3. Чесність

• Пишіть лише те, про що вам відомо, що це правда

Це очевидно, і насправді про це не варто було б говорити, та дово­диться. Чимало репортерів у відповідь на сумніви щодо певних фак­тів у статті скажуть, що це мало би бути правдою. Такі припущення можуть підійти для бесіди на кухні з другом, а не для газети.

• Не робіть багато галасу з нічого

Це коли журналіст використовує сильніші слова, ніж потребує певний матеріал. Часто це робиться автоматично, щоб відповіда­ти тому, що автор вважає обов’язковими журналістськими пра­вилами, а, отже, це також кліше. Та свідомо чи несвідомо він чи вона це робить, результат один – гіперболізована історія. Слова на кшталт „сенсаційний”, „шок”, „драматичний” та „хвилює” за­стосовуються до речей, які, зазвичай, далеко не такі сенсаційні й драматичні й не надто шокують чи хвилюють.

Іще одна проблема з перебільшеною лекси­кою полягає в тому що вона не має нічого спільного з нормальною людською мовою. Майже в кожній країні чимало газет створили таку „прес-мову”. У Британії, зокрема, в світі, який вона описує, двоє людей, які сперечаються, „протистоять” один одному, і „серед надзвичайних декорацій” (будь-що, хоч трохи поза межами звичайного) у „зірок мильних опер” (будь-яка актриса, яка має роль статиста) народжуються „дивовижні” діти (використовуєть­ся для характеристики дітей, народжених як завгодно, тільки не за традиційних обставин), яких „встигають” або „на щастя, вс­тигають” доправити в лікарню, де їх оперують „героїчні” лікарі.

• Уникайте в статтях чорно-білої мови заголовків

Найкраще пояснити це, корот­ко звернувшись до витоків європейських масових газет. Упродовж останніх приблизно 50 років заголовки в таких газетах дедалі біль­шали в розмірах. Неминучим наслідком цього стало значне вко­рочення слів у заголовках. А з короткими словами є одна велика проблема: вони майже завжди набагато гірше за довші передають змістові нюанси. Вони виражають швидше крайнощі, чорні й білі, без відтінків сірого. Наприклад, це протиставлення слів: домовленість – угода, невезіння – прокляття, критикувати – розгромити, внутрішня суперечка – громадянська війна, ймовірність – загроза, вуличний затор – дорожній хаос.

4. Точність

Питання, на які репортер мусить намагатися від­повісти й відповісти точно, такі:

• Що? – Що сталось?

• Хто? – 3 ким це сталося? Хто це зробив? Вік, зовнішність, посада, досвід і будь-які відповідні факти з біографії.

• Де? – Де це трапилось?

• Коли? – Коли це трапилось? В який час, день, місяць?

• Як? – Як це трапилось? Пояснення.

• Чому? – Чому це трапилось?

От іще кілька моментів, на які треба звернути увагу.

• В усіх випадках позбавтесь узагальнень і користуйтесь конкретикою

Неконкретний текст нікому не потрібний. Розповідь, у якій ідеться про „офіційні установи” без назви, погана. Вживайте характерні слова, називайте імена, складайте списки і розкладайте все по по­личках. Треба бути обережним, подаючи деталі в статті, та без них не обійтися. І не називайте будинок просто „високим”. Який він високий? У метрах, будь-ласка, і наочний образ для порівняння.

• Користуйтеся зрозумілими, а не розпливчастими кількісними характеристиками

Автори часто вживають такі слова, як „справді”, „значно” і „дуже”, щоб передати розміри чи вагу. Але скільки це – „дуже”? Будьте точними, використовуйте відомі величини.

• Обережно з „до” і „понад”

Один провідний американський випусковий редактор справедливо зауважив, як дратує звичка репортерів ухильно визначати цифри, як-от „соціальний працівник у середньому може розглядати що­місяця до 100 і більше випадків”. За його словами, це може бути „до” (себто, будь-яке значення від 0 до 100) чи „більше” (себто, від 101 до безкінечності) – і до того ж, це тільки „може” бути так. Подібні речення не говорять буквально нічого. Його можна трохи покрутити („соціальний працівник нерідко розглядає 100 справ на місяць”), однак, можливо, 100 випадків на місяць для соціального робітника – надзвичайна рідкість. Єдине правильне рішення для репортера в цьому випадку – це піти й розпитати точніші дані.

• Не використовуйте невиразних прикметників

У загальному вжитку є словосполучення, які передають лише не­виразні думки. „Дорогі смаки”, наприклад, говорить вам, що ці смаки недешеві, та це й усе. Що тут означає слово „дорогий”? Читачу потрібні конкретні приклади того, на що витрачаються гроші, бажано з назвами фірм і цінами. Аналогічно „швидкий ав­томобіль” – це „Порше”, уживана поліцейська машина чи „Ферарі”? І „розкішний” – це який? Відповідь для різних людей зву­чить по-різному. Ви повинні говорити читачам так, щоб це звучало однаково для всіх. Це стосується й опису людей. „Вона висока й приваблива”. Як це розуміти? Та якщо написати, що дівчина блон­динка ростом приблизно 1,83 м, тоді все зрозуміло. „Вона розумна” не має сенсу, хіба тільки як загальне свідчення її розумового здоров’я. Та коли сказати, що в неї науковий ступінь з політології, дещо починає про­яснюватись.

• Уникайте евфемізмів

Мова людей, які ховаються віддійсності. Вони говорять, напри­клад, про когось, що він „пішов”, коли мають на увазі смерть, секс вони називають „бути в близьких стосунках”. Вікторіанська Ан­глія була багатим джерелом найабсурдніших евфемізмів: „нижня частина строю” замість спідньої білизни, „у первозданному вигляді” замість голий, „найменша кімната в домі” замість туалету, „у цікавому стані” замість вагітна. Навіть зараз люди вигадують слова і фрази на означення речей, з якими почуваються ніяково.

Журналісти не повинні вживати евфемізми, хіба що з іронією. Та це не означає, що треба проговорювати кожну найдрібнішу де­таль сексуального насильства чи вбивства. Більшість газет спря­мовані на широку читацьку авдиторію, яка об’єднує найрізноманіт­ніших людей з різною чутливістю. Ви не повинні орієнтуватись ні на найвразливіших і манірних, ні на найхолоднокровніших.

• Інтимна близькість

Багато років газети в усьому світі користувались мовою черниці, коли треба було описати щось, хоча б віддалено пов’язане з сек­сом. Читачі мусили швидше здогадуватися, про що йде мова. Фра­зи на зразок «відбулася близькість” і „непристойна пропозиція” мало того, що неточні, вони, до того ж, часто залишали в читачів враження, ніби відбулося щось гірше, ніж насправді. Одним зі слів, яке найчастіше використовували в матеріалах про інтимні речі було „займати”; якось воно з’явилось у бри­танській газеті в такому заголовку: „Дівчинка дістала 65 ножових поранень та залишилась незайманою”.

Однак відмова від такої сором’язливої лексики не дає право пи­сати непристойності. Деталі треба давати для того, щоб пояснити, а не збуджувати. Виявляється також, що необхідність описува­ти події у прийнятний для широкого спектру читачів спосіб час­то приводить до появи оригінальної асоціативної мови. Бен Гект, американський репортер у 1920-х роках, так закінчив статтю для чиказької „Дейлі Ньюс” про священика, який постійно кохався з дівчатами у підвалі своєї церкви, доки одного дня випадково не відкрив газовий вентиль і не помер під час статевого акту: „Зайнятий коханням, він не відчував інших запахів, крім пахощів Раю, і віддав дух, так і не відірвавшись від своєї парафіянки”.