Діалектика абсолютної і відносної істини

Знання, яке відображує об'єктивну реальність, також повинно розвиватися, оскільки розвивається об'єктивний світ.

Звідси випливає, що істина не є статичний стан, а являє собою процес. Для того щоб пояснити "рух" істини, у філософії вироблені поняття "абсолютної" і "відносної" істини. Світ об'єктивної дійсності не може одразу і повною мірою бути пізнавальний, тому на кожному історичному етапі людство має справу з істиною відносною - приблизно адекватним, неповним знанням, яке може містити в собі і помилки. Істинність знання зумовлена рівнем розвитку матеріальної практики, духовної культури, удосконаленням засобів спостереження, експеримен-та і т. ін. Визнання відносності істини пов'язане з невичерпністю світу і нескінченністю процесу його пізнання. Наприклад, уже давньогрецькі лікарі мали певні знання про систему кровообігу (серце і кровоносні судини, циркуляцію крові, кровопускання, втрати крові та ін.). Ці знання являли собою об'єктивну істину, вони певною мірою відображували дійсний стан речей. Але в той же час ці знання містили фантастичні здогадки, помилкові уявлення про серце і його роль, про природу крові і т. п. Цілком зрозуміло, що об'єктивна істина, якою володіла медицина минулого, складалася з двох частин - деяких абсолютних знань, які не похитнув і не міг похитнути наступний розвиток науки (знання топографії кровоносної системи або висновок про зв'язок крові з життєдіяльністю організму та ін.) і великої кількості відносних істин, які з розвитком науки уточнювались, розвивались (уявлення про роль серця або легенів у кровообігу, про джерело руху крові і тому подібне).

Пізнання розвивається завдяки виявленню усе нових і нових відносин істин, які, уточнюючись, перетворюються у елементи абсолютного знання. Абсолютна істина - це повне, вичерпне знання про об'єкт. Різновидом абсолютної істини є вічна істина, а саме знання конкретних фактів, історичних подій і т. ін. Таке знання не може бути уточнене, доповнене, поглиблене і за умов подальшого розвитку науки. Наприклад, висловлювання: "Наполеон помер 5 травня 1821 року", "Птахи мають дзьоб" і таке інше являють собою вічні істини.

За своєю сутністю абсолютна істина - це теж об'єктивна істина, яка пізнана в її повній, закінченій формі. Звичайно, така істина стосовно пізнання світу в цілому осягається не відразу, а лише в процесі нескінченного історичного розвитку людства, тобто абсолютну істину в повному обсязі можна досягти лише в нескінченному поступовому русі в такому ряді послідовних людських поколінь, який для нас на практиці виявляється нескінченним. Людина не може відобразити одразу всю природу у її безпосередній цілісності, а може лише наближатися до цього, утворюючи абстракції, поняття, закони, наукову картину світу. Це пов'язано з тим, що об'єктивний світ знаходиться в неперервному процесі історичного руху і розвитку. Звичайно, думка людини не може охопити усі різноманітні сторони дійсності, що розвивається вічно. На кожному історичному етапі пізнання вона здатна відобразити світ лише частково, в тих межах, що обумовлені суспільною практикою в кожний даний момент.

Нескінченність пізнавального процесу визначається також і тим, що предмети і явища матеріального світу за своїми властивостями для пізнавання невичерпні. Наприклад, електрон так само невичерпний, як і атом, природа нескінченна. У такому розумінні абсолютна істина виступає як процес і як мета пізнання, яку намагаються досягти люди. Пізнання весь час заглиблюється від однієї відносної істини до другої, більш глибокої, повної. Однак кожна відносна істина містить у собі моменти повного, вичерпного знання, з яких і складається істина абсолютна.

У поглядах на істину як процес існують дві крайнощі, що знаходять своє виявлення у релятивізмі і догматизмі.

Догматизм розглядає істину тільки як абсолютну. Він вважає, що істинне знання цілком відповідає дійсності і заглиблюватись, уточнюватись не може. З точки зору догматиків, існує або абсолютна істина, що не змінюється з плином часу, або помилка. Термін "догматизм" було введено давньогрецькими скептиками Пірроном і Зеноном, які заперечували можливість істинного знання. Пізніше зміст цього терміна еволюціонував. Кант вважав догматичним будь-яке знання, що не базується на попередньому дослідженні його можливостей і передумов. Для Гегеля догматизм - це метафізичне розсудливе мислення. Гносеологічну основу догматизму становить однобічне ставлення до істини, визнання в ній абсолютного моменту за умов одночасного ігнорування її відносності.Психологічно догматизм пояснюється сліпою схильністю до способів і заходів, що вироблені і засвоєні раз і назавжди. Звичайно, догматизм використовується для збереження і зміцнення певних уявлень, які забезпечують стабільний стан суб'єкта, якщо в цьому є класова, групова або індивідуальна зацікавленість.

На противагу догматизму релятивізм (від лат. геїагIVіи -відносний) визнає тільки відносну істину і заперечує абсолютну. Релятивізм походить з однобічного підкреслювання постійності змінності дійсності і заперечення відносної стійкості речей і явищ. Гносеологічне підґрунтя релятивізму становлять невизнання спадкоємності в розвитку знання, перебільшення залежності процесу пізнання від його умов (наприклад, від біологічних потреб суб'єкта, його психічного стану тощо). Факт розвитку пізнання, коли долається попередній рівень знання, релятивісти розглядають як доказ його неістинності, суб'єктивності, що приводить до заперечення об'єктивності пізнання взагалі, доагностицизму. Уже Протагор основою пізнання визнавав лише чуттєвість, що не відображує об'єктивних і стійких явищ ("людина є міра всіх речей"). Скептицизм перебільшує значення таких моментів, як умовність знань, залежність їх від історичних умов, і тлумачить їх як свідчення невірогідності знання взагалі. Аргументи релятивізму філософи XVI-XVIII ст. Еразм Роттердамський, Монтень, Бейль використовували для критики догматів релігії і традиційних основоположень метафізики. З іншого боку, ідеалістичні емпірики Берклі, Юм, представники махізму, прагматизму, неопозитивізму абсолютизацію відносності, умовності пізнання застосовували для обгрунтування суб'єктивізму.

На межі XIX-XX ст. у зв'язку з переусвідомленням революції у фізиці Мах та Петцольд підкреслювали відносність знань, Пуанкаре - їх умовність. Вони повністю ігнорували принцип історизму при аналізі змін наукового знання. Звичайно, якщо підґрунтям теорії пізнання буде релятивізм, то це приведе до абсолютного скептицизму, агностицизму і софістики.

Наші знання відносні, але не в розумінні заперечення об'єктивної істини, а в розумінні визнання історичної обмеженості кожного досягнутого рівня знань. Разом з тим у кожній відносній істині містяться елементи абсолютної істини, що обумовлює спадкоємність наукового пізнання.

Деякі суб'єктивні ідеалісти, заперечуючи об'єктивність історичних знань, вважають, що оцінки і судження істориків відносні і відображують суб'єктивні переживання, обумовлюються політичними установками. Вони доводять: усе залежить від свавілля історика, а кожне покоління заново переписує історію (Р. Арон, К. Поппер). Розповсюдження принципу релятивізму на сферу моральних відносин призводить до того, що моральним нормам надається відносний, повністю умовний і змінний характер. Моральний релятивізм нерідко змикається з аморалізмом.

Взагалі ж за різних історичних умов принцип релятивізму має різне соціальне значення. У деяких випадках він об'єктивно сприяв розхитуванню старих соціальних порядків, догматичного мислення і відсталості. Найчастіше релятивізм - наслідок і виявлення кризи суспільства, спроба виправдати втрату історичної перспективи в його розвитку.

Наукова філософія протиставляє догматизму і релятивізму таку трактування істини, і якому пов'язані абсолютність і відносність, стійкість і змінність. Розвитком наукового знання є його збагачення, конкретизація. Дійсній науці притаманне систематичне нарощування істинного потенціалу.

Поряд з фактами і теоріями в науковому пізнанні, звичайно, трапляються псевдофакти і псевдотеорії, а в деяких науках навіть мають місце також і дезінформація і неправда. Дезінформаціяможе бути усвідомленою і неусвідомле-ною, не перестаючи від цього бути неправдою. Неправдазвичайно тлумачиться як навмисне зведення явно невірних уявлень до істини. Дезінформація спрямована на те, щоб ввести когось в оману. Трапляється і "неправда умовчання", коли приховують і замовчують невдачі, помилки, зриви, провали.

Помилка являє собою своєрідне теоретико-пізнавальне явище. Вона є ненавмисною невідповідністю суджень або понять об'єкта. Властивість навмисності суттєво відрізняє її від неправди. Поряд з цим і неправда, і помилка - хибні твердження. Помилка - це невірне знання, яке сприймається за істинне, або, навпаки, істинне, що тлумачиться як хибна думка. Причини появи помилок у науці, зокрема в природознавстві різноманітні. Серед гносеологічних причин можна вказати на характер пошуку істини: він завжди пов'язаний з висуненням припущень, задумів, гіпотез, здогадів. На сферу невідомого суб'єкт накладає свої попередні уявлення, що грунтуються на вже відомому. Тлумачення ж сфери невідомого з позицій відомого далеко не завжди істинне. До гносеологічних факторів відноситься також ба-гатоаспектність об'єктів та їх фрагментарне, спочатку однобічне відображення, що й дає неістину. Припущення і гіпотези самі по собі не є істинними або хибними: одні більш вірогідні, інші - менш або зовсім не вірогідні. Але згідно вузькогрупових або соціальних інтересів суб'єкти здатні гіпотетичне знання вводити до розряду істинного.

Істина не лежить на поверхні явищ, а глибоко "прихована", а тому потрібні припущення, зіставлення і перевірка їх. Звичайно, при цьому можливі помилки, хибні думки. Вчений має право на помилку, бо вона є своєрідним діалектичним способом пошуку істини.

Помилки відіграють чималу позитивну роль: ведуть до створення проблемних ситуацій, сприяють знаходженню правильного шляху до вирішення проблем, побудові істинної теорії і визначенню меж її застосування. Історія науки свідчить, що шлях до істини лежав через помилки. Вони виявились не ірраціональним початком у пізнанні, що відволікав від істини, а необхідною сходинкою, спираючись на яку наука наближалась до істини.

Знання може бути вірогідним, коли істинність остаточно доведена і є суб'єктивна впевненість у цьому, і імовірним, що характеризується як неповне, недостатньо обгрунтоване, і є побоювання, що наша впевненість не виправдається.

Англійський філософ і логік Карл Поппер підкреслював "нереалістичність" точки зору на науку як на сукупність одних лише істин. Безумовно, дійсна наука має справу з поєднанням істини і хибних думок. "Ми, - відзначав К. Поппер, - шукачі істини, а не її володарі. Ми не маємо у руках ніякої істини, а лише вічно до неї наближаємося" [29].

Труднощі відокремлення істини від помилки в кожний даний момент не означають, що істини немає або що не змінюється обсяг цієї істини. Істина є, але вона знаходиться в процесі формування і росту. Знаходячись у складі вірогідного (або імовірного) знання, елементи об'єктивної істини визначають напрям розвитку знання. У науці має місце неперервне зростання обсягу істинного знання. Без сумніву, у підґрунті такого росту - неперервний розвиток практики і посилення пізнавальної активності людського розуму.

Наукове пізнання як відносно самостійна, цілеспрямована пізнавальна діяльність — складний багатокомпонентний процес, що охоплює: 1) пізнавальну діяльність спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки щодо своєї професійної діяльності; 2) об'єкти пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому; 3) предмета пізнання, який детермінується об'єктом пізнання й проявляється в певних логічних формах. Разом з тим наукове пізнання охоплює не тільки методи та засоби пізнання, а й уже сформовані логічні форми пізнання й мовні засоби. Проте концепції, теорії, наукові гіпотези тощо — це не тільки результат, ай форми наукового пізнання, спрямовані на досягнення істинного (достовірного), систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Таким чином, наукове пізнання вирішує чітко окреслені завдання, що визначаються цілями пізнання і, в свою чергу, детермінуються практичними потребами суспільства й потребами розвитку самої науки. Такі форми, як поняття, судження, умовиводи, в науковому пізнанні не відображають сповна його специфіку. З цією метою в його методологічному арсеналі сформувалися й набули від-носної самостійності такі форми й засоби, як факт, проблема, гіпотеза, концепція, теорія, ідея тощо. Емпіричний рівень пізнання не зводиться лише до форм і методів чуттєвого сприйняття. Експериментальне дослідження, 202 предметна діяльність передбачає й теоретичні дії, мислительну діяльність, спрямовану на постановку завдання, вирішення проблеми тощо. Проте й теоретичне пізнання не зводиться лише до оперування абстракціями, поняттями, категоріями, принципами тощо. Теоретична діяльність вчених (природодослідників, гуманітаріїв та су спільників), якщо вона хоче бути ефективною й успішною, має спиратися на практику, експеримент, спостереження, оскільки вони забезпечують дослідника фактами. Зрештою, наукові теорії завжди виходять з певних фактів, а їх теоретичні конструкції отримують статус об'єктивної істини, лише спираючись на факти. "Не можна конструювати зв'язки і вносити їх у факти, а необхідно виводити їх із фактів і, знайшовши, доводити їх, наскільки це можливо, досвідним шляхом"1. Історія розвитку суспільної практики й науки за-свідчує, що доки люди не вміли та й не могли взятися за вивчення фактів, вони створювали відірвані від досвіду, схоластичні теорії. Тільки на ґрунті фактів почала розвиватися справжня наука, спершу природознавство, а згодом гуманітарні та суспільні науки. Факти не лише живлять, стимулюють, а й рухають пізнавальний процес. Науковий інтерес породжує потяг суб'єкта до знання, що виявляється спочатку у формуванні проблеми, суть якої полягає у спрямованості зусиль суб'єкта на підтвердження чи спростування певних положень і фактів. Під час процесу формується гіпотеза, котра завдяки експериментальному чи те-оретичному підтвердженню веде до формування вищих форм наукового пізнання (концепцій, теорій, ідей). Факт — це не лише чуттєво-дане у відчуттях, сприйняттях і переживаннях суб'єкта, як стверджують суб'єктивні ідеалісти. Матеріалістична філософська традиція розглядає факт як явища, події, процеси, форми руху матерії, котрі увійшли в сферу пізнання, стали предметом і надбанням людської діяльності й культури. Факт — це те, що нам відоме, про що ми дізналися в процесі спостереження, експерименту, досвіду, практики. Знання про об'єкт загалом чи окремі сторони, грані предмета, явища стають об'єктивними, незалежними за змістом від свідомості суб'єкта. В цьому розумінні "факт — це неспростовна річ". Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 20. — С 370-371. 203 Спростувати факт можна тільки фактом. Проте в контекст науки входять, зберігаються й обробляються не самі по собі події чи явища, а їх теоретичні конструкції — як опис цих подій, фактів, як емпіричне знання. Описання об'єктивних (досвідних, експериментальних) фактів, що піддаються спостереженню й можуть бути зафіксовані в мові чи інших знакових системах, ста-новить науковий факт. Логіко-гносеологічною формою наукових фактів є так звані факто-фіксуючі судження, речення, слова тощо. Особливістю таких фактів є те, що вони наукові, тобто істинні, перевірені практикою і допускають досвідну перевірку. Це однаковою мірою стосується не тільки фактів природознавства, а й наукових фактів зі сфери гуманітарного та суспільствознавчого знання. Факт має не тільки гносеологічне, а і методологічне значення, оскільки спростувати свідому, логічно послідовну брехню чи помилку можна, лише відшукавши точний, правдивий і перевірений факт, обдумуючи те, що перевірено1. Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності й суб'єктивну мету її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує цілий ряд функцій, основ-ними з яких є: 1) підсумування досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем. Ідея є й формою осягнення в мисленні явищ об'єктивної діяльності, й одночасно включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і можливість такого перетворення. Таким чином, ідея є особливою формою наукового пізнання. Вона не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер, але також її розвиток у можливості, в тенденції. Вона фіксує не лише суще, а й належне, спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно зі змістом наявного знання. Ідея не тільки забезпечує індивіда знанням про об'єктивну дійсність чи її фрагмент, а й дає йому теоретичні рекомендації, "креслення", як і що змінити, перетворити. Сказати: "Я маю ідею" — означає, що я не тільки знаю, що являє собою об'єкт, а й володію теоретично 1 Див.: Ленін В. І. Повне зібрання творів. — Т. 23. — С 101, 102. 204 шляхами, методами, засобами його перетворення, тобто знаю, як його змінити. Проблема — це форма й засіб наукового пізнання, яка поєднує в собі два змістові елементи: знання про незнання й передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відоб-ражанням ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як суперечність між знанням про потреби людей у певних практичних чи теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх досягнення. Проблема — це суб'єктивна форма відображення необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона одночасно є засобом досягнення й методом пошуку нових знань. Постановка проблеми — це вихід зі сфери уже вивченого у сферу того, що належить іще вивчити. Проблема як знання про незнання відображає негативний момент проблемної ситуації, який свідчить про обмеженість пізнавальних і практичних можливостей суб'єкта на певному етапі розвитку. Як по-шуковий метод проблема вбирає в себе нове знання, але воно має характер припущення й поряд з істинними положеннями містить і помилки. Проблема — це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, в якому істинне переплітається з неістинним, об'єктивний зміст невіддільний від суб'єктивного. Це початковий етап становлення наукової теорії. В цьому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її застосування для вирішення поставлених завдань, а також визначення меж її застосування. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки одних проблем до їх вирішення, а потім до постановки нових проблем і подальшого їх вирішення. Гіпотеза — це форма й засіб наукового пізнання, за допомогою якого формується один із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного й точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для розв'язання певної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експериментів за допомогою перевірки, доведення. Після цього гіпотеза замінюється новою гіпотезою або 205 перетворюється на наукову теорію. Заміна однієї гіпотези іншою не означає, що попередня була непотрібною на певному етапі пізнання, оскільки висунення нової гіпотези, як правило, спи-рається на результати перевірки попередньої, навіть у тому разі, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідною формою становлення нової. На основі зазначених форм наукового пізнання, їх діалектичної єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії. Концепція (від лат. conceptio — розуміння, система) — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії. Це науково об-ґрунтований і в основному доведений вираз основного змісту теорії. Але на відміну від неї він ще не може бути втіленим у чітку систему наукових понять. Концепція не тільки об'ємна, а й змістова сукупність поглядів щодо об'єкта (фрагмента) дійсності. Вона є не лише способом розуміння, а й тлумачення будь-яких явищ і процесів світу. Водночас концепція — це провідна ідея у системі теоретичних і методологічних знань (характеристик, параметрів). Вона органічно поєднує і реалізує пізнавальну й герменевтичну та методологічну функції, забезпечуючи суб'єкт знаннями про навколишню дійсність, методами і фактами пізнання, розробляючи схеми її тлумачення та пояснення. Разом з тим концепція — це провідний задум, котрий визначає життєдіяльність індивіда, стратегію дій людини у здійсненні планів, програм, реформ (концепція перебудови, концепція реформування аграрного сектору економіки, концепція освіти в Україні тощо). Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність. Вона має чітку логічну структуру, дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності й суттєві характеристики об'єкта. На відміну від гіпотези, наукова теорія є знанням достовірним, істинність якого доведена й перевірена практикою. Вона забезпе-чує істинне знання та пояснення певної сфери об'єктивної дійсності, дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні властивості й зв'язки. Наукова теорія відрізняється від гіпотези своєю істинністю, а від інших видів достовірного знання — своєю точністю, логічністю, організацією, своїм об'єктив- 206 ним змістом і пізнавальними функціями. Вона не тільки розкриває, а й дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в системі його зв'язків і цілісності, пояснює різноманітність наявних фактів і може передбачати нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Звідси — найважливіші функції теорії: пояснення та передбачення. Теорія не тільки забезпечує ґрунтовне розуміння об'єктивної реальності, а й спроможна давати наукові прогнози — сценарії майбутнього розвитку. Усі форми та засоби наукового пізнання — ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія — взаємопов'язані й взаємозумов-люють одна одну. Залежно від характеру об'єктів пізнання, методів і засобів їх вивчення, особливостей проблем, що вирішуються, в сучасному науковому пізнанні виокремлюють три основних види теоре-тичних досліджень. • Фундаментальні дослідження, що спрямовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і методів пізнання, розв'язання яких потребує глибокого аналізу розроблюваних теорій, законів, гіпотез та критичного вивчення пізнавальних можливостей, методів і засобів наукового пізнання, якими користується дослідник. • Дослідження, в яких вчений має справу з уже сформульованими проблемами, коли належить критично вивчити запропоновані рішення, перевірити визнані наукою закони, теорії, гіпотези. Важливою метою цієї діяльності є розмежування перевірених та гіпотетичних знань. • Прикладні теорії, спрямовані на практичне використання сформульованих законів і теорій, пошук методів практичного застосування нових і вже відомих джерел енергії, способів створення нових засобів праці та пізнання. Як і інші, ці теорії також ведуть до наукових відкриттів.

Людина в історії філософії.   У XX ст. сформулювалося стійке розуміння того образу людини, що склався в античності. У філософії Стародавнього Китаю, Стародавньої Індії, Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форма прояву натуралізму. Людина вважається часткою Космосу. Стародавньогрецький філософ Демокріт вважав: якою мірою Всесвіт є макрокосм, у такій же мірі і людина — мікрокосм. Філософи Мілетської школи стверджували: людина має всі основні елементи стихії Космосу. Рухливою мислиться межа між живими істотами у філософії Упанішад, що знайшло відображення у вченні про переселення душ. Але вже тут починаються спроби з'ясувати особливості людини, тільки їй властиві прагнення і можливість звільнитися від пут емпіричного буття, заглибитися в стан спокою. У стародавньокитайській філософії підкреслюється включеність людини у певні соціальні спільності. Звідси і висновок про необхідність підпорядкування людини державі, суспільним порядкам (конфуціанство). Розуміння людини як самостійного активного індивіда досягнуто значно пізніше. Розвинуте вчення про людину коріннями сягає в античну філософію, де виявляються початки практично всіх напрямків філолофсько-антропологічної думки. Відбувається антропологічний поворот, поєднаний з творчістю софістів. Успадкувавши від ранньої філософії цілісний погляд на людину і бачення її часткою природи, софісти першими розглянули людину в умовах культурно-соціального буття. У софістів людина — розумна, що пізнає, і творчо діюча істота, що діє і в культурній діяльності, і в пізнанні.   Сучасні істини — продукт людської творчості. Пізнання не відбиває об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ, що відповідає організації людини. Стародавньогрецький філософ Протагор відзначав: «Людина — міра всіх речей: існуючих і неіснуючих». Всі істини відносні і мають сенс лише для людини, яка є джерелом морально-правових норм, що чесності можна навчитися, розуміючи під чесністю не тільки моральні якості, але й всю сукупність людських здібностей. Якщо раніше слово людина вживалося у визначенні одноплемінника, то софісти стверджували, що всі люди родичі і співгромадяни одного царства не за звичаями і вдачами, а за природою. Акцентуючи увагу на внутрішньому світі, моральних якостях і можливостях, на душі людини Сократ бачив деяку третю величину між світом ідей і світом речей. Душа для Сократа щось демонічне, сам Ерос, невгасима запопадливість, спрямованість уверх. Божественно санкціонуючи етичне пізнання, Сократ закликає пізнати самого себе. Пізнати не означає сприйняти вже наявну істину, мета пізнання не існує в готовому вигляді. Сократ вимагає іншого: пізнавай, шукай самого себе, випробуй себе, чи знаючий, чи добрий, чи ні. Розглядаючи людину як самоцінну, першоосновну істоту, Сократ звертається не до людини взагалі, а до конкретного індивіда. Зводячи філософію людини до вчення про душу, втрачає цілісний погляд на людину і закладає визначену традицію у філософській антропології.   У людині, на думку Платона, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею і тілом, внутрішнім і зовнішнім, але й у самій душі, що складається з пристрасті, мужності і духу. Дух — божественна частка душі і тільки панування духу забезпечує нормальне існування людини. Спільно з орфіками Платон розцінює введення душі в сумний полон земного, тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднятися від земного існування до справжнього безтілесного. Платонівський дуалізм душі і тіла став визначальною ідеєю для розуміння людини в ідеалістичній філософії Заходу і зберігся в модифікованому вигляді аж до XIX ст. Основний недолік ідеї — те, що ратує не за вище в людині, а за позалюдське і нелюдське вище, Платон вважав, що покликання людини — пізнавати, наслідувати, дотримуватись абсолютних і незмінних зразків, що є у світі ідей. Там, де людина відхиляється від покликання і виявляє творчу самостійність, породжу» щось негативне, недобре. Жива людська душа позбав ля» ті. ся життєвих джерел, творчості, стає безособовим вираженням відданих абсолютних початків.   Дуалізм душі і тіла прагне перебороти вже Аристотель, з'єднуючи космологічно-натуралістичний і релігійно-етичний підходи й обґрунтовуючи неможливість існування душі без тіла. Душі людини властиве мислення. На відміну від рослинної і тваринної частин душі є ще і вищий її елемент — Розум, що не є органічна функція тіла, а привноситься ззовні і не підлягає руйнуванню разом з тілом; Розум — це так само і Бог, вища форма, до якої як до мети прагне все суще. Людина Аристотеля — вершина світової ієрархії: з одного боку, внутрішньо поєднана із природою, а з іншого — протистоїть їй, оскільки має душу, що хоча і є форма тіла, але визначається вищою формою. Людина — соціальна тварина і виявляє свою якість лише в державі в суспільному житті.   Християнська антропологія вводить ідею воскресіння відродження в плоті, не властиву античності. Змінюються й етичні погляди. Центр ваги зі знання переноситься на віру, отже, визначальним в моральній дії стає не Розум, а воля. Подвійність середньовічної антропології проявилася у тому, що, з одного боку, людина проголошувалася складовою частиною світопорядку, що йде від Бога, тому особа залишалася певною величиною, її цінність вимірялася тим, наскільки в ній виявляється божественний початок (томізм). З іншого боку, підкреслювалася самоцінність людської особи, обґрунтовувалася її індивідуальність. На зміну середньовічному геоцентризму епохи Відродження приходить прагнення зрозуміти людину з умов потустороннього життя, утвердити волю і гідність особи на основі земного буття. Ренесансне, цілісне розуміння людини поступається місцем ідеї дуалізму душі і тіла, послідовно розвинутій у філософії Рене Декарта. Тут оновлюється не тільки платонівський дуалізм, але й раціоналізм античних мислителів. Рене Декарт закликає піддавати все сумніву, не викликають сумніву лише очевидні факти, насамперед, акт мислення: «Я мислю — отже, я існую». Суть людини у мисленні, у розумності. Розум, використовуючи власні засоби, може досягти повної вірогідності у всіх сферах знання. Воля людини здійснюється в діях, що погодяться з раціональним пізнанням. Звідси розуміння Розуму як критерію істинності і цінності всього здійснюваного людиною, віра в безмежну силу пізнання.   Прагнення перебороти дуалізм душі і тіла привело до розвитку, з одного боку, моністичної і визначальної тенденції у філософії Бенедикта Спінози, а з іншого боку, — плюралістичної й індивідуалістичної тенденції в монадології Готфріда Лейбніца. Визнання принципів математики і природознавства єдино науковими в дослідженні всього сущого сприяло поширенню натуралістичних концепцій людини (Френсіс Бекон, Томас Гоббс). Дальший розвиток і обґрунтування натуралістичні концепції одержали у філософії французьких матеріалістів. Поширення ідей натуралізму у філософії кінця XVIII — початку XIX ст. відбувається в процесі подолання раціоналізму і сенсуалістичного емпіризму. Знову, як і в епоху Відродження, виникає розуміння людини як живої цілісності (Йоганн Гердер, Йоганн Гете, натурфілософія романтизму). Дальший розвиток антропології відбувається в німецькій класичній філософії. Тут початок діяльності людини розуміється найважливішим. Іммануїл Кант вводить уявлення про людину як самоцінну, автономну, активну істоту. У філософа Георга Гегеля принцип підпорядкування різного роду об'єктивним структурам приймає крайню форму і, власне кажучи, нівелює активність і волю людини. Історія є процес сходження абсолютного духу до рівня самопізнання. Людина ж тільки здійснює в процесі сходження певну роль, наділену їй світовим духом. Усе це спонукує уже філософа Людвіга Фейербаха відмовитися від крайностей об'єктивізму і звернутися до живої людини у всій повноті її індивідуального буття.   Багато ідей марксизму: конкретно-історичний підхід до дослідження людини та її буття; відчуження, розуміння людини як істоти природного й одночасно конфронтуючою їй як самостійна сила природи; фундаментальна значимість соціальних факторів у розвитку людини — стали загально значущими в багатьох напрямках сучасної філософії. Ряд істотних аспектів людського буття залишилися поза полем зору марксизму, що зовсім природно. Будь-яка теорія історично і логічно обмежена. 

Еволюція та плюралізм філософії історії Історичні знання давно зафіксували ритм та «повторення» історичних подій через 4, 12, 36, 100, 144 роки. Так сформувалася ідея циклів - маятникоподібних, колових, спіралеподібних, хвильових, а разом з тим і загальна траєкторія суспільного розвитку. Що є фундаментом історичного розвитку? Одні вважають - культура (Питирим Сорокін), інші - цивілізація (Жан-Жак Руссо), треті - суспільна формація (Карл Маркс). Карл Маркс розглядав історію людства як закономірний природничо-історичний процес прогресивної зміни суспільних формацій - первіснообщинної, азіатської, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної, основу яких становить спосіб виробництва засобів життя. Зміна формацій - лінійний, спрямований революційний процес. Це - об'єктивний підхід до історії, що не повно враховує суб'єктивність. Марксистський погляд на майбутнє заслуговує на критичний перегляд. Але концепція історизму міцно ввійшла в соціальну філософію - від Августіна Блаженного до сучасності. Августін Блаженний зв'язував історичний характер соціуму з Богом, Георг Гегель - з абсолютною ідеєю, Карл Маркс - з внутрішніми факторами історичного процесу суспільства. Простежуючи історію розвитку суспільства, Карл Маркс вводить поняття суспільна формація, що стає одним з наріжних в контексті концепції. Поняття суспільно-економічна формація досить вдале, охоплює відразу два зрізи людського суспільства - суспільство як процес і як стан, структуру системи відносин, стосунків між людьми. Коли ж розглядати формації Землі, то визначається певний її стан, пласт, процес формування. І якщо суспільство - найвища, найрозвинутіша соціальна форма руху матерії, то соціальна форма руху суспільства є найвищим ступенем розвитку природи, а сама історія є частиною історії природи, становлення природи людиною. Отже, суспільство .-найзагальніше поняття для характеристики світу людини і відмежування його від світу природи. Суспільно-економічна формація характеризує уже не світ людини в усьому його структурному розгалуженні й на всьому протязі, а лише те чи інше формоутворення всередині певного світу людини. Карл Маркс відзначаючи, що суспільні відносини, при яких виробляють індивіди продукти, змінюються, перетворюючись із зміною і розвитком матеріальних засобів виробництва, продуктивних сил, доходить висновку, що виробничі відносини у своїй сукупності утворюють те, що називають суспільними відносинами, суспільством, і при тому утворюють суспільство, що перебуває на певному ступені історичного розвитку. Античне суспільство, феодальне суспільство, буржуазне суспільство - такі сукупності виробничих відносин, кожна з яких разом з тим знаменує особливий ступінь історичного розвитку людства. Термін суспільно-економічна формація, точніше економічна суспільна формація, використовується Карлом Марксом для визначення первісного суспільства. Для визначення первісного суспільства Карл Маркс користувався терміном суспільна формація. Рабовласницьке, феодальне і комуністичне суспільства Карл Маркс називає суспільно-економічною формацією, порівнюючи з буржуазним суспільством. Суспільно-економічна формація частіше трактувалася як сукупність виробничих відносин, суспільна формація - як сукупність суспільних відносин. Використовуються і терміни історична формація, економічна формація, формації суспільного виробництва. Отже, основними значеннями формації у Карла Маркса є: по-перше, історично визначена сукупність суспільних відносин; по-друге, економічна структура суспільства взагалі; по-третє, ступінь історичного розвитку суспільства: первинний - докласове суспільство; вторинний - класове; третинний - безкласове суспільство, історичний тип суспільства і його різновиди (формації). Основні ж значення формації дещо інакше подаються Володимиром Леніним, який вказував, що суспільно-економічна формація є сукупність виробничих відносин, що суспільна формація історично визначена сукупність суспільних відносин і що суспільно-економічна формація жива, стержнем її є система виробництва. Пізніше формаційний підхід до історії вульгаризується, поступово трансформується у формаційний редукціонизм. В сучасних умовах відбувається наукове переосмислення марксистської концепції суспільства, визначається її обмеженість та надбання. Заслуговує уваги теорія соціальної еволюції, що запропонована Юргеном Хабермасом, який вважає головними людськими формами життєдіяльності не працю, а спілкування і мову. Мова, мовна комунікація і мовне розуміння є тим надприродним явищем, що забезпечує рівень соціокультурного розвитку, формування людини як носія загальних комунікативних ролей. Все залежить від характеру комунікації. Ось чому історію форм праці Юрген Хабермас намагається замінити історією комунікативних процесів у трьох основних сферах людської діяльності: праці, мові та владі. І тут визначальну роль відіграє розуміння людиною суті соціального, тобто знання. Тому історичний процес є соціокультурним процесом навчання, освітою, а фундаментальна основа соціальності - навчання кожного індивіда. Рівнем навчання визначається еволюція суспільства, що пройшла чотири суспільні формації - передвисококультурну, традиційну, капіталістичну і посткапіталістичну (державно-соціалістичну). Перехід від однієї до наступної формації відбувається шляхом політичної дискусії, свідомої заміни принципів суспільної організації, а не шляхом революції. Теорія соціальної еволюції укорінена в історицизм Вільгельма Дільтея. Відомий німецький мислитель Вільгельм Дільтей в основу концепції історії поклав людську свідомість та її структуру. Вважаючи основним у свідомості емоції, Вільгельм Дільтей вважає, що емоційність виходить за межі раціональності, втілюється у волі і формує історичну реальність як переживання. Ось чому вивчення історії людства є співпереживанням з дієвими особами історії і не може стати наукою. Мета історичного пізнання - розкрити внутрішню активність людського духу. А так як історик мусить витлумачити історію з позицій сучасності, то у кожного історика свій присуд; ось чому історія полімірна, а не одномірна, а її методом є співпереживання. Італійський неогегельянець Бенедетто Кроче вважає, що люди у творенні історії керуються об'єктивним духом, який і належить вивчати історикам. Історія людей є історією ідей. Головними силами історії є п 'ять світоглядів: католицизм, авторитаризм, демократизм, комунізм і лібералізм. Близько до неогегельянства є неотомізм, що в основу історії суспільства покладено ідею Бога. Так, французький філософ Жак Марітен вбачав у історичному процесі підпорядкування Божому провидінню і його гуманістичний зміст. Така єдність Божого та земного - умова забезпечення інтегрального гуманізму суспільства. Його пріоритетами є: солідарність підприємців і трудящих в межах корпорацій, «персоналістська демократія», християнізація духовної культури; екуменічне зближення релігій. Причиню людських страждань є втрата сенсу життя через відхід від Бога. А тому прилучення до слова Божого є єдиною стежиною людей до гуманізму та сенсу історії. Особливе місце в еволюції філософії історії посідає Франкфуртська школа - Макс Хоркхаймер, Теодор Адорно, Герберт Маркузе. Проголосивши аутентичними спадкоємцями марксизму, франкфуртці фактично відкидають матеріалістичну теорію історичного процесу, заперечують її евристичні можливості, зв'язують з нею історичні помилки (соціалістична революція, диктатура пролетаріату), нищення гуманних ідей людства - істини, свободи, справедливості. Цікаву концепцію сформулював французький філософ Раймон Арон на основі поняття розуміння. Розуміння «вмонтовує» в теорію історії поняття про причинність, випадковість, свободу тощо. Історичне пізнання - це пошук в минулому себе та інших. Варіантів пошуку безліч. Тому історія не може стати об'єктивною, а є інтерпретацією істориків, а тому завжди релятивістська. Історія людства - це ірраціональний перебіг подій, де немає фундаментальних законів, єдності світової історії, суспільного прогресу. Модель майбутнього суспільства, за Раймоном Ароном, індустріальне суспільство без соціалізму, міжнародних робітничих рухів, марксизму-ленінізму. Німецький філософ-екзистенціаліст Мартін Хайдеггер створив концепцію всесвітньої історії не на суб'єкт-об'єктному її розумінні, а на понятті існування людини в пануванні свободи, як істинному бутті. Світова історія - це буття народу в світі: у своєрідній системі символів, цінностей, принципів, міфів. Зміст зафіксовано в мові і передається від покоління до покоління у традиційних звичаях. Завдання традиції - залучити молодь до розуміння міфу. Так формується цілісність народу, зберігається історичність як буття у світі. Суть історизму - ідейно-моральна та духовно-світоглядна єдність поколінь, що через віки несуть і втілюють у предметно-практичні форми культури свою однаковість - ментальність, що відрізняє їх від інших народів світу, забезпечує їм рівноправне співбуття в лоні всесвітньої історії. Сенс світової історії народу - зберегти задану міфом єдність землі, неба, смертних і богів.