§6. Природно-правова рівність людей та їх вільні волевиявлення

Вступні зауваження. Матеріалом для філософсько-антропологічного осмислення означеної проблеми у даному параграфі слугує такий фундаментальний законодавчий акт, як Цивільний кодекс України (далі - ЦК). І не випадково.

У сучасній Україні одним із найяскравіших показників радикальності реформування ЇЇ правової системи стало прийняття нового Цивільного кодексу. Це проявилось, зокрема, у тому, що він - вперше в українській історії - надав „природним" (антропним, загальносоціальним, позадержавним) правам і свободам людини безпосередньо юридичного значення, визнав їх напряму діючим джерелом суб'єктивних юридичних прав і обов'язків у певних суспільних відносинах.

Іншими словами Українська держава „вустами" її ЦК офіційно санкціонувала, начеби освятила, власне природне праворозуміння, поставила цивільно-юридичне регулювання на службу невідчужуваним правам і свободам людини¹.

Нагальна необхідність такого „повороту" вітчизняної цивілістики зумовлювалась не тільки власними потребами перехідного періоду, який переживає українське суспільство, але й певними міжнародними чинниками. Так, у Конвенції про захист прав людини і основних свобод (яка після її ратифікації Україною у 1997 році стала складовою частиною національного законодавства) йдеться про такі „цивільні" права, які були проголошені ще у Загальній декларації прав людини саме як природні, недержавні (преамбула й ч.І ст.6 Конвенції').

Нагадаємо також, що у цій Декларації та в одному з

Таку ситуацію можна було здавна спостерігати у цивільних законах окремих європейських держав. Так, чинне нині австрійське Загальне цивільне уложення 1811 року констатувало, що „кожна людина, будучи істотою, наділеною розумом, має права з моменту народження і тому повинна шануватись як особистість" (§ 16).

234

235

Міжнародних пактів ООН 1966 року виділяються сіуіі гі§пі5 -„цивільні" права (назва яких була свого часу некоректно перекладена російською мовою як „гражданские", а потім - за радянських умов - скалькована в українському офіційному перекладі як „громадянські" права)¹.

Радикальність цієї трансформації зумовлюється ще й тим, що професійна правосвідомість абсолютної більшості вітчизняних юристів-практиків, які з січня минулого року почали застосовувати ЦК, була сформована (як отриманою ними освітою, так і попередньою їхньою роботою) на засадах протилежного - позитивістського - праворозуміння. І ось тепер перед ними постало непросте завдання: одночасно реалізовувати у своїй професійній діяльності ці дві діаметрально протилежні філософсько-правові доктрини.

Робочими інструментами виконання цього завдання покликана стати низка норм (статей) ЦК, які визнають, уможливлюють пряму регулятивну дію природних прав і свобод людини. І флагманом, „лідером" цих юридичних приписів є, безперечно, ст. 1 ЦК. Вона становить, можна сказати, світоглядно-концелтуальний фундамент юридичного

регулювання у специфічній, надзвичайно широкій сфері суспільних відносин. Тому саме ця стаття - як історична віха, як „дороговказ" такого регулювання в Україні - заслуговує на ретельний аналіз з позицій загальнотеоретичного праводержавознавства, передусім загальної теорії прав людини, а також філософії права.

Природно-правовий вимір Цивільного закону. Нагадаємо насамперед зміст ст. 1 ЦК:

"1. Цивільним законодавством регулюються особисті

¹ Прикметно, що останнім часом й у російській цивілістичній літературі з'являються „перші ластівки" більш точного терміновживання (див., напр.: Пиляева В.В. Цивильное право: Энциклопедический словарь. - М., 2003; Актуальные проблемы процессуальной цивилистической науки. - Саратов, 2003).

немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

2. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом".

Отже, „кваліфікаційними" ознаками тих суспільних відносин, що їх бере під свій захист ЦК, причому ознаками, які виникають й існують незалежно від держави, об 'єктивно щодо неї, - є:

• юридична (тобто - як далі аргументуватимемо - формальна) рівність учасників особистих відносин;

• їхнє вільне волевиявлення (вільне - як нижче знову ж буде доводитись - з формальної сторони, у формальному аспекті);

• майнова самостійність цих суб'єктів.

Надання державного захисту означеним суспільним відносинам видається переконливим проявом кардинальної гуманізації цивільно-юридичного регулювання в Україні. Адже у такий спосіб держава підтримує, стимулює й охороняє такі загальнолюдські цінності, як-от:

• гідність (самоцінність) кожного, неодмінним складником визнання якої є повага до власного вибору людиною своєї поведінки, тобто повага до її свободи;

• справедливість у стосунках учасників суспільного життя, фундаментальною ознакою (критерієм, показником) якої є формальна рівність останніх;

• добровільна особиста активність, ініціативність людини у взаєминах із іншими суб'єктами.

Отже, ст. 1 ЦК, яка слугує нормативною основою, маяком державного захисту приватних прав фізичної особи (та й інших

236

237

учасників суспільного життя), насправді є виразником, „уособленням" гуманістичної філософії прав і свобод людини.

Окрім цього, істотна перевага усього блоку норм ЦК, які, спираючись на його ст.1, встановлюють загальні положення державно-юридичного забезпечення особистих - насамперед немайнових - прав людини (ч.І ст.6, ч.2 ст.8, ч.І ст.11, ч.З ст.270, ст.271), вбачається у тому, що вони визнають відкритість, неостаточність, невичерпність „переліку" даних прав. Така регламентація цілком відповідає формулі ч.І ст.22 Конституції України й втілює загальнодозволенний тип юридичного регулювання поведінки людей у цій сфері відносин. Але тут видається більш важливим констатувати те, що означені положення слугують начеби „місточками" між державно-вольовим (юридичним) регулюванням та дією положень природного права.

Таким чином, є підстави констатувати, що ЦК демонструє відхід від жорсткої легістсько-позитивістської інтерпретації предмета цивільно-юридичного регулювання „за рахунок" використання природного праворозуміння. Й у цьому можна вбачати вагоме досягнення даного закону.

Окремо слід наголосити на тому, що зазначена особливість ЦК забезпечена, не в останню чергу, вміщенням у низці його статей терміно-понять філософсько-правового (конкретніше -антрополого-правового) гатунку, а також втіленням деяких положень загальної теорії прав людини. (Нагадаємо, наприклад, закріплену у ст. 271 дефініцію загального поняття особистого немайнового права як можливості людини вільно, за власним розсудом, обирати свою поведінку; або ж зафіксоване у ст. 269 положення про те, що такі права виникають у неї насамперед від народження, існують пожиттєво („довічно") і не можуть бути скасовані). І це, безперечно, у цілому підвищило рівень наукової обґрунтованості цього фундаментального законодавчого акта.

Проникнення природно-правових засад у ЦК можна

вбачати й у тому, що, визначаючи носіїв цивільних прав і обов'язків, він використовує терміно-поняття „людина" (ст.24). Тут знайшла прояв неодноразово згадувана сучасна тенденція, так би мовити, антропологізації правової ідеології, котра внаслідок цього змістовно гуманізується.

Показовим є, мабуть, і те, що у ст.1 ЦК мовиться не про суб'єктів права, а про „учасників" відносин, а такими учасниками люди стають не стільки тому, що до цього їх спрямувала держава, скільки в силу об'єктивних - природничих (біотичних, психофізіологічних, та інших) і загальносоціальних - закономірностей їх існування й розвитку. У цьому терміновживанні теж можна констатувати впровадження природного праворозуміння у „позитивну" цивілістику.

Та поряд з цим, відзначені гуманістичні риси ЦК мають -як це нерідко буває - й свою, так би мовити, зворотну сторону: вони, гадаю, породжують деякі неясності й суперечності¹, які не тільки торкаються теорії цивільного права, але й можуть створювати певні проблеми в юридичній практиці. Зазначимо деякі з них.

Можливість неоднозначної інтерпретації змісту природних прав людини, що їх захищатиме ЦК. Як відзначалось, ЦК не претендує на вичерпність того переліку природних („особистих немайнових") прав людини, який у ньому зафіксовано. Отож, припускається сучасне існування й інших таких прав², а також виникнення згодом і якихось нових,

¹ Це можна пояснити, зокрема, й тим, що проектанти ЦК, з одного боку, повинні були в основному зберегги традиційний, можна сказати, загальновживаний терміно-поняттєвий інструментарій, а з іншого -прагнули відобразити у цьому законі нетрадиційний для нього, якісно інший, предмет.

До таких прав можна віднести, наприклад, права на непогіршення умов особистої життєдіяльності, на розвиток, на існування саме у суспільстві („право на соціум"), на вибір і сповідування певного, зокрема релігійного, світогляду, на вибір мови навчання та спілкування.

238

239

нині ще не відомих прав¹. Тому неминуче постають наступні питання: які ж саме з двох останніх груп людських прав належать до природних і як розуміти зміст (та й обсяг) кожного з них?

Відповідь на означені питання буде значною мірою залежати, вочевидь, від того, які уявлення матиме застосовувач відповідних норм ЦК щодо сутності такого явища як права людини взагалі та стосовно походження останніх.

Між тим, як відомо, з цих питань у науці має місце неабиякий плюралізм поглядів - зокрема й з-поміж деяких розробників ЦК². Не виключено, що й суддя, застосовуючи ЦК, дотримуватиметься відмінного від позиції його авторів і коментаторів різновиду природного праворозуміння - скажімо, соціального, психологічного або так званого комунікативного...

Чи узгоджуватиметься такий плюралізм із констатованою ЦК рівністю учасників природних „цивільних" правовідносин? Так чи інакше, проблема тут існує.

З огляду на означений плюралізм, можна стверджувати, що ЦК є результатом компромісу серед представників різних видів праворозуміння (інколи навіть в межах одного й того ж його типу). А усякий компроміс, розв'язуючи певні проблеми, водночас породжує інші.

¹ Вельми важливе розмежування природних прав людини на фактичні чи актуальні (як узаконені, так і нелегалізовані) та гіпотетичні або потенціальні, зазвичай, не береться до уваги навіть тоді, коли здійснюється розгорнута класифікація, здавалося б, усіх таких прав, що їх бере під захист ЦК. (Див., напр.: Коробцова Н.В. Цивільно-правова охорона таємниць особистого життя людини. - X, 2005. - С 28-34).

² Так, на думку професора А. Довгерта сутністю таких прав є розумність і справедливість (див., напр.: Довгерт А.С. Цивільне законодавство України // Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. - К., 2004. - СІ 1-13); це дає підставу вважати його, скоріше за все, прихильником так званої етичної ириродно-правової доктрини. Натомість, професор 3. Ромовська схиляється до здебільшого біологічної інтерпретації цього явища, в якій присутня й теологічна аргументація (див., напр.: Ромовська 3. Цивільна правоздатність громадян // Право України. - 1994. - №10. - С.51- 53).

Колізії природного й позитивістського праворозуміння у нормах ЦК. Відзначимо з-поміж них такі:

1. Визначивши, здавалось би, гранично широко - на філософсько-правовому рівні - зміст особистого немайнового права людини (фізичної особи), ЦК обмежив його лише сферою „ приватного життя". Між тим, розуміння цієї сфери, її змісту й обсягу (меж) лишається досить неоднозначним¹. За відсутності у ЦК інтерпретації загального поняття „приватне життя" вона, виходить, віддається на розсуд юристів-практиків і коментаторів-теоретиків.

У самому ж ЦК серед означених прав зазначаються, зокрема, права на отримання достовірної інформації про стан довкілля (а згідно зі ст. 302 її мають надавати „публічні" суб'єкти) і на поширення такої інформації - ч.І ст.293, а також інформації, поданої посадовою, службовою особою при виконанні нею службових обов'язків - ч.З ст.302 (поширення ж таких „інформацій" здійснюється фізичною особою аж ніяк не тільки у суто приватних колах, у приватному житті); на належні безпечні умови праці чи навчання - ч.4 ст.293 (а ця діяльність відбувається, зазвичай, у закладах, які функціонують публічно); на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ч.І ст.314); на мирні зібрання - конференції, фестивалі тощо (ч. 1 ст.315).

Навряд чи всі наведені права торкаються лише приватного життя людини. Видається, що ознаки публічності наявні у них досить виразно.

Описана ситуація є ще одним свідченням обґрунтованості тези про те, що у природних правах людини не завжди можливо провести жорстку „демаркаційну лінію" між сферами її

Див., напр.: Право на повагу до приватного і сімейного життя, житла і таємниці кореспонденції: Загальні підходи застосування статті 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950). - К., 2004. - С.6-97.

240

241

приватного й публічного життя¹. (Хоча сам той факт, що ЦК поширює свій захист і на деякі природні публічні або ж, принаймні, на природні приватно-публічні відносини, теж є радше його перевагою, аніж вадою).

2. ЦК вказує на два джерела виникнення розглядуваних прав людини: 1) факт її народження і 2) закон держави (ч.І ст.269). Встановлюючи однаковий рівень захисту таких прав незалежно від того, як саме вони виникли, законодавець наче би підносить юридичне забезпечення природних прав до забезпечення прав „позитивних" (юридичних). І це, безперечно, - гуманне прагнення².

Однак не можна не зважати й на те, що обидві зазначені групи прав не є тотожними за їхньою соціальною природою. Адже в одному випадку джерелом можливостей (прав) людини може бути її фізична природа (біологічні, фізіологічні, енергетичні потенції"), у другому - соціальна природа (інтелектуальні, духовні, моральні потенції"), а в третьому -державний закон. Так, зміст і обсяг природних прав людини обумовлюється - якщо розуміти їх як феномен природно-соціальний - досягнутим рівнем розвитку суспільства (хоча потім держава втручається, так чи інакше, у „дозування" здійсненності таких прав); а ось зміст і обсяг законостворених прав безпосередньо визначається державою, виходячи не тільки з інтересів суспільства, але й із її державно-корпоративних інтересів, з її відносно самостійної політики (хоча й у цьому

¹ Див., наприклад, Рабінович П. Природне право: діалектика приватного й публічного // Право України. - 2004. - №9.

² До речі, є ситуації, коли з моменту народження людини у неї виникають і майнові права - у тому числі й такі, які, будучи теж природними, регулюються, однак, не цивільним , а іншим галузевим законодавством (наприклад, права новонародженої дитини, від якої відмовились батьки, або дитини-інваліда на забезпечення державою належних умов її існування й розвитку). Більше того, навіть щодо окремих природних прав, які ЦК відносить до немайнових (наприклад, право людини на сім'ю - ст.291), він прямо застерігає можливість застосування до них не тільки цивільного законодавства (ч.І ст.9).

випадку вона не може не рахуватись із об'єктивно існуючими можливостями суспільства).

Далі. Якщо закон лише визнає вже існуючі природні права, то державно-вольові (юридичні) права він породжує, створює. Якщо природні права й справді не можуть бути скасовані (ч.З ст.269 ЦК) - вони залишаються „при людині", які б обмеження щодо їх здійснення не запроваджувались, то права законостворені можуть все ж таки зникати - у разі скасування відповідного законодавчого припису.

Неврахування зазначених істотних відмінностей - а подекуди й неминучих розбіжностей - між правами загальносоціальними (природними) та спеціально-соціальними (державно-вольовими, юридичними) може викликати певні проблеми у державно-юридичному регулюванні відповідних відносин (скажімо, у захисті тих природних прав, яких ЦК навіть і не згадує, хоча абстрактно не виключає їх появи у майбутньому).

3. Хоча ЦК фіксує визначення загального поняття, здавалося б, усіх й усіляких особистих прав немайнового характеру (ст. 271), проте свій захист він поширює лише на певну їх частину.

Здійснення, використання людиною її прав - з огляду на їх соціальну природу - неминуче зачіпає, так чи інакше, інтереси (права) інших суб'єктів. Отож особисті права стають здійсненними тільки-но за посередництвом стосунків, контактів, взаємодії їх носія з іншими учасниками відносин. І ЦК намагається більш-менш чітко визначити, в яких саме відносинах (або, інакше кажучи, у відносинах з якими властивостями) мають здійснюватись права фізичної особи, аби їх захищало цивільне законодавство (ч. 1 ст. 1 ЦК).

Проаналізую ці властивості.

Особисті відносини. За визнанням розробників ЦК, у його ст.1 (ч.І) малось на меті вказати, що предметом регулювання

242

243

цивільним законодавством є дві групи відносин: а) особисті та б) майнові¹, кожна з яких існує начеб автономно, „паралельно" одна до другої.

Однак вжитий у ній текстуальний вираз ("особисті немайнові та майнові відносини") - якщо тлумачити його буквально, адекватно - дає підставу для дещо іншого висновку, а саме: відносини немайнові та відносини майнові є видами такого родового явища, як особисті відносини². Тому цю ситуацію варто проаналізувати докладніше.

Коли у ч.І ст.1 ЦК згадуються „особисті відносини", то мовиться, вочевидь, про відносини осіб. Але якщо, йдеться про осіб природних, то у суспільстві відносин не між особами (а між кимось іншим), тобто відносин неособистих, взагалі існувати не може. Інша річ, що особи (ч.І ст.1 ЦК) як „учасники" таких відносин можуть бути або індивідуальними (окремі люди), або ж колективними (об'єднання чи спільноти людей). Причому колективні особи існують не менш реально й „фізично", ніж індивідуальні (люди)³. Отож, лише однієї зазначеної властивості відносин, ясна річ, недостатньо, аби виділити їх у самостійний предмет юридично-галузевого регулювання⁴.

Щоправда, у деяких випадках „особистими" вважаються не усі й не будь-які суспільні відносини, а лише їх певний

¹ Див.: Довгерт А.С. Вказ. праця. - С.5.

² Цього висновку, можливо, не виникало б, якби наведене формулювання мало такий вигляд: "особисті та майнові відносини".

³ Щоправда, у цивілістиці, як відомо, сконструйовано, крім поняття „фізична особа", ще й поняття „юридична особа" (ст.80, 83 ЦК). А явище, яке відображаегься останнім, може у деяких випадках бути, так би мовити, безлюдним - взагалі не включати живих осіб, а „уособлювати" лише якесь майно, бути його штучною, умовною персоніфікацією та й більше того - взагалі не мати матеріального субстрату, відповідника (хоч би, скажімо, благодійні фонди).

⁴ Наприклад, відносини виборця з кандидатом у депутати - це теж „особисті" (у широкому розумінні) відносини, але їх „виборчого" змісту цивільне законодавство не торкається - незважаючи навіть на те, що їх учасники формально не підпорядковуються один одному.

різновид (наприклад, коли суспільні відносини (а до речі, й права людини та громадянина) поділяють - з тією чи іншою мірою умовності - на економічні, політичні, культурні, побутові, суто особисті тощо). І тоді прикметник „особисті" вживається у вузькому, спеціалізованому значенні¹. Але у цих випадках таке його значення мало би бути офіційно (або хоча б доктринально) витлумачено, застережено. Однак ЦК такого роз'яснення не подає. Тому-то й стає можливим тлумачити означене терміно-поняття досить довільно (а зрештою - й тавтологічно: особисті відносини - це відносини осіб).

Певною неточністю дефініції предмета регулювання цивільним законодавством (ч.І ст.1 ЦК) видається й те, що самі лише особисті відносини -як немайнові, так і майнові - відразу ж названо „цивільними". Це слово, гадаю, треба було б помістити аж наприкінці дефініції - після зазначення видових ознак тих особистих відносин, які справді захищаються ЦК.

З існуючого ж варіанта дефініції випливає наступний висновок: цивільним законодавством регулюються „цивільні" відносини, а до „цивільних", виходить, належать ті відносини, які регулюються цивільним же законодавством. Таке твердження виглядало б, очевидно, формально-логічним колом, якщо не взяти до уваги, що цивільними вважаються й такі відносини, які регулюються не законодавством, а навіть і не легалізованими договорами та звичаями.

А тепер - про кваліфікуючі ознаки того різновиду „особистих" суспільних відносин, які врегульовує й захищає ЦК (тобто ознаки, зафіксовані у ч.І ст.1).

А) Це відносини, засновані на „юридичній рівності" їх

Певна інтерпретація прав, які (будучи відрізненими від прав фізичних (вітальних, життєвих), культурних, економічних та політичних) було названо „особистісними", обґрунтовувалась мною здавна (див., напр.: Права людини в Україні. Вип.З. - К., 1993. - С.8; Вісник Академії правових наук України. - 1994. - №2. - С.26; Український часопис прав людини. - 1995. -№1.-С.14-15.

244

245

учасників. На перший погляд, йдеться, мабуть, ні про що інше, як про однаковість взаємних прав і обов'язків суб'єктів у їхніх конкретних відносинах. Та одразу ж виникає запитання: яких прав та обов'язків - природних (загальносоціальних) чи державно-вольових (спеціально-соціальних, „юридичних")?

Відповідь можлива така: як перших, так і других. Адже ЦК, як зазначалось, однаковою мірою визнає можливість виникнення у особи „цивільних" прав як із самого факту її народження, так і з державного закону.

У такому разі напрошується висновок про те, що термін „юридична" використано у ст. 1 ЦК як синонім слова „правова"¹. Але таке терміновживання ускладнює розрізнення права й закону , сприяє нівелюванню, „розмиванню" відмінностей між природним і позитивним праворозумінням . Адже одна справа, коли самі учасники відносин самостійно визнають (кожен у своїй свідомості, а згодом - і своєю поведінкою) один другого взаємно рівними. І зовсім інша справа, якщо такими їх визнає держава (або міжнародні акти -„стандарти" - з прав людини).

Тому, вважаю, у даному випадку більш доречним було би термінологічне словосполучення „формальна рівність"². Така рівність може бути, ясна річ, передбачена державним законом

До речі, терміносполучення „юридична рівність" викликає й таке запитання: а що являє собою „неюридична" рівність (знову ж за умови , якщо „юридична" є синонімом слова „правова")? І відповідь можлива, мабуть, тільки одна: неюридична рівність є рівністю не формальною, а фактичною, „матеріальною" (скажімо, однаковий ступінь, рівень задоволеності неоднакових за змістом і обсягом потреб різних людей). Та й розглядаючи рівність юридичну, слід розрізняти рівність суб'єктів між собою та їх рівність перед законом, перед державою (судом). ² Формальними" доречно вважати такі властивості, параметри феномена, які характеризують як спосіб його внутрішнього конституювання (структуру), так і зовнішній прояв, спосіб об'єктивування, „явлення". Йдеться, отже, про ознаки оформленості, сформованості певного змісту. Стосовно питання, що розглядається, це - до того ж - властивості, котрі можуть бути зафіксовані емпірично.

(державно-вольова рівність). Але вона може бути й природно-правовою.

Згадаємо, наприклад, Марксові яскраві описи ринково-майнових, товарно-грошових відносин. Він писав, що у цих відносинах „люди повинні лише мовчазно відноситись один до одного як до приватних власників відчужуваних речей, а значить, і як до незалежних одна від одної осіб". Зокрема, якщо йдеться про укладення договору між власником засобів виробництва і власником робочої сили, який наймається до першого, то вони „зустрічаються на ринку і вступають між собою у відносини як рівноправні товаровласники... , отже обидва - юридично рівні особи". Ці відносини, оформлені у вигляді договору, К. Маркс визначав як вольові юридичні відносини - незалежно від того, закріплені вони законом чи ні. Достатньо лише, аби їх учасники „повинні визнавати один другого приватними власниками"¹.

Уявлення про таку - позадержавну, „загальносоціальну" -формальну рівність активно використовується прихильниками розуміння права як акту визнання², тобто свідомого, інтелектуального, внутрішньо-суб'єктивного визнання одним учасником певних відносин того, що інший їх учасник має (саме у них!) такі ж самі права, як і перший³.

Див.: Маркс К. Капітал. Критика політичної економії. Т. 1. - К., 1954. -С.92, 170, 178, 537.

² До таких вчених належать, насамперед Ю. Габермас (Німеччина) та деякі його однодумці у Росії (А. Поляков, І. Честное) і в Україні (С. Максимов).

Взаємовідносини людей, наголошує Г.Плеснер, формуються за типом „ворог-товариш". Індивід виявляє в іншій особі щось близьке та знайоме, „своє", яке, однак, через належність іншому породжує почуття страху. Тому, живучи у суспільстві, людина відчуває у собі зіткнення двох протилежних начал: „свого" та „чужого", при цьому останнє має визнаватися усіма без винятку. У цьому, за словами Е. Левінаса, полягає „право на незалежність", оскільки індивід сам є „засобом скінченності" відносно дій будь-кого іншого. Таке обмеження можливості реалізації прав є первинним і створюється укоріненням різних форм моральної та соціальної поведінки, а також відповідних звичаїв в інстинктивній сфері буття. В А. Гелена воно отримало назву „інстинкт взаємності" й інтерпретується як вроджена

246

247

З огляду на викладене, ознака „цивілістичності", яка щойно обмірковується, могла би бути сформульована, скажімо, у такий спосіб: „...відносини, засновані на формальній рівності (природно-правовій чи державно-вольовій, юридичній)". Але це, знову ж таки, - тільки на перший погляд.

Насправді ж така рівність притаманна лише природним правам людини. Що ж до державних (юридичних) прав, то вона властива лише особистим немайновим правам; майнові ж „позитивні" права осіб досить часто є якраз нерівними. І єдиний атрибут людини, який може бути безвинятково однаковим у всіх і кожного, - це лише здатність її (здатність іманентна, об'єктивна, антропо-соціальна) мати природні права. Йдеться, отже, про здатність бути носієм природних прав або, іншими словами , - про природну правоздатність '.

З огляду на це, можна стверджувати, що формальна рівність людей - це цілковита однаковість насамперед їхньої здатності (однаковість як за її змістом, так і за обсягом) мати певні, обумовлені їх біологічними та соціальними властивостями, можливості задовольняти потреби їхнього існування й розвитку. Іншими словами, йдеться про якісну („змістовну") і кількісну („об'ємну") абсолютну рівнозначність, тотожність невід'ємного від кожного індивіда такого його людського атрибуту, як здатність володіти певними можливостями, необхідними для існування та розвитку у суспільстві.

Зазначені можливості нерідко відображають терміно-поняттям „права людини", а його загальну спроможність мати такі права - терміно-поняттям „правоздатність".

схильність людини діяти з урахуванням інтересів інших, що визначає природу майже всіх форм нашої життєдіяльності; у М. Шелера подібне явище розкривається через поняття любові, яка є засобом пізнання абсолютних цінностей, що складають дух - сутність індивіда (Д.Гудима). ¹ У вітчизняній цивілістиці це поняття активно обґрунтовувалось, зокрема, 3. Ромовською (див., напр.: Ромовська 3. Вказ. праця. - С.51-52).

Формальна рівність людей існує у двох онтологічних статусах (різновидах): об'єктивному й суб'єктивному. Перший випливає з однаковості, „одноякісності" усіх людей саме як біосоціальних істот, котрі належать до єдиного людського роду, тобто є - у цьому сенсі - якісно однорідними істотами. Тому об'єктивну їх взаємну рівність можна відобразити (й означити) терміно-поняттям „антропна" (або „природно-правова"). Індивіду досить бути (народитись) біосоціальною істотою - й у такій якості він вже є рівним з такими ж іншими істотами (навіть незалежно від того, чи усвідомлено кимось цю обставину).

Суб'єктивна рівність (може, буде більш точним назвати її „суб'єктивізована") є результатом, проявом свідомого волевиявлення певних суб'єктів, наслідком визнання (підтвердження) ними чи державою об'єктивної формальної рівності людей. Це вже рівність „позитивно-правова" (або, висловлюючись умовно, юридична). Хоча вона має спиратись, так чи інакше, на рівність об'єктивну, відображати її, зумовлюватись нею, проте - під впливом тих або інших конкретно-історичних умов, чинників - може й не співпадати з останньою повністю, „відхилятись" від неї. Історія позитивного, державно-вольового права дає безліч прикладів цього.

Суб'єктивна формальна рівність - залежно, так би мовити, від „автора" її встановлення - може бути розподілена на такі види:

• міжнародна (згадаємо, для прикладу положення ст.1 Загальної декларації прав людини про те, що всі люди народжуються рівними у своїй гідності та правах);

• державна (наприклад, положення ст.24 Конституції України);

• індивідуальна (скажімо, договір між „фізичними" особами, який відображає їхнє обопільне визнання один другого як формально рівних однакових учасників певних взаємних

248

249

відносин).

Отож, формальна рівність людей - це ніщо інше як рівність передусім їхніх особистих природних правоздатностей. А з огляду на наведену вище двохвидову класифікацію „рівностей", правоздатність людини завжди існує як природна, а - окрім цього - може також існувати й як „позитивна" (юридична).

Наявність у кожної людини однакової природної правоздатності - об'єктивна першооснова, фундамент також і рівної з іншими людьми юридичної (державно-вольової) правоздатності.

Б) Відносини, засновані на „вільному волевиявленні. Оскільки, живучи у суспільстві, людина у своїх волевиявленнях, взагалі кажучи, не може бути абсолютно вільною, незалежною від будь-яких інших суб'єктів, то у даному випадку поняття „вільне" може вживатись лише у спеціальному, вузькому значенні. Вільне від кого (чи від чого) - це вимагає якщо не офіційного, то принаймні доктринального роз'яснення.

Вважаю, що тут йдеться про вільне, незалежне знову ж таки лише від державно-владного нав'язування, диктування, „накидання" учаснику відносин чужої, зовнішньої щодо нього волі (насамперед волі представника держави), якій він має підпорядкувати свою поведінку. Але це аж ніяк не усуває його фактичну (соціальну, матеріальну, моральну, ідеологічно-духовну, емоційну чи іншу) залежність, тобто невільність одного учасника цивільних відносин від інших учасників. Абсолютно вільне волевиявлення - це міфічний індетермінізм. А будь-яка фактична залежність людини, яка об'єктивно обумовлюється соціальною природою її існування й розвитку у

Такі обов'язкові властивості психічно-вольової сфери учасника „цивільних" відносин, як „вільність" і „власний розсуд" у його виборі своєї поведінки, зафіксовано й у ч.І ст.271. В іншому місці ЦК ще більш категорично застерігає, що „волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі" (ч.З ст.203).

суспільстві, засадничо виключає однаковість її реального соціального статусу зі статусом іншої людини.

Ті владні відносини, які конституюються за посередництвом державно-імперативного („публічного") метода юридичного регулювання, найбільше поширені у галузях позитивного публічного права (хоча й не безвинятково) -конституційного, адміністративного, фінансового, податкового, екологічного, кримінального, процесуального та іншого. І в ч.2 ст.1 ЦК прямо застережено, що навіть якщо ці відносини є майновими, то й тоді до них цивільне законодавство не застосовується (щоправда, крім випадків, передбачених законом).

Вказавши, „від кого" вільними повинно бути волевиявлення учасника цивільних відносин, можна також додати й „від чого" воно має бути вільним: згідно з положеннями ЦК - від обману, насильства (ст. 230, 231) тощо. Щоправда, такі „впливи" повинні бути не просто свідомими, а -більше того - цілеспрямованими, тобто умисно спрямованими на „провокування" певних дій іншої особи (об'єкта такого впливу). Суб'єктом таких впливів може бути вже будь-яка (а не тільки державно-владна) особа.

Водночас видається деяким перебільшенням закріплене у ч.2 ст.1 ЦК положення про те, що наявність будь-якого („іншого") владного підпорядкування одного учасника відносин іншому учасникові виключає застосовуваність до цих відносин норм цивільного законодавства. Адже владність (нерівність) у стосунках суб'єктів може ґрунтуватись і на таких чинниках (у тому числі - природних), які не пов'язанні із державною волею, не залежать від неї (наприклад, влада батьків стосовно їхніх неповнолітніх дітей; влада тренера спортивної команди щодо її членів; влада релігійної „посадової" особи над віруючими особами). Якщо тлумачити наведене положення ЦК буквально, то й до зазначених „особистих" відносин даний закон не

250

251

повинен би застосовуватись¹. Та хіба відповідатиме такий висновок прагненню розробників ЦК максимально розширити коло відносин (обсяг особистих прав), які можуть бути об'єктом захисту цивільним законодавством? Навряд чи.

Про це свідчить і перелік тих особистих немайнових благ, які охороняються цивільним законодавством: здоров'я, життя, честь, гідність і ділова репутація, ім'я, авторство, свобода творчості (ч.І ст.210 ЦК).

Тому у ч.2 ст.1 ЦК точніше було б вказувати не на „інше", а саме на „державне" владне підпорядкування.

В) Відносини, засновані „на майновій самостійності їх учасників". Вважається, що ця властивість відносин теж є необхідною, аби вони набули статусу "цивільних". Проте, гадаю, й тут не все так просто.

По-перше, якщо говорити про відносини майнові, то не виключені такі ситуації, коли правоздатний суб'єкт, який володіє майновою правоздатністю, взагалі ще не має майна чи то у власності, чи у володінні, а тільки-но користується майном, яке належить іншим особам (скажімо, дитяче ліжко, пеленки, які „використовує" малюк). То в якому сенсі тут можна говорити про „самостійність"?

А по-друге (і це більш важливо), відносини „особисті немайнові" - за їх визначенням, за їх сутністю - мають, звісно, немайнову (у цивілістичному розумінні) природу. Питання ж про майнову самостійність виникатиме у них, як правило, лише у разі відшкодування (компенсації) шкоди, спричиненої порушенням немайнових особистих прав. Сама ж наявність таких прав та їх нормальне, безперешкодне використання зазвичай не потребують від їх носіїв майнової самостійності.

¹ І чи не з цієї причини ЦК передбачив (ч. 1 ст. 9), що до сімейних відносин (а вони, ясна річ, є природними) має застосовуватись, зазвичай, не тільки цивільне, а й інше законодавство (у його, ясна річ, приватноправовій частині)?

Отож, розглядувана ознака, як видається, навряд чи має зягольнсщивілістичний характер: вона торкається не всіх, а лише частини цивільних відносин. Адже особисті немайнові відносини (як природно-правові, так і позитивно-правові) виникають й існують незалежно від того, чи мають їх учасники яке-небудь майно у власності або ж у володінні, чи у користуванні.

Основні висновки.

1. Як резюме з усього викладеного, запропонуємо - з розрахунку на подальше обговорення - наступну інтерпретацію предмета позитивного цивільного (приватного) права: таким предметом є відносини суб'єктів, чия природна правоздатність, виникаючи від їх народження, є однаковою (рівною) за змістом та обсягом і реалізується на основі їх вільного від державно- владного впливу волевиявлення.

Або інший варіант: це відносини суб'єктів, формально рівних за їх природною правоздатністю, що виникає з моменту народження й реалізується ними на основі вільного, не залежного від державно-владного впливу, волевиявлення.

2. Які б зауваження не викликав ЦК України, які б юридично-регулятивні проблеми не „загрожували" його застосуванню, необхідно акцентувати головне: сприйнявши певною мірою природно-правову доктрину, ЦК забезпечив "прорив" невідчужуваних антропо-соціальних прав людини в

українське цивільне законодавство і тим самим підніс на якісно вищий рівень їх державну охорону й захист. З огляду на це, він став винятковим, унікальним галузевим законодавчим актом української держави.

У цьому вбачається величезна заслуга, - можна сказати, законотворчий подвиг - розробників ЦК.

3. Втіливши певні здобутки загальнотеоретичного праводержавознавства, зокрема загальної теорії людських

252

253

- ..

пеки, то питання про відповідальність одного володільця пе­ред іншим вирішується на загальних засадах цивільно-правової відповідальності, зазначених у ст. 440 Цивільного кодексу. Це означає, що шкода, заподіяна одному з во­лодільців з вини іншого, відшкодовується винним; при наяв­ності лише вини володільця, якому заподіяна шкода, вона йому не відшкодовується; при наявності вини обох володільців розмір відшкодування визначається відповідно до ступеня вини кожного; при відсутності вини володільців у взаємному заподіянні шкоди жоден з них не має права на відшко­дування.

Відповідно до ст. 10 Закону України від 12 травня 1991 р. «Про захист прав споживачів» шкода, заподіяна життю, здо­ров'ю або майну громадянина внаслідок наявності конструк­тивних, рецептурних або інших недоліків товару або резуль­татів виконання робіт, підлягає відшкодуванню продавцем або виробником цього товару (робіт) незалежно від того, чи перебував потерпілий з ним у договірних відносинах. Вони звільняються від відповідальності, якщо доведуть, що шкода виникла внаслідок порушення потерпілим правил користу­вання товаром або його зберігання.

Присуджуючи відшкодування шкоди, завданої майну, суд, арбітражний суд або третейський суд відповідно до обставин зобов'язує заподіювача відшкодувати шкоду в натурі, зокре­ма надати річ того ж роду і якості, виправити пошкоджену річ тощо. Коли ж за обставинами справи відшкодування в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості на час розгляду справи втраченого майна, робіт, які необхідно провести, щоб випра­вити пошкоджену річ, усунути інші негативні наслідки непра­вомірних дій заподіювача. Якщо на час виконання рішення про відшкодування шкоди ціни на майно або роботи збільши-. лись, потерпілий може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкодуг^к--іїри^дшк©дуванні в натурі, так і при відшкодуванні заподіяних збитків грішми потерпілому / _ч на його вимогу відшкодовуються неодержані доходи у зв'язку з заподіянням шкоди його майну.

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ. НЕПЕРЕБОРНА СИЛА І КАЗУС

Особа не несе відповідальності, якщо в її поведінці немає хоча б однієї з ознак цивільного правопорушення: проти-правності, шкоди, причинного зв'язку, вини. Підставами звіль­нення від цивільно-правової відповідальності є, зокрема, ви­падок і непереборна сила.

Випадок (казус) має місце тоді, коли психічний стан осо­би, що порушила зобов'язання, характеризується відсут­ністю її вини. При відсутності вини немає й відповідальності, якщо тільки законом чи договором не передбачено відпові­дальності і без вини, наприклад при заподіянні шкоди джере­лом підвищеної небезпеки.

Непереборна сила — це надзвичайна і невідворотна за да­них умов подія (ст. 78 Цивільного кодексу). Непереборною силою вважаються явища стихійного характеру (землетрус, повінь), військові дії, які перешкоджали боржникові виконати зобов'язання. Наприклад, господарство, яке вирощує сіль­ськогосподарську продукцію, звільняється від відповідально­сті за невиконання зобов'язань за договором контрактації, якщо це-сталось внаслідок стихійного лиха або інших не­сприятливих умов. Проте в деяких випадках, передбачених законом, і дія непереборної сили не звільняє заподіювача шкоди від відповідальності. Наприклад, авіатранспортне під­приємство повинно відшкодувати шкоду, завдану життю або здоров'ю пасажира при польотах, посадці або висадці з по­вітряного судна, якщо це сталося навіть внаслідок несприят­ливих метеорологічних умов.

&

ДИСЦИПЛІНАРНА ТА МАТЕРІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

ДИСЦИПЛІНАРНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ

Дисципліна праці є необхідною умовою всякої спільної праці. Працівники повинні працювати чесно й сумлінно, до­тримуватись дисципліни праці, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, під-^шцгува/ги[продуктивність праці, поліпшувати якість продукції, дотримуватись" технолШІчної~дисщтшііюі, яимог до-охороні праці, техніки безпеки та виробничої санітарії, берегти і примножувати власність.

До окремих несумлінних працівників застосовуються в не­обхідних випадках заходи дисциплінарного і громадського впливу. Дисциплінарна відповідальність працівників як на­слідок невиконання або неналежного виконання ними своїх трудових обов'язків полягає в застосуванні до порушників дисциплінарних стягнень. -Підставою для притягнення пра­цівника до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку. Дисциплінарний проступок — це протиправна дія чи бездіяльність працівника, що порушує

254

^

255

рішень цих органів;

• дійшли консенсусу щодо процедури розгляду питань, пов'язаних із порушенням прав людини у різних державах та визначенням заходів міжнародного реагування на такі порушення.

Проте у розвитку всесвітнього інституту прав людини досить рельєфно виявляється й інша - зрештою, протилежна -загальна тенденція, а саме: урізноманітнення конкретного змісту і обсягу прав людини залежно від того, в якій країні вони мають реалізовуватись¹.

Диверсифікація змісту прав людини. Ця, друга, тенденція найчастіше знаходить свій прояв у процесі розв'язання (теоретичного і практичного) таких проблем;

• з'ясування сутності (визначення поняття) феномена прав людини та можливостей його однозначного розуміння;

• „дозування" прав людини, тобто законодавчу визначення їх конкретного змісту й обсягу шляхом встановлення певних юридичних обмежень стосовно їх здійснення;

• витлумачування прав людини як неодмінної умови їх реалізації, охорони і захисту та можливість (чи, навпаки, неможливість) його офіційної уніфікації на всесвітньому або навіть на регіональному (континентальному) рівнях.

У цій статті розглянемо лише останню із названих

¹ Дослідженню зазначених тенденцій, діалектики універсальних і конкретно-історичних властивостей прав людини присвячено численні наукові праці (див., напр.: Рабінович П.М. Права людини: концептуальні засади // Права людини і громадянина: проблеми реалізації в Україні — К., 1998. - С13; Заблоцька Л. Виникнення та формування міжнародник стандартів у галузі прав людини // Український часопис прав людини. - 1995. - № 1. - С.38; Мережко О. Культурний релятивізм і природа фундаментальних прав людини // Український часопис прав людини. - 1996. - № 1. - С.55; Добрянський С Застосування Конвенції про захист прав людини та основних свобод як вияв діалектики загального та одиничного у праворозумінні //Право України. -2000. - № 12. - С.37; Апель К.О. Етноетика та універсалістська макроетика: суперечність чи доповнюваність? // Політична думка - 1994. - № 4. - С.85; Габермас Ю. До легітимації через права людини. - К., 1999. - С.53.

проблем¹. При цьому основна увага приділятиметься характеристиці соціальних чинників, що її викликають, та аналізу логіко-герменевтичного механізму ЇЇ розв'язання.

1. Конкретно-історичне походження тих можливостей людини, що становлять її основні права, - навіть на всесвітньому, глобальному рівні - визначає, безперечно, неоднаковість їх конкретного змісту і обсягу в різних умовах та в різні часи існування людства. Вже тому уявлення про реально здійсненні права не можуть бути змістовно (а не номінально) універсальними та незмінними. Інша ж причина „різночитань" у тлумаченні основних прав людини корінитися в тому, що їх розуміння не може не залежати і від своєрідних, специфічних інтересів, різних етносів, народів, націй, класів і численних соціальним утворень. А такі інтереси є вже не загальнолюдські, всесвітні, а особливі, „часткові".

Звідси випливає, що для закріплення і здійснення за допомогою внутрішньодержавного („національного")

законодавства основних прав людини набувають принципового методологічного значення проблеми розуміння (осмислювання) цих прав відповідними органами держави та іншими суб'єктами даного суспільства. А розв'язання цих проблем має досягатися з урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпретації), тобто комплексної галузі знань, яка зветься, за традицією, герменевтикою. Як вже зазначалось, опираючись на цю науку можна, зокрема, пояснювати (та й передбачати), чому законодавство певної держави, яке фіксує пануюче у ній конкретно-історичне розуміння основних прав людини, досить часто не збігається (при чому не стільки термінологічно, скільки саме у соціально змістовному плані) із закріпленими у міжнародних нормативних документах „стандартами" таких

¹ Висвітлення інших див.: Український часопис прав людини. - 1995. - №1; 1997. - №3-4: Вісник Академії правових наук України. - 1995. - №2; 1996. -№6.

256

257

прав, а ще більшою мірою - із законами інших держав з цих же питань.

Наслідком такої герменевтико-юридичної ситуації стає те, що цінності, котрі у міжнародних документах декларуються і вважаються загальнолюдськими (зокрема основні, невід'ємні права людини), є такими переважно за їх назвами, найменуваннями, термінами; проте при їх реальному здійсненні, втіленні у життя вони наповнюються цілком конкретним, здебільшого неоднозначним, змістом і обсягом, а отже, насправді функціонують не як загально-, а як окремо-(особливо -) людські. Чого варті загальнолюдські назви прав людини - це виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв'язання реальних життєвих проблем реальних осіб у певних історичних умовах, за конкретних обставин.

Чи не найбільш виразно, рельєфно така ситуація проявляється тоді, коли у процесі державно-правового (юридичного) регулювання неминуче постає проблема меж (обмежування) змісту й обсягу прав людини. Практичне розв'язання цієї проблеми, як засвідчує практика, ніде і ніколи не було універсальним, одноваріантним, уніфікованим. Аналіз проблеми, яка розглядається, має спиратись на певне розуміння таких „параметрів" прав людини, як їх зміст і обсяг.

2. Права людини, як і будь-яке інше явище, характеризуються певними якісними та кількісними показниками. Якісні показники розкриваються насамперед змістом прав людини. Поняття змісту прав людини та поняггя обсягу прав людини зустрічаються, наприклад, у ст.22 Конституції України. Зокрема, ч.З цієї статті встановлює, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав людини. Згадане положення є дуже важливим, оскільки у ньому Конституція України торкається проблеми обмеження

прав людини. Адже звуження змісту і скорочення обсягу прав людини якраз і є основним наслідком їх обмеження.

Характеризуючи зміст прав людини, необхідно спиратися на філософську категорію змісту. Як відомо, з філософської точки зору, зміст - це певним чином впорядкована сукупність елементів і процесів, які утворюють предмет чи явище. Структура, внутрішня впорядкованість є необхідним компонентом змісту. Зі зміною структури, організації суттєво змінюється зміст об'єкта, його властивості. Які ж елементи можна виділити у такому явищі, як права людини?

Центральним, стрижневим елементом змісту прав людини є певні можливості людини - можливості діяти певним чином чи утримуватися від певних дій задля задоволення її потреб та інтересів. Як відомо із загальної теорії діяльності, остання характеризується певними складовими, властивостями, рисами. До них належать: мета, предмет (об'єкт) діяльності, умови діяльності, способи (форми) діяльності, засоби діяльності, результати діяльності та інші складові. Найбільш важливими, визначальними серед них є умови та засоби діяльності, оскільки саме ними зумовлюється реальність використання можливостей суб'єкта, тобто їх здійсненність. Тому поняття змісту прав людини можна визначити як умови та засоби, котрі складають можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Таке розуміння розглядуваного поняття сприятиме дослідженню та оцінці міри (ступеня) реальності прав людини.

Щодо кількісних показників прав людини, то вони можуть відображатися поняттям обсягу прав людини. Кількість - це визначеність предмета, яка характеризує його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву тієї чи іншої властивості. Обсяг прав людини, як і будь-яка кількість, визначається за допомогою певних одиниць виміру (наприклад, кількість певних можливих варіантів поведінки, кількість часу,

258

259

кількість благ, розмір пільг та ін.). Одиниці виміру „кількості" (обсягу) прав людини не можуть бути універсальними, однозначними, однорідними для всіх і будь-яких прав людини. Характер таких одиниць виміру зумовлюється, насамперед, змістом можливостей, які відображено відповідними правами, а також особливостями носіїв (суб'єктів) прав та специфікою об'єктів цих прав (тобто тих чи інших благ). Наприклад, право на свободу вибору віросповідання може характеризуватися кількістю віровизнань, конфесій, які можуть бути предметом такого вибору. Право здобувати вищу освіту характеризується, зокрема, кількістю вищих навчальних закладів, в яких можна її здобути, а також кількістю спеціальностей, за якими готують фахівців у цих закладах. Право бути обраним Президентом України характеризується кількісними показниками періоду (часового інтервалу), протягом якого можливо його здійснювати.

Отже, зазначені вище одиниці виміру якраз і можуть використовуватися для визначення обсягу відповідних прав людини.

З огляду на викладене розуміння змісту прав людини і обсягу прав людини, а також на щойно наведені приклади, співвідношення цих „параметрів" може відображатися таким положенням; звуження змісту прав людини неодмінно тягне за собою і звуження їх обсягу. Зміни ж в обсязі прав людини, на нашу думку, не завжди (не обов'язково) викликають зміни у змісті права. Поняття змісту прав людини і поняття обсягу (кількісних показників) прав людини не слід ототожнювати із змістом та обсягом поняття про права людини. Останній визначається за правилами формальної логіки.

3. Законодавство стосовно прав людини звичайно осмислюється (інтерпретується, витлумачується) - причому як при його створенні, встановленні, так і при застосуванні, реалізації - у такий спосіб, аби воно могло слугувати реальним

засобом, інструментом для досягнення змістовних цілей тих суб'єктів суспільного життя (соціальних спільнот, їх індивідуальних чи колективних представників - як державних, так і недержавних), котрі є учасниками відносин, що регулюються цим законодавством. А оскільки цілі різних суб'єктів суспільних відносин у багатьох випадках не збігаються та й не залишаються незмінними у процесі соціального розвитку; інтерпретація цими суб'єктами правовик текстів, насамперед нормативних, принципово (засадничо) не може бути однозначною, односмисловою, уніфікованою. Будь-яке тлумачення законів „спрямовується" на поліпшення умов існування та життєдіяльності його суб'єкта (або тих спільнот, угруповань, об'єднань, інтереси яких він - усвідомлено чи неусвідомлено - відображає).

У цьому аспекті особливого значення набуває офіційне (тобто формально обов'язкове для правозастосовників) нормативне тлумачення законодавчих та інших нормативно-правових актів. Таке тлумачення, з огляду на його реальну роль, місію у державно-юридичному регулюванні суспільних відносин, можна позначити такими термінами-синонімами, як, скажімо: „динамічне", „інструментальне", „функціональне", „адаптаційне", „пристосувальне". І, видається, саме останній з цих термінів - як би „радикально" він не звучав - найбільш точно, адекватно позначає поняття про розглядуване тлумачення. Адже соціальне призначення такого тлумачення полягає, у багатьох випадках, саме у пристосуванні державно-юридичного регулювання до тих змін, котрі відбулися у суспільстві, або ж у наданні домінуючого становища у цьому регулюванні саме такій інтерпретації закону, яка об'єктивно здатна якнайкраще задовольнити потреби певної соціальної групи. Відбувається, так би мовити, інструменталізація закону з огляду на досить конкретні соціально змістовні цілі. Чи не найпереконливішим свідченням цього слугує правотлумачна

260

261

практика органів конституційного судочинства багатьох країн¹ (і практика Конституційного Суду України, гадаю, не становитиме винятку у цьому відношенні). Зважаючи на це, можна стверджувати, що основна мета діяльності суб'єктів офіційного нормативного (зокрема прецедентного) тлумачення якраз і полягає у забезпеченні певної соціальної доцільності державно-юридичного регулювання суспільних відносин шляхом пристосування (адаптації") обов'язкового варіанта інтерпретації законодавства до оновлених цілей такого регулювання або ж до нових засобів їх досягнення.

Викладені висновки яскраво ілюструє і практика тлумачення Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (далі - Конвенція) Європейським судом з прав людини (далі - Суд). Так, у рішенні у справі Досадо Кока проти Іспанії", ухваленому 24 лютого 1994 р., Суд постановив, що застосування керівництвом колегії адвокатів дисциплінарних санкцій до адвоката, котрий рекламував власні послуги, не порушує ст.10 Конвенції (право на свободу вираження поглядів). Суд відзначив, що правила, які регулюють використання реклами членами колегії адвокатів, варіюються залежно від країни; більшість держав-учасниць намагається пом'якшити ці правила, посилаючись на розвиток суспільства та посилення ролі засобів масової інформації. Суд зауважив також і те, що керівництво колегії адвокатів та національні суди знаходяться у кращому становищі, ніж міжнародний суд для того, аби визначити, яким на той чи інший час буде оптимальний баланс між вимогами належного відправлення правосуддя, професійною гідністю, правом кожного отримувати інформацію про правову допомогу, з одного боку; і можливістю для адвоката робити рекламу своїх послуг, - з іншого. З огляду на це суд дійшов висновку; що на той час (1982 - 1983 рр.)

¹ Див., напр.: Равное правосудие на основе закона. Верховный Суд в жизни Америки. - М., 1995. - С.57-58, 63-65, 69-74. 78-79.

дисциплінарні санкції не могли розглядатися як такі, що не відповідали поставленій меті.

Ще один приклад. У рішенні, ухваленому в справі ,,Брумареску проти Румунії" 23 січня 2001р. Суд відхилив попереднє заперечення уряду Румунії, за яким заявник нібито не використав усіх національних засобів правового захисту (він не звернувся з новим позовом до суду про повернення належного йому майна, хоча міг це зробити). З цього приводу Суд дійшов висновку, що уряд не міг посилатися на неподання заявником нового позову, оскільки результат такого позову є дуже сумнівним, особливо з огляду на дію принципу гез ^іисіісаіа. Отже, у даній справі Суд відійшов від буквального тлумачення нормативного юридичного тексту; оскільки таке тлумачення (саме у цій ситуації!) не змогло б забезпечити досягнення цілей захисту прав, закріплених у Конвенції. Суд діє згідно із виробленим у його практиці принципом ефективного захисту прав людини, суть котрого полягає у тому, що норму потрібно тлумачити і застосовувати у такий; спосіб, який може забезпечити максимально ефективний, дієвий, реальний захист прав людини саме уданому випадку.

Для реалізації цього принципу Суд не стільки робить спробу відшукати у нормативному юридичному тексті наміри „творця норми", закладені останнім в її текст, скільки пристосовує семантичне значення витлумачуваних нормативних положень до цілей європейської спільноти - забезпечити та захистити права і свободи людини. Семантичне значення тексту стає тут об'єктом цілеспрямованої - „прагматичної" у зазначеному сенсі - інтерпретації, в ході якої системі знаків (а точніше, концептів, 5І§пашт), котра потенційно може бути витлумачена у різний спосіб (мати різні смисли), на основі семантичного значення як продукту так званої, мовної конвенції якраз і присвоюється, „приписується" певний смисл, що відповідає цілям правової політики Ради Європи (стосовно

262

263

згаданої Конвенції такі цілі проголошено безпосередньо в її Преамбулі). У такий спосіб Суд реалізує неодноразово проголошений ним фундаментальний постулат, за яким Конвенція є „живим організмом, котрий постійно розвивається".

У розділі другому вже доводилося аргументувати положення про те, ще здатність нормативного юридичного тексту бути потенційним носієм різних смислів (інтерпретаційна здатність тексту юридичних норм) є його об'єктивною, невід'ємною, а отже, неминучою властивістю¹. Корені її потрібно шукати, вочевидь, як у різноманітності соціальних інтересів, так і в особливостях самої мови², а також у закономірностях здійснення комунікативної діяльності. Це положення, яке відображає одну із загальних герменевтичних закономірностей, переконливо підтверджується практикою офіційної інтерпретації юридичних норм саме щодо прав і свобод людини.

У вітчизняній юриспруденції набуло певного поширення положення про те, що поняттям прав людини відображаються необхідні для існування і розвитку людини її можливості, які об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. У такому розумінні розглядуваного феномена реалізовано методологічний підхід, який можна назвати „потребовим"³. Адже зазначені можливості людини покликані використовуватись для задоволення її життєво необхідних потреб і насамперед у цьому полягає їх (можливостей, тобто прав) особистісна значущість, цінність.

Тому-то й згадана вище інструменталізація законодавства

¹ Див., налр.: Правоведение. - 1983. - № 5; Правова держава. - К., 1998. -Вип.9; Вісник Академії правових наук України. - 1999. - № 2.

Див., напр.: Космеда Т. Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики: формування і розвиток категорії оцінки. - Львів, 2000.

³ Про потребовий підхід та його евристичні можливості мова йтиме у четвертому розділі.

включає, по-перше, істинне пізнання об'єктивно існуючих можливостей для існування та розвитку всіх людей (а також їх об'єднань і спільнот); а по-друге, „наділення" законодавства - у процесі його інтерпретації - таким смислом (змістом), аби воно могло послугувати засобом, важелем здійснення цих можливостей, тобто інструментом використання відповідних прав (а тим самим - і задоволення певних потреб).

У цьому вбачається конкретно-історична об'єктивна зумовленість „смислотворчої" інтерпретації юридичних норм, які закріплюють права людини та засоби їх реалізації. Така інтерпретація, особливо ж її офіційно-нормативний різновид, з необхідністю включає-гносеологічну складову а отже, дозволяє застосувати до неї категорію об'єктивної істини.

Ідеологічним віддзеркаленням об'єктивної діалектики загального та особливого (а подекуди й одиничного) у правах людини є наявність декількох неоднозначних філософсько-антропологічних її інтерпретацій. Найбільш поширеними серед них є концепції абсолютного універсалізму, поміркованого універсалізму та культурного релятивізму.

Абсолютний універсалізм. Окремі науковці обстоюють можливість застосування у всесвітньому масштабі єдиної, універсальної концепції прав людини. Зокрема, А. Робертсон стверджує, що права людини належать індивіду внаслідок самого факту належності до роду людського і мають бути гарантовані на основі принципу рівності (без жодної дискримінації'). Неприпустимими є будь-які відмінності на основі принципу регіоналізму: африканець або американець повинен мати права, тотожні тим, якими володіють, скажімо, європеєць чи азіат¹. Таку позицію слід, очевидно, кваліфікувати як абсолютний універсалізм, тобто доктрину, яка не визнає існування жодних обставин, які могли б якось впливати на модифікацію реалізації прав людини залежно від конкретних

¹ КоЬегїзоп А.Н. Ншпап Яі&пгз іп іЬе \УогШ. - Ые\у Неауеп, 1972. - Р.14.

264

265

часово-просторових умов.

Синонімом терміно-поняття абсолютного універсалізму, яке традиційно' характеризує моральні поняття певного суспільства, слід вважати поняття монізму (останнє використовується нами для характеристики елементів змісту прав людини). Представники цієї течії вважають, що людина як член певного суспільства може не лише може оцінювати моральні системи інших суспільств, але й також встановлювати, яке життя чи життєвий шлях є справжнім людським життям.

Центральною тезою цієї концепції є те, що а) моральність має об'єктивну основу, оскільки людські істоти повинні жити у гармонії з природою та б) людська істота володіє засобами, здатними виявити закономірності людської природи, а відтак набути об'єктивне та загальнозначуще знання про те, яким саме має бути життя людини.

Задля цього слід абстрагуватися від усяких культурних умов і досягти стану трансцендентальної свідомості (чистої раціональності), що, в кінцевому підсумку, і дасть можливість пізнати справжню людську природу.

Об'єктивно існуючий моральний плюралізм різних суспільств моністи пояснюють, посилаючись на такі чинники, як незнання моральних норм, „нерівномірний розподіл" інтелектуальних здібностей, а також вказівкою на регулювання відмінними (за змістом) нормами таких сфер людського життя, які є морально індиферентними, як-от: способи одруження, поховання померлих, виховання дітей. Характерно, що цей напрямок отримав своє продовження у працях деяких класиків лібералізму (Дж. Локк, А. Токвіль, Д. Міль), для яких справжнє людське життя побудоване на принципах автономії, раціонального осмислення, секулярного світогляду, матеріального багатства та технологічного опанування природи¹.

' Тгуеіап Т. Тпе Согциезі оГ Атегіса // ТІїе (Зиезїіоп оГїпе Оіпег. - №\у Уогк:, 1981.-Р.64.

Поміркований універсалізм. Проміжну позицію як щодо монізму (абсолютного універсалізму), так і щодо релятивізму, займає поміркований (мінімальний) універсалізм. Представники цього напряму поділяють постулат про те, що моральне життя може бути організоване декількома різними рівноцінними способами. Іншою тезою їхнього вчення є те, що моральне життя різних людських спільнот повинно будуватися на системі загальновизнаних моральних цінностей¹.

Представники поміркованого універсалізму, з одного боку, поділяють положення моністів щодо існування певної загальної системи цінностей (обмежуючись, проте, визнанням самого факту існування такої системи). Однак їхні розбіжності з моністами полягають у тому, що між різними способами організації суспільного життя немає ієрархічних відносин, а також у тому, що існує певний мінімум, „поріг" моральних цінностей, забезпечуючи дотримання яких суспільство може організовувати своє життя так, як воно цього забажає.

Всередині течії поміркованого універсалізму немає одностайності щодо того, як можна визначити такий мінімум універсальних моральних принципів. Одні автори пропонують звертатися до людської природи, інші - до емпірично підтвердженого міжкультурного консенсусу, треті — до раціонально обгрунтованих принципів гіпотетичного консенсусу за умов незнання своїх специфічних, партикулярних властивостей (Дж. Роулз, Хемшає)². Однак, незважаючи на спосіб, у який пропонується досягнути системи мінімальних загальних (спільних) властивостей, усі автори сходяться на думці про те, що такі властивості все ж існують.

¹ Ріеіег Уап О. А Соттоп Зіапсіагсі оГ Аспіеуетепі. АЬоШ Шіуегзаі Уаіісіігу апсі ШіГогт Іпіегргеїаііоп оГ Іпіетаїіопаї Нитап КІ£ПІ5 Иогтз // Нитап Кі^піз: Спіпезе апсі БиІсЬ Регзресііуе. - ТЬе На§ие, К1и\уег Ьа\у Іпіегпаїіопаї, 1996.-Р.72.

² Міпо\у М. К.і§пїз апсі СиІШгаІ ОіЯегепсе // ИеппЧіез, РоШісз апсі К.І£ПІ5, 2000. -Р.355.

266

267

Утім (навіть враховуючи недоліки інших конкуруючих із ним позицій) поміркований універсалізм все ж може бути підданий критиці на підставі таких аргументів:

1)цей напрям грунтується на тому, що загальнозначущі принципи можна вивести із загальної людської природи або ж із універсального чи гіпотетичного консенсусу. Тим не менше залишається дискусійним питання про те, чи можна з'ясувати характеристики людської природи у позакультурному середовищі; людська природа, що її риси, властивості виводяться із культур різних суспільств, виявляється надто багатогранною та суперечливою, щоб на її основі можна було би з'ясувати принципи, придатні для побудови внутрішньо несуперечливої, змістово визначеної системи моральних цінностей;

2) що стосується загального консенсусу щодо принципів, притаманних усім людським культурам, то вони формулюються настільки абстрактно, що втрачають усяке нормативне значення або ж визначаються змістово у такий спосіб, що не можуть бути сприйняті іншими культурами без звинувачення в етноцентризмі. До перших (абстрактно сформульованих) віднесемо, скажімо, принцип захисту життя людини; до других - принцип безумовного захисту права приватної власності чи вільного вибору партнера по шлюбу¹.

Наприклад, упродовж майже всієї історії людства у різних спільнотах нерівність статей вважалася цілком прийнятним явищем. Расизм, дискримінаційне ставлення до іноземців, зневага до бідних - це явища, культивовані багатьма культурами. В історичному аспекті такі риси властиві багатьом суспільствам, однак навряд чи їх можна вважати загальними принципами людських відносин.

Культурний релятивізм. Саме поняття культурного

' ЗоКп Ь. ТЬе Ые\у Іпіегпаїіопаї Ьа%у: Ргоіесііоп оГ іЬе Ш§Ыз оГ Іпсііуісіиаіз ЯаЛег ТЬап Зіаіез // Атегісап Ьа\у К.єуіє\у. - 1982. - Уоі. 32. - № 16. - Р.53.

релятивізму, як його розуміють у межах теорії захисту прав людини, не є суто юридичним, оскільки воно було запозичене з категоріального апарату моральної філософії та антропології.

Культурний релятивізм у контексті теорії прав людини визначено як „точку зору, згідно з якою місцеві культурні традиції (включаючи релігійну, політичну та юридичну практику) детермінують існування громадянських та політичних прав, що ними користуються особистості у певному суспільстві"¹.

Культурний релятивізм вбачає сутність історичного розвитку не у поступовому формуванні єдиної всесвітньої цивілізації, а в ізольованому співіснуванні окремих культур, які є сукупністю систем соціально-культурних цінностей, що не взаємодіють і не збігаються.

Отже, головною тезою цього вчення є заперечення існування будь-яких універсальних юридичних або моральних стандартів прав людини, які можна було б вважати надійним і об'єктивним критерієм, якому має відповідати внутрішня політика кожної* держави.

Розглянемо головні положення концепції релятивізму. Головною його засадою є теза про те, що системи моральних цінностей різних суспільств детерміновані такими явищами, як історія, традиції, географічні обставини та світогляд.

Представники цього напряму стверджують, що, на відміну від наукового пізнання та його наслідків, які ґрунтуються на об'єктивних критеріях, системи моральних вірувань не можуть бути предметом самостійного дослідження чи перевірки на підставі достеменно відомих фактів.

Людина як представник певного суспільства не може оцінювати систему моральних цінностей іншого суспільства, оскільки її розуміння оточуючої дійсності (як у матеріальній,

¹ Регпапсіо К. Іпіегпагіопаї Ншпап Ш^Ьіз агкі СиІШгаІ Кеіаііуізт // Уіт^іпіа Іоигааі оПпІетаїіопаї Ьа\у, - 1985.-УоІ. 12.-№4.-Р.870-871.

268

269

так і в нематеріальній формах) сформоване культурою її середовища настільки, що вона неспроможна „чисто" (неспотворено) сприймати інші моральні цінності¹.

Відповідно, релятивісти заперечують можливість дослідження феномена культури крізь призму природи людини, яка, на їхнє переконання, не може існувати у позакультурному (позасоціальному) середовищі.

Застосовуючи порівняльний метод дослідження, звернемо увагу на той факт, що кожна з вищенаведених концепцій (як універсалізму, так і релятивізму) так чи інакше відображає діалектику взаємовідносин індивіда, суспільства, держави.

Видається, що антагонізм розглядуваних позицій зумовлений наголосом, як правило, на одній зі сторін розглядуваних концепцій: а) в одному випадку - на принципових та незмінних характеристиках природи індивіда; б) в ішому ж -на вічно змінних соціальних (у широкому розумінні) умовах.

За такого підходу відбувається механічне роз'єднання діалектично пов'язаних елементів, які не тільки перебувають у постійному зв'язку, але й зберігають, детермінують свої суттєві ознаки лише через та завдяки механізмові такої їх взаємодії.

Права людини можуть бути реальними лише за двох умов: якщо вони виражають, з одного боку, головні цілі усього людства (як сучасної світової спільноти, пов'язаної загальними інтересами, потребами, суперечностями), а з іншого - цілі кожної людини, породжені відносинами, які характеризують її становище, як фактичне, так і юридичне, у кожній державі².

Розділ 4. Природні права людини та

об'єктивне юридичне право

(потребовий підхід)