89. Поняття та види заповітів. Недійсність заповіту.

Кожний дієздатний громадянин може за життя визначити долю належного йому майна на випадок смерті.Таке розпорядження зроблене у встановленій законом формі називається заповітом. Отже виходячи з вищесказаного можна визначити, що:

Заповіт - це угода яка виражає волю однієї особи і здійснюється нею особисто щодо подальшої долі свого майна після своєї смерті або ж це особисте розпорядження громадянина на випадок смерті з зазначенням кола спадкоємців яке має бути виражене в письмовій нотаріальній формі. За своєю юридичною природою заповіт є односторонньою угодою. У цій угоді знаходить відображення волевиявлення лише однієї особи - заповідача. Внаслідок такого одностороннього волевиявлення після смерті заповідача у певних осіб, які були згадані у заповіті, як правило, виникає право на одержання спадщини. На дійсність заповіту не впливає той факт, що що спад-коємець за заповітом не лише не висловлював під час складання заповіту згоди на прийняття спадщини, а навіть й не знав про те, що на його користь складено заповіт.

Звичайно угоди можуть укладатися через представника, але це не стосується до такого типу угоди, як заповіт. Заповіт у всіх випадках має укладатися лише особисто заповідачем, при цьому заповідач має бути дієздатною особою обов’язково.

Закон каже, що кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.

Існують лише дві юридично дієві форми заповітів: нотаріально завірений заповіт і заповіт, що прирівняний до нотаріально завіреного.

Письмові, нотаріально завірені заповіти.

Стаття 1247 чинного Цивільного кодексу України зазначає, що заповіт має бути складений в письмовій формі з зазначенням місця та часу його складання, власноручно підписаний заповідачем та нотаріально завіреним. Недотримання цих вимог тягне за собою недійсність заповіту.

Заповіти, прирівняні до нотаріально завірених (ст. ст. 1251, 1252)

Стаття 1251. Посвідчення заповіту посадовою особою органу місцевого самоврядування

1. Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Стаття 1252. Посвідчення заповіту іншою посадовою, службовою особою

1. Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.

2. Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути посвідчений капітаном цього судна.

3. Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений начальником цієї експедиції.

4. Заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, також заповіт працівника, члена його сім'ї і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчений командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу.

Порядок складання заповітів.

Заповіт складається в двох примірниках. За бажанням заповідача заповіт може складатися в більшій кількості примірників. Один з них зберігається в нотаріальній конторі, інший ( інші ) видається заповідачу.

В заповіті має бути обов’язково вказаний час та місце його укладення (стаття 541 Цивільного Кодекса України).

Заповіт має бути підписаний самим спадкодавцем у присутності нотаріуса чи іншої особи, яка має право посвідчувати цей документ. Громадянин не може надати право комусь за дорученням підписати заповіт. Якщо у заповідача немає змоги з’явитися до нотаріальної контори то він має право запросити нотаріуса додому.

Якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у присутності заповідача заповіт має право підписувати інша особа. Вона підписує заповіт в присутності нотаріуса або іншої уповноваженої на завірення заповіту особи. При цьому необхідно зазначити причини, з яких заповідач не може підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено.

При складанні та посвідченні заповіту нотаріус перевіряє, чи є заповідач тією особою, від імені якої складено заповіт, перевіряє правомірність заповітниїх розпоряджень та дієздатність заповідача.

Нотаріус повинен відмовити у посвідченні заповіту, коли в ньому містяться незаконні розпорядження або коли заповідач є недієздатною особою. Нотаріус має право відмовити в посвідченні заповіту і у випадку, якщо заповідач тимчасово перебуває у такому стані, що не може розуміти значення своїх дій ( наприклад перебуває під впливом наркотичних речовин або у нетверезому стані).

Заповідач не повинен представляти нотаріусу документи чи будь-які інші докази належності йому майна, з приводу якого складається заповіт. Витребування таких документів зі сторони нотаріуса є незаконним. Належність заповідачу заповіданого майна перевіряєтся вже після відкриття спадщини.

Види заповітів.

Аналіз глави 85 ЦК, що регулює питання спадкування за заповітом свідчить про різні характерні риси тих чи інших елементів спадкових правовідносин, за якими можна узагальнити суто нормативно визначені і теоретично обґрунтовані види заповітів та запропонувати свою класифікацію видів заповітів за різними критеріями. А саме:

I. За способом розподілу майна:

1) простий- заповіт, який стосується всього майна та прав спад­кодавця та розподіляється між чітко визначеними спадкоємцями в рівних частках або все майно заповідається на користь однієї особи;

2) частковий - заповіт, яким охоплено не всю спадщину, а лише її частину (ст. 1236 ЦК), тобто свідоме розпорядження заповідача лише що­до частини майна, коли решта майна має спадкуватись за законом;

3) натуральний - заповіт, коли кожному спадкоємцю буде визначено, яке майно перейде у його власність після смерті заповідача, тобто зазна­чення у заповіті конкретного майна і його спадкоємців ;

4) пропорційний - заповіт, коли розмір частки кожного спадкоєм­ця визначено спадкодавцем пропорційно його особистому ставленню до кожного із спадкоємців, тобто коли частки спадкоємців визначаються рів­ними або нерівними ;

5) змішаний- заповіт, коли частину майна заповідач залишає конкретним особам, а іншу частину спадщини ділить між спадкоємцями на пропорційній основі. До змішаних можна віднести й натуральні запові­ти, коли частина майна залишиться незаповіданою ;

II.За характером розпоряджень заповідача:

1) із заповідальним відказом (статті 1237-1239 ЦК);

2) з покладенням на спадкоємців обов'язків (ст. 1240 ЦК);

3) з умовою (ст. 1242 ЦК);

4) з встановленням сервітуту (ст. 1246 ЦК);

5) з підпризначенням спадкоємців (ст. 1244 ЦК);

6) з позбавленням прав на спадкування (ст. 1249 ЦК):

- з вказівкою причин усунення від права на спадкування;

- без зазначення причин усунення від права на спадкування;

- шляхом незазначення в заповіті;

ІІІ. За суб'єктним складом:

1) особистий заповіт (ст. 1233 ЦК);

2) заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК);

IV. За особливостями процедури посвідчення заповіту:

1) секретний (ст. 1249 ЦК);

2) з участю свідків (ст. 1253 ЦК);

3) у якому бере участь або зазначається його потенційний виконавець.

За характером розпоряджень:

1) із заповідальним відказом (статті 1237-1239 ЦК);

2) з покладенням на спадкоємців обов'язків (ст. 1240 ЦК).

Стаття 1257. Недійсність заповіту

1. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

2. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

3. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.

4. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Однією з особливостей заповіту як правочину є те, що він водночас може бути віднесений і до нікчемних, і до оспорюваних правочинів.

Підставами нікчемності заповіту, тобто недійсності в силу закону, без необхідності прийняття рішення про недійсність судом, є складання заповіту особою, яка не мала на це права, або складання з порушенням форми та посвідчення заповіту. Оскільки право на складання заповіту має особа з повною цивільною дієздатністю (ч. 1 ст. 1234 ЦК), згідно ч. 1 ст. 1257 ЦК це і є основною підставою для нікчемності заповіту як такого, що складений особою, яка не мала на це права. Проте в переважній більшості випадків такі заповіти стають предметом судового розгляду, в процесі якого і визначається обсяг дієздатності фізичної особи-заповідача за допомогою посмертної судово-психіатричної експертизи. Тому попри віднесення таких заповітів до нікчемних, вони можуть визнаватися недійними в судовому порядку.

Порушення форми та порядку посвідчення заповітів являють собою неврахування будь-яких імперативних вимог закону, підзаконних актів щодо складання заповіту (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання, дати та місця народження заповідача тощо).

До оспорюваних заповітів за змістом частини другої коментованої статті належать ті з них, які визнаються недійними за судовим рішенням на підставі встановлення того факту, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. В даному випадку має місце порушення вимоги дійсності правочину, яка передбачена у ч. 3 ст. 203 ЦК.

При цьому недійні заповіти за ч. 2 ст. 1257 ЦК слід відрізняти від класичних оспорюваних правочинів, які передбачені ч. 3 ст. 215 ЦК. До оспорюваних належать правочини, які за наявності певних порушень можуть бути визнані судом недійсними, в той час як заповіт, який складено з "пороком волі", суд має визнати недійним.

Продовженням ст. 217 ЦК, яка встановлює, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини, є норма ч. 3 ст. 1257 ЦК про те, що недійсність окремого розпорядження у заповіті не має наслідком недійсності іншої його частини.

Водночас слід уточнити, що положення ч. 3 ст. 1257 ЦК застосовуються тільки в тому випадку, коли внаслідок недійсності окремого розпорядження заповіт не визнається повністю недійсним. Наприклад, якщо у заповіті був призначений єдиний спадкоємець, на користь якого була залишена уся спадщина, а також покладено виконання заповідального відказу, а після смерті заповідача такий заповіт був визнаний недійним як такий, в якому зовнішнє волевиявлення не відповідало внутрішній волі заповідача, цілком очевидно, що розпорядження щодо заповідального відказу втрачає чинність внаслідок відсутності спадкоємця, який має таке розпорядження виконувати.

Визнання заповіту недійсним в цілому означає недійсність усіх розпоряджень заповідача, в тому числі і розпорядження щодо позбавлення спадкоємця права на спадкування.

Поряд з інститутом недійсних заповітів, ЦК оперує також поняттям "чинний заповіт" (у частинах 3, 4 ст. 1235 ЦК, ч. 4 ст. 1236 ЦК). Можна припустити, що такі заповіти мають визнаватися не недійсними, а саме нечинними, тобто неукладеними повністю або у частині, оскільки вони відповідають дійсній волі укладача, вчиняються в межах його цивільної дієздатності, в них відсутні порушення вимог закону щодо форми, порядку посвідчення. Нечинність таких заповітів обумовлюється саме особливостями їх правової природи, адже чинність заповіту щодо складу об'єктів та суб'єктів спадкування згідно зазначених норм визначається на час відкриття спадщини, а не на час складання заповіту.