основоположних принципів наукового пізнання, простір для пошуку основ науки, особливе інтелектуальне поле звернення професійного вченого до самого себе, саморефлексія, самопізнання вченого³".

Доменом епістемології виступають: базові засади науки (предмет і метод науки) з притаманними їм особливостями розуміння предметної сфери й дисциплінарних меж, впорядкований набір і послідовність пізнавальних процедур з чіткістю професійної метамови науки, визначенням соціальних функцій вченого тощо.

Загальна теорія науки, як зазначається у літературі, має свою структуру, котра складається з двох частин: предметології (предметознавства) науки та її методології. Предметологія (предметознавство) займається визначенням об'єктів і предметів наук, їх структури (в тому числі і дисциплінарної), на

¹ Добров Г.М. Наука о науке. - К., 1970. - С.20.

Див.: Дамирли М.А. Право и История: эпистемологические проблемы (Опыт комплексного исследования проблем предмета и структуры историко-правового познания). - СПб., 2002. - С.394. ³ Дамирли М.А. Вказ. праця. - С.395.

основі чого подає класифікацію наук, досліджує процеси їх інтеграції та диференціації, виявляє міждисциплінарні зв'язки. Методологія науки як специфічна сфера науково-теоретичного знання охоплює вчення про всю сукупність відомих науці підходів, методів і способів пізнання реальності.

Для вирішення питання про місце і статус антропології в системі суспільствознавства принципове значення, крім визначення меж між цією наукою та суміжними дисциплінами, має з'ясування поняттєвого апарата, який використовує ця наукова дисципліна¹. Використання таких наукових понять, своєрідної „метамови науки"² визначає потребу у з'ясуванні значення слів „поняття", „термін", „парадигма".

Поняття - це результат узагальнення предметів певного класу й уявного виділення самого цього класу за певною сукупністю загальних і розпізнавальних для його предметів ознак³. Іншими словами, це спосіб розумової діяльності, в основі якого стоїть виділення класів предметів за допомогою операцій узагальнення. Поняття, що відображають найістотніші й загальні ознаки предметів, входять до складу суджень, виконуючи в них роль суб'єкта або предиката⁴.

Термін повинен представляти, позначати поняття. „Термін дорівнює своїй дефініції, а дефініція відповідає обсягу поняття й передає його основний зміст⁵. Термін, найважливішою рисою якого є однозначність його вживання⁶, іменує поняття й

¹ Див.: Ракитов А.И. Понятие науки и ее структура как объект общей теории науки // Проблемы методологии и логики наук. - Вып.5. - Томск, 1965. - С.105-106.

² Научное знание: Логика, понятия, структура. - М., 1987. - С. 14.

³ Див. напр.: Войшвилло Е.К. Понятие как форма мышления. - М, 1989. - С.91.

⁴ Руденко К.Ф. Логіка. - К., 1976. - С.76.

⁵ Суперанская А.В., Подольская Н.В., Васильева Н.В. Общая терминология. Вопросы теории. - М., 1989.-С. 161.

⁶ До цього особливо прагне правотворча юридична техніка - система наукових прийомів і способів викладу тексту нормативно-правового акта Однак варто зауважити, що іноді слід відрізняти терміни й поняття, які

36

37

конституюється за допомогою дефініції. Поняття відображає явище, а термін позначає відповідне поняття¹. Тому часто-густо у науковій термінології поняття, яке позначається конкретним терміном, називається „терміно-поняттям".

Парадигма ж - у порівнянні з поняттями науки - дозволяє не тільки змістовно, але й логічно систематизувати отримані дані. Через парадигми відбувається формування теорій, які можуть набувати універсального характеру. Прикладом може слугувати, скажімо, парадигма діалектичного розвитку всього сущого, відстоювана, зокрема, Гегелем, К. Марксом. Вона дозволяє все різноманіття соціальних явищ розмістити у рамках певної схеми, що, безсумнівно, корисно для самої науки. Отже, парадигми - це вищий, ніж поняття, рівень побудови теоретичних знань. І без них не може обійтися жодна наукова дисципліна, у тому числі й філософія права.

Після опублікування у 1965 році книги Т. Куна „Структура наукових революцій"² чимало гуманітаріїв, включаючи й антропологів, під впливом його теорії парадигм, були схильні розглядати галузі своїх досліджень як такі, що знаходяться ще на допарадигмальній стадії розвитку. Вже тоді виникли сумніви стосовно необхідності визначення дисциплінарного статусу соціальних наук, особливо науки про людину (антропології).

У беконівській традиції визнання вирішальної ролі за науковцями у формуванні, реалізації, оцінці розвитку й відстоюванні наукових відкриттів, методів і способів наукової діяльності Т. Кун розробив теорію парадигм, яку сьогодні широко застосовують у контексті філософії науки та яка дозволяє простежити у загальному вигляді розвиток науки. Цей

закріплені у законодавстві, від тих термінів і понять, що використовуються здебільшого в науці.

¹ Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность. - Львов, 1985. - С.38.

² Кун Т. Структура научных революций. - М., 1977.

розвиток відбувається за такими стадіями:

1. початкова, допарадигмальна стадія розвитку науки (характеризується наявністю різних поглядів, відсутністю фундаментальних теорій, загальновизнаних методів та цінностей);

2. досягнення консенсусу учасниками наукового товариства, об'єднаними спільним полем діяльності, при вирішенні розв'язуваних ними завдань (створення парадигми);

3. здійснення на основі парадигми планомірного розвитку науки, накопичення фактів, вдосконалення теорій і методів на підтвердження цієї парадигми;

4. виникнення у цьому процесі певних „аномальних фактів", що призводять до кризи, а згодом і до наукової революції, внаслідок якої виникає нова парадигма.

Система знань, яка виступає в якості науки, стверджує Т. Кун, довший час знаходиться на допарадигмальній стадії і характеризується наявністю значної кількості конкуруючих шкіл, напрямків, різноманітних методів і поглядів на фундаментальні питання науки. Визнання будь-якого факту, експерименту, пояснення чи теорії за зразок означає завершення допарадигмального періоду та формування нової парадигми. З настанням цього моменту поведінка наукового товариства істотно змінюється. Вчені припиняють дискусії навколо парадигми та проголошують її принципи загальновизнаними й безспірними¹.

Варто зауважити, що, за словами Т. Куна, допарадигмальний період не завжди закінчується створенням парадигми. Наприклад, цей вчений сумнівався у можливостях існування парадигм у межах соціології. У зв'язку з цим виникає ціла низка запитань. По-перше, не зовсім зрозумілим видається, на наш погляд, чи є перехід до парадигмальної стадії, тобто до „нормальної^-" науки обов'язковим і закономірним процесом для всіх наук, чи це є простий емпіричний зліпок з певного етапу їх розвитку? По-друге, чи можна стверджувати про ту чи іншу систему знань як про науку, якщо у ній відсутні чи не можуть скластися парадигми?

38

39

Нова парадигма виконує дві функції: окреслювальну та проективну. Вона заперечує, відкидає усі факти, концепції, методи і проблеми, котрі її не стосуються, не узгоджуються з нею, - так би мовити, окреслює власні межі. Водночас вона стимулює дослідження лише в одному напрямку, сприяє досягненню консенсусу та пропонує, досить умовно, гарантії успіху. Консенсус стосовно основних положень парадигми є найважливішою соціальною характеристикою саме наукового товариства. Внаслідок досягнення консенсусу група вчених, які визнали дану парадигму, перетворюється у професійне наукове товариство. Саме тому парадигма як система норм, теорій, методів, фундаментальних фактів і зразків наукової діяльності визначає дане наукове товариство. І навпаки: товариство вчених є тим колективом, котрий визначає певну парадигму, сталість і загальновизнаність якої є ознакою нормального стану науки.

Сутність нормальної науки, згідно з теорією парадигм, вичерпується трьома видами наукової діяльності: експлікацією, новим формулюванням парадигми, вдосконаленням (уточненням) теорій, що виникають на її основі, та експериментальними пошуками нових фактів і їх уточненням.

Т. Кун вказує на два основні визначення парадигми, підкреслюючи, що її у жодному разі не слід ідентифікувати з поняттями „теорія" чи „метод". Перше з них відображає сукупність певних установок, переконань, прийомів і знань, якими керується наукове товариство. Друге ж відбиває найважливіший елемент вказаної сукупності, зразок вирішення завдань, які досліджуються науковим товариством у нормальний період розвитку науки. Потреба в радикальних змінах виникає тоді, коли вирішення принципових питань науки стає неможливим у силу методологічного вакууму, що виникає в межах даної парадигми.

Необхідною умовою розвитку науки є криза, під час якої розвивається екстраординарна наука, яка вже не

підпорядковується правилам старої парадигми і не підпадає під правила нової, ще не сформованої парадигми. У період екстраординарної науки відбувається виявлення та обґрунтування нових постулатів (своєрідних „наукових формул"), що пояснюється епістемологічним аналізом тих правил, стандартів і методів, які застосовувались в епоху „нормальної*" науки і які сприймались як такі, що не потребують доведення (підтвердження), проте у період кризи стали сумнівними. Саме тому кризовий стан науки характеризується значною кількістю нових підходів, свого роду „творчим бумом". Зазвичай він пов'язаний з посиленням уваги вчених до філософських проблем, точніше до можливості філософського вирішення наукових проблем¹. У період кризи інтерес науки до філософії різко зростає. І навпаки, подолання кризи призводить до послаблення інтересу до філософії як засобу вирішення проблем науки.

Зміна парадигм свідчить про настання наукової революції, що призводить до значних змін сукупності прийнятих наукових співтовариством норм, цінностей та установок. Згідно з Т. Куном, наукові теорії, що одержали перемогу над своїми

¹ Відомо, що будь-яка суспільна дисципліна будує свою методологію на основі філософії з урахуванням тих специфічних особливостей, які притаманні даній науки. Всі науки, у тій чи іншій мірі, знаходять у філософії основоположні методологічні ідеї. Особливою ж є роль філософського знання у переломні періоди людського розвитку, оскільки тоді завжди здійснюється пошук нових світоглядних орієнтирів, нових цінностей. Як справедливо відзначає Т. Кун: „...хоч вчені не зобов'язані і не хочуть бути філософами, однак вони повинні ними бути - особливо в періоди усвідомленіія криз, коли вчені звертаються до філософського аналізу як засобу для розв'язання загадок у їх сферах". Однак, на наш погляд, необхідно зважати на різницю між методами, якими оперують у філософському та, у власне науковому пізнанні. Метод філософи, а точніше - „філософування", що використовується у філософії науки, є методом всезагальної, безкомпромісної критики, у той час як метод наукового дослідження, застосовуючи критику, орієнтований переважно на досягнення консенсусу та на позитивний результат, на встановлення загальних закономірностей розвитку науки.

40

41

попередниками, описують об'єктивну реальність далеко не набагато правильніше, але вони „краще, ніж попередні, пристосовані для вирішення головоломок у тих, деколи цілком інших, умовах, в яких вони застосовуються¹". Парадигми якраз і слугують одним із найважливіших засобів вирішення „наукових головоломок", оскільки вони являють собою, як уже було відзначено, і теорії, визнані науковим співтовариством, і норми наукової діяльності, і системи методів дослідження предмета науки, а своєрідність парадигм полягає у їхній здатності до паралельного співіснування з перемінним домінуванням однієї над іншою.

Парадигми у філософії права можна визначити як раціональні методологічні моделі високого ступеня узагальнення, що вимагають розроблення конкретних проблем філософії права у руслі певних вихідних світоглядних та пізнавальних принципів і мають імперативну силу для багатьох поколінь дослідників таких проблем . Про одну з найбільш нових і цікавих філософсько-правових парадигм - парадигму антропологічну - йтиметься далі.

Поняття антропології та її різновиди. У середині XX ст. знаний психолог Б. Ананьев передбачав, що теоретичне та практичне людинознавство стане одним з найважливіших центрів наукового розвитку. Стверджуючи це, вчений виходив з трьох важливих особливостей сучасної науки, пов'язаних з проблемою людини, а саме: 1) перетворення такої проблеми у загальну проблему всієї науки, усіх її розділів, включаючи точні та технічні науки; 2) зростаючої диференціації наукового вивчення людини, поглибленої спеціалізації окремих дисциплін та їх подрібнення на ряд окремих вчень; 3) тенденції до об'єднання різних наук, аспектів і методів дослідження людини

¹ Кун Т. Вказ. праця. - С.269.

² Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов МІ. Філософія права: Словник. - К., 2003.-С.238.

у різноманітні комплексні системи, до побудови синтетичних характеристик людського розвитку¹.

Біосоціальний індивід, як зазначав М. Бубер, „усвідомив той жахливий факт, що він є батьком демонів, володарем котрих він більше не може бути. І питання, який сенс має ця влада та безвладдя в одній людині, виливається у питання про сутність людини, котре тепер отримало нове, потужне практичне значення"².

Перетворення людини на найбільш загадковий об'єкт науки, активізація досліджень антропологічної проблематики і формування системи людинознавства, яка покликана забезпечити цілісне знання про біосоціального індивіда, зумовлюють необхідність з'ясування поняття антропології, визначення та систематизації її різновидів, а також встановлення зв'язків між цими різновидами, а також між ними й деякими суміжними галузями знань.

Потреба у розв'язанні означених проблем у рамках філософії права тісно пов'язана з трансформаційними перетвореннями у методології* праводержавознавства, зумовленими, як було констатовано вище, антропологізацією його предмета, і, як наслідок, розвитком в Україні філософсько-правової та юридичної антропологій.

Кожна історична епоха має свою антропологію як спосіб розуміння людини та свою антропологічну історію як об'єктивну реальність³. Однак на запитання, що таке антропологія, - однозначної відповіді ми не отримаємо. Відомо, що сам термін „антропологія" (англ. ап(пгороІо§у, нім. АпїпгороІО£Іе, фр. апіпгороІо§іе) був введений Арістотелем у „Нікомаховій етиці" й тлумачився ним у контексті духовних

¹ Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. - СПб., 2001. - С А.

² Бубер М. Проблема человека: Пер. с нем. - К., 1998. - С.47.

³ Булатов М.О., Загороднюк В.П., Малеев К.С, Солонько Л.А. Філософська антропологія в контексті сучасної епохи. - К., 2001. - С.5.

42

43

людських якостей. Проте у 1501 році М. Ґундт у праці „Антропологія про гідність, природу та властивості людини і про елементи, частини і члени людського тіла" поширив „дію" цього терміна на фізичні особливості людини¹, а у праці протестантського гуманіста Касмана „Антропологія" остання тлумачилась як наука про двоїсту духовно-тілесну природу людини. Отож, розуміння антропології як вчення про фізичні та психічні якості людини² домінувало у науці тривалий час. Зараз же існує декілька підходів до визначення антропології.

1. Антропологія - це система наук, які вивчають людську істоту у суспільстві³, у багатоманітності форм її життєдіяльності⁴ або, іншими словами, соціальну значимість людини⁵. Цей погляд склався під впливом французьких просвітників (зокрема, Ж.-Ж. Руссо, який у своїх „Роздумах щодо походження нерівності" зазначав, що „світ населений народами, про котрих ми знаємо лише імена, а попри те зважуємося розмірковувати про людство"⁶). І в такому розумінні терміно-поняття „антропологія" є близьким за обсягом до терміно-поняття „людинознавство". Відмінність, на нашу думку, полягатиме у тому, що останнє охоплює не лише вивчення людини у суспільстві, але й, зокрема, наукові пошуки тих характеристик, особливостей людини, котрі відірвані від соціальних зв'язків останньої.

¹ Сегеда С. Антропологія: Навч. посібник. - К., 2001. - С.З.

Большая Энциклопедия. Словарь общедоступныхъ сведеній по всемъ отраслямъ знанія подъ ред. С.Н. Южакова. Первый томъ. А - Арбрость. - С-Петербургъ, 1900.-С.716.

Ье КоЬегі МеІпооЧцие. Оісііоппаіге тбіЬосПяие сій Ггапсаіз асіиеі. Яедасііоп сіігі£ее раг ІозеПе Кеу-БеЬоуе. - Рагіз, 1990. - Р.56.

Российская социологическая энциклопедия. Под общей ред. академика РАН Г.В. Осипова. - М., 1999. - С.35; Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском, немецком и чешском языках. Редактор-координатор - академик РАН Г.В. Осипов. - М., 1998. - С. 19. ⁵ Ье реїіі Ьагоиззе. Сотрасі 2003. Еп соиіеигз. - Рагіз, 2002. - Р.70.

Табачковський В. Антропологія // Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. - С.28.

2. Близьким до описаного є підхід, запропонований І. Кантом в останній його книзі „Антропологія з прагматичного погляду" (1798), в основу котрої покладено курс лекцій з антропології, прочитаний ним приблизно у 1770 - 1798 рр. Філософ стверджує, що антропологія - це системне вчення про людину, яке охоплює дослідження того, що робить з людини природа {фізіологічне людинознавство), а також, що робить, може та повинна робити з себе сама людина {прагматичне людинознавство^. У такому розумінні антропологія постає в якості цілісного наукового знання про людську істоту - як комплекс наук, котрі „збирають" людину з окремих ідеалізованих наукових уявлень, що склалися внаслідок „розпаду" людини на тисячі досліджуваних наукою частин і проекцій².

3. Антропологія - це наука про природу, походження, еволюцію людини та її ареальних груп (рас) і про нормальні варіації фізичної будови людини у часі та просторі³. Зауважимо, що іноді у тлумачних словниках української мови наголошується на тому, що антропологія вивчає лише біологічну природу людини⁴.

¹ Кант И. Критика практического разума // Соч.: В 4 т. - М., 1997. - Т.З - С.351. // Цит. за вид.: Розин В.М. Человек культурный. Введение в антропологию: Учеб. пособие. - М.; Воронеж, 2003. - С.З.

² Розин В.М. Вказ. праця. - С.З.

³ Российская социологическая энциклопедия. Под общей ред. академика РАН Г.В. Осипова. - С.35; Словник іншомовних слів: 23 000 слів та термінологічних словосполучень / Уклад. Л.О. Пустовіт та ін. - К., 2000. - С.96; Современная украинская энциклопедия. Т.1. - X., 2004. - С.239; Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском, немецком и чешском языках. Редактор-координатор - академик РАН Г.В. Осипов. - С. 19; Табачковський В. Антропологія // Там само. - С.28; Тлумачний словник української мови. / Уклад. Т.В. Ковальова, Л.П. Коврига. - X., 2002. - С.28; Якимов В. Антропология // Философская энциклопедия. Гл. ред. В.Ф. Константинов. - М, 1960. - Т.1: А - Дидро. - С.78.

Про антропологічні особливості українського народу див.: Вовк X., проф. Студії з української етнографії та антропології. - Ню Йорк, 1976. - С.3-33.

⁴ Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. Вид. друге,

44

45

У цьому значенні антропологія - за класифікацією Б. Кедрова - є видом природничих наук¹ (провідним методом якої є антропометрія) або (як це зараз' прийнято вважати у нас й інших пострадянських країнах) розділом знань, що „займає проміжне становище між біологічними та гуманітарними дисциплінами"² і, за висловлюванням Ф. Енгельса, „опосередковує перехід від морфології й фізіології людини та її рас до історії""³.

У такому розумінні антропологія включає у себе три розділи:

• морфологію {антропоморфологію), що вирішує питання, пов'язані з індивідуальною мінливістю людського фізичного типу, його віковими змінами, явищами статевого диморфізму, аналізом тих особливостей фізичної організації людського індивіда, котрі виникають під впливом різних умов його життя та праці. Вона складається з мерології (вивчає зміни окремих органів, тканин людини та їх взаємозв'язок) і соматології (займається вивченням будови людського тіла в цілому, тобто пошуком закономірностей варіацій росту, маси, окружності грудей, пропорцій тощо). Допоміжними дисциплінами для морфології виступають: нормальна анатомія (відмінність між ними полягає у тому, що нормальна анатомія вивчає біосоціального індивіда узагальнено, не вдаючись до характеристики варіацій людського типу, їх причин, закономірностей і значення, як це робить морфологія), ембріологія та гістологія людини;

• антропогенез (антропосоціогенез), котрий розглядає питання про місце людського індивіда у системі тваринного

виправлене. / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. - К., 2003. - Т. 1: А - К. -С.36.

Кедров Б.М. Наука // Философская энциклопедия. Гл. ред. В.Ф. Константинов. - М., 1970. - Т.З. - С.683.

² Сегеда С. Вказ. праця. - С А.

³ Энгельс Ф. Диалектика природы. - М, 1955. - С. 146.

світу, відношення його як зоологічного виду до інших приматів, відновлення шляху розвитку вищих приматів, виділення стадій у процесі людської еволюції, вивчення умов і причин становлення людини сучасного типу, „процес формування фізичного типу та соціальних якостей людини"¹ і включає приматознавство (дослідження сучасних і викопних мавп і напівмавп), еволюційну анатомію людини та палеоантропологію (вивчення викопних форм людини). Допоміжними дисциплінами для антропогенезу є: з наук природно-історичних - геологія четвертинного та третинного періодів, фізіологія вищої нервової діяльності; з наук соціально-історичних - археологія палеоліту; з наук філософських - психологія.

Проте, як слушно зазначає В. Якимов, антропогенез - це процес виникнення та розвитку людини, а тому позначення цим терміном розділу антропології є некоректним². У зв'язку з цим доцільно, говорячи про назву однієї з частин антропології, вживати термін „вчення про антропогенез"³, а говорячи про антропогенез (як, у принципі, й про етно-, расо- чи антропосоціогенез), - наголошувати на можливій двозначності цього терміно-поняття⁴;

• расознавство (або етнічну антропологію), що вивчає походження, класифікацію рас, закономірності змін расових типів, розповсюдження останніх на території Землі, причини расоутворення, етногенез різних народів. Суміжними дисциплінами є: з біологічних наук - генетика та біометрія, з

¹ Молчанов І.М. Антропосоціогенез // Енциклопедія сучасної України. Т. 1. А.-К..2001.-С.603.

² Якимов В. Антропогенез // Философская энциклопедия. Гл. ред. В.Ф. Константинов. - М., 1960. - Т.1: А - Дидро. - С.75.

³ Современная украинская энциклопедия. Т.1. - С.239.

⁴ Смирнов СВ. Антропогенез // Енциклопедія сучасної України. Т. 1. А. - К., 2001. - С.592; Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском, немецком и чешском языках. Редактор-координатор - академик РАН Г.В.Осипов.-С. 18.

46

47

соціально-історичних наук - археологія пізнього палеоліту й наступних епох, етнографія, мовознавство, власне історія¹.

Зазначимо, що у виділенні зазначених розділів антропології (як і у визначенні суміжних до них дисциплін) однозначної думки серед вчених не простежується. Так, В. Дяченко до зазначених розділів додає біологію людини², С. Сегеда виділяє, крім антропогенезу, такі два розділи: морфологію та фізіологію людини (котрі вивчають міжгрупову мінливість морфофізіологічних ознак серед населення Землі) і расогенез поряд з етнічною антропологією (завданням останніх є реконструкція процесу расоутворення, етногенезу й етнічної історії давніх і сучасних народів)³. А в „Енциклопедії сучасної України" цей автор ставить в один ряд з антропогенезом та расогенезом ще й етногенез* - розділ, який має на меті з'ясувати умови виникнення генетично й соціально споріднених людських популяцій, їх консолідаціинии розвиток і процеси історичного буття, наслідком яких , є утворення самоорганізованих, самодостатніх, самоусвідомлених людських згромаджень - етносів або народів⁵.

Деякі вчені до антропології включають також археологію (доісторичну антропологію⁶), етнографію¹ - як у Великобританії чи США (слід зазначити, що у цих країнах антропологія у розумінні нашої вітчизняної науки складає лише

¹ Хомутов А.Е. Антропология. Изд. 2-е. - Ростов-на-Дону, 2003. - С.4-6.

² Дяченко В.Д. Антропологія // Українська радянська енциклопедія. Видання 2-е. Т. 1. А-Борона.-К., 1977.-С.218.

³ Сегеда С. Вказ. праця. - С.3-4.

⁴ Сегеда СП. Антропологія // Енциклопедія сучасної України. Т. 1. А. - К., 2001.-С.596.

⁵ Павлюк СП. Передмова до видання: Етногенез та етнічна історія населення українських Карпат. У 4-х томах. Гол. ред. і керівник проекту проф. С Павлюк. Том 1. Археологія та антропологія. - Львів, 1999. - С.6.

⁶ Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском, немецком и чешском языках. Редактор-координатор - академик РАН Г.В. Осипов.-С. 19.

⁷ Табачковський В. Антропологія // Там само. - С.28.

48

один вид групи антропологічних наук - фізичну (біологічну або соматичну) антропологію). Хоча варто зауважити, що дослідження з фізичної антропології, зокрема у США, проводяться в межах одного підрозділу водночас з дослідженнями з культурної (соціальної") антропології, а в Сполученому Королівстві та Франції - окремо, проте разом з дослідженнями біологічними.

Доречно буде згадати й те, що згідно з класифікацією антрополопй професора Нью-Иоркського університету Дж. Спіндлера самостійним видом антропології, поряд із біологічною, лінгвістичною та культурною, є антропологія археологічна '.

4. Антропологія - це „наука, котра вивчає культуру первісних, традиційних і сучасних суспільств; те саме, що етнографія, етнологія, культурна антропологія"². Цей підхід навряд чи можна вважати обґрунтованим з таких міркувань:

• у цілому антропологія не обмежується вивченням лише культури;

• культура суспільств є об'єктом дослідження не лише етнографії, етнології, культурної антропології;

• згадані науки взаємопов'язані, проте предмети дослідження у них різні;

• якщо поняття „антропологія" за обсягом тотожне поняттю „культурна антропологія", то нелогічним буде виділення фізичної, політичної, педагогічної, філософської та інших видів антропологій, оскільки предмети їхніх досліджень не є видовими стосовно предмету культурної антропології.

Далі терміно-поняття „антропологія" буде нами вживатися

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект: Монографія. - К., 2003. - С.28.

Российская социологическая энциклопедия. Под общей ред. академика РАН Г.В. Осипова. - С.35; Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском, немецком и чешском языках. Редактор-координатор - академик РАН Г.В. Осипов. - С. 19.

49

на позначення системи наук про людину, її природу, ознаки, властивості, характер і способи існування у суспільстві та її зв'язки з елементами Всесвіту.

Слід зазначити, що у системі антропологічних знань виділяють два структурні рівні: теоретичний і практичний. Перший (теоретична антропологія) охоплює дослідження, в ході яких здійснюється формування поняттєвого апарату антропології, побудова й аналіз антропологічних концепцій і теоретичне узагальнення наявного фактичного матеріалу, що дозволяє віднести емпіричні дані до того чи іншого предмету дослідження.

Другий структурний рівень - практична (прикладна) антропологія - передбачає збір і первинне узагальнення емпіричних даних про людину, а також застосування результатів антропологічних досліджень для вирішення соціальних проблем. Зокрема, до завдань практичної антропології (а саме такого її розділу, як антропологія дії) входить пошук найбільш зручних й ефективних способів розв'язання цих проблем і реалізації соціальної та культурної політики¹.

Існують й інші класифікації антропології. Так, виділяють її генетичну та структурну системи. Генетична система залежить від своєрідності того культурного середовища, в якому вона виникає, і є регіональною. Сюди належать західноєвропейська, індійська, китайська, латиноамериканська та інші антропології^-2. Основою генетичної системи, як стверджує М. Булатов, є чотири форми духовності, а саме: мистецтво, релігія, філософія та наука. їм відповідають певні їх різновиди, а останнім - і види антрогюлогій.

Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском, немецком и чешском языках. Редактор-координатор - академик РАН Г.В. Осипов.-С. 19.

² Булатов М.О., Загороднюк В.П., Малеев К.С., Солонько Л.А. Вказ. праця. -С.8.

50

Загалом ця схема має такий вигляд:

1. Мистецтво: література, скульптура, музика... - літературна, скульптурна, музична та інші антропології;

2. Релігія: християнство, іслам, буддизм тощо - релігійна антропологія - християнська, магометанська, буддистська, інші антропології;

3. Філософія - структуралізм, марксизм, трансцендентальна філософія, інші напрямки - структурна, марксистська, трансцендентальна, інші види антропології;

4. Наука - біологія, психологія, історія, політика, економіка тощо - біологічна, психологічна, історична, політична, економічна та інші види антропологічних знань¹.

Структурна ж система дає уявлення про основні види знань про людину у ту чи іншу епоху й включає пізнавальну, політичну, глобальну та філософську антропології, причому перші три, котрі мають практичне спрямування, є поєднанням філософської антропології як рефлексії більш високого рівня з відповідними спеціально-науковими антропологіями, оскільки кожен вид антропології так чи інакше є синтезом загальної проблеми людини з наукою або науками про останню². Щоправда, слід зауважити, що політичну та філософську антропології більшість вчених розглядають, власне, як спеціально-наукові.

Пізнавальна антропологія займається проблемами виникнення пізнання як суттєвої властивості людської істоти, перетворення його на засіб влади над навколишнім світом, еволюції цієї влади, її історичних етапів і тенденцій³.

Політична антропологія, розглядаючи політику як явище, що є не лише соціальним, але й водночас природним, досліджує

¹ Там само. - С.27-28. ²Там само.-С10, 50. ³ Там само. - С.36.

51

людину в соціальних структурах і організаціях¹, національну та етнокультурну специфіку політичних відносин².

Глобальна (загальна) антропологія породжується всією сукупною діяльністю людини в усіх її формах і проявах; „її зміст становить положення про те, що в сучасну епоху науковий розум і практична діяльність набули планетарного характеру, стали сумірними з геологічними силами землі, навіть перевершують їх, що і є причиною руйнації природи людиною, хоча остання і за походженням, і за способом буття є частиною природи"³. Фактично, предметом глобальної антропології виступають закономірності прояву ноосфери, ядро якої складають глобальні проблеми сучасності, що є масштабним, узагальненим виявом людської сутності.

Філософська антропологія, на думку М. Булатова, відмінна від глобальної. Основна відмінність полягає у тому, що „перша досліджує людину як таку, в її універсальності, а отже, і кожну окрему особу; друга розглядає людство як сукупність осіб, їх суму чи масу"⁴. Інша відмінність - це тривала (така що майже збігається з історією філософської думки) історія філософської антропології*. Глобальна її варіація є відбитком сучасності⁵.

З'ясовуючи корені кожного різновиду антропології, слід зазначити, що проблема людини так чи інакше присутня в усіх науках, хоча науками і не обмежена. К. Гірц зазначає, що „антропологи не завжди належно оцінювали той факт, що антропологія існує не тільки у торговій крамниці, у форту в горах, у погоні за вівцями, але й у книзі, у статті, в лекції, в

¹ Там само. - С.39-40.

Социологический энциклопедический словарь. На русском, английском, немецком и чешском языках. Редактор-координатор - академик РАН Г.В. Осипов.-С. 19.

³ Булатов М.О., Загороднюк В.П., Малеев К.С, Солонько Л.А. Вказ. праця. - С.42.

⁴ Там само. - С.49.

⁵ Там само. -С.50.

музейній експозиції і останнім часом навіть у фільмі"¹.

У науках антропологічна проблематика відображена по-різному: у деяких вона головна, у деяких - одна з багатьох, проте така, що за відповідних соціальних умов може стати головною та спрямувати на своє вирішення всі зусилля представників певної сфери наукового знання. Так і виникають спеціально-наукові антропології та їх відгалуження, про які йтиметься далі.

Зауважимо, що залежно від держави кількість, види, найменування галузей антропології можуть варіюватись (так, у США виділяють в основному фізичну, археологічну, культурну та лінгвістичну антропології,'а у Великобританії - лише перші три²). До того ж, згідно з поширеним у літературі підходом, філософська та релігійна антропології не виділяються як спеціально-наукові антропології, а становлять поряд із групою спеціально-наукових антропологій (науковою антропологією) або самостійні галузі антропологічного знання³, або релігійна антропологія розглядається як вид філософської⁴.

Наукова антропологія - це сукупність досліджень людини, що проводяться різними науками. Сюди відносять, зокрема, фізичну, соціокультурну, психологічну, педагогічну, юридичну тощо.

Дещо про фізичну антропологію було сказано під час висвітлення третього підходу до розуміння антропології. Додамо лише те, що цей різновид антропології останнім часом все частіше звертається до даних етології {поведінкової біології) - сучасної науки про біологічні основи поведінки тварин⁵ й

¹ Гірц К. Інтерпретація культур: Вибрані есе: Пер. з англ. - К., 2001. - С.24.

² Кравченко А.И. Социальная антропология: Учебное пособие для вузов. - М., 2003. -С. 15.

³ Див.: Кимелев Ю.А. Философия религии: Систематический очерк. - М., 1998.-С.256.

⁴ Філософія: Світ людини. Курс лекцій: Навч. посібник / В.Г. Табачковський, М.О. Булатов, Н.В. Хамітов та ін. - К., 2003. - С.35.

⁵ Биологический энциклопедический словарь / Гл. ред. М.С. Гиляров;

52

53

інших живих організмів у природних для них умовах існування¹, тобто науки, котра займається, головним чином, аналізом генетично обумовлених (інстинктивних) компонентів поведінки, проблемами їх еволюції та дослідженнями механізмів біокомунікації і тісно пов'язана з фізіологією, зоопсихологією, експериментальною (порівняльною) психологією,

гештальтпсихологією, екологією, популяційною генетикою та генетикою поведінки.

Етологія сформувалася у 30-х рр. XX століття на базі польової зоології й еволюційної теорії та виділилася з біології у самостійний науковий напрямок, що спершу протиставив себе фізіологічній і психологічній школам дослідження поведінки (зоопсихологи, біхевіоризму тощо). Становлення етології* пов'язане, зокрема, з діяльністю У. Крейга, Ч. Уї'тлесна, О. Гейнрота та роботами К. Лоренца та Н. Тінбергена, котрі заклали основи теорії інстинктивної поведінки, а її стрімкий розвиток у 60-х рр. минулого століття зумовлений посиленням контактів етології з популяційною екологією, що дало поштовх дослідженням соціальної поведінки та етологічної структури популяцій тварин².

Редкол.: Л.А. Баев, Г.Г. Винберг, Г.Л. Заварзин и др. - 2-е изд., испраші. -М, 1989.-С.742.

¹ Зорина З.А., Полетаева И.И., Резникова Ж.И. Основы этологии и генетики поведения. Учебник. 2-е изд. - М., 2002. - С. 12.

Слід зазначити, що останнім часом етологія тісно „співпрацює" і з юриспруденцією. С. Алексеев, звертаючись до праці „Неслухняне дитя біосфери" В. Дольника, стверджує, що за свідченнями сучасної науки про поведінку і вдачу живих організмів (етології) в особливо „організованих" спільностях тварин можуть бути виявлені деякі (хоча і дуже далекі) природні корені права. „Для цих спільностей, не раз з високоорганізованою структурою спільної поведінки, характерна жорстка ієрархічна побудова їх „соціальної організації", у відповідності з якою кожна особина виконує відповідно до існуючої ієрархічної піраміди суворо „свої" функції (котрі отримали потім, вже щодо аналогічних явищ людського співтовариства, назви „обов'язок", „відповідальність", „порядок", „дисципліна")" (Алексеев С.С. Частное право: Научно-публицистический очерк. - М, 1999. - С.6). Детальніше про етологічні проблеми у право державознавстві див., напр.: Дольник В.Р. Непослушное дитя биосферы. Беседы о поведении человека в

3 часом, завдяки взаємовпливу етології й етнології, психології, соціології, фізичної та соціокультурної антропологій почала формуватися - як синтетична дисципліна - соціальна етологія, котра залежно від дослідницької перспективи може виступати чи то як етноетологія, чи то етологія людини. її метою є вивчення єдності різноманіття культурних характеристик і єдиної біологічної природи людини¹, дослідження природи таких реакцій, як мімічні, емоційні та деяких рухових стереотипів². Найбільш вагомий внесок у її розвиток зробили Н. Тінберген, Дж. Блуртон, Дж. Боулбі, М. фон Кранах, І. фон Ейбл-Ейбесфельдт.

Серед самостійних напрямків етології - відносно нових наукових дисциплін - можна назвати також нейроетологію (Е. фон Гольст), когнітивну етологію, соціобіологію. Остання за своєю проблематикою близька до фізичної антропології та етології людини; її основні поняття були сформульовані у працях І. Гамільтона та Р. Тріверса.

Предметом соціобіології є вивчення біологічних основ соціальної поведінки, об'єктами виступають як тварини, так і люди, а методологічні засади закладені у положеннях дарвінізму про природний відбір. У центрі уваги цієї дисципліни стоять проблеми співвідношення біологічного та соціального, психічного і фізіологічного, генетичних передумов і виховання всіх живих істот тощо³, котрі досліджували Е. Уї'лсон, Д. Береш, Р. Докінс, Р. Александер, У. Кетон, Л. Елліс, Ван дон Берг, Ч. Ламсден, М. Р'юз. Природу людини соціобіологи розглядають з позицій теорії геннокультурної коеволюції, в основу котрої закладено ідею взаємодіючих

компании птиц, зверей и детей. Издание 3-е, дополненное. - СПб., 2003; Гудима Д.А. Поняття „суб'єкт права": до сучасних дискусій // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2003. - №10. - С.40-53.

¹ Аносов І.П. Вказ. праця. - С140.

² Зорина З.А., Полетаева И.И., Резникова Ж.И. Вказ. праця. - С.88.

³ Там само.-С. 185.

54

55

процесів органічної та культурної еволюції¹.

Тепер зупинимося на антропології соціокультурній або етнокультурній. У літературі немає єдиної думки щодо виділення в окремі різновиди соціальної, антропології (зосіаі апІпгоро1о§у) та культурної антропології (сиішгаї ап1пгоро1о§у)². Так, К. Леві-Стросс писав, що перша „займається здебільшого вивченням інституцій, що розглядаються як системи уявлень", а друга - „вивченням засобів, а в окремих випадках ще й вивченням інституцій, що сприймаються як засоби для обслуговування соціального життя"³. Звернемо увагу на те, що іноді у літературі стверджується, ніби об'єкти соціокультурних досліджень існують лише у доіндустріальних аграрних соціумах⁴. Справді, значна частина вказаних досліджень зосереджувала увагу на „первісних" суспільствах, однак предмет соціокультурної антропології не обмежується лише їх вивченням.

А. Ручка розглядає соціальну та культурну антропологію як єдиний розділ антропологічної науки - соціокультурну антропологію, - що досліджує „процес взаємин людини і культури, становлення людини як соціальної істоти, основні структури, інституції, що сприяють процесу соціологізації

¹ Соціобіологія // Соціологія: терміни, поняття, персонали. Навчальний словник-довідник. Укладачі: В.М. Піча, Ю.В. Піча, Н.М. Хома та ін. За заг. ред. В.М. Пічі. 2-ге видання, стереотипне. - Львів, 2004. - С.353.

Як і немає єдиного підходу вчених до того, чи є соціокультурна антропологія (її складові) різновидом філософської антропології, чи, можливо, вона є самостійною галузевою антропологією. Наприклад, Б. Головко, В. Табачковський розглядають її як різновид антропології філософської (див.: Головко Б.А. Філософська антропологія: Навч. посібник. - К., 1997. - С.9-70; Філософія: Світ людини. Курс лекцій: Навч. посібник / В.Г. Табачковський, М.О. Булатов, Н.В. Хамітов та ін. - С.29-33).

³ Леві-Стросс, Клод. Структурна антропологія: Пер. з фр. 3. Борисик. - К., 2000.-С.8.

⁴ Антропологія соціальна // Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник. Укладачі: В.М. Піча, Ю.В. Піча, Н.М. Хома та ін. За заг. ред. В.М. Пічі. 2-ге видання, стереотипне. - С.13.

людини"¹; „вивчає давню чи сучасну культуру різних народів, намагаючись пояснити культурну розмаїтість за допомогою порівняльного аналізу звичаїв, норм, інститутів та інших соціальних зумовленостей"², а також проводить дослідження процесів диференціації людського соціуму й культури від біологічного контексту в ході їх становлення, яким присвятили свої праці американські антропологи І.А. Геллоуелл і П. Богеннанн, бельгійський дослідник Е. Вермірш тощо³.

Фактично, підґрунтям для розрізнення соціальної та культурної антропології є різні за акцентами дослідницькі традиції в межах єдиної дисципліни. Так, британські антропологи („науковим батьком" яких вважають еволюціоніста Е. Тайлора - розробника таких методів антропологічного аналізу, як порівняльно-еволюційний і метод пережитків), як правило, зосереджувалися на вивченні соціальної структури та політичної організації суспільства, тому свої наукові розвідки називали соціально-антропологічними. Американські ж антропологи предметом своїх досліджень визначали культуру -позагенетичну пам'ять⁴, механізм міжгенераційної трансляції досягнень соціуму - і пов'язували праці з терміно-поняттям культурної антропології, яке набуло поширення і за межами США, де відчувався значний вплив американських наукових центрів. Слід також зауважити, що використання терміно-поняття „соціальна антропологія" не обмежилося кордонами держав Британської співдружності. Навіть у США є університети, в яких у назвах департаментів (факультетів) воно фігурує⁵.

¹ Ручка А.О. Антропологія соціальна і культурна // Енциклопедія сучасної

України. Т. 1. А. - К., 2001. - С.598.

²Тамсамо.-С599.

³ Седов Л.А. Антропология социальная // Российская социологическая энциклопедия. Под общей ред. академика РАН Г.В. Осипова. - С.36.

⁴ Детальніше див.: Коннертон, Пол. Як суспільства пам'ятають: Пер. з англ. С. Шліпченко. - К., 2004. - 184с.

⁵ Аносов І.П. Вказ. праця. - С. 141.

56

57

Не можна не звернути увагу на той факт, що на європейському просторі (поза Сполученим Королівством) еквівалентом британської соціальної та ' американської культурної антропологій була етнологія (термін вперше вжито у 1784 році А. Шаванном для вивчення цивілізаційного розвитку народів) або, як її часом називають, етнічна антропологія, котра була розташована за класифікацією гуманітарних наук Ж.-Ж. Ампера між історією й археологією та існувала паралельно зі ще одним відгалуженням соціології - етнографією.

На відміну від етнології, котра залежно від держави може мати інший предмет (однаковий із соціокультурною антропологією чи відмінний від її предмета), етнографія (термін запроваджений у 1607 році Й. Зоммером на позначення опису елементів традиційної культури різних народів) у всіх країнах розуміється однаково - як наука, головним об'єктом якої є минула та сучасна традиційно-побутова культура (що становить етнічну специфіку)¹, народи світу² та яка, за визначенням К. Леві-Стросса, „займається спостереженням і аналізом людських груп із врахуванням властивої їм своєрідності... і намагається якомога точніше відтворити життя кожної з них, тоді як етнологія порівнює подані етнографами матеріали"³. Тобто етнографії відводиться роль описової дисципліни - системи знань про всі народи світу, етноси (як високорозвинуті, так і відсталі; як малочисельні, так і багаточисельні; як існуючі, так і відмерлі) та їх характерні риси, - тоді коли етнологія виступає теоретичною наукою, що вивчає закономірності виникнення, функціонування й взаємодії етнічних спільнот⁴.1 хоча етнологію

¹ Етнографія України: Навч. посібн. / За ред. проф. С.А. Макарчука. - Вид. 2- ге, перероб. і доп. -Львів, 2004. -С.9-10, 11.

² Українське народознавство: Навч. посіб. / За ред. СП. Павлюка. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К., 2004. - С. 16. Про етнографічні особливості українського народу див.: Вовк X., проф. Вказ. праця. - С.34-354.

³ Леві-Стросс, Клод. Вказ. праця. - С.8.

⁴ Тиводар М. Етнологія: Навч. посібн. - Львів, 2004. - С11.

цікавлять саме етноси, вченими часом висловлюється думка, що головним об'єктом етнології виступає особа в усіх її проявах, а не етнос як історична спільність людей¹.

Варто згадати, що першим спробу розмежувати етнологію та етнографію зробив Дж. Фрезер, який у своїй лекції на відкритті першої в історії кафедри соціальної антропології у Ліверпульському університеті (1908) залишив у „віданні" етнології класифікацію народів, реконструкцію історичного процесу їх розселення та культурної взаємодії, а етнографію позбавив статусу самостійної наукової дисципліни, посилаючись на буквальний переклад з давньогрецької її назви („народоопис"), і надав їй значення початкового етапу дослідницької діяльності в етнології, що полягає у підборі, первинній обробці та описі фактичного матеріалу з життя досліджуваних народів².

Зазначимо також, що у XIX столітті в Російській імперії найбільш вживаним був термін „етнографія", який після 1917 року змінили на „етнологія", а після 1929 року, коли нарада етнографів постановила, що „оскільки етнологія претендує на звання окремої від соціології дисципліни, вона повинна бути визнана не чим іншим, як буржуазним сурогатом суспільствознавства"³, етнографія й етнологія спочатку ототожнювалися, а потім термін „етнологія" взагалі був штучно виведений з наукового вжитку. Власне тоді етнографія й утвердила свій статус не тільки описової, але і теоретичної дисципліни. У зв'язку з цим тепер на пострадянському просторі, виступаючи за повернення в науковий оборот терміна „етнологія", вчені часто говорять про необхідність „етнологізації" етнографії, тобто більш активного

' Павлюк СП. Передмова до видання: Етногенез та етнічна історія населення українських Карпат. У 4-х томах. Гол. ред. і керівник проекту проф. С. Павлюк. Том 1. Археологія та антропологія. - СІ0-11.

² Аносов І.П. Вказ. праця. - С144.

³ Тиводар М. Вказ. праця. - С.8.

58

59

запровадження в етнографії нових методик, розвиток нових напрямів досліджень, поглиблення пошуків у.сфері етнологічної методології та теорії¹. Хоча, як бачимо, тенденція до ототожнення вказаних терміно-понять ще прослідковується².

Суміжними дисциплінами до етнології й етнографії, крім вищеназваних історії, археології і соціології, є культурологія, етика, мовознавство, фольклористика, мистецтвознавчі дисципліни, фізична антропологія, релігієзнавство, педагогіка, психологія, метрологія, метеорологія, деякі галузі медицини та ветеринарії тощо.

Варто згадати той факт, що нерідко поряд із термінами „етнографія" й „етнологія" як синонімічні використовуються терміни „антропологія" (згідно з твердженнями К. Леві-Стросса) чи (у слов'янських мовах) „народознавство'*. Існує й інший погляд: народознавство поділяється на теоретичне (етнологія) й описове (етнографія)⁴. Проте згідно з більш поширеним підходом народознавство (за аналогією з людинознавством) є всеохоплюючою системою знань про всі сфери життєдіяльності того чи іншого народу, тобто дисципліною, що не обмежується етнографією та етнологією⁵. Стосовно ж етнології у літературі інколи стверджують, що цим терміно-поняттям охоплюються антропологія й етнографія⁶, хоча цей підхід навряд чи можна вважати обґрунтованим.

Повертаючись до дискусії про британський і американський підходи до соціальної та культурної

Бромлей Ю.В. Этнография // Российская социологическая энциклопедия. Под общей ред. академика РАН Г.В. Осипова. - С.642.

Савчук Б. Українська етнологія. - Івано-Франківськ, 2004. - С. 14-15; Тиводар М. Вказ. праця. - С.7.

Етнографія України: Навч. посібн. / За ред. проф. С.А. Макарчука. - С.З; Тиводар М. Вказ. праця. - С.9; Українське народознавство: Навч. посіб. / За ред. СП. Павлюка. - 2-ге вид., перероб. і доп. - С. 16.

Тиводар М. Вказ. праця. -СЛ0.

Українське народознавство: Навч. посіб. / За ред. СП. Павлюка. - 2-ге вид., перероб. і доп. - С16. ⁶ Тиводар М. Вказ. праця. - С. 12.

антропології, зазначимо таке: сучасні антропологи здебільшого визнають, що різниця між зазначеними дослідницькими орієнтаціями не має істотного теоретико-методологічного значення, бо соціальне життя та культура - нерозривні сторони людського існування, яке є соціальним і культурним водночас, оскільки процес соціалізації людини передбачає їнкультурацію останньої. Власне тому використання терміно-поняття „соціокультурна антропологія" є виправданим. Хоча, на думку соціологів, соціальна антропологія з 70-х рр. XX століття злилася на теоретичному рівні з соціологією та є розділом останньої, об'єктом вивчення якого є примітивні та традиційні суспільні системи¹. Щодо' культурної антропології, то її монопольне становище у вивченні культури давно втрачене, оскільки цією проблематикою займаються, зокрема, культурологія, соціологія, політологія і навіть економіка.

Стосовно методології соціокультурної антропології, потрібно зазначити, що її основу становлять окремі методи соціологічної та історичної наук (хоча з приєднанням до проведення антропологічних досліджень представників природничих наук, зокрема зоолога А. Хеддона, патологоанатома Ч. Зеліґмана, фізіолога та психіатра У. Ріверса, котрі ввійшли до так званої Кембриджської школи, методологія соціокультурної антропології збагатилася деякими методами цих наук). Власне, особливістю вказаного виду спеціально-наукової антропології був її розвиток як „культурної історії^-", головною проблемою якої була реконструкція історії, інтерпретація та оцінка минулих подій. Один з основоположників цієї антропології - Ф. Боас - пов'язує її формування з іменами таких авторів етнографічних розвідок, як Геродот, Цезар, Тацит, Ібн Батута, з узагальнюючими ідеями Ж.-Ж. Руссо, Ф. Шіллера. І.-Г. Ґердера, з роботами історика культури Ґ. Клемма та соціального історика Ґ. Вайца. Відомий

¹ Седов Л.А. Вказ. праця. - С.35, 36.

60

61

американський антрополог-теоретик А. Кребер навіть вважав, що „антропологія може бути лише історією або нічим"¹.

Проте згодом відбулася заміна історичної орієнтації з її монографічним і функціональним методами соціологічною, котра характеризувалася використанням порівняльного методу (саме цими методами, на думку Г. Маузера та Ф. Сім'яна різняться історія й соціологія²). Становлення соціальної антропології як особливої теоретичної дисципліни зі своїм специфічним предметом і методологічним інструментарієм відбулося у боротьбі з еволюціонізмом (Е. Тайлор, Л. Морган), котру на початку XX століття проводила американська історична школа Ф. Боаса, філософсько-історичну основу якої розробив А. Кребер. Концептуальні основи згаданої школи полягали у висуненні на передній план етнологічних досліджень культури, у наданні переваги індуктивним методам проведення досліджень, в ідеї унікальності культур. Саме з Ф. Боасом пов'язаний принцип відносності при розгляді цінностей різних культур, суть якого полягає у тому, що зміст і оцінка явищ будь-якої культури не можуть визначатися з позиції носія настанов інших культур³. Як відомо, М. Хорсковітц у своїх працях пізніше розвинув принцип відносності у вчення культурного релятивізму.

До другої світової війни головною рисою соціокультурної антропології був холістичний підхід, згідно з яким досліджувані суспільства розглядалися як ізольовані цілісні феномени. Тоді ж британцями Б. Маліновським і А.Р. Радкліфф-Брауном -засновниками функціоналізму - було розпочато міжкультурні порівняння окремих інститутів і структурних особливостей соціальних устроїв. Перший - відомий як ініціатор і прихильник використання соціологічного підходу в антропології -

¹ Ручка А.О. Вказ. праця. - С.599.

² Леві-Стросс, К. Вказ. праця. - С.7.

³ Аносов Ш. Вказ. праця. - С162.

зосереджував увагу на зв'язку між явищами культури та цікавився функціями соціуму, спрямованими на задоволення біологічних і психологічних потреб людини, а другий -представник раннього структурного функціоналізму, утверджуючи ідеї соціологізму в антропологічних дослідженнях культури, наполягав на необхідності вивчення суспільства як системи регулярних взаємодій біосоціальних індивідів, котрі живуть у фізичному середовищі та впливають на нього безпосередньо за допомогою знарядь праці й опосередковано через культуру.

Так поступово сучасна соціокультурна антропологія набула характеру „порівняльної соціології^-", що дозволило з'ясувати функціональні залежності між соціальними фактами та відкрити основні властивості людських минулого, теперішнього і майбутнього суспільств. Проте, оскільки дослідження британських функціоналістів були спрямовані на забезпечення державної політики „непрямого керування" колоніальними народами, у подальшому від їх ідей відмовилася група вчених (Дж. Барнес, К. Мітчелл, Ф. Мейр та ін.), пов'язаних з кафедрою соціальної антропології Манчестерського університету, очолюваної М. Глакменом. І якщо класичний функціоналізм мав за мету об'єктивне пізнання підпорядкованих метрополії народів для ефективного керівництва ними, то нове покоління антропологів здійснило пізнавальну переорієнтацію, поставивши собі завдання суб'єктивно зрозуміти ці народи для того, щоб вести з ними рівноправний діалог. Так у британській соціокультурній антропології з 60-х рр. XX століття утвердилася тенденція до розуміння змісту культур, що вивчаються, - феноменологізм (напрям у філософії кантіанства).

Загалом після другої світової війни вказаний різновид антропології розвивається двома шляхами. Перший -дослідження не лише залишків племінних суспільств, але й

₆₂

₆₃

народів, які живуть законами сучасної цивілізації. Другий -надання пріоритетного значення дослідженням проблематики культурних змін.

На розвиток соціокультурної антропології у післявоєнний період вплинули роботи американського вченого, автора терміна „культурологія", засновника неоеволюціонізму Л.А. Уайта, присвячені аналізу культури як наукової категорії, що відображає особливу сферу дійсності, яка притаманна лише людському соціуму та має свої власні закони функціонування і розвитку. Л.А. Уайт проголосив символ вихідним елементом для розуміння природи людської поведінки та цивілізацій, сутнісною ознакою суспільного життя в цілому, котра дає ключ до розуміння витоків прояву такого життя.

Схоже розуміння завдань соціокультурної антропології притаманне і для К. Леві-Стросса, який наполягав на визнанні її семіотичною наукою. Він вважав, що первісні форми культури лягають в основу механізму вирішення основних протиріч людського існування. На думку К. Леві-Стросса, емпірична реальність людини не є структурованою, а тому не можна побудувати структурну модель цілісної соціальної системи; можливо створити тільки модель окремих сторін соціуму, котрі піддаються структуруванню та формалізованому опису. Хоча інші представники структурної антропології, зокрема М. Фортес, робили спроби побудувати загальні моделі, що включають властивості різних окремих моделей.

Довершений вигляд таке моделювання отримало у системному функціоналізмі Т. Парсонса та його учнів. Визначаючи місце антропології серед наук про людину, Т. Парсонс стверджував, що коло інтересів антропології включає аналітичне вивчення явищ культури, структурованих символічно значимих систем, в яких і через які орієнтуються та скеровуються соціальні системи та люди. Соціальна ж антропологія в основному вивчає соціальні структури та

процеси відносно до культурних умов і зв'язків, а особливо щодо первісних суспільств¹, які, з погляду Т. Парсонса, відрізняються від розвинених за ступенем їх структурної диференціації.

Варто зазначити, що дослідження проблематики культурних змін, як зазначається у літературі, в існуючих соціумах вже не можна будувати на теоретичних схемах, напрацьованих на матеріалі дописемних культур². Соціокультурна антропологія у співпраці з соціологією зосередилась на емпіричних дослідженнях, тоді як основну теоретичну базу вивчення феномену культури розробляє культурологія - колись частина соціокультурної антропології, а тепер система знань про сутність, закономірності існування та розвитку культури, механізми функціонування її конкретних форм і сторін (Є. Подольська), про сучасне культурне життя, структуру культури, її функції та перспективи розвитку (Ю. Ананьев), котра має три основні пізнавальні орієнтації -філософську, історичну та теоретичну (В. Розін) - і повинна ввібрати у себе безліч піднаук і об'єднати їх в єдину велику науку (Дж. Фейблман), здатну осмислити як цілісний комплекс міфологію, релігію, філософію, мистецтво, етичні та естетичні пристрасті (Є. Подольська)³. Щоправда, західна наукова громадськість не сприйняла культурологію як самостійну наукову дисципліну, віднісши її предмет до „відання" соціокультурної антропології, соціології, структурної лінгвістки, семіотики, психології тощо.

Стосовно дисциплінарних зв'язків соціокультурної антропології з соціологією, то з огляду на частково спільний

¹ Американская социология. - М., 1972. - С.262-263.

² Ручка А.О. Вказ. праця. - С.599.

³ Петрушенко В.Л., Подольська Є.А., Повторєва С.М. та ін. Культурологія. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів І - IV рівнів акредитації. - 2-ге видання, перероблене і доповнене. / За заг. ред. проф. В.М. Пічі. - Львів, 2005. - С14-15.

64

65

предмет їх досліджень існує проблема делімітації сфер пізнання цих систем знань, і єдиної позиції вчених щодо їх співвідношення немає. А. Кребер намагався вирішити цю проблему з погляду дослідницької* перспективи кожної з наук, наголошуючи на тому, що соціологія зосереджує увагу на суто соціальних явищах. Якщо вона і враховує культурну проблематику, то цікавиться, передусім, соціальним аспектом. А соціокультурна антропологія, розрізняючи соціальні та культурні аспекти, приділяє увагу їм обом, але увагу зосереджує саме на культурі¹.

Тепер для повноти уявлення про соціокультурну антропологію варто звернутися до деяких її відгалужень і дати їм коротку характеристику.

Структурна антропологія розглядається деякими авторами як соціологічне відгалуження філософської антропології, основи якого під впливом французької соціологічної традиції Е. Дюркгейма й англо-американської школи культурної антропології Б. Маліновського, А.Р. Радкліфф-Брауна та інших розробив К. Леві-Стросс на основі досліджень первісної культури з використанням досягнень точних наук - інформатики, фізики, математичної логіки, структурної лінгвістики². Проте предмет дослідження структурної антропології дозволяє дійти висновку, що це, швидше, різновид соціокультурної антропології, ніж філософської.

Основним структуруючим фактором соціальної реальності структурна антропологія вважає так зване колективне несвідоме, котре на відміну від індивідуального та різноманітного підсвідомого, за К. Леві-Строссом, є

¹ Ручка А.О. Вказ. праця. - С.599.

² Митина СМ. Антропология структурная // Российская социологическая энциклопедия. Под общей ред. академика РАН Г.В. Осипова - С.36; Філософія: Світ людини. Курс лекцій: Навч. посібник / В.Г. Табачковський, М.О. Булатов, Н.В. Хамітов та ін. - С.31-32.

обумовленим загальнолюдською специфікою діяльності кори нашого головного мозку та виступає у ролі об'єктивного начала, незалежного від почуттів, думок і намірів індивідів, які складають будь-яке (не лише первісне) суспільство.

Найдосконалішою моделлю людських відносин - відносин „символічного обміну" - у структурній антропології виступає мова, хоча адекватною формою осягнення реальності тут є й мистецтво, зокрема, музика.

Власне, вивчення екзотичних мов у контексті культур традиційних суспільств зумовило формування лінгвістичної антропології, біля витоків якої стояв разом з Ф. Боасом його учень Е. Сепір.

У післявоєнний період в США розвиток методів формально-семантичного аналізу спричинив виникнення коґніфікативної антропології, базисом якої є уявлення про культуру як систему символів, як специфічно людський спосіб пізнання, організації та ментального структурування дійсності, а предметом - виявлення і порівняння когніфікативних категорій у різних (в основному неписьменних) культурах¹. На думку представників коґніфікативної антропології, у мові закладено всі когніфікативні категорії, що лежать в основі людського мислення та становлять сутність культури. Ці категорії не властиві іманентно людському мисленню, а набуваються індивідом у процесі його інкультурації, засвоєння існуючих навиків і норм поведінки, притаманних певній культурі, що здійснюється крізь призму категорій суспільної організації, міфології та звичаєвого права. Тобто розумова діяльність людини та процеси пізнання нею світу детермінуються соціальними інститутами (М. Дуглас)².

Символічна антропологія як напрям соціокультурної антропології, який розширює антропологічну методологію за

¹ Ручка А.О. Вказ. праця. - С.599.

² Аносов І.П. Вказ. праця. - С159.

66

67

допомогою методів лінгвістики й орієнтований на розуміння інших культур, виникла у зв'язку з феноменологічною тенденцією 60-х рр. XX століття. Сутність символічної антропології (і численних її варіацій) зводиться до розгляду культури як динамічної системи символів, кожен з яких має багато рівнів значень для людей досліджуваного суспільства (В. Тернер).

У середині XX століття поглибилася взаємодія соціокультурної антропології з екологічною психологією, культурною та соціальною географією, екологією людини, що зумовило розробку культурно-екологічного підходу в антропології й зародження нового антропологічного напряму -екологічної антропології. Його репрезентантами є М. Бейте, Дж. Стюард, М. Левін, С. Толстов та інші.

Іншим відгалуженням соціокультурної антропології є антропологія психологічна (назва дисципліни запроваджена Ф.Л.К. Хсю), що розглядається у літературі як міждисциплінарна галузь знань, яка досліджує етнічні, культурологічні, психологічні особливості людей, національний характер, закономірності формування та функції національної самосвідомості, етнічних стереотипів¹; вивчає вплив культури і соціальної структури на життя індивідів, включаючи їх поведінку та душевне здоров'я (Дж. Хонігман)²; досліджує долі індивідів у специфічному культурному контексті, інтерпретує отримані дані, використовуючи для інтерпретації фактичного матеріалу найрізноманітніші психологічні теорії (Т.Р. Уїльямс)³,

¹ Кон И.С. Этнопсихология (психологическая антропология) // Российская социологическая энциклопедия. Под общей ред. академика РАН Г.В. Осипова. - С.643; Баронин А.С. Этническая психология. - К., 2000. - С. 13.

² Велик А.А. Специфика исследований психологической антропологии. Психоанализ и психологическая антропология // Личность, культура, этнос: современная психологическая антропология / Под общей ред. А.А. Велика - М., 2001.-С.37.

Велик А.А. Психологическая антропология (культура-и-личность). Историко-теоретический очерк // Там само. - С.22; Велик А.А. Специфика

та прагне до інтегративного знання про людину, котра існує в умовах різних культур¹. Найважливішою ознакою психологічної антропології Ф.К. Бок вважає взаємодію „між антропологічними проблемами і психологічними теоріями, що співіснують з цими проблемами"².

Загалом, предмет психологічної антропології у літературі формулюється, як міжкультурний аналіз того, яким чином мислить (пізнає, сприймає), діє й емоційно реагує (відчуває) особистість (індивід, людина), живучи в умовах різних культур³, а головною характеристикою цієї галузі антропологічного знання є вивчення загальнозначимих ідей, розповсюджених серед людей, які складають ту чи іншу спільність, і таких, що цими людьми поділяються (Ф.Л.К. Хсю)⁴.

Зауважимо, що у літературі дуже поширеним є підхід, згідно з яким цей напрям соціокультурної антропології ототожнюється з етнопсихологією (чи етнічною, або етнологічною психологією). Проте стверджувати так не зовсім вірно, зважаючи на те, що хоча етнопсихологічні дослідження і становлять основу, ядро психологічної антропології, проте вона ними не обмежується, виділивши їх у свій окремий розділ -антропологічну етнопсихологію⁵.

Слід наголосити також на тому, що сучасна етнічна

исследований психологической антропологии. Психоанализ и психологическая антропология // Там само. - С.31-32.

Велик А.А. Психологическая антропология (культура-и-личность). Историко-теоретический очерк // Там само. - С.7.

² Там само. - С.22; Велик А.А. Специфика исследований психологической антропологии. Психоанализ и психологическая антропология // Там само. -С.31.

Велик А.А. Психологическая антропология (культура-и-личность). Историко-теоретический очерк // Там само. - С.8; Велик А.А. Специфика исследований психологической антропологии. Психоанализ и психологическая антропология // Там само. - С.32. ⁴Там само. - С.36.

⁵ Детальніше див.: Велик А.А. Психология культур: от архаических обществ к современной культуре // Там само. - С. 174-203.

68

69

психологія тематично не становить єдиного цілого. У ній можна виділити ряд самостійних напрямків:

1. Порівняльні, кросскультурні дослідження етнічних особливостей психофізіології, когнітивних процесів, пам'яті, емоцій, мови тощо, котрі теоретично та методологічно складають невід'ємну частину відповідних розділів психології.

2. Культурологічні дослідження, спрямовані на розкриття особливостей символічності світу й ціннісних орієнтацій народної культури, нерозривно пов'язані з відповідними розділами етнографії, фольклористики, мистецтвознавства, культурології та інших систем знань.

3. Дослідження етнічної свідомості та самосвідомості, що запозичують поняттєвий апарат і методологію з відповідних розділів соціальної психології (теорія соціальної перцепції, соціальних установок, між групових відносин тощо).

4. Дослідження етнічних особливостей соціалізації дітей, поняттєвий апарат і методологія яких близькі до соціології виховання¹.

Близькі за змістом проблеми, котрі входять у сферу досліджень психологічної антропології, виділив А. Бєлік:

1. аналіз етнічної ідентичності у різноманітних її історичних формах;

2. культура та мислення; особливості сприйняття і пізнання у різних культурах;

3. культура, особистість, екологія;

4. психоантропологія релігії; аналіз ритуалів;

5. антропологія (етнологія) дитинства;

6. аналіз моделей норми та патології у різноманітних культурах; етнопсихіатрія; вивчення форм „народної"" терапії;

7. змінені стани свідомості: проблема їх класифікації й функцій у сучасному та традиційному суспільствах;

8. культура і біологія; психобіологічне вивчення

Кон И.С. Вказ. праця. - С.643; Баронин А.С. Вказ. праця. - С12.

особистості в умовах культурного різноманіття; 9. особистість і економічний розвиток; психологічні основи різних типів економіки; проблема адаптації особистості до

змін¹.

Інтегративний характер психологічної антропології, як стверджує цей же автор, виражається, передусім, у спробах наблизити соціально-психологічний аспект аналізу особистості з підходами, які існують у біологічних науках про людину. Ці спроби на практиці втілюються двома шляхами: 1) використання поняттєвого апарату, проблемних сфер і частково методів дослідження етології людини; 2) розробка та міжкультурне вивчення проблеми співвідношення культури, біології, особливостей особистості, душевних захворювань і видозмінених станів свідомості².

В якості ж основних підходів, методів реалізації означених вище шляхів виділяють такі: 1) психоаналітичний підхід; 2) когнітивістська орієнтація; 3) етологічний підхід; 4) інтеракціоністська орієнтація³.

Ще у 1860 році М. Лацарусом і Г. Штейнталем було проголошено створення нової дисципліни - психології народів. Психічна єдність індивідів, які належать до відповідної нації та їх самосвідомість отримали назву „народний дух", зміст якого розкривався через порівняльне вивчення мови, міфології, моралі та культури. Таким чином, основним предметом психології народів були конкретно-історичні форми об'єктивації „народного духу" - традиції, звичаї, ритуали, міфи, мистецтво.

З другої половини XIX століття етнічна психологія стала вивчати проблеми народної творчості та проблеми шлюбно-сімейних відносин (Л. Морган, В. Зомбарт, Ф. Енгельс), а також

¹ Белик А.А. Психологическая антропология (культура-и-личность). Историко-теоретический очерк // Там само. - С.23-24.

² Там само. - С.7.

³ Там само. - С.23.

70

71

специфіку норм права й суспільного устрою різних країн і народів (В. Липинський, Н. Ковалевський). На зміну теоріям „народного духу", котрі виявили свою неспроможність через виправдання поділу націй на панівні та підпорядковані, прийшла біологічна інтерпретація національного характеру. Ці ідеї отримали розвиток і часткову реалізацію на початку XX століття у 10-томній праці В. Вундта „Психологія народів", в основу якої було покладено логіко-методологічну схему Г.В.Ф. Гегеля. В. Вундт зробив першу спробу розробити методологію культурно-історичного пізнання особливостей „духу" різних етнокультурних спільностей - мови, міфології (релігії"), традицій (звичаїв). Близькі ідеї щодо вказаної методології висловили Дж. Г. Мід (з позицій соціальної психології та біхевіоризму), представник філософії життя В. Дільтей (відносив до форм об'єктивації „народного духу" також право), Л. Виготський тощо.

Одночасно розвивалася (передусім у Франції) групова психологія, предмет якої становили механізми взаємодії людей у суспільстві, способи передання емоційних станів й особливостей поведінки біосоціальних індивідів у колективі (Г. Лебон, Г. Тард). Завдяки цьому відгалуженню психології було виділено ті соціально-психологічні феномени, за допомогою котрих здійснюється взаємодія людей - наслідування, навіювання та психологічне зараження.

Власне психологічна антропологія (до 1960 року на позначення цього напряму соціокультурної антропології використовувався термін „культура-і-особистість") виникла в 1920 - 1930 рр. у США як наслідок тісної взаємодії соціокультурної* антропології з психологією (зокрема, соціальною), як продовження наукової традиції, що полягала у дослідженні „народного духу". Однак, якщо у предмет психології народів входили, як зазначалось вище, конкретно-історичні форми об'єктивації „народного духу", то предметом психологічної антропології є формування об'єктивованими формами духовної

культури особливостей поведінки людини та змісту її внутрішніх

переживань¹.

Слід зауважити, що соціальна психологія також цікавиться впливом культури на людину. Як стверджує Дж. Г. Мід, соціальна психологія „припускає підхід до досвіду з погляду індивіда, але намагається визначити зокрема те, що належить цьому досвіду внаслідок належності самого індивіда до соціальної структури чи соціального устрою. Провести чітку межу між соціальною і індивідуальною психологією неможливо"², як і не вдається провести чітке розмежування соціальної психології з психологічною антропологією. Зважаючи на їхній предмет, можливим є розгляд останньої як розділу першої.

Повертаючись до огляду історії розвитку психологічної антропології, зазначимо, що перший період її розвитку (кінець 20-х - початок 50-х рр. XX століття) проходив під знаком успіху робіт піонерів американської етнопсихології Р. Бенедикт і М. Мід, натхненником яких був Ф. Боас. Фактично, до 50-х рр. психологічна антропологія ототожнювалася з

неофрейдистською теорією, в якій робилася спроба вивести властивості національного характеру з так званої базової особистості, котра асоціювалася з типовими для даної культури методами виховання дітей. З середини XX століття, коли завдяки теоретичним розробкам вищевказаних вчених, а також М. Спіро та Дж. Хоніґмана було сформовано поняттєво-категоріальний апарат напряму „культура-та-особистість", американська етнопсихологія в особі А. Кардинера, М. Мід, Р. Мертона, Р. Лінтона взяла за основу ідеї моделі „середньої особи", визначаючи окремих індивідів через культуру, поведінку та інші феномени та формулюючи при цьому

¹ Там само. - С.9.

² Мід Джордж Г. Дух, самість і суспільство. З точки зору соціального біхевіориста: Пер. з англ. та передмоваТ. Корпало. - К., 2000. -СІ.

72

73

узагальнені висновки про їх психологію, що значно вплинуло на розвиток психологічної антропології. З 70-х рр. психологічна антропологія поширилася за межами США.

Говорити про психологічну антропологію як про окремий різновид антропології доволі складно, зважаючи на її надто тісний зв'язок з соціокультурною антропологією, з однієї сторони, та психологією (включаючи психіатрію¹), етнографією й етнологією, з іншої.

Крім деяких вищезгаданих міждисциплінарних зв'язків психологічної антропології, слід згадати про її пов'язаність висновками фізичної антропології (у дослідженнях етногенезу), генетики та мікробіології (в частині генетичних особливостей етносів), етології (для аналізу поведінкових особливостей людей-представників різноманітних культур), лінгвістики (при вивченні особливостей психолінгвістики окремих етнічних груп), соціології (щодо досліджень взаємодії соціально-класових і етнокультурних явищ) тощо.

Звернення антропологів до транскультурного контексту зумовило формування педагогічної антропології¹ (термін запроваджено К. Ушинським) - системи педагогічних поглядів, що грунтується на даних наук про людину³ і прагне в основному у межах біолого-педагогічного, соціологізаторського та психологічного напрямів розкрити людський вимір виховання й освіти, процеси формування людини у транскультурній перспективі (есіисаіїопаї аптгоро10£у)⁴. Як стверджує І. Аносов,

Детальніше див.: Эдгертон Р.Б. Антропология, психиатрия и природа человека // Личность, культура, этнос: современная психологическая антропология / Под общей ред. А.А. Велика, - С.333-360; Уоллес Э.Ф.К. Психические заболевания, биология и культура // Там само. - С.361-404.

Детальніше див., напр.: Куликов В.Б. Педагогическая антропология: истоки, направления, проблемы. - Свердловск, 1988. Гончаренко С. Український педагогічний словник. - К., 1977. - С.27.

Слід також мати на увазі, що актуальним залишається питання про співвідношення цього виду антропології з антропологією філософською, оскільки серед філософів поширена думка, що педагогіка є застосуванням

саме педагогічна антропологія (яка сформувалася у 60-70-х рр. XX ст.) принесла у тематичне поле антропології проблематику цінностей, що, на думку Р. Неша, мало сприяти створенню продуктивних відносин між системою виховання та антропологією, котра концентрувалася на дослідженні соціальних структур і відносин¹.

Загалом, зазначає О. Огурцов, педагогічну антропологію у цілому можна охарактеризувати як спосіб антропологічного обгрунтування освіти². Ця досить загальна характеристика вказаного різновиду антропології конкретизується її представниками у філософії освіти, а погляди на предмет, завдання та цілі педагогічної антропології визначаються передусім тими традиціями, з якими пов'язані ті чи інші її науковці.

Зауважимо, що одні вчені вважають педагогічну антропологію емпіричною теорією та філософським аналізом понять педагогіки; другі вбачають основне завдання цієї галузі антропологічного знання у розроблянні теорії особистості; треті наголошують на тому, що педагогічна антропологія є окрему сферу наук про освіту; четверті оцінюють її як науку про міждисциплінарне поле комунікацій, в які вступає людина та котрі є предметом різних наук, що об'єднуються саме педагогічною антропологією³. Так, для прикладу, педагогічну антропологію розглядають як: емпіричну науку (Г. Рот, Г. Здарзіл); теорію самореалізації особистості (Й. Дерболав); метод (К. Дінелт); антропологічний спосіб розгляду (О. Больнов); феноменологію (В. Лох, М. Лангевелд); екзистенційну аналітику (Е. Фінк); варіант трансценденталізму (К.-Х. Дікопп); біологічно

філософії (у тому числі філософської антропології) на практиці. Дегальніше про це див.: Огурцов А.П. Педагогическая антропология: поиски и перспективы // Человек. - 2002. - №1. — С.75-82.

¹ Аносов І.П. Вказ. праця. - С.29-30.

² Огурцов А.П. Вказ. праця. - С.72.

³ Там само.

74

75

зорієнтовану науку (М. Лідтке)¹.

Політична антропологія одночасно сформувалася і як галузь наукового антропологічного знання², і як філософсько-політологічна концепція, в основі якої лежить принцип подолання дегуманізації - відносин, в яких людина виступає „гвинтиком", „фактором", а не повноцінним суб'єктом політичного життя, - та переорієнтація політики на максимальне забезпечення реалізації інтересів біосоціального індивіда³. Відповідно, основними завданнями цієї антропології є, по-перше, визначення субординації людини у суспільстві, а по-друге, - дослідження процесу політичної соціалізації біосоціального індивіда та формування характеристик людини як суб'єкта політики - образу людини політичної.

Юридична (правова) антропологія (за іншою термінологією - антропологія права або юридична (правова) етнологія)¹¹ - це донька колонізації"⁵, а в сучасних умовах - і глобалізації*, галузь знань, де висвітлюються основні проблеми відносин людини з правовою реальністю: 1) роль людини у створенні правової реальності; 2) буття людини всередині правової реальності; 3) буття правової реальності всередині людини; 4) деструктивні форми людської активності, що

¹ Детальніше про ці концепції див.: Огурцов А.П. Педагогическая ангропология: поиски и перспективы (окончание) // Человек. - 2002. - №2. - С.100-117.

² Детальніше див., напр.: Баландьє Ж. Політична антропологія. - К., 2002.

³ Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. - К., 1997. - С.23.

⁴ Для цілей нашого навчального посібника вважатимемо ці терміно-ионяття синонімами, хоча детальний їх аналіз дозволяє дійти висновку, що не всі з них мають однаковий логічний обсяг. Так, наприклад, Н. Рулан вказує на різницю між юридичною (правовою) етнологією та юридичною (правовою) антропологією чи антропологією права, розмежовуючи їх за методами, котрі застосовують ці наукові дисципліни.

⁵ Рулан Н. Юридическая антропология. - М., 1999. - С 10.

⁶ Див.: Удовика Л.Г. Вплив глобалізаційних процесів на формування юридичної антропології // Держава і право: Збірник наукових праць. Вип.18. -С.34-40.

руйнують правовому реальність поза нею і в ній самій¹.

Актуалізація питання про предмет даного виду антропології, на думку О. Пучкова, викликана такими факторами:

• появою нових практичних вимог до процесу правотворчості та правозастосування. У негативній формі ці вимоги виступають, наприклад, як фіксація фактів неефективності правового регулювання - як створення у процесі правотворчості юридичних норм, які, не враховують багатьох особливостей природи людини, надто обмежують її свободу, складні для розуміння і т.п.; ці ж недоліки впливають на правозастосування);

• вимогами врахування нових концепцій і наукових поглядів, які впливають на „склад" предмета юридично-антропологічного дослідження (інтерпретація правового нігілізму)².

Філософсько-методологічну основу антропології права складають висновки соціокультурної антропології, проте вона також взаємодіє з психологічною, політичною, педагогічною та іншими видами антропологій, а також використовує філософські, юридичні, психологічні, історичні, соціологічні, етнографічні, етнологічні, лінгвістичні та інші знання для виявлення антропологічних основ права³. У зв'язку з різними варіантами співвідношень юридичної антропології з іншими науковими дисциплінами її розглядають або як окрему науку, або як самостійний науковий напрям досліджень у межах певної

¹ Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов М.І. Філософія права: Словник. - К.,

2003. - С.20.

² Пучков О.А. О предмете юридической антропологии// Российский юридический журнал. - 1999. - №4. - С.99.

³ Детальніше про це див.: Анохін Ю.І. Юридична антропологія: до характеристики її предмета // Бюлетень Міністерства юегиції України. —

2004. - №7 (33). - С104-107; Удовика Л.Г. Вплив етнології на формування юридичної антропології // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - №9.-С.З-7.

76

77

науки (зокрема, філософії права), або ж як міждисциплінарний науковий напрям¹.

Антропологічний, а точніше - етно-антропологічний, дослідницький підхід зосереджений на виявленні того, яким чином, за допомогою яких якостей і здібностей людина створює таке нормативно-ціннісне середовище, яке одночасно і відповідає її природі, і суперечить цілому ряду її параметрів, насамперед тих із них, що визначають деструктивно-кримінальні форми соціальної поведінки. Антропологія права конкретизує загальнофілософське питання про те, що таке людина і надає йому прикладного характеру: „Що таке людина юридична?" або „Що таке людина законослухняна і людина злочинна?" ЇЇ цікавлять антропологічні підстави, що змушують людину або дотримувати, або порушувати норми права. їй важливо з'ясувати, як з антропологічного континууму вітальних, соціальних і духовних якостей людини з'являються передумови права і неправа, закону і злочину та до якої міри деструктивні нахили людей підлягають правовому блокуванню².

Будь-яка галузева антропологія пов'язана з характеристикою певного зрізу цілісності людини. Тому визначення предмету, зокрема, юридичної антропології означає розкриття та вивчення внутрішнього світу людини, який дозволяє їй реалізувати себе як творця правової і державної реальності, а також вивчення закономірностей і процесів об'єктивації духовного світу людини в правових нормах, цінностях. Об'єктом дослідження антропології права виступає правове існування людини в нормативних системах, а безпосереднім об'єктом, відповідно, правове буття людини в об'єктивно існуючій правовій системі конкретного суспільства.

Підсумовуючи вищевказане, можна запропонувати для подальшого обговорення таке положення, що предметом

¹ Детальніше див., напр.: АнохінЮ.І. Вказ. праця.-С. 100-110.

² Бачинін В.А., ЖуравськиЙ В.С., Панов МЛ. Вказ. праця. - С.20.

юридичної антропології є закономірності правового буття людини в об'єктивно існуючій нормативній системі (система соціальних регуляторів поведінки, позитивне право), яке отримує свій зовнішній вияв у можливості (суб'єктивне право) та необхідності (суб'єктивний обов'язок) певної поведінки людини. (Таке розуміння предмету, як видається, охоплює собою як об'єктивне, так і суб'єктивне право, включає юридичну антропологію до сфери правових наук. При цьому ще раз наголосимо на тому, що змістовна інтерпретація предмету юридичної антропології буде похідною від типу праворозуміння. З незначним перебільшенням можна стверджувати, що таких інтерпретацій буде стільки, скільки буде різновидів праворозуміння).

Як зазнається у вітчизняній літературі, з часом, у міру накопичення юридико-антропологічних знань, із визначенням предмета та методології юридичної антропології, формуванням її поняттєвого апарату, існує реальна ймовірність того, що антропологія права стане в Україні відносно самостійною галузевою юридичною наукою¹.

Філософська антропологія. Загалом філософську антропологію можна розглядати у трьох аспектах.

А) Як самостійна галузь знань філософська антропологія розрізняється:

1) у широкому розумінні - це сукупність філософських висловлювань і вчень про фундаментальні властивості людини, її природу, сутність, призначення, відношення до різних „відчужених" від людини сфер буття, інших людей і самої себе, що об'єднує ряд антропологічних шкіл і течій (персоналізм, філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика тощо), які формуються, як правило, у періоди криз культури.

Див., напр.: Удовика Л.Г. Проблема статусу сучасної юридичної антропології // Держава і право: Збірник наукових праць. Вип.25. - К., 2004. -С.11-13.

78

79

України (за участю тодішнього президента Міжнародної асоціації філософії права та соціальної філософії Є. Булигіна) -науково-практичної конференції „Філософія права: стан і тенденції розвитку в Україні та світі", на якій, зокрема, було розширено склад фахової громадської організації „Всеукраїнська асоціація філософії права і соціальної філософії""¹. Представники цієї організації згодом взяли участь у роботі XXI конгресу Міжнародної асоціації філософії права та соціальної філософії „Право і політика в пошуках балансу" (серпень 2003р., м. Лунд, Швеція) та у її XXII конгресі „Право та справедливість у глобальному суспільстві" (травень 2005р., м. Ґранада, Іспанія). Вельми важливим є й започаткування у 2003 році Інститутом держави і права НАН України імені В.М. Корецького та Чернівецьким національним університетом імені Юрія Федьковича видання журналу „Проблеми філософії права".

Як відзначалось, одним із проявів філософсько-правового „ренесансу" в Україні є запровадження у провідних юридичних навчальних закладах самостійних курсів з філософії права та видання відповідних посібників і методичних матеріалів для студентів спеціальності „Правознавство".

Певних заходів у такому напрямку вжито й на юридичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка. Тут протягом декількох років викладається зазначений предмет, а також проводяться розгорнуті філософсько-правові дослідження (у тому числі дисертаційні), результати яких оприлюднюються у наукових журналах і в доповідях на наукових форумах'.

Право України. - 2003. - № 5. - С151.

Див. Семенова Н. Розвиток філософсько-правової думки в Україні: запозичення кращої світової спадщини // Право України. - 2003. - № 9. -С.158-159.

² Див., напр.: Вісник Академії правових наук України. - 2002. - №№ 1, 2, З, 4; Право України. - 2002. - №4; Актуальні проблеми політики. Збірник

Це дало факультету можливість організувати у Львові спільно з Інститутом держави і права імені В.М. Корецького НАН України й Львівською лабораторією прав людини та громадянина НДІ державного будівництва і місцевого самоврядування Академії правових наук України круглий стіл на тему: „Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи)" (вересень 2005р.). Взяти участь у ньому погодились, крім львівських науковців, знані фахівці із Запоріжжя (кандидат наук Л.Г. Удовика), Києва (доктори наук - М.І. Козюбра, О.М. Костенко, М.В. Костицький, Б.Ф. Чміль; кандидати наук - В.С. Бігун, Є.В. Бурлай, Н.В. Кушакова, М.В. Тесленко), Луганська (кандидат наук О.М. Литвинов), Макіївки (кандидат наук О.М. Губар), Харкова (доктори наук - СІ. Максимов, В.В. Шкода; кандидат наук В.М. Шаповал), Чернівців (доктор наук А.А. Козловський) тощо.

Одним із результатів роботи львівської „дільниці" вітчизняних філософсько-правових досліджень є й пропонований посібник. Він покликаний сприяти студентам юридичного факультету ЛНУ імені Івана Франка у засвоєнні

наукових праць. Вип. 13-14. - Одеса, 2002; Вісник Львівського університету. - Випуск 37: Серія юридична - Львів, 2002; Вісник Академії правових наук України. - 2003. - №№ 2-3, 4; Проблеми філософії права. - К.-Чернівці, 2003. - Ї.1; Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць. Вип. 18. - Одеса, 2003; Вісник Львівського університету. - Випуск 38: Серія юридична. - Львів, 2003; Юридична Україна - 2003. - №№ 6, 9; Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2003. - №№ 5, 8, 10; Вісник Академії правових наук України. - 2004. - №4; Проблеми філософії права - К.­Чернівці, 2004. - Т.2; Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць. Вип. 18. - Одеса, 2004; Вісник Львівського університету. - Випуск 39: Серія юридична - Львів, 2004; Юридична Україна. - 2004. - №№ 7, 8; Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2004. - №№ 7, 11; Український правовий часопис. - 2004. - Випуск 6 (11); Проблеми філософії права. - К.­Чернівці, 2005. - Т.З; Вісник Львівського університегу. - Випуск 40: Серія юридична - Львів, 2005.

¹ Див. огляди деяких заходів: Право України. - 2003. - № 5; Вісник Академії правових наук України. - 2004. - №4; Право України. - 2004. - №11; Юридичний вісник України. - 2004. - №42.

8

9

Згідно з цим підходом філософська антропологія є філософією людини, „продовженням" якої вважають метаантропологію¹.

Тобто у широкому розумінні вказаний різновид антропології співпадає з історією філософії (в частині антропологічного зрізу останньої)², оскільки будь-яка філософська теорія містить так чи інакше антропологічні твердження та судження³;

2) у вузькому розумінні - це філософська течія (школа) західної філософії XX ст., котра зародилася у 20-х рр. і переживала своє піднесення між двома світовими війнами. Основні представники: М. Шелер, А. Гелен, Г. Плеснер.

Засновник цієї школи М. Шелер так визначив завдання даного виду антропології: „Завдання філософської антропології полягає у тому, щоб виробляти на основі окремих наукових визначень єдину систематичну теорію людини"⁴.

Сучасна філософська антропологія розглядає людину у контексті її природного та соціально-історичного буття. Іншими словами, опираючись на досвід галузевих соціальних наук, філософська антропологія досліджує й осмислює становище людського індивіда у природі, соціумі, історії, намагаючись „віднайти" фундаментальні властивості людини чи її „буттєву сутнісну структуру"⁵.

Метою філософської антропології, на думку Б. Григор'яна, є:

Н. Хамігов розглядає метаантроиологію як побудоване на підходах філософської антропології, персоналізму та екзистенціалізму, „більш розгорнуте" вчення філософської антропології, котре включає проблематику останньої та виходить за її межі (Хамитов Н. Философия человека: от метафізики к метаантропологии. - К.; М, 2002. - СІ 17-121).

Як приклад такого підходу див.: Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навч. посіб. / Під ред. Н. Хамітова. -К., 2000.-272с.

³ Кимелев Ю.А. Вказ. праця. - С.258.

⁴ Цит. за вид.: Марков Б.В. Философская антропология: очерки истории и теории. - СПб., 1997. - С. 16.

⁵ Кимелев Ю.А. Вказ. праця. - С.257.

• спроба визначити основи і сфери „власне людського" буття, індивідуальності людини, її суб'єктивно-творчих можливостей;

• спроба зробити людину „мірою всіх речей", з неї та через неї пояснити як її власну природу, так і смисл та значення оточуючого світу;

прагнення виділити в якості спеціального предмета філософське пізнання окремого індивіда (його „типізовану модель") у найрізноманітніших вимірах, що характеризують природу людини у специфічних якостях¹.

Б) Як світогляд цей різновид антропології поглиблює антропоцентричну установку, перетворюючи її в якості антропологічної стратегії у домінанту культури - у світовідчуття, пов'язане з осмисленням антропологічної кризи та розкриттям перспектив людини². Філософська антропологія стає фундаментальною та центральною філософською наукою лише тоді, коли людина постає як проблема, коли вчені починають задумуватися над запитаннями: хто така людина, звідки вона прийшла у цей світ, чим вона відрізняється від інших живих істот тощо³;

В) Як методологія філософська антропологія є особливим типом філософування - антропологізмом, - що задає конкретним наукам вихідні положення, навчаючи здійснювати наукові пошуки не від множинності проекцій (образів) людини до її багатомірності й цілісності, а навпаки, від багатомірної єдності людини до ситуацій, де ця єдність проявляється, актуалізується, розширюючи діалог між усіма контекстами

¹ Григорьян Б.Т. Философская антропология: критический очерк. - М, 1982. -С.7.

² Детальніше див.: Моторина Л.Е. Философская антропология: Учеб. пособие для вузов. - М., 2003. - С.73-83.

³ Губин В., Некрасова Е. Философская антропология: Учебное пособие для вузов. - М.; СПб., 2000. - С.9.

80

81

буття, в які потрапив сучасний біосоціальний індивід¹.

Таким чином, філософська антропологія може слугувати методологічною основою для будь-яких інших наук,-які так чи інакше пов'язані з вивченням людини. Стосовно ж специфіки цієї антропології, то, незважаючи на різноманітність поглядів на неї, можна виділити деякі спільні загальні особливі ознаки:

1. Філософська антропологія - це не сума наукового та філософського знання про людину, а особливий вид філософської рефлексії - самосвідомість культури у такі періоди її розвитку, коли біосоціальний індивід стає проблемою для самого себе;

2. Історія філософсько-антропологічної думки не є безперервним розвитком ідей, понять, принципів (хоча на кожному етапі історичного розвитку можна знайти окремі судження філософів антропологічного характеру);

3. Характерною рисою цієї галузі антропологічного знання є принцип індивідуації: філософ-антрополог повинен „вловлювати" конкретне людське „Я", руйнуючи попередні (надто абстрактні) образи біосоціального індивіда та ставлячи на місце ідеї людини проблему її самовизначення².

Релігійна антропологія - одна з богословських дисциплін, пов'язана з трактуванням сутності людини у світлі догматики тієї чи іншої конфесії, що досліджує природу людини через визначення її співвідношення з божественною реальністю. Іноді, як зазначалось, релігійну антропологію розглядають як різновид філософської антропології³.

Таким чином, можна виділити антропологію іудаїстську (М. Бубер), християнську - католицьку (Г. Марсель, Ж. Маритен, П. Тейяр де Шарден), православну (Є. Трубецькой, П.

Флоренський, М. Бердяев), протестантську (Р. Нібур, П. Тілліх), - ісламістську тощо¹.

Загалом релігійну антропологію у християнській традиції умовно поділяють на два різновиди - теологічну та філософсько-релігійну. Єдиного погляду на їх співвідношення немає, однак домінує погляд про те, що вказані різновиди релігійної антропології мало чим змістовно відрізняються, оскільки як перша, так і друга виходять з ідеї про можливість пізнання людини, виходячи з її надприродного начала та неодмінного зв'язку між нею й Богом². Хоча зустрічаються і прихильники чіткого розмежування обидвох видів релігійної антропології³.

Предметом теологічної антропології (котра розглядається і як особлива теологічна дисципліна, і як наскрізна тематика основних розділів теології) є буття людини як створеної Богом істоти та осмислення відносин між нею й Творцем. Теологічній антропології (як різновиду теології) притаманні загалом ті самі завдання, що і теології. Систему ж цього виду антропології формують біблійна антропологія (яка складається з антропологій Старого та Нового Завітів), а також систематизовані теоретичні роздуми про людину, котрі входять до відповідних розділів теологи'⁴.

Філософсько-релігійна антропологія становить теоретичну систему, що виникла на стику сучасної філософії та теології християнських конфесій, і має на меті розроблення такого образу людини, котрий би у контексті релігійної думки показував сутнісний зв'язок людського індивіда з Богом. Різниця з теологічною антропологією полягає у тому, що філософсько-релігійна антропологія „трактує образ людини не

Детальніше див.: Моторина Л.Е. Вказ. праця. - С.83-89.

² _{Там само. - С.73.}

³ Філософія: Світ людини. Курс лекцій: Навч. посібник / В.Г. Табачковський, М.О. Булатов, Н.В. Хамітов та ін. - С.35.

₈₂

Аносов І.П. Вказ. праця. - С138.

² Никонов К.И. Современная христианская антропология. - М., 1983. - С.21.

³ Див.: Кимелев Ю.А. Вказ. праця. - С.258-264.

⁴ Там само. - С.260.

₈₃

як готову онтологічну структуру, на основі якої можна відобразити драму існування людини в її християнському розмінні, а як такий, який тільки потрібно буде теоретично представити і котрий потім зможе вказати й умови можливості цієї буттєвої драми, зображенням і осмисленням котрої займаються інші різновиди релігійної антропології, й передусім власне теологічна антропологія"¹.

Таким чином, філософсько-релігійна антропологія намагається з філософських позицій представити основні характеристики християнського сутнісно-онтологічного образу людини так, щоби зв'язок біосоціального індивіда з Богом з необхідністю слідував зі структури цього образу²; вона не займається осмисленням християнських антропологічних постулатів, що входить у предмет теологічної антропології, теології моралі, христології, вчення про спасіння тощо, і є, так би мовити, одним з варіантів „філософської теології"³.

Багатство різновидів антропологій є закономірним результатом багатогранності людини, наявності у неї багатьох „образів", „проекцій", частині з яких відповідають певні антропологічні дисципліни. В. Войтенко виділяє дванадцять таких образів: Ното заріепз (людина розумна), Ното ГаЬег (людина-виробник), Ното аезтеїісиз (людина-поціновувач краси), Ното разіопагіз (людина, схильна до екстатичної творчості та лідерства), Ното зосіаііз (людина суспільна), Ното Іисіепз (людина, схильна до ігрової поведінки), Ното раїіепз (людина стражденна, схильна до душевних мук), Ното ге1і§іо1із (людина релігійна), Ното зехиаііз (людина сексуальна), Ното зиісісіаііз (людина, схильна до самогубства), Ното ЬісегеЬгаІіз (людина двоголова, мозок якої складається з двох півкуль)⁴.

' Там само. - С.263.

² Слід зазначити, що у такому розумінні філософсько-релігійну антропологію можна розглядати як різновид філософської антропології.

³ Там само. - С.263-264.

⁴ Войтенко В.П. Феномен людини: Дванадцять дзеркал. - К., 1999. - С14.

Справедливо буде згадати і про такий сучасний образ „нової"" людини, в якої творчі можливості значно зменшуються або обмежуються знаково-цифровими символами, як Ното тдтегаїіз¹), а також про цінні для праводержавознавства образи Ното питапіз (людини гуманної), Ното ]игіо!ісиз (людини правової) та Ното 1е§ііітиз (людини юридичної)².

Цінність антропологічного знання загалом і для філософії права зокрема полягає у тому, що воно виступає своєрідною противагою як раціоналізації, так й ідеологізації культури, її феноменів (у тому числі права), будучи продуктом діяльності конкретної людини, яка освоює буття не лише теоретично, але і духовно-практично.

Антропологічна парадигма та філософія права. „Антропологічний бум", що спостерігається останнім часом у праводержавознавстві, гадаємо, свідчить про формування саме людиноцентричних установок і переконань серед науковців, про становлення антропологічної парадигми - системи науково-дослідницьких установок, переконань, підходів і знань щодо з'ясування антропної природи права та правових явищ, світоглядну основу якої (системи) становлять висновки антропології й інших наукових систем про сутність людини, її природу та взаємозв 'язки з суспільством і соціальними групами. При цьому означена парадигма претендує на домінуюче становище серед інших парадигм праводержавознавства загалом і філософії права зокрема.

Зазначимо, що у теоретичній юриспруденції антропологічна парадигма виявилася, по-перше, у формуванні самостійної галузевої юридичної дисципліни — антропології права чи (за іншою термінологією) правової (юридичної") антропології та, по-друге, у виділенні в структурі філософії

¹ Ковлер А.И. Антропология права: Учебник для вузов. - М., 2002. - С.4.

² Детальніше про останні два образи йтиме мова у параграфі 2 розділу 3.

84

85

права однойменної її частини¹, крім частин традиційних -онтології, гносеології та аксіології права.

Як бачимо, складається ситуація, за якої цей „новий" розділ філософії права існує поряд з однойменною галузевою юридичною дисципліною, предмет та об'єкт дослідження якої відмінні від предмета й об'єктів розділу філософії права з такою ж назвою. Задля уникнення повної плутанини у майбутньому спробуємо внести ясність у даний „галузево-науковий конфлікт".

Філологічне тлумачення поняття „антропологія права" дозволяє зробити висновок про те, що ми маємо справу з „наукою про людину права", а точніше - про так звану правову (юридичну) людину, як номінують останню, зокрема, В. Нерсесянц, С. Максимов, Ж. Карбоньє. Дана система знань не є суто галузевою наукою юриспруденції, її розвиток завдячує багато у чому здобуткам історії, етнографії, археології². Підтвердження цьому знаходимо в А. Ковлера³. Однак звернемо увагу на те, що юридична (правова) антропологія (чи антропологія права) склалася, власне, у системі наук юридичних, досліджуючи усі можливі форми (джерела) права, які існували коли-небудь у людському суспільстві, починаючи з табу й закінчуючи сучасними законами, та буття людини у праві конкретної форми і типу або „правове буття людини на всіх стадіях розвитку цього буття, від архаїчних до сучасних"⁴. Тобто вона є системою парадигм, теоретичних конструкцій,

¹ Див. напр.: Філософія права: Навч. посіб. / О.О.Бандура, С.А.Бублик, М.Л.Заінчковський та ін.; за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля. - К., 2000. - С.266-290; Філософія права: Навч. посіб. / О.Г.Данільян, Л.Д.Байрачна, СІ.Максимов та ін.; За заг. ред. О.Г.Данільяна. - К., 2002. - СІ84-206; Бачинин В.А. Философия права: Конспект лекций. - X, 2002. - С.290-303.

² Як приклад синтезу знань цих наук див., напр.: Думанов Х.М., Першиц А.И. Мононорматика и начальное право (статья первая) // Государство и право. - 2000. - № 1. - С.98-103.

³ Див.: Ковлер А.И. Вказ. праця. - С.20.

⁴ Там само. - С.23.

висновків й абстракцій¹, наукою „про людину як соціальну істоту в її правових проявах, вимірах, характеристиках", наукою, що „вивчає правові форми суспільного життя"² і в межах якої культивуються такі парадигми, як-от: парадигма правового розвитку (прогресу, регресу, стагнації), парадигма структурної функціональності правового середовища, парадигма людини як центру та критерію соціально-нормативного регулювання³. А фундаментальною основою правової (юридичної") антропології є антропо-етнічна парадигма (як різновид парадигми антропологічної), в основі якої, на думку В. Бігуна, лежать дві ідеї про людину: 1) як одиничного (автономного) індивіда („антропос" - людина) і 2) як елемента цілісності, множини („етнос" - народ, стійка соціальна група)⁴.

Отже, юридичну (правову) антропологію (антропологію права) людина цікавить тільки як творець права, тому акцент досліджень робиться у даному випадку саме на останньому феномені, на його формах і їх впливі на індивіда, соціальні групи, суспільство⁵. Вона зосередила увагу на „праві у множині", на ідеї правового плюралізму, котра, як зауважує К. фон Бенда-Бекманн, „допомагає краще зрозуміти те, що відбувається, відповісти на запитання, чому так часто дія того чи іншого закону не дає результатів"⁶. У зв'язку з цим можна

¹ Пучков О.А. Антропологическое постижение права - Екатеринбург, 1999. -С.128.

² Рулан Н. Юридическая антропология: Пер. с франц. - М., 1999. - СІ.

³ Пучков О.А. Вказ. праця. - С131.

Бігун В.С Правова антропологія. До питання про дослідження людини в праві // Часопис Київського університету права. - 2002. - №2. - С17.

Протилежну думку висловлює Ж.Карбоньє, який вважає, що юридична антропологія є наукою про людину як юридичне явище з її абстрактною властивістю створювати та сприймати юридичне і з її відповідним ментальним механізмом, який підтримує згадану властивість (Карбоньє Ж. Юридическая социология: Пер. с фр. и вступ, статья В.А. Туманова - М., 1986.-С61).

⁶ Цит. за: Летняя школа по юридической антропологии в Звенигороде // Государство и право. 1999. - № 11. - С. 101.

86

87

стверджувати, що юридична антропологія ставить перед собою таку мету: крок за кроком вивчати на прикладах різноманітних правових систем, яким чином єдність (цілісність системи права) та внутрішнє розмаїття (правове багатоманіття) співіснують у різних культурах, не стаючи при цьому системами взаємовиключними, що дозволяє заперечити еволюціонізм у формах права, який полягає у постійному тяжінні до єдиної уніфікованої форми, котра претендує на панівну роль серед інших.

Тепер звернемося до правової антропології як розділу філософії права. Чи має вона однаковий з однойменною галузевою юридичною наукою предмет і об'єкти дослідження? Який різновид антропологічної парадигми лежить в основі даного розділу філософії права?

На нашу думку, ця галузь філософсько-правового знання вивчає, перш за все, людину, з'ясовує її сутність (проте не „взагалі", а як суб'єкта, носія природних прав), торуючи шлях до глибшого розуміння феномена та категорії прав людини, а відтак - до більш повного дослідження такого явища, як право. Отож, якщо наука юридична (правова) антропологія (антропологія права) розкриває означене явище через аналіз багатьох його форм, то правова антропологія як галузь філософії права з'ясовує такі основоположні „характеристики" біосоціального індивіда, його природу, сутність, ціннісні орієнтації, котрі закономірно „виводять" на природні права людини. Тому можна стверджувати, що дана галузь філософсько-правового знання має філософсько-антропологічну базу. Основне підґрунтя для її висновків дає філософія людини (на відміну від науки юридичної антропології, яка сформувалася завдяки розробці етнологами й етнографами проблем правової охорони самобутності корінних малочисельних народів, проблем узгодження правової системи аборигенів і правової системи, внесеної (часто нав'язаної) ззовні). З огляду на це

недоречними видаються намагання деяких вчених поширити „сферу дії" правової антропології у філософії права на предмет дослідження антропології права як окремої юридичної науки. Так, В.Бачинін у своїх лекціях з філософії права визначає антропологію права як галузь знань, що охоплює основні проблеми відносин людини з правовою реальністю: 1) роль людини у створенні такої реальності; 2) буття людини всередині неї (одне з провідних питань теорії права А. Кауфмана); 3) буття правової реальності всередині людини; 4) деструктивні форми людської активності, які руйнують згадану реальність поза людиною й у ній самій¹.

Безперечно, буття індивіда у праві досліджується правовою антропологією у рамках філософії права, проте винятково крізь призму сутнісних характеристик носія та творця права. А для їх з'ясування використовується, зокрема, досвід філософії людини (філософської антропології"), психології, соціальної філософії, культурології, що якраз і дозволяє виявляти антропологічні основи права.

Типи ж форми останнього, гадаємо, не входять до предмета даного розділу філософії права; їх вивчення є завданням науки юридичної антропології, котра саме і досліджує буття людини в конкретно-існуючому праві. Філософія ж права є та повинна бути наукою про належне, а не лише про суще (у тому числі - неналежне); вона покликана вникати у сутність явища (права), з'ясовувати його смисл та призначення, а не тільки аналізувати його буття. „Філософія права... зобов'язана виходити за межі безпосередньо споглядальних даностей і поглиблюватися у сферу їхніх початків, оголювати причинно-наслідкові, генетичні і логічно-смислові зв'язки між соціальними фактами і їхніми онтологічними передумовами й основами"².

¹ Бачинин В.А. Философия права. Конспект лекций. - С.290.

² Бачинін В.А., Панов М.І. Філософія права. Підручник. - К., 2002. - С15.

88

89

Загалом же можна погодитись із інтерпретацією правової антропології у філософії права як вчення про спосіб і структуру буття людини-суб'єкта права чи вчення про право як спосіб людського буття¹. В.Бачинін пише, що людина та право виступають як сторони, наділені взаємними креативними властивостями: людина творить правову реальність, а право бере участь у створенні справді людських форм існування, котрі відповідають критеріям цивілізованості. Таким чином, у результаті, так би мовити, спільних зусиль цих „сторін" створюється єдина соціально-правова антропосфера, скріплена символічними, нормативними, ціннісними, смисловими зв'язками, - цілісний світ людського буття². У той же час необхідно наголосити на тому, що справа не тільки у взаємних властивостях, але й у прямій залежності феномена права від людини (так, залежно від того, як ми розумітимемо природу біосоціального індивіда, буде визначатись і наше розуміння його прав як невід'ємної „приналежності" кожної людини).

Тому у філософії права для з'ясування закономірностей, що виявляються у „відносинах" між правом та його носієм і творцем, слід звертатися, передусім, до досвіду філософії людини (філософської антропології)³, в якій біосоціальний індивід пізнається через осмислення його сутності, в якій він вивчається як особливий рід сущого з притаманними йому ціннісними орієнтаціями. Як зазначає С. Максимов, „правова антропологія як нове (для нашої культурно-історичної ситуації) бачення права є альтернативою сцієнтистського, функціонально-інструментального підходу до права. По суті справи, це є підхід до права з позицій вчення про природу

¹ Філософія права: Навч. посіб. / О.Г.Данільян, Л.Д.Байрачна, С.І.Максимов та ін.; Зазаг. ред. О.Г.Данільяна. - С185.

² Бачинин В.А. Философия права Конспект лекций. - С.290.

³ Для цілей цього посібника терміно-поняття „філософська антропологія" розглядаєгься у широкому розумінні - як синонім терміно-поняття „філософія людини".

(сутність) людини, котрий долає однобокість класичних концепцій природного права"¹.

Виходячи з цього, було би, вважаємо, більш доцільним (коректним) правову антропологію як галузь філософії права називати філософсько-правовою антропологією, адже, розвиваючись у межах філософсько-антропологічного різновиду антропологічної парадигми (котрий співіснує з різновидом етно-антропологічним), вона має саме філософське (а не етнологічне чи історичне) підґрунтя². Звичайно, це не виключає проникнення на її „територію" соціологічного, або того ж етнологічного, етнографічного чи іншого знання, проте тільки з метою розкриття проблеми, вирішення якої лежить, насамперед, у площині філософії, а точніше - філософської антропології (філософії людини).

Таким чином, філософсько-правова антропологія - це розділ філософії права, який, за допомогою методології, заснованої на філософсько-антропологічному та деяких інших концептуальних підходах, вивчає людину, її потреби, інтереси, специфічні юридичні властивості як правової істоти, з 'ясовує сутність, природу біосоціального індивіда з метою встановлення зв 'язків між: розумінням людини, її прав і правом як соціальним явищем, розкриваючи у такий спосіб закономірності, що входять у предмет філософії права.

Висновки філософсько-правової антропології становлять неабияку цінність для юридичної науки, правотворчої, правозастосовчої та правотлумачної діяльності, оскільки правникові необхідно мати уявлення про ті критерії правового впливу на індивідів, котрі він використовує у ході своєї

¹ Максимов СИ. Правовая реальность: опыт философского осмысления: Монография. -X., 2002. -С. 194.

² В українській філософсько-правовій навчальній літературі вже є приклади такого підходу до визначення досліджуваного елемента структури філософії права Див.: Бачинін В.А., Панов М.І. Філософія права. Підручник. - С.273- 354.

90

91

способу тлумачення юридичних норм як засобу пристосування текстуально не змінюваного законодавства до задоволення нових актуальних потреб людини, соціальних груп, спільнот, суспільства¹.

Науково-ідеологічним відображенням цих

трансформаційних процесів у професійно-юридичному та інших „секторах" суспільної правосвідомості є помітна актуалізація в юриспруденції держав, що утворились на теренах колишнього Союзу РСР, різноманітних інтерпретаційних проблем правового регулювання. Причому таких проблем, які вже не можуть бути розв'язані лише за допомогою накопичених раніше положень теорії правотлумачення, а вимагають використання наукових здобутків загальної теорії розуміння (інтерпретації) — так званої герменевтики з її складовими і різноманітними розгалуженнями {семіотикою, логічною семантикою, лінгвістичною соціопсихологією та ін.)² Яскравим свідченням такої актуалізації юридичної герменевтики є, зокрема, те, що у деяких сучасних працях з філософії права герменевтико-лінгвістичному підходу надається мало не визначального значення в обґрунтуванні, оцінці та дослідженні природних явищ (а це - ще один доказ антропологізації предмета вказаної науки). Так, висловлювалась думка, що саме філософська герменевтика (метод герменевтичного дослідження) має стати „універсальною мовою" у вивченні „універсалій правового

Див.: Черданцев А.Ф. Вопросы толкования советского права. - Свердловск, 1972. - С. 167—189; ТЪе Еигореап ьузіет Гог ргоіесгіоп оГ питал гщпй. - Ь., 1993. -Р.68-70. Для позначення такого тлумачення юридичних норм більш адекватним, на наш погляд, видається термін „пристосувальне" (або ж „актуалізуюче").

У вітчизняному суспільствознавстві позитивні герменевтичні дослідження помітно активізувались з другої половини 80-х років, тобто з початком „перебудови" соціалізму (див., напр.: Гусев С.С., Тульчинский Г.Л. Проблема понимания в философии. - М., 1985; Быстрицкий Е.К. Научное познание и проблема понимания. - К., 1986; Тульчинский Г.А. Проблемы осмысления действительности. - Л., 1986; Интерпретация как историко-научная и методологическая проблема - Новосибирск, 1986; Доказательство и понимание. - К., 1986). Г ерменевтичний „бум" триває й досі.

мислення, юриспруденції в цілому"¹. В одній із вітчизняних праць застосовано формулу „правова філософія як герменевтика"². Герменевтичні сюжети включаються до навчальної програми курсу „Філософія права"³.

Усе це вимагає спеціального, здійснюваного із сучасних наукових позицій аналізу низки герменевтичних аспектів правотворчої, правозастосувальної та, мабуть, у першу чергу, правотлумачної діяльності. Декотрі з них розглядаються у даній статті.

Розуміння у правотворчості. Відомо, що такі якості юридичного права у демократичній державі соціальної орієнтації, як гуманістичність, справедливість, науковість, повинні бути забезпечені активною участю у правоутворенні широких верств населення, врахуванням громадської думки, пропозицій науковців і спеціалістів-практиків. При цьому всі їхні висловлювання щодо удосконалення законодавства мають бути адекватно витлумачені законодавцем (правотворчим суб'єктом), аби нормативний акт, що приймається, був обґрунтованим, корисним і дійсно відповідав потребам, інтересам, волі більшості громадян. Тому суб'єкти правотворчості (а також створені ними консультативні, підготовчі органи) повинні володіти методами, технікою, навичками адекватного розуміння правотворчих пропозицій, починів, ініціатив.

Певна складність в інтерпретації правотворчих пропозицій зумовлюється, зокрема, тим, що вони: а) торкаються різноманітних сфер громадського життя, а це накладає відбиток і на своєрідність мови відповідних висловлювань; б) формулюються особами, які розрізняються за рівнем

¹ Малинова И. Б. Философия права (от метафизики к герменевтике). - М, 1995. - С.4.

² БачининВ. А. Философия права и преступления. -X., 1999.-С. 18.

³ Див.: Чефранов В., Петрова Л. Щодо предмета і структури курсу з філософії права // Вісник Академії правових наук України, - 1997. - № 2. - С.67.

94

95

компетенції, освіченості, спеціальної (професійної") підготовленості, а також за вмінням адекватно висловлювати й обґрунтовувати свої рекомендації; в) виражаються у різній формі (усній, письмовій) та через різноманітні канали (звернення до органів держави, посадових осіб, засобів масової інформації, публікації у пресі, виступи на зібраннях, сесіях, з'їздах й ін.); г) узагальнюються, опрацьовуються у процесі законопідготовчої діяльності, внаслідок чого можуть втрачати деякі свої особливості, „деталі", котрі, проте, є значущими для адекватного витлумачення таких пропозицій. Так, преса не завжди достовірно відображує громадську думку з питань удосконалення законодавства¹. Між тим робити висновок про правильність інтерпретації правотворчим органом громадської думки слід не тільки з того, котрі з підтримуваних нею пропозицій враховано, реалізовано у прийнятому ним нормативному акті, але й з того, які з них відхилено. Тому при висвітленні результатів обговорення громадськістю певного законопроекту доцільно публічно пояснювати, мотивувати, чому саме та чи інша пропозиція, на думку правотворчого органу, не може бути прийнята.

Отже, значення розробки проблеми розуміння у правотворчості полягає, зокрема, у виявленні додаткових можливостей для забезпечення найбільш повної відповідності законів, інших нормативно-правових актів волі, інтересам, намірам усіх або більшості громадян.

Проблема розуміння постає також і при виданні нормативних актів, що конкретизують закон (підзаконна нормотворчість). Не розв'язавши її, навряд чи можливо з'ясувати особливості саме правотворчого тлумачення юридичних норм на відміну від правозастосувального їх тлумачення.

Див.: Федотов М. А. Роль прессы в законогворчестве // Советское государство и право. - 1986. -№ 8. - С.17-18.

У літературі вже було обґрунтовано специфіку тлумачення та нормативної конкретизації законодавчих актів; послідовність, „черговість" цих операцій (конкретизуватись може лише достатньо уяснена, правильно з'ясована норма); здійснено також класифікацію нормативної конкретизації норм права на проміжну й остаточну; схарактеризовано умови її законності¹. Залучаючи ідеї герменевтики, висловимо деякі додаткові міркування з даного питання.

Здійснюване органом конкретизуючої правотворчості тлумачення норми, яке є цілком придатним для проміжної нормативної конкретизації, може, однак, виявитись недостатнім для конкретизації остаточної. Тому й правотворче тлумачення норми, що опосередковує ЇЇ „рух" до застосування та реалізації, також слід розгалузити на проміжне й остаточне.

Оскільки безпосереднім об'єктом застосування є, як правило, така юридична норма, яка дістає остаточну правотворчу конкретизацію, то її уяснення, розуміння кожним правозастосовником мало би бути, в ідеалі, однаковим, тотожним саме з остаточним правотворчим тлумаченням. Що ж до проміжних правотворчих тлумачень, то вони впливають на правозастосувальне тлумачення лише опосередковано.

По мірі „просування" проміжних правотворчих інтерпретацій закону до остаточної інтерпретації їх неоднозначність повинна зменшуватись. Тим самим кількість можливих значень, смислів норми (юридичного поняття), що тлумачиться, є, так би мовити, прямо пропорційною ступеню її абстрактності або ж, навпаки, зворотно пропорційною рівню її конкретності. Отже, правотворче проміжне розуміння закону може мати більше ступенів свободи, більше смислових варіантів, аніж тлумачення правозастосувальне.

З герменевтичних позицій можна висловити деякі

¹ Детальніше про це див.: Извесгия высших учебных заведений. Правоведение. -1985.-№6.-С.ЗЗ-37.

96

97

міркування і щодо юридичних актів Конституційного Суду України, які, як відомо, здатні набувати нормативно-юридичного характеру, породжувати юридичні наслідки загального значення.

Конституційний Суд України як єдиний орган офіційного тлумачення Конституції у багатьох випадках буде змушений займатися не стільки „смисловідшуковуванням", скільки смислотвореиням. Слушним є положення про те, що здійснюючи офіційну інтерпретацію законів, у тому числі Конституції, „орган конституційного контролю... сам виступає активним суб'єктом законодавчої влади. Адже відповідні акти тлумачення, що мають юридично обов'язковий характер, можуть не тільки скасовувати окремі положення законів, а й встановлювати відмінні від них нові нормативні приписи"¹.

Дослідження правотворчості крізь призму процесів розуміння - з урахуванням їхніх загальних закономірностей - сприятиме пізнанню механізмів смислотворення,

смисловтілення і смисловідтворення, які так чи інакше використовує правотворчий орган за допомогою тексту нормативного акта. А свідоме, науково обгрунтоване використання таких механізмів - важливий шлях підвищення якості законодавчої та „обслуговуючої"" її правотворчої діяльності відповідних органів.

Розуміння у тлумаченні, застосуванні та реалізації

Шаповал В. Теоретичні проблеми реалізації норм Конституції // Право України. -1997.-№6.-С.6.

Відомо, наприклад, що такий орган, як Верховний Суд США, час від часу змінює, суттєво коригує свої власні висновки, роз'яснення щодо чинного законодавства (див.: Равное правосудие на основе закона Верховный Суд в жизни Америки. - М, 1995. - С.57-58, 63-65, 69-74, 78-79). Робив це колись і Пленум Верховного Суду СРСР (див.: Судебная практика в советской правовой системе.-М., 1975.-С.72-73, 124-125, 153-159).

Така можливість зумовлюється тим, що значна частина законодавчих текстів (втім, як і багатьох інших знакових утворень) об'єктивно допускає неоднозначну інтерпретацію, здатна слугувати носієм різноманітних соціальних „смислів", значень.

юридичних норм. У герменевтиці нині вироблено такі поняття, положення, методики, процедури, використання котрих дозволяє піднести наукову і практико-прикладну розробку тлумачення юридичних норм на якісно новий рівень. Йдеться, наприклад, про поняття смислу, поняття інформативності тексту (тобто системи його властивостей, характеристик, що обумовлюють його правильну інтерпретацію, яка, проте, не є тотожною його інформаційній насиченості) та класифікацію текстів залежно від цієї ж властивості, а також про такі поняття, як адекватність смислової інтерпретації, інтерпретаційна модель, інтерпретаційний „зсув" (зрушення), переосмислювання („перекодовування") тексту, рівень семіосоціопсихологічної підготовки суб'єктів, семіосоціопсихологічна група. Наведені поняття дозволяють, зокрема, виявити умови адекватності уяснення закону, ступінь відповідності тлумачення закону задуму (волі) законодавця, рівень інформативності закону, ступінь підготовленості, здатності адресатів законів до його адекватного тлумачення, уточнити причини нерозуміння закону, передумови і межі допустимості офіційного „перетлумачення" даного закону відповідним органом.

Евристичні можливості загальної теорії розуміння (зокрема, того її розділу, що репрезентований працями Т. Дрідзе¹, ми спробували свого часу використати при проведенні серії емпіричних досліджень, спрямованих на уточнення передумов і факторів однакового, відповідного до задуму законодавця розуміння текстів законів їхніми виконавцями².

Мета одного з таких досліджень полягала у тому, аби визначити співвідношення використовуваних у законодавстві тих загальновживаних слів і спеціальних (термінологічних)

¹ Див.: Дридзе Т. М. Текстовая деятельность в структуре социальной коммуникации // Проблемы семиосоциопсихологии. - М, 1984. - С.48- 135.

² У цих дослідженнях брали участь також М. Дякович (Садовська) і А. Забродський.

98

99

словосполучень, котрі стали предметом офіційного нормативного судового тлумачення. Було встановлено, що 92% усіх слів (словосполучень), роз'яснених у порядку такого тлумачення, належать до загальновживаних і лише 8% - до юридичних термінів. Інакше кажучи, у законодавстві рівень інформативності перших є набагато нижчим, аніж рівень інформативності термінологічних конструкцій. Пояснити це можна, принаймні, тим, що за допомогою загальновживаних слів у законодавстві позначаються такі поняття, які відображують здебільшого звичайні, нормальні, „природні" відносини, що виникають, як правило, не безпосередньо із закону, а із загальносоціальних умов існування та розвитку суспільства, груп, індивідів (передусім відносин майнових, трудових, сімейних). Проте у законодавстві такі слова нерідко вживаються не у загальноприйнятому смислі, а в особливому, спеціальному значенні, яке не завжди буває відоме юристам. У цьому і полягає причина „різночитань" закону, своєрідного інтерпретаційного зсуву.

Що ж до юридичних термінів, то вони використовуються для позначення понять, якими відображаються суспільні відносини, котрі виникають вже безпосередньо із закону (наприклад, відносини судочинства). їх учасниками завжди, так чи інакше, стають професійні юристи, а вони фахово розуміються на цих термінах. Важливим є й те, що певна частина юридичних термінів оздоблюється авторським (автентичним) тлумаченням, яке вміщується у тому ж самому нормативному акті, де вони вперше використовуються (наприклад, ст.ст. 11, 14, 15, 36-39 КК України, ст.32 КПК України).

Проведене дослідження дозволило сформулювати наступні рекомендації. У тих випадках, коли законодавець („нормовстановлювач") використовує у тексті юридичної норми загальновживані слова у спеціальному, вузькому значенні, він

повинен, як правило, включати до відповідного законодавчого акта і своє роз'яснення цього значення.

За матеріалами офіційної судової інтерпретаційної практики досліджувався також порівняльний ступінь інформативності слів закону, що позначають основні різновиди юридично значущих явищ, а саме: 1) дії адресатів норми (ознаки цих дій); 2) суб'єктів, діяльність котрих регулюється нормою (їх демографічні, соціальні, психофізичні, особистісні властивості); 3) події; 4) матеріальні предмети; 5) мислительні об'єкти (ідеальні конструкції, поняття). Було встановлено, що частіше (у 78% випадків) роз'яснювались поняття закону, котрі позначають дії, вчинки, діяльність. Отже, саме діяльнісна частина текстів юридичних норм, яка становить їхню серцевину, має відносно меншу інформативність, а тому потребує найбільш досконалої семантичної обробки.

В іншому емпіричному дослідженні малось на меті конкретизувати ті фактори, від котрих залежить ступінь правильності (адекватності) населення. Для цього з трьох галузей права - трудового, цивільного (включаючи сімейне) та кримінального — було відібрано поняття, визначення яких дав сам законодавець у законі („трудовий договір", „прогул", „угода", „позовна давність", „батьківські права", „співучасть", „хуліганство"). У кожному з таких автентичних визначень були виділені найменування суттєвих ознак тих явищ, що відображені відповідними поняттями. А потім останні пропонувались (ясна річ, без їх змістовного розшифрування) різним професійним групам громадян для письмової інтерпретації. Зіставлення отриманих від них відповідей із легальними, „еталонними" дефініціями таких понять дозволило виявити, яка частина ознак кожного із понять, котрі визначались опитаними громадянами, співпала з ознаками, закріпленими у відповідній легальній дефініції. Таким шляхом було враховано (у відсотках) рівень правильності розуміння запропонованих

100

101

понять кожною групою реципієнтів.

До опитування було залучено декілька груп громадян, які розрізняються передусім за освітою та видом занять (робітники, інженерно-технічна інтелігенція й інтелігенція, яка не зайнята у виробництві, службовці підприємств і службовці організацій у сфері обслуговування, студенти неюридичних спеціальностей та ін.) — разом майже 300 осіб. Як виявилось, найбільш точну інтерпретацію дістали поняття трудового права (коефіцієнт правильності розуміння склав у різних групах від 39 до 57%), найменш точну - поняття кримінального права (25-42%). При цьому відмінності у ступені правильності розуміння громадянами одних і тих же юридичних понять фіксувались не стільки у зв'язку із формальною приналежністю реципієнтів до відповідної соціально-демографічної групи, скільки внаслідок їх залученості до конкретної сфери соціальної комунікації. Чим інтенсивнішою є їхня участь у тому чи іншому виді знакового спілкування, тим вагомішим є їх лінгвосоціопсихологічний досвід, пов'язаний із відповідною сферою соціальної практики, з їхньою причетністю до користування текстами законів, що її регламентують, і, як наслідок, тим більш адекватною є інтерпретація ними цих текстів.

Такі дослідження правотлумачних процесів можуть слугувати основою для розробки типології законодавчих текстів з огляду на їх інформативність, а також типології суб'єктів права, зважаючи на їх лінгвосоціопсихологічну підготовку. Ці типології корисно враховувати й у правотворчості - і для удосконалення текстів нормативно-правових актів, і при їх офіційному роз'ясненні (з метою уніфікації праворозуміння в інтересах єдності законності), й у процесі правового навчання та просвітництва.

Положення герменевтики можна застосувати також і до розуміння смислу правозастосувальних актів, яке порівняно з тлумаченням актів нормативно-правових має ряд особливостей.

Так, якщо уяснення нормативно-правових актів у процесі їх застосування має своїм безпосереднім результатом, як правило, дію інтелектуальну (правозастосувальне рішення), то уяснення правозастосувальних актів закінчується найчастіше діями фізичними (реалізація права). Тому у тих випадках, коли практичному втіленню закону у життя передує його застосування, належна реалізація права залежить, вочевидь, від адекватної інтерпретації не стільки нормативного акта, скільки акта правозастосувального.

Доробки герменевтики можуть принести значну користь у вивченні та поліпшенні взаєморозуміння учасників і такого правового спілкування, яке відбувається в усній формі (переговори контрагентів з приводу укладення договору, дебати у судовому процесі, допит на попередньому слідстві, розгляд питання на засіданні колегіального органу та ін.). Адекватне розуміння у таких випадках - одна із необхідних умов правильного вирішення справи, та й взагалі реалізації права.

Розглядувана проблематика стосується розуміння смислу не тільки мовних висловлювань - письмових чи усних, - яким притаманна відповідна юридична значущість, а й фізичних дій, актів поведінки, діяльності, які визнаються юридичними фактами (зокрема, актів реалізації права, а також правопорушень). Проте механізм витлумачування вчинків відрізняється від механізму інтерпретації текстів. Встановлення юридичної значущості дій у багатьох випадках ґрунтується на розумінні їх соціального смислу (тобто об'єктивної значущості для інших суб'єктів) і смислу особистісного (тобто того значення, якого надавав цим діям їх суб'єкт для досягнення своєї мети, здійснення своїх намірів, інтересів). У цьому пункті правового регулювання інтерпретація більш чітко, ніж у будь-якому іншому, постає у вигляді проблеми осмислення. Чи є дані дії конклюдентними, визнавати їх такими чи ні, - це залежить від того, який смисл з них „вичитується" (а точніше кажучи, у

102

103

них „закладається").

Отже, загальна теорія розуміння (герменевтика) має „виходи" мало не на всі етапи та зони правового регулювання остільки, оскільки вони з необхідності опосредковуються свідомістю, осмислюються. А це - вагома підстава для застосування висновків цієї науки у загальнотеоретичному праводержавознавстві та філософії права¹.

Резюмуємо деякі методологічні положення загальної теорії розуміння, які видаються найбільш вагомими для дослідження проблем правового регулювання.

Розуміння будь-якого явища, якщо воно залучене (чи може бути залучене) у людську практику, є нічим іншим, як засвоєнням, пізнанням його соціальної сутності. Соціальна ж сутність явища - це Його роль, призначення, функції, можливості впливу на життєдіяльність тих чи інших суб'єктів, це - в кінцевому рахунку, а деколи й у першу чергу — здатність задовольняти їх певні потреби. Соціальна сутність явища, предмета розкривається у його „здатності" бути засобом для задоволення потреби, а інакше кажучи, для досягнення тієї мети, в якій ця потреба втілюється, відбивається. Тому пізнати, з'ясувати соціальну сутність явища — це означає витлумачити, осмислити його саме як такий засіб, інструмент.

Цей підхід: 1) розкриває об'єктивну основу розуміння; 2) дозволяє матеріалістично витлумачувати феномен розуміння; 4) допомагає виявити та пояснити глибинні причини змін у розумінні, здавалося б, одних і тих же - за зовнішніми,

¹ Проблема розуміння вимагає окремого аналізу стосовно науки історії вчень про державу і право. З цього приводу зауважимо лише те, що положення герменевтики здатні стати дієвим інструментом дослідження, скажімо, перетлумачування, деформування авторського смислу, вкладеного у те чи інше вчення. Інтерпретація наукових текстів, „розуміння розуміння" — це те „поле", на якому герменевтика може, мабуть, найкраще виявити свою продуктивність (див., напр.: Луковская Д.И. Политические и правовые учения: историко-теоретический аспект. -М, 1985.-С.139-159).

формальними ознаками - явищ і завдяки цьому прогнозувати наступні трансформації* в їх розумінні. Ось чому проблема розуміння адекватно вирішується з позицій такого методологічного підходу, котрий можна - з декотрою умовністю - назвати потребовим.

Щодо юриспруденції, небезпідставність наведених положень переконливо ілюструється, наприклад, розумінням того, що є право, тобто того, яке явище відображується останнім поняттям. Однак ця велетенська проблема вимагає окремої розмови.