§5. Свобода віросповідання як одне з природних прав людини

Вступні зауваження. Перший нормативний акт, в якому було закріплено основи релігійних прав людини, датується 313 роком. Мова йде про так званий Міланський едикт, виданий імператорами Римської імперії Костянтином і Ліцинієм, у котрому вони надавали християнам і всім іншим повну свободу (ПЬегат роїезіаіет) дотримуватися тієї релігії, яку кожен вважає для себе найкращою¹.

З того часу людство встигло не лише запровадити спеціальні терміни для позначення понять, що стосуються релігійних прав, але й значно розвинути їх зміст. „Віротерпимість", „недискримінація за релігійною ознакою", „свобода віровизнання", „свобода віросповідання", „свобода релігії^-", „свобода світогляду", „свобода совісті", - усі ці та деякі інші терміно-поняття відображають різні змістовні сторони означених прав, що переплітаються з правами на повагу до приватного й сімейного життя, на свободу слова, на свободу мирних зібрань і свободу асоціації.

Вихідні соціально-філософські поняття. Серед природних, невід'ємних прав людини свобода віровизнання та свобода віросповідання є одними із найважливіших. Вони є складовими елементами особистісного самовизначення людини. Основою свободи віровизнання та свободи віросповідання є віра людини як обов'язковий елемент її світогляду, свідомості. Хоча основним предметом дослідження є такий складник світогляду, як віра, необхідно насамперед визначити саме поняття світогляду, а також розкрити елементи, з яких він складається.

Отож, світогляд - це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, про світ, про свої взаємини зі світом, про своє

Шевчук С Порівняльне прецедентне право з прав людини. - К., 2002. -С.271.

місце у світі та своє життєве призначення. Світогляд синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких, як знання, бажання, інтуїція, віра, надія, життєві мотиви, цілі тощо. Через це складовими світогляду постають погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи¹.

За іншим із джерел, елементами світогляду є: ціннісні орієнтації, віра, ідеали, переконання, спосіб життя людини й суспільства (як форма реалізації духовної сутності світогляду)².

Розглянемо докладніше зазначені складники світогляду людини.

1. Віра (від латинських слів уегііаз, що означає "істина", та уешз - "істинний"). У давньоєврейській мові поняття віри віддзеркалює усю складність духовної настанови віруючого. Два корені є переважаючими: "аман" (амінь), що викликає в уяві поняття твердості, впевненості, та "батах" - забезпеченості й довіри³.

Згідно з науковими дослідженнями, віра є обов'язковим елементом нормальної свідомості людини⁴. Звідси випливає, що людей "невіруючих" у принципі немає. "Очевидно, - пише П. Джонсон, - існує природна тенденція вірити. Кожний є віруючим. Не всі вірять в одне й те ж, але всі вірять у що-небудь"⁵. В іншому джерелі знаходимо, що "... знайти людину, котра ні в що не вірить, неможливо"⁶.

З теологічної (християнської") точки зору, віра, зокрема віра в Бога, є також невід'ємним елементом свідомості кожної

¹ Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навч. посібник для студентів вищих закладів освіти І-ІУ рівнів акредитації. - К.; Львів, 2001. - С14.

² Спиркин А.Г. Философия: Учебник. - М, 2000. - СІ 1-15.

Словник біблійного богослов'я / Ксав'є Леон-Дюфур та ін. / За ред.Софрона Мудрого. - Львів, 1996. - С.20.

Волков Ю.Г., Поликарпов В.С. Человек: Энциклопедический словарь. - М., 2000.-С.234.

⁵ Топпзоп Р. Рзуспо1о§у 01"КеН§юп. - Ы.-У.-КазпуШе, 1945. - С. 15.

⁶ Лукашевич М. Соціологія релігії. - Львів, 1999. - С.4.

210

211

людини. А. Введенський писав, що "...людина не може не вірити... багатоманітними і різними голосами... Бог безперестанно нагадує про себе людині. Адже людській душі, створеній Богом, притаманне стремління до свого Творця"¹. О. Мень зазначав, що "історія не знає жодного народу, який був би остаточно позбавлений віри. Навіть атеїстів не можна вважати людьми справді невіруючими. Ідеологічні міфи, які сприймаються ними на віру, - це, по суті, перелицьована релігія. В результаті виникають вірування атеїзму, які намагаються втілити смисл у безглуздя і примирити людину з тим, що вона, за своєю природою, не може прийняти"². В енцикліці Папи Римського Івана Павла II "Про співвідношення віри й розуму" зазначено, що "...релігійність закладена у природі кожної людини"³.

Феномен віри - явище складне й багатогранне, а тому досліджуване з позицій різних суспільних наук, зокрема філософії, психології, соціології, культурології.

Філософське розуміння віри полягає в тому, що "віра - це прийняття за істину чого-небудь, що не потребує повного підтвердження істинності, прийнятого почуттями і розумом, і, відповідно, не може претендувати на об'єктивну значущість... Віра завжди є ризиком, тому що це почуття може помилятися. Вона за своєю суттю завжди "сліпа", інакше та віра, котра має надійну основу і об'єктивну гарантію, - не справжня..."⁴. В іншому філософському словнику зазначається, що "віра - це таке ставлення до подій і навіть вигадок, коли вони сприймаються як достовірні та істинні без доказів. У цьому

¹ Введенский А. Религиозное сознание язычества. - М., 1902. - С. 10.

¹ Мень А. История религии / Сост. А. Борисов и др. - М., 1999. - Кн.1: В

поисках пути истины и жизни. - С.8.

³ Енцикліка Святійшого отця Івана-Павла II до єпископів католицької церкви "РГОЕ5 ЕТ ЯАТЮ" ("Про співвідношення віри і розуму"). - К. - Львів, 2000. -С.117.

⁴ Философский энциклопедический словарь / Ред.-сост.: Губский Е.Ф. и др. - М, 1999.-С.64.

розумінні віра - антипод знання"¹.

З культурологічної точки зору, віра виступає як "стан певної зацікавленості, психологічна настанова, світоглядна позиція, акт, що полягає у визнанні безумовного існування та істинності чого-небудь з такою рішучістю і твердістю, які перевищують значення фактичних та логічних доказів і не залежать від них усупереч усім сумнівам... Віра розуміється перш за все як упевненість у недостовірному чи недостатньо достовірному знанні, тобто такому знанні, основи якого не дані чи приховані"².

З позицій психології релігії феномен "віри" досліджували такі вчені, як К. Платонов, Ю. Борунков, Д. Угринович та інші³. З точки зору цієї науки, віра виступає як особливий емоційно-психологічний стан людини й одночасно її ставлення до певних явищ навколишнього світу і людської свідомості. Зазначалося, що поняття "віра" вживається в тих випадках, коли йдеться про не повністю доведене, гіпотетичне, або про ті явища і процеси, які належать до майбутнього⁴.

Отже, віра - це, у широкому розумінні, впевненість в існуванні якогось явища, визнання його реальності незалежно від характеру доказів, фактів, на котрих ця переконаність ґрунтується⁵.

Слід зауважити, що будь-яка віра має свій об'єкт⁶. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Об'єкт віри може бути як

¹ Краткий словарь по философии / Под общ. ред. И.В. Блауберга, ИХ Пантина.-М., 1982. -С.37.

² Культурология. XX век. Энциклопедия / Ред.-сост. С.Я. Левит. - СПб., 1998.-Т.1: А-Л.-С.107.

³ Платонов К.К. Психология религии. Факты и мысли. - М., 1967; Борунков Ю.Ф. Структура религиозного сознания. - М, 1971; Угринович Д.М. Психология религии. — М., 1986.

⁴ Угринович Д.М. Введение в религиоведение. - М., 1985. - С.34.

⁵ Соціальна філософія. Короткий енциклопедичний словник / За ред. В.П. Андрущенка, МЛ. Горлача. - К.-Харків, 1997. - С.86.

⁶ Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І.Лубського, В.І.Теремка. - К.: Академія, 2000. - С.ЗО; Угринович Д.М. Введение в религиоведение. - С.40.

212

213

релігійним (зокрема, віра в існування Бога), так і нерелігійним (віра в "ідеальне" суспільство, у фізичне безсмертя людства тощо).

Залежно від об'єкта й суб'єкта віри розрізняють декілька її різновидів, а саме:

• наївну буденну віру (тобто впевненість в існуванні навколишнього світу, інших людей, свого тіла і духу). Вона є наївною остільки, оскільки її носій не усвідомлює протилежності між собою та дійсністю;

• первісну віру (вона відображає повсякденну діяльність, а також початкові ступені філософії й науки);

• релігійну віру (тобто впевненість в існуванні надприродних і надісторичних сил - богів, духів тощо, які "керують" життям людини);

• фічософську віру (термін К. Ясперса) як переконаність в існуванні трансцендентного буття, яке є зовсім іншим, аніж буття реальне (земне), і в котре ми не входимо, але на якому засновані і до якого належимо. Таке буття К. Ясперс називає Богом. Бог не має того особистісного сенсу, який притаманний релігії. Віра в абстрактне трансцендентне буття має, на його погляд, долати ворожнечу між релігіями;

• соціальну віру - визнання, утвердження певних ідеалів майбутнього, впевненість у можливості їх реалізації у практичній діяльності'.

Кожен із зазначених різновидів віри характеризується, безперечно, неоднаковою поширеністю, неоднаковим впливом на долі людей, їхніх спільнот, різноманітних суспільств. Особливу та, мабуть, найвагомішу роль у життєдіяльності численних поколінь людства відіграла саме релігійна віра. Можемо погодитися, що "...ментальний феномен релігійної віри, як показує суспільний досвід, знаходиться структурно в

Соціальна філософія. Короткий енциклопедичний словник / За ред. В.П. Андрущенка, М.І. Горлача. - С.86.

дещо відмінній площині, ніж, скажімо, феномен віри раціональної, наукової*" '; однак це, як бачимо, не виключає й інших "варіантів" віри (вірувань).

Окрім цього, іноді розрізнення віри релігійної та нерелігійної буває аж ніяк не очевидним. Між тим, таке розмежування у деяких випадках може набувати безпосередньо практичного характеру, зважаючи, зокрема, на наявність у багатьох державах, включаючи й Україну, "спеціалізованого" законодавства щодо релігійних організацій та здійснення кожною людиною її права на свободу віросповідання. Наприклад, у Данії в 1996 р. Товариству свідомості Крішни було відмовлено у виданні спеціальної ліцензії на право підтвердження шлюбу (таке право мають релігійні організації). Відмова обґрунтовувалася тим, що дане товариство не є релігійною громадою у звичайному розумінні цього слова². Зауважимо, що в Україні Товариство свідомості Крішни визнане релігійною організацією.

Наведене "розмаїття" вір (а можливі, мабуть, й інші їх класифікації") якраз і зумовлюється різноманітністю, онтологічною різноякісністю об'єктів віри.

2. Знання - це перевірений практикою результат пізнання дійсності, правильне її відображення у мисленні людини; володіння досвідом і розумінням, які є правильними в суб'єктивному і в об'єктивному сенсі і на основі котрих можна побудувати судження і висновки, котрі здаються достатньо надійними для того, щоб розглядати їх саме як знання³. Досить важливим у контексті розглядуваних нами складників

¹ Речицький В.В. Свобода, віра та держава // Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлегень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 15.-К.-Х, 1996.-С.48.

² Проблема новітніх релігійних рухів в Європарламенті // Людина і світ. — 1998.-№8.-С.32.

³ Философский энциклопедический словарь / Ред.-сост.: Е.Ф. Губский, Г.В. Корабльова, В.А. Лутченко. - М, 2000. - С. 161.

214

215

світогляду є питання про співвідношення віри та знання. Торкнемося лише в загальному співвідношення вказаних явищ.

У радянській літературі обґрунтовувалося положення про те, що релігійна віра за своєю природою принципово несумісна зі знанням. І навпаки, нерелігійна віра може опиратися на знання, базуватися на них і їм не суперечити¹. В іншому джерелі зазначається, що "віра нездатна вжитися, узгодитися не з будь-яким знанням взагалі, а лише із розвинутим, раціоналізованим, тобто переважно з науковим знанням. Із синкретичним, нерозвинутим знанням віра не тільки вживається, але навіть використовує його для підкріплення своїх позицій"². З наведеними положеннями ми не можемо цілковито погодитися. "...Віра не боїться розуму, а шукає його допомоги і довіряє йому... віра спирається на розум і вдосконалює його", -зазначено в одній з енциклік Папи Римського Івана Павла II³. Св. Августин писав, що "віра є не що інше, як згода розуму... Кожен, хто вірує, роздумує - віруючи, роздумує і, роздумуючи, вірує... Якщо віра не є предметом роздумів, то її зовсім немає"⁴.

А. Введенський виділяє три основні види віри в залежності від її ставлення до знання: наївну, сліпу і допущену критичним розумом⁵. Віра наївна допускається розумом, але без розгляду її згоди з логікою і фактами; віра сліпа зустрічає протест із боку розуму як така, що суперечить або логіці, або фактам. Віра, котра розглядається і допускається розумом, підлягає його критичному розглядові, але розум не протестує проти неї, хоча визнає її недоказаною (щоправда, водночас - і неспростованою), тобто такою, що не суперечить ані логіці, ані фактам.

' Угринович Д.М. Введение в религиоведение. - С.42.

² Петрушенко В.Л., Щербакова Г.Н. Вера в духовном мире личности. - Львов, 1989.-С.67-68.

³ Енцикліка "Рісіез еї Кайо" - С.63.

⁴ Там само. -СЛІЗ.

Введенский А. Философскіе очерки. Выпускъ І. О философіи вь Россіи, о мистицизмъ и критицизмъ В.С. Соловьева, о свободе воли, о смыслъ жизни, объ отношеніяхь въры къ знанію. - СПб., 1901. - 250с.

Отже, можемо зробити висновок, що між вірою та знанням можуть існувати різні співвідношення. В залежності від цих співвідношень можна виділити наступні види віри: наївну, сліпу і допущену критичним розумом.

Е. Фромм, аналізуючи у суто соціально-психологічному аспекті поняття віри як риси характеру людини, виділяє такі її різновиди: раціональну та ірраціональну (залежно від характеру досвіду, на якому вона базується)¹. При цьому ірраціональна віра - це віра в особу, ідею чи символ, котра ґрунтується не на власному інтелектуальному чи чутгєвому досвіді, а на змоційному підкоренні якомусь авторитету; раціональна ж віра - тверде переконання, яке спирається на продуктивну інтелектуальну й емоційну активність. В структурі останньої важливою складовою є мислення.

С. Франк зазначав, що "вірити у що-небудь недостовірне, твердити про істинність того, що підлягає сумнівам, означає або виявляти легковажність або ж якимось чином насилувати, форсувати свідомість, умовляти себе самого в тому, що, власне, по-справжньому залишається для нас сумнівним... В упертому відстоюванні неперевірених переконань, у схильності чи готовності визнавати істинним недостовірне я не можу вбачати ні необхідності, ні заслуги"². Таке розуміння віри Франк використовував для пояснення і виправдання перш за все релігійної віри. Він писав, що "віра є в кінцевому підсумку зустріч людської душі з Богом, явлення Бога людській душі... сприймаємо ми реальність Бога сильно чи слабо, ясно чи невиразно, зблизька чи здалеку, ця реальність у кінцевому результаті не може бути засвідчена нічим іншим, окрім самої себе. Якою б складною не була мережа проводів, що з'єднує людську душу з Богом, струм, котрий іде цими проводами й запалює світло в нашій душі, - це світло, яке ми називаємо

¹ Фромм Э. Психоанализ и этика. - М., 1998. - С.306.

² Франк С. Л. Духовные основы общества. - М., 1992. - С.220.

216

217

вірою, - може виходити тільки з першоджерела світової енергії

- від самого Бога"¹.

3. Переконання. Вони займають центральне місце серед складників світогляду, є його ядром. Переконання - усталений погляд на що-небудь, базований на певних положеннях, думках, пов'язаних у свідомості людини із глибоким та щирим визнанням і переживанням їх істинності й безспірної переконливості². Переконання тлумачиться і як тверда впевненість, певність у чому-небудь; віра у щось³. А. Ковальов пише, що "під переконанням необхідно розуміти глибоку і обгрунтовану віру людини в ідеали, яких вона дотримується у своєму житті"⁴. Л. Смирнов зазначає, що в переконанні завжди більш-менш легко можна виділити два елементи: знання і віру в певні цілі та ідеали. Віра, чи впевненість, є суб'єктивною стороною переконання, певним станом свідомості і психіки людини. Знання ж - його об'єктивною стороною⁵. Отже, віра виступає складовим елементом переконань людини.

4. Принципи. Правила поведінки. Принцип (від лат. ргіпсіріиз - "основа", "початок") — \) у суб'єктивному розумінні

• основне положення, передумова; 2) в об'єктивному розумінні

• вихідний (початковий) пункт, першооснова, найперше. Норма (лат. поппа - "правило", "взірець") - припис, взірець поведінки чи дії, міра висновку про що-небудь і міра оцінки⁶. Принципи, правила поведінки також посідають вельми важливе місце з-поміж усіх складників світогляду людини. Так, віра,

¹ Там само.

Педагогическая энциклопедия / Под ред.: И.А. Каирова, Ф.Н. Петрова и др. - М., 1968. - Т.4: Сн - Я. - С.338.

' Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. / Укл. В. Яременко, О. Сліпушко. - К, 1998. - Т.З: Обе-Роб. - С.267.

Смирнов Л.А. Убеждение как философская категория. - Калинин, 1973. -СЛО.

⁵ Там само.-С. 15.

⁶ Философский энциклопедический словарь / Ред. - сост.: Е.Ф. Губский, Г.В. Корабльова, В.А. Лутченко. - С.363, 306.

переконання базуються й проявляються у діяннях, регульованих певними правилами поведінки (нормами).

5. Ідеали. Цінності (ціннісні орієнтації). Ідеал (франц. ісіеаі) - взірець, праобраз, поняття досконалості, вища мета прагнень¹. Ціннісні орієнтації - це система матеріальних і духовних благ, які людина та суспільство визнають як владну силу над собою, котра визначає думки, вчинки і взаємовідносини людей. Ідеали, ціннісні орієнтації людини окреслюють, визначають її справжню духовну серцевину.

Істинна сутність людини визначається не окремими її рисами й інколи випадковими вчинками, а переважаючими ціннісними інтересами. Життя суспільства чималою мірою залежить від того, які переконання й ідеали сповідує освічена частина суспільства, що вона вважає найвищою цінністю на шкалі ціннісної ієрархії.

Отже, з огляду на наведене, можна констатувати, що віра виступає невід'ємним складником світогляду людини, однак не єдиним.

Свобода віровизнання та свобода віросповідання. Віру людини можна розглядати у двох аспектах. По-перше, як духовну, психічну діяльність людини, спрямовану на вибір об'єкта віри і визначення свого внутрішнього ставлення до нього. Можливість здійснення такої діяльності відображає поняття свободи віровизнання. По-друге, віру можна трактувати і як зовнішню (фізичну) діяльність, що виступає проявом віровизнання. Можливість здійснення такої діяльності людиною відображає інше поняття - свобода віросповідання.

Свобода віровизнання та свобода віросповідання людини як загальносоціальні (природні) явища належать до основних прав людини - особистіших. Як відомо, основні права людини -це певні її можливості, необхідні для існування й розвитку у конкретно-історичних умовах, які об'єктивно зумовлюються

¹ Там само.-С169.

218

219

досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей¹. Слід зауважити, що терміни "права" і "свободи" людини практично вживаються як синоніми. Якщо зміст поняття "права людини" розкривається через філософську категорію "можливість", то така його інтерпретація охоплює й свободи людини.

Свобода віровизнання виступає важливим

загальносоціальним (природним) правом людини, котре неминуче передує свободі віросповідання, однак не може бути предметом юридичного забезпечення. П. Рабінович зазначає, що "свобода віровизнання - це не є свобода вибору тільки релігійної віри або ж вибору між вірою й безвір'ям. Така свобода є ніщо інше, як можливість вільного вибору об'єкта віри"². Уточнивши наведене визначення поняття, можемо зазначити, що свобода віровизнання як природне право людини - це можливість людини вільно обирати об'єкт своєї віри і визначати власне внутрішнє ставлення до нього³. Іншими словами, це можливість внутрішнього самовизначення людини з питань віри. Право як спеціально - соціальне (юридичне) явище не може регулювати вибір віри так само, як і вибір переконань, думок, котрі в сукупності формують світогляд людини. Юридичному регулюванню підлягає лише свобода віросповідання.

¹ Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави: Навч. посібник. - 3-є вид. - К., 1995. - С.8; Рабінович П. Основні права людини: поняття, класифікації, тенденції //Український часопис прав людини. - 1994. - №4. - С16.

² Рабінович П.М. Свобода віровизнання та проблеми її державного забезпечення в Україні // Права людини в Україні. Інформаційно- аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 15.- К.-Х., 1996. - С.43; Рабінович П.М. Свобода віровизнання: філософсько-правові та державно-юридичні аспекти // Вісник Академії правових наук України. - 2001. - №2 (25). - С108.

³ Ярмол Л. Свобода віровизнання людини: поняття, елементи, законодавче закріплення // Вісник Академії правових наук України. - 2001. - № 2 (25). - С.115-122.

220

Віросповідання (у природно-правовому аспекті) - це зовнішній прояв, зокрема, сповідування віри - як релігійної, так і нерелігійної. Тому не можна погодитися з тим, що віросповідання - це лише належність людини до певної релігії, церкви, того чи іншого релігійного напрямку'. Сам факт приналежності людини до якоїсь релігії, церкви ще не розкриває повністю сутність категорії віросповідання. Крім того, як уже зазначалося, віра людини може бути як релігійною, так і нерелігійною. На нашу думку, свобода віросповідання як природне право людини - це можливість людини вчиняти певні дії або утримуватися від їх вчинення, завдяки чому об'єктивується її віровизнання.

Свобода віровизнання у міжнародних і національних юридичних актах. Міжнародні та національні юридичні акти неоднозначно підходять до визначення переліку релігійних прав індивіда. Так, Загальною декларацією прав людини 1948р. передбачено право на свободу думки, совісті та релігії (ст. 18)². Таку ж юридичну конструкцію закріпили: Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950р. (ч.І ст.9)³, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966р. (ч.І ст.18)⁴, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965р. (п.сІ(УІІ) ст.5)⁵, Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігій або переконань 1981р. (ч.І ст.1)⁶,

¹ Релігієзнавчий словник / За ред. проф. А.Колодного, І.Б. Лобовика. - К., 1996.-С.63.

Ііпіуегзаі Оесіагаїіоп оГ Нитап К.і§пІ$ //

Ьпр://\улу%у.ип.оге/Оуегуіе\у/гійН!з.Нпп1.

³ Сопуєпііоп юг те Ргоїесііоп оі" Нитап К.і§пІз апсі Рипсіатепіаі Ргеесіотз аз атепсЫ Ьу Ргоіосої N0. 11 // піґр ://сопуепгіоп5. соє. іп{/тгеаґу/еп/ТгеаІіе5/Нїт1/005. ппп.

⁴ Ітегпаііопаї Соуепапї оп Сіуіі апа* Роїіп'саі К.і§пІ5 // Ьпр://\улулу.ипЬсЬг.сп/пПп1/тепиЗ/Ь/ассрг.пті.

⁵ Іпіегпаїіопаї Сопуєпііоп оп іпе Еіітіпаїіоп оГ А11 Рогтз оГ Касіаі Візсгітіпаїіоп // ЬпрУ/Уі^^^.ипЬспг.сп/пгтІ/тепиЗ/Ь/еісеги.Ьгт.

⁶ Сесіагаїіоп оп те Еіітіпаїіоп ої АН Рогтз оі Іпіоіегапсе апа* оГ

221

Конвенція про права дитини 1989р. (ч.І ст.14)¹, Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995р. (ст.7)², Хартія Європейського Союзу про основні права 2000р. (ч.І ст. 10)³. Подекуди конструкція „триєдиноГ свободи відображена у такому самому вигляді і на національному рівні (ч.І ст.60 Конституції Республіки Угорщина 1949р.⁴, ч.І ст.40 Конституції Естонської Республіки 1992р.⁵)⁶.

Візсгітіпаїіоп Вазесі оп Ке1і§іоп ог Веііеі* //

Ьйр://\уулу 1 .итп.ееи/ЬиташТа/іпзНееШа^істЬ.ттп.

Сопуєпііоп оп Іііе Кі^піз оГ іЬе Спіїсі // Ьпр://\у\у\у.иппсЬг,спЛіТт1/тепиЗ/Ь/к2сгс.Ьпті.

Ргате\уогк Сопуєпііоп гог їле Ргоіесііоп оГ Каїіопаї Міпогіїіез // пПр ://сопуетіопз. соє. іпі/Тгеаіу/ЕН/Тгеаііе5/Нйп1/157. ппті

³ СЬагіег оГ гипсіатепіаі гі§пі5 оГ іпе Еигореап Шіоп // пир://еигора.еи.іпі/еиг-1ех/ргі/еп/оі/еаІ/2000/с 364/с 36420001218еп00010022.р(ІГ.

СопзйШйоп оі" те ЯериЬІіс ої Нип£агу //

Ьор^/гюІіое^.ЬиЛг/ееп/^еос,са?(1осі(і^49^ХЮ20.їу&еЬпит=^:62. ⁵ Сопзгіїиііоп о Г Езюпіа // ЬПр://\у^\у,оеп-е.ипіЬе.сп/1а\у/іс1/еп00000_.Ь^т1.

Проте у більшості національних актів містяться інакші за формою юридичні конструкції: ст.10 Декларації прав людини та громадянина 1789 р. встановлює заборону утисків навіть за релігійні погляди, якщо їх прояв не порушує громадського порядку; Поправка І до Конституції США 1791 р. (Ьпр://\уулу.Ьои5е.§!ОУ/Соп5ПШїіоп/Атепа^,.1іїт1) забороняє Конгресу видання законів, які встановлюють будь-яку релігію чи забороняють її вільне віросповідання; ст.19 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. передбачає свободу культів, їх публічне відправлення, а також свободу виражати свої погляди у будь-який спосіб; ч.І ст.14 Основного закону Австрії 1867 р. „Про загальні права громадян королівств і земель, представлених в імперській раді" гарантує повну свободу совісті й віросповідання; ст.19 Конституції Великого Герцогства Люксембург 1868 р. встановлює свободу культів, їх публічного відправлення, так само як і свободу вираження релігійних поглядів; §8 розділу 2 Форми правління Фінляндії 1919р. надає громадянам право здійснювати релігійні обряди та виходити з релігійної общини, до якої вони належать, і вільно вступати в іншу; ст.44 Конституції Ірландської Республіки 1937 р. визнає, що повага до публічного поклоніння є виконанням обов'язку перед Всемогутнім Богом (ч.І), свобода совісті і свобода професійного та повсякденного відправлення релігії гарантуються (ч.2.1°); Конституція Японії 1946 р. розмежовує свободу думки та совісті (ст.19) і свободу релігії (ч.І СТ.20); ст.19 Конституції Італійської Республіки 1947 р. закріплює право вільно сповідувати свої релігійні вірування, пропагувати їх і відправляти відповідний культ; ч.І ст.4 Основного Закону Федеративної Республіки Німеччина 1949 р. забезпечує непорушнісгь свободи віросповідання, совісті та свободи проголошення релігійних і

Стосовно України необхідно зауважити, що до 12 липня 1999 року, коли Міністерством закордонних справ, Міністерством юстиції й Українською комісією з питань правничої термінології було затверджено офіційний переклад Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (далі - Конвенція 1950 р.) на українську мову, у неофіційних перекладах цього договору термін „геіі§іоп", вжитий у статті 9,

світоглядних поглядів; п.6 §1 глави 2 Форми правління Швеції 1974 р. передбачає свободу релігії; ч.І ст.13 Конституції Греції 1975 р. проголошує непорушність свободи совісті, а ч.2 - визнає будь-яку відому релігію вільною та забезпечує безперешкодне відправлення культових обрядів; ч.І ст.41 Конституції Португальської Республіки 1976р. встановлює недоторканність свободи совісті, релігії і культу; ч.І ст.16 Конституції Іспанії 1978 р. гарантує свободу ідеології, віросповідання та відправлення культу; п.а ст.2 Конституційного акга Канади 1982 р. передбачає свободу совісті й віросповідання; ч.І ст.6 Конституції королівства Нідерланди 1983 р. надає кожному право вільно сповідувати свою релігію чи релігійні переконання; ст.21 Конституції Намібії 1990 р. наділяє кожного правом на свободу думки, совісті та переконань (п.Ь) і свободою віросповідання й пропаганди релігії (п.с); ст.41 Конституції Республіки Хорватія гарантує свободу совісгі, релігії та інших переконань, а також вільне публічне сповідування релігії; ч.І ст.37 Конституції Республіки Болгарія 1991 р. проголошує свободу совісгі, думки і вибору віросповідання та релігійних або атеїстичних поглядів; сг. 14 Декларації прав і свобод людини та громадянина Росії 1991 р. гарантує свободу совісті, віросповідання, релігійної чи атеїстичної діяльності; ч.І ст.41 Конституції Республіки Словенія 1991 р. передбачає вільне сповідування релігійних й інших переконань; ч.І ст.24 Конституції Словацької Республіки закріплює свободу думки, совісті, релігії та віросповідання; ч.І ст.26 Конституції Литовської Республіки 1992 р. забороняє обмеження свободи думки, віросповідання та совісті; ч.І ст.15 Хартії основних прав і свобод Чеської Республіки 1992 р. встановлює свободу думки, совісті та віросповідання; ст.31 Конституції Республіки Узбекистан 1992 р. гарантує свободу совісті й передбачає право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої і не допускає примусове нав'язування релігійних поглядів; ст.28 Конституції Російської Федерації 1993р. проголошує свободу совісгі та віросповідання; ст.31 Конституції Республіки Білорусь 1994 р. закріплює право самостійно визначати своє ставлення до релігії, сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати ніякої, висловлювати та поширювати переконання, пов'язані зі ставленням до релігії, брати участь у відправленні релігійних культів, ритуалів, обрядів; ч.І ст.31 Конституції Республіки Молдова гарантує свободу совісті; ч.І. ст.35 Конституції України 1996р. забезпечує право на свободу світогляду і віросповідання.

222

223

перекладався як „релігія". В офіційному ж перекладі Конвенції міститься термін „віросповідання"'. У такий спосіб українську термінологію ст.9 міжнародного договору було уніфіковано з термінологією ст.35 Конституції України (в якій закріплено право на свободу світогляду та віросповідання). Тому відповідно до законодавства України терміно-поняття „свобода релігії" та „свобода віросповідання" тотожні за змістом², хоча, на нашу думку, при буквальному тлумаченні термін „свобода віросповідання" за логічним обсягом позначуваного ним поняття ширший, ніж термін „свобода релігії"", оскільки передбачає прийняття людиною та її рішучість дотримувати всупереч існуючим сумнівам тих ціннісних орієнтирів, які можуть не вписуватися у рамки однієї зі світових релігій; віросповідання - це „можливість самостійного вільного вибору об'єкта вірувань та їх відповідного змісту"³, а також дотримання ритуалів і приписів („Ска'аге Зкаїот Уе Тзесіек V. Ргапсе" (2000), §73)⁴.

Світова правотворча практика свідчить також і про те, що релігія та віросповідання можуть протиставлятися, інакше кажучи, ці терміно-поняття можуть мати різні логічні обсяги. Так, за змістом ч.2 ст.26 Конституції Литовської Республіки⁵ „кожна людина має право на свободу вибору будь-якої релігії чи віри".

Конвенція про захист прав людини та основних свобод (офіційний переклад) // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 1999. - №2. - С.20.

² Приклади такого підходу зустрічаються у ч.І ст.37 Конституції Республіки Болгарія, у ч. І ст.24 Конституції Словацької Республіки тощо.

Рабінович П.М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень). - X., 1997. - С.35. ⁴ Сазе оГ Спа'аге Зпаїот Уе Т&есіек V. Ргапсе (Аррі. по. 27417/95), ЕСНК Іисіетепї, 27/06/2000 //

Ьпр://стІ5кр.еспг.сое.шІ^/ікр197/уіе\у.а5р?асїіоп=Ьпті1&кеу=^:32452&роііа1=ЬЬк т&5оигсе=ех!ета1&гаЬ1е=285953ВЗЗРЗАР94893РС49ЕР6600СЕВР49.

Сопзпгиііоп ог^- іпе КериЬІіс оГ Ьітиапіа // пйр:/Ауууу/3.1Г5.иУс-Ьіп/епа/ргер52?Сопекіоп 1=23 9805.

Якщо звернутися до ст.35 Конституції України, ми побачимо, що вона перебуває у нерозривному зв'язку з положеннями ч.І ст.34, в якій закріплено права на свободу думки, слова, вільне вираження поглядів і переконань, та ст.15 цього акта у частині визнання ідеологічної багатоманітності й заборони визнання державою обов'язковості будь-якої ідеології (у тому числі релігійної, на що вказує спеціальна норма ч.З ст.35 Конституції")¹. Стаття 35 розглядає право на свободу світогляду та віросповідання як єдине право, що, можливо, не зовсім узгоджується з його роз'ясненням, викладеним у другому реченні ч.І даної статті. В останньому зазначене право інтерпретується лише з погляду віросповідання (вираження світогляду захищається ст.34 Конституції). Зважаючи на це, на наш погляд, використаний у формулюванні права, закріпленого у ч.І ст.35, термін „світогляд", зазвичай, позначає поняття, що у частині свободи сповідування чи не сповідування релігії охоплює віросповідання, проте ним не обмежується, оскільки, як було зазначено вище, світогляд - це більш „об'ємне" поняття. Свобода світогляду людини - це можливість людини вільно самовизначатися у світі, знаходити життєве призначення у ньому, виражати власне ставлення до різних явищ дійсності. Ще раз уточнимо, що юридичне право може регулювати лише зовнішні прояви свободи світогляду людини,

Загалом же визнання релігії державною не вважається порушенням права на свободу думки, совісті та віросповідання, що підтвердила Європейська Комісія у справі „йагЬу V. 8м>есівп", констатувавши, що „системи з державною релігією самі по собі не можуть вважатися такими, що порушують ст.9 Конвенції. Насправді, подібний устрій існує у багатьох державах-учасницях й існував там задовго до розробляння та підписання Конвенції"" (§45). Так, у ряді європейських держав існують різні варіанти державних релігій: у Болгарії - Болгарська Православна Церква, у Греції -Грецька Православна Церква, у Данії та Норвегії - лютеранство, на Мальті -Римо-Католицька Церква, в Сполученому Королівстві - Англіканська та Шотландська Церкви, у Фінляндії - Фінська Євангелічно-Лютеранська та Фінляндська Православна Церкви, у Швеції - Шведська Лютеранська Церква

224

225

'

тобто її зовнішнє самовизначення у світі, об'єктивоване ставлення до оточуючих явищ. Зовнішні прояви світогляду людини можуть стосуватися різних сфер суспільного життя (політичної, моральної, релігійної, економічної та інших) й торкатися, відповідно, будь-якого права людини.

Для розкриття змісту свободи совісті ключовим є власне поняття "совість". За визначенням В. Даля, "совість - це моральне почуття людини, внутрішнє усвідомлення добра і зла, тайник душі, в якому відкликається схвалення чи засудження кожного вчинку"¹. Як уже зазначалося, юридичне право не може регулювати питання совісті людини. Зовнішнє ж вираження останньої може охоплювати усі сфери людської життєдіяльності, а так само торкатися будь-яких прав людини. Аналіз наукової літератури, інших джерел дозволяє стверджувати, що зміст свободи совісті не охоплює власне поняття совість. Так, свободу совісті розглядають у вузькому та широкому розумінні. У вузькому розумінні ця свобода пов'язується зі ставленням людини до релігійного й атеїстичного світоглядів. Наприклад, В. Савельев зазначає, що свобода совісті - це забезпечення у суспільстві таких демократичних прав і свобод, які реально гарантують особі вільний вибір між релігійним і атеїстичним світоглядом та можливість проявити свої переконання у суспільстві². Подібні погляди висловлювали й інші автори. Так, А. Ловінюков зазначає, що свобода віросповідання і свобода атеїзму склали свободу совісті у її сучасному звучанні³. Ю.А. Розенбаум у запропонованому проекті Закону СРСР "Про свободу совісті" також пов'язує це право людини з вибором релігійних чи

' Толковый словарь живого великорусского языка / Сост. В.И. Даль: В 4 т. -М, 1980.-Т. IV.-С. 256.

² Савельев В.Н. Свобода совести: история и теория. - М., 1991. - С.97.

³ Ловинюков А.С. Закон СССР "О свободе совесги и религиозных организациях" (1990г.) //Советское государство и право. - 1991. - №4. - СП.

атеїстичних переконань¹. Ф. Рудинський і М. Шапіро, аналізуючи зміст свободи думки, совісті і релігії (саме таке формулювання використовується у міжнародно-правових актах ООН), зазначають, що "свобода совісті - це можливість безперешкодного вибору світогляду у сфері духовного життя, вираження релігійних і атеїстичних поглядів і, нарешті, свобода релігії, що передбачає вчинення релігійних обрядів, богослужінь, свободу церкви"².

У широкому ж розумінні свобода совісті охоплює всю сферу духовного, світоглядного буття людини і не зводиться до вибору лише релігійних чи атеїстичних переконань. Так, М. Бабій зазначає, що свободу совісті недоцільно співвідносити лише зі сферою релігійного чи секулярного світосприйняття. Йтиметься про всю сукупність переконань, життєво важливих смислових орієнтирів і цінностей людини, її поглядів на світ та на своє місце в ньому, на сенс життя. Автор вважає, що "свобода совісті - це особлива якісна визначеність людського буття, яка відображає внутрішню інтенцію та здатність суверенного суб'єкта до вільного, не спровокованого зовнішніми гетерономними чинниками самовизначення в духовній сфері, а також можливість його творчої й відповідальної самореалізації на основі ціннісно-орієнтованого вибору"³. Отже, свобода совісті як один із атрибутів особистості характеризуючи її внутрішню здатність до осмислення, оцінювання різних світоглядних, у тому числі й

¹ Розенбаум Ю.А. К разработке проекта Закона СССР "О свободе совести" // Советское государство и право. - 1989. - № 2. - С.93.

² Рудинский Ф.М., Шапиро М.А. Свобода совести и религий: международно- правовые акты и национальное законодательство // Государство и право. - 1992.-№5.-С. 14.

Бабій М.Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. - К., 1994. - С.35; Бабій М.Ю. Свобода совісті: сутність і структура // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного, О. Сатана. - К., 2000. - С.6.

226

227

релігійних, парадигм; здатність вільно, без зовнішнього примусу робити вибір, визначатися щодо них, переводити їхні ціннісно-смислові параметри у площину власних життєвих настанов, а також реальні можливості безперешкодної самореалізації, самоствердження на їх основі. Свобода совісті як релігієзнавчо-правова категорія саме в предметному полі свого вияву -ставленні людини до релігії - повною мірою розкриває свою сутність через поняття "свобода релігії"¹. М. Бабій, у свою чергу, зазначає, що "свобода совісті" і "свобода релігії" -взаємопов'язані, але не тотожні категорії. Перше поняття охоплює широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій остання самовизначається і самореалізується. Друге ж поняття - "свобода релігії" - відображає свободу вибору й самоствердження індивіда лише у системі релігійних координат. Структурно поняття "свобода релігії" включає два основних елементи: "свободу віросповідань" і "свободу церкви". За своєю суттю свобода віросповідання постає як свобода вибору релігійного світогляду і виявляється як внутрішня здатність особистості до релігійного самовизначення, як право на вибір тієї чи іншої релігійної парадигми, а також право самореалізації у "силовому полі" дії цієї парадигми. "Свобода церкви" - поняття, котре відображає ступінь автономності, незалежності внутрішнього устрою, структури управління релігійного об'єднання, його правовий статус, можливості реалізації завдань, заради яких воно створювалося. Вищевказаний погляд на співвідношення свободи совісті і свободи релігії, а також складники останньої знаходимо і в іншому джерелі².

Широке розуміння свободи совісті зустрічаємо й у інших джерелах. Так, Ю. Зуєв зазначає, що "свобода совісті - широкий

¹ Бабій МЛО. Свобода совісті: сутність і структура// Там само. - С.6.

² Академічне релігієзнавство: Підручник / За ред. проф. А. Колодного. - К,, 2000.-С.669-671.

спектр особистих переконань людини в філософській, політичній, морально-етичній, естетичній та інших сферах життя"'.

Дещо нетрадиційний підхід до розуміння свободи совісті запропонували російські вчені Ю. Дмитрієв та Г. Черемних. Суть його полягала в тому, щоб об'єднати суб'єктивні права на свободу думки, слова, вираження думок і переконань, право на свободу пошуку і поширення інформації та свободу совісті в комплексне поняття "інтелектуальна свобода людини"².

У міжнародних актах з прав людини зміст розглядуваної свободи також не обмежується правом вибору тільки-но релігійних або ж, навпаки, атеїстичних переконань. Н. Лернер зазначає, що термін "переконання" у ст.18 Загальної декларації прав людини має особливе значення. Його вживання у зазначеній ст.18 та у відповідних статтях інших документів (мається на увазі, міжнародних) слід тлумачити лише у зв'язку із терміном "релігія". Даний термін не стосується переконань іншого характеру - політичних, культурних, наукових чи економічних, що також потребують правового захисту, але не належать до царини, яку ми зазвичай окреслюємо словом "релігія". Термін "переконання" було введено до Загальної декларації прав людини для захисту нерелігійних переконань -таких, як атеїзм чи агностицизм, а його значення остаточно було з'ясовано в ході дискусій стосовно різноманітних документів, дотичних до релігійних прав³.

У результаті тривалих обговорень різними міжнародними органами було визнано, що формулювання "релігія чи переконання" включає в себе теїстичні, нетеїстичні й атеїстичні

¹ К разработке проекта Закона СССР "О свободе совести" (Отклики читателей) // Советское государство и право. - 1989. - № 6. - С.64.

² Черемных Г.Г. Свобода совести в Российской Федерации - М, 1996. - С.24.

³ Лернер Н. Релігійні права людини на основі документів ООН // Релігійна свобода і права людини: правничі аспекти: У 2 т.- Львів, 2001. - Т. 2. - С.126-127.

228

229

переконання" '. Так, Комітет з прав людини ООН 1993 р. видав "Загальний коментар №22 (48) до статті 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права", де зазначалося, що ця стаття захищає теїстичні, нетеїстичні й атеїстичні переконання². Також підкреслювалося, що терміни "релігія" (ге1і§іоп) та "переконання" (Ьеііегз) слід розуміти широко, і тому необхідно відкидати усякі спроби дискримінації релігії чи переконань на будь-якій підставі, в тому числі й на тій, що така релігія є новою або її репрезентує релігійна меншина, котра є об'єктом ворожого ставлення з боку чисельнішої релігійної спільноти. Як бачимо, термін "ЬеІіеГ' перекладається як переконання. Слід зазначити, що спершу його перекладали як "віра"; пізніше ж у документах з питань релігійних прав з'явилися й інші значення цього слова - вірування, віросповідання, переконання³.

З приводу вищенаведеного можемо зазначити, що міжнародні акти з прав людини, проголошуючи свободу релігійних та інших переконань, вкладають у їхній зміст (у широкому розумінні) свободу віри, перш за все релігійної, але не тільки такої.

Європейські стандарти свободи віросповідання та Конституція України. Слід зазначити, що встановлена ст.35 Конституції України „структура" права на свободу світогляду та віросповідання, як і „структура" права на свободу совісті, передбаченого згаданим Законом України, формально не відповідає ст.9 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод. Конституція і Закон майже однаково визначають окремими п 'ятьма елементами відповідного права такі свободи: 1) сповідувати чи не сповідувати релігію; 2) відправляти релігійні культи та ритуальні обряди; 3) вести

¹ Ликвидация всех форм нетерпимости и дискриминации на основе религии или убеждения // Права человека: Серия исследований 2. - Нью-Йорк, 1989. -С.З.

² Лернер Н. Вказ. праця. -С. 130.

³ Там само. - С. 135.

релігійну діяльність (за Конституцією); 4) мати, приймати й змінювати релігію або переконання; 5) виражати і поширювати релігійні або атеїстичні переконання (за Законом). У той же час Конвенція 1950 р. свободу думки, совісті та релігії інтерпретує тільки через два елементи: 1) свободу змінювати свою релігію або переконання; 2) свободу сповідувати свою релігію чи переконання. А формами останньої Конвенція 1950 р. називає: 1) індивідуальне і спільне з іншими сповідування (критерій -кількісний склад суб'єктів); 2) сповідування у публічному чи приватному порядку (критерій - відкритість доступу); 3) сповідування у богослужінні, вченні, відправленні релігійних і ритуальних обрядів (критерій - зовнішній вираз конкретних дій). „Тим не менше, вона (Конвенція. — Д.Г.) не захищає будь-яку дію, мотивовану чи спричинену релігією чи переконаннями" (Назап еі СНаизИ V. ВиІ§агіа, §60)'.

Виходячи з викладеного, можна вважати помилкою розмежування сповідування релігії^-2 та відправлення релігійних культів. Стосовно таких культів також видається дивним їх розмежування з ритуальними обрядами. Складається ситуація, за якої ритуальний обряд завжди є не пов'язаний з релігією та культом, а відправлення релігійного культу виключає здійснення ритуальних обрядів; хоча саме шляхом здійснення останніх найчастіше і відправляється релігійний культ, який є

¹ Сазе оГ Назап еі Спаизп V. Ви1§агіа (Арріісаііоп по. 30985/96), ЕСНК ,Ы§теп1, 26/10/2000 // пі1р://стізкр.еспг.ше.іпі/1кр197/уіеуу.а5р?ас1іоп^Ьпті1&ксу=32635&рог1а1⁼=ЬЬк т&5оигсе=ехіетаШаЬІе=285953ВЗЗРЗАР94893РС49ЕР6600СЕВР49.

² Відмовляючи у захисті права, передбаченого п.1 ст.9 Конвенції, громадянину ФРН, який хотів, щоб його прах був розвіяний на рідній землі, Комісія у 1981 році констатувала, що таке бажання „не можна розглядати як сповідування переконання (виділення авт.) на практиці", оскільки сповідування розглядається як „відображення якого-небудь послідовного погляду на основоположні проблеми". (Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика. - М., 1998. - С.342).

230

231

вираженням у ритуальній формі релігійного переконання¹. Підхід розробників Конвенції 1950 р. є більш послідовним, оскільки формулювання „відправлення релігійних і ритуальних обрядів" передбачає випадки, коли конкретний ритуал не буде мати нічого спільного з існуючими у світі релігіями, проте, як і при сповідуванні цих релігій, буде формою відправлення певного культу².

Щодо ведення релігійної діяльності - третього конституційного елемента права на свободу світогляду та віросповідання, - то така діяльність включає у себе будь-які не заборонені законом дії, спрямовані на задоволення відповідних потреб віруючих і їх організацій. Таким чином, „релігійна діяльність" - це поняття, ширше за обсягом, ніж поняття „сповідування релігії", однак таке, що у кінцевому підсумку спрямоване на забезпечення сповідування (релігійною діяльністю, наприклад, є заснування й утримання релігійними управліннями та центрами монастирів, духовних навчальних закладів, місіонерство, прозелітизм³).

¹ Мова йде, зокрема, про процеси богослужіння, медитації, ритуальних танців і співів, читання молитов, проповідей, дотримання постів, здійснення священних таїнств.

² У справі „Аггоч/зтіїк V. іке ІІпііееі Кіп§сіот" (1978) Європейська комісія зауважила, що „термін „відправлення" (виділення авт.), як він вживається у пункті 1 статті 9, не охоплює кожну дію, в основі якої лежить та чи інша релігія або переконання чи яка вчиняється під їх впливом" (Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Указ труд. - Там само).

³ У справі „Коккіпакіз V. Сгеесе" (1993) Суд визначив відмінність між проповідувашіям і протиправним прозелітизмом: „Перше відповідає справжньому євангелізму... Друге є його зловживанням або спотворенням. Воно може... набувати форму пропонування матеріальних чи соціальних благ з метою залучення нових членів до церкви або чинення неналежного тиску на нещасних чи нужденних людей; воно може спричинити навіть жорстокість" (§48). Прозелітизм не підлягає захисту згідно зі ст.9 Конвенції 1950р. і у тому випадку, коли при цьому має місце зловживання державною (зокрема, військовою) владою для вербування нових прихильників: „Те, що у цивільній сфері могло вважатися безпечним обміном думками, котрі адресат вправі прийняти чи відхилити, у рамках життя військових може бути сприйнято як приставання або як чинення тиску" (Сазе о/ Ьагіззіз е( аі. V.

Стосовно визначення меж релігійних прав людини Європейський суд з прав людини у справі ,^Соккіпакіз V. Сгеесе" констатував наступне: „Основоположна природа права, закріпленого у п.1 статті 9 Конвенції, також відображена у формулюванні пункту, що встановлює обмеження цього права. На відміну від п.2 статей 8, 10, і 11, котрий охоплює всі права, зазначені у п. 1 цих статей, п.2 статті 9 стосується лише „свободи сповідувати свою релігію чи переконання". Таким чином, він визнає, що у демократичному суспільстві, в якому кілька релігій співіснують серед одного й того ж населення, може бути необхідно встановити обмеження цієї свободи з метою узгодження інтересів різних груп і для забезпечення поваги до вірувань усіх людей" (§33)'. Однак, „крім виняткових випадків, право на свободу віросповідання, як воно гарантується Конвенцією, виключає оцінку Державою леґітимності релігійних віросповідань або способів їх вираження" (Назап еі СНаизН V. Виї^агіа, §78)²

Доходимо висновку, що ст.9 Конвенції розрізняє дві сторони свободи думки, совісті та релігії: 1) свободу особи щодо власних думок, совісті, віросповідання („внутрішня") і 2) свободу вираження своєї релігії чи вірування („зовнішня"), котра підлягає обмеженням.

Зазначимо, що ч.2 ст.35 Конституції України передбачає такі підстави обмеження права на свободу світогляду і віросповідання: 1) інтереси охорони громадського порядку,

Сгеесе, ЕСНК .Ы§тепт, 24/02/1998, §51 //

пир://стізкр.еспг.сое.ш1/їкр 197/уіе\у.азр?асііоп=ппп1&кеу=31853&рогїа1=пок т&5оигсе=ехїета1&гаЬ1е=285953ВЗЗРЗАР94893РС49ЕР6600СЕВР49).

¹ Сазе оГ Коккіпакіз V. Огеесе (Арріісаііоп по. 14307/88), ЕСНК .Ы^тет, 25/05/1993 // Ьі_чо://стІ5кр.есш".сое.ш1/Ікр197/уіе\у.а5р?асІіоп^::::Ьіт1&кеу=31541&рог1а1=ЬЬк т&зоигсе=ех{егпаШаЬ1е=285953ВЗЗРЗАР94893РС49ЕР6600СЕВР49.

² Сазе оГ Назап еі СЬаизЬ V. Видала (Арріісаііоп по. 30985/96), ЕСНК .Ыётет, 26/10/2000 // Ьпр://стізкр.еспг.сое.іпі/Ікр197/уіе\у.а5р?асїіоп-Ьті1&кеу=32635&ропа1=ЬЬк т&зош-се=ех1егпа1&іаЬ1е-285953ВЗЗРЗАР94893РС49ЕР6600СЕВР49.

232

233

здоров'я і моральності населення (Конвенція 1950 р. передбачає також інтереси громадської безпеки); 2) захист прав і свобод інших людей. Особливістю даної норми є те, що у ній закріплена можливість повного обмеження права, гарантованого ч.І ст.35. Це, зрозуміло, не відповідає п.2 ст.9 Конвенції 1950 р., в якому говориться про обмеження тільки сповідування релігії та переконань, що дозволяє зробити висновок про неможливість обмеження свободи змінювати релігію і переконання й свободи вести релігійну діяльність у частині, що виходить за межі сповідування релігії.

Ще одна особливість ст.9 Конвенції 1950 р.: це єдина стаття даного міжнародного договору, котра не дозволяє державі посилатися на національну безпеку для обмеження закріпленого у вказаній статті права. Стаття ж 34 Конституції України дозволяє обмеження в інтересах національної безпеки свободи думки, котра є елементом права, передбаченого у ст.9 Конвенції. Це свідчить про часткову невідповідність обмежень, передбачених Конституцією України нормі Конвенції.

Таким чином, проаналізувавши деякі загальнотеоретичні проблеми, пов'язані з визначенням свободи віросповідання як природного права людини, необхідно визнати той факт, що держави не одностайні у розумінні релігійних прав, їх змісту та меж, але діяльність цих держав у правозахисній сфері часто залежить від впливу політики „сусідів" і міжнародних інституцій, у зв'язку з чим уніфікація (стандартизація) згаданих прав відбувається за регіональним принципом. В Європі значний внесок у цей процес робить Європейський суд з прав людини, який, однак, здебільшого розуміє гарантії релігійних прав досить вузько, і, безсумнівно, держави мають більше можливостей для визначення своєї політики щодо того чи іншого права і вирішення релігійних справ.