3.7. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної

небезпеки

Поняття та види джерел підвищеної небезпеки. Така правова категорія як "джерело підвищеної небезпеки" з'явилася в цивілі-стиці вже достатньо давно - ще на початку XX ст. Але в ст. 404 ЦК УРСР 1922 р. лише наводився приблизний перелік, хоч і неповний, таких джерел: залізниці, трамваї, фабрично-заводські підприємства, крамарі, що торгують горючими матеріалами, власники диких тварин тощо.

Під час другої кодифікації цивільного законодавства (1961-1963 роки) ця норма залишилася практично без змін. Законодавець, встановлюючи відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, не розкривав його поняття, що потягло за собою суперечки як в юридичній літературі, так і в практичній діяльності.

У зв'язку з цим, цивілістячна наука розробила декілька теорій, в яких розкривалася суть джерела підвищеної небезпеки: це сама діяльність, пов'язана з експлуатацією небезпечних об'єктів; речі матеріального світу, що наділені особливими властивостями і створюють підвищену небезпеку їх експлуатації; речі, які наділені певною енергією; речі матеріального світу, що в процесі їх експлуатації виявляють шкідливість для оточення.

ЦК України 2003 р. врахував потреби науки і практики та надав чітке визначення джерела підвищеної небезпеки.

Відповідно до ч. 1 ст. 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Отже, можна виділити такі ознаки джерела підвищеної небезпеки:

1) джерелом підвищеної небезпеки визнається певна діяльність, що здійснюється в процесі експлуатації конкретного об'єкта;

2) здійснення діяльності пов'язане з використанням, зберіганням або утриманням деяких засобів, речовин, тварин тощо;

3) діяльність створює реальну підвищену небезпеку заподіяння шкоди особі, яка цю діяльність здійснює, та іншим особам;

4)непідконтрольність процесу даної діяльності суб'єкта, який її здійснює.

У ст, 1187 ЦК України наводиться приблизний перелік об'єктів, діяльність щодо яких є джерелом підвищеної небезпеки: транспортні засоби, механізми та обладнання, хімічні, радіоактивні, вибухо- і вогненебезпечні та інші речовини, дикі звірі, службові собаки та собаки бійцівських порід тощо.

Такий відкритий перелік має свої переваги: дозволяє виключати з нього джерела підвищеної небезпеки, що перестають існувати у зв'язку із плином часу та змінами в умовах життя або, навпаки, визнавати такими нові види техніки.

За формами енергії, що містяться в предметах матеріального світу, джерела підвищеної небезпеки традиційно поділяються на такі групи:

1) фізичні: механічні (автомобілі, рухомі склади залізниць, річкові та морські судна, виробниче (механічне) обладнання промислових підприємств тощо); електричні (обладнання та інші агрегати енергосистеми, що перебувають під високою напругою - 380 вольт та вище); теплові (обладнання гарячих металургійних цехів, паросилові установки з підвищеним тиском тощо);

2) фізико-хімічні - всі матеріальні об'єкти, що можуть створювати підвищену небезпеку шляхом радіоактивного впливу, наприклад, двигуни на атомному паливі;

3) хімічні - отруйні, вибухові та вогненебезпечні речовини (отрути, бензин, бензол, тротил, ефір, аміак тощо);

4) біологічні - дикі тварини, а також деякі види мікробіологічних організмів .

Незважаючи на свою умовність, така класифікація джерел підвищеної небезпеки є орієнтиром та полегшує завдання судової практики при вирішенні питання про визнання того чи іншого об'єкта джерелом підвищеної небезпеки.

Судова практика відіграє важливу роль у визначенні поняття джерела підвищеної небезпеки. Так, суди не відносять до джерел підвищеної небезпеки мисливську зброю і свійських тварин (за винятком службових собак та собак бійцівських порід), хоча більшість з них формально підпадає під ознаки такого джерела .

Джерелами підвищеної небезпеки практикою визнаються рухові установки; не визнаються велосипед, тачка, ручна чи ножна швейна машина тощо. До джерел підвищеної небезпеки належать також деякі технічні установки, що застосовуються на різних будівельних роботах .

Судова практика визнає джерелом підвищеної небезпеки будь-яке застосування концентрованої енергії - механічної, електричної, хімічної тощо, в тих випадках, коли це застосування правомірне, та при умові, що енергія застосовується не в споживчих цілях, не в побуті, а на виробництві, транспорті. Зокрема на транспорті - навіть у тих випадках, коли транспортний засіб використовується володільцем особисто для себе, тобто в споживчих цілях .

Усі так звані засоби озброєння (танки, артилерія, ракетні установки тощо) є Джерелами підвищеної небезпеки. До цих джерел наука і практика відносять також і всі військово-транспортні засоби, такі як автомашини, самохідні установки тощо. Проте діяльність зі зброєю джерелом підвищеної небезпеки не визнається .

Особливості суб'єктного складу в зобов'язаннях, що виникають унаслідок заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку (ч. 2 ст. 1187 ЦК України).

Отже, можна зробити висновок, що для володільця джерела підвищеної небезпеки характерними є дві ознаки - юридична і матеріальна.

Суть юридичної ознаки полягає в тому, що особа може вважатися володільцем, оскільки має цивільно-правові підстави на використання об'єкта, що є джерелом підвищеної небезпеки (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо). Тому не є володільцями джерела підвищеної небезпеки, а отже, і зобов'язаними суб'єктами, ті особи, які володіють таким об'єктом на підставі трудового договору (водії, машиністи, пілоти літаків та ін.),

Матеріальна ознака такого володільця полягає в тому, що особа повинна ще й здійснювати фактичну експлуатацію, тобто підвищено небезпечну діяльність.

Як правило, закон вимагає поєднання цих двох ознак для того, щоб були підстави для притягнення володільця джерела підвищеної

небезпеки до відповідальності. Проте не всі володільці мають право на використання таких небезпечних об'єктів. Так, наприклад, нафтобаза, що здійснює зберігання бензину, або залізниця, що перевозить його в цистернах, не мають права використовувати такий об'єкт, що створює підвищену небезпеку, оскільки не наділені такими правомочностями у зв'язку з існуючим договором перевезення чи зберігання з його власником. Проте дані організації будуть нести відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.

У тих випадках, коли фізичні чи юридичні особи передають за договором чи на інших законних підставах об'єкт, зберігання, використання або утримання якого створює підвищену небезпеку, вони перестають бути суб'єктами відповідальності за ст. 1187 ЦК України.

Нерідко виникає проблема щодо визначення суб'єкта відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, коли такий об'єкт перебуває в спільній власності, наприклад, подружжя. Судова практика не має єдиної точки зору з цього питання. На нашу думку, суб'єктом даного зобов'язання має бути той із подружжя, хто фактично заподіяв шкоду. Інший повинен нести відповідальність лише у випадку загибелі заподіювача, але як спадкоємець - у частині отриманої спадщини.

Часто трапляються випадки, коли об'єкт, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, вибуває із володіння власника проти його волі. У такому випадку питання про суб'єкта відповідальності вирішується залежно від причин вибуття такого об'єкта.

Відповідно до ч. З ст. 1187 ЦК України особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах.

Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення (ч. 4 ст. 1187 ЦК України). Така відповідальність може настати, зокрема, якщо з вини володільця не була забезпечена належна охорона (наприклад, автомобіль був залишений на вулиці відкритим).

Вибуття джерела підвищеної небезпеки може статися і при правомірній поведінці третьої особи. Це стосується випадків, коли транспортний засіб передається в розпорядження працівників міліції, медперсоналу. Наприклад, відповідно до п. 2.7 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. № 1306, водій повинен надати транспортний засіб працівникам міліції та охорони здоров'я для доставки до найближчого лікувального закладу осіб, які потребують негайної медичної допомоги, а також працівникам міліції для виконання непередбачених і невідкладних службових обов'язків, пов'язаних із переслідуванням правопорушників, доставкою їх у міліцію, та для транспортування пошкоджених транспортних засобів.

Якщо в такому випадку управління автомобілем здійснюється його володільцем, останній і повинен притягатися до відповідальності за заподіяну шкоду. Якщо ж управління переходить до праців¬ника міліції чи охорони здоров'я, то і володіння вважається таким, що перейшло до органів міліції чи до органів охорони здоров'я на правовій підставі, а тому останні вважаються відповідальними за заподіяну їх працівниками шкоду.

Певні особливості притягнення до відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, має випадок, коли його власник (титульний володілець) застрахував свою цивільну відповідальність. За таких обставин він буде нести субсидіарну відповідальність, тобто власник (титульний володілець) у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої ним шкоди зобов'язаний сплатити потерпілому лише різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням) (ст. 1194 ЦК України).

Особливості має і порядок відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки.

У таких випадках потрібно розрізняти, по-перше, відповідальність перед потерпілим і, по-друге, взаємну відповідальність володільців об'єктів, що створюють підвищену небезпеку.

Так, якщо шкоди було завдано внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки іншим особам, то її відшкодовують особи, які спільно її заподіяли, в солідарному порядку та незалежно від їхньої вини (ч. 2 ст. 1188 ЦК України).

Взаємна ж відповідальність настає на загальних підставах, тобто залежно від вини кожного із заподіювачів:

1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;

2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується;

3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення (ч. 1 ст. 1188 ЦК України).

Умови відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, мають багато спільного із загальними умовами цивільно-правової відповідальності і водночас мають свою специфіку.

Наявність шкоди є першою та обов'язковою умовою покладення відповідальності за заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Вона, наприклад, є наслідком правопорушення у разі пошкодження чи знищення майна потерпілого, заподіяння йому каліцтва чи смерті, у випадках, коли це тягне за собою втрату особою заро¬бітку чи інших засобів існування. Досить часто йдеться про запо¬діяння моральної шкоди.

Проте наявність шкоди автоматично не тягне за собою виникнення обов'язку її відшкодування. Лише у випадку, коли шкоду заподіяно протиправною поведінкою, можна говорити про деліктну відповідальність і, зокрема, про відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.

Не викликає сумнівів, що причинний зв'язок також є важливою умовою покладення відповідальності за заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Правильне визначення причин шкоди дозволяє встановити коло відповідальних осіб, а також сприяє визначенню меж їх відповідальності.

Як правило, причину виникнення шкоди виявити не складно, і особливих проблем із встановленням причинного зв'язку у правозастосовчій практиці не виникає. Однак іноді причинний ряд може бути ускладнений певними факторами, наприклад, до шкідливої дії джерела підвищеної небезпеки приєднуються дії третіх осіб, потерпілого, непереборної сили тощо.

Основною особливістю зобов'язань із заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки є те, що вина не виступає обов'язковою умовою, тобто відповідальність настає незалежно від вини, і в межах даного делікту, як правило, спеціально не розглядається. Але, незважаючи на це, існує низка винятків - випадків винної відповідальності за таку шкоду. Наприклад, випадки відшкодування шкоди, заподіяної володільцям джерел підвищеної небезпеки внаслідок взаємодії останніх (ст. 1188 ЦК України); відшкодування моральної шкоди, заподіяної дією джерела підвищеної небезпеки, окрім шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи (ст. 1167 ЦК України); відповідальності власника (володільця) джерела підвищеної небезпеки у разі неправомірного заволодіння ним іншою особою, якщо цьому сприяла недбалість власника (володільця) (ч. 4 ст. 1187 ЦК України). Вина також береться до уваги в разі пред'явлення регресного позову за заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки до іншого солідарного боржника або до безпосереднього заподіювача.

У даному делікті також виникають певні особливості визначення умов відповідальності в разі заподіяння ядерної шкоди (ст. 1189 ЦК України), на що буде звернено увагу в подальшому.

Обставини, що звільняють від відповідальності за заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Закон передбачає коло обставин, наявність яких може звільнити заподіювача від обов'язку відшкодування шкоди або зменшити її обсяг.

Підставою звільнення володільця джерела підвищеної небезпеки від обов'язку відшкодувати заподіяні потерпілому збитки є юридичні факти, з якими норми права пов'язують повне звільнення від названого обов'язку або зменшення обсягу відшкодування. Вихо¬дячи з цього, такі підстави можна поділити на дві групи:

1) юридичні факти, які повністю звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від відшкодування збитків: непереборна сила, умисел потерпілого та в деяких випадках неправомірне заволодіння джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК України);

2) юридичні факти, що частково звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від відшкодування збитків: груба необережність потерпілого та майновий стан заподіювана (ст. 1193 ЦК України).

Що стосується непереборної сили (надзвичайної та невідворотної за даних умов події), то її дія має бути спрямована саме на джерело підвищеної небезпеки, внаслідок чого воно стає непідконтрольним та шкідливим. Для звільнення від відповідальності необхідно довести неможливість відвернення шкоди за даних обставин засобами, що має у своєму розпорядженні відповідальна особа.

Іншою обставиною, що звільняє від відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, є умисел потерпілого, який своїми діями навмисно створив та реалізував аварійну ситуацію. Здебільшого причиною таких дій потерпілого є сильне алкогольне чи наркотичне сп'яніння або психічний стан (наприклад, викликаний сильною душевною травмою). При цьому звільнення від відповідальності заподіювача шкоди повинно відбуватися незалежно від мотивів умисної поведінки потерпілого.

Неправомірне заволодіння транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, діяльність щодо якого є джерелом підвищеної небезпеки, є підставою звільнення від відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки за умови, що цьому не сприяла недбалість останнього.

Цивільне законодавство України передбачає зменшення розміру відшкодування заподіяних збитків, якщо груба необережність самого потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, крім випад¬ків, прямо передбачених законом (ч. 2 ст. 1193 ЦК України).

Таке положення суди широко використовують при винесенні рішення по справах. Але ні законодавець, ні судова практика не визначають чітких ознак грубої необережності, що давали б можливість відрізняти її від простої необачності. Це питання вирішує суд у кожному окремому випадку, враховуючи конкретні обставини справи та поведінку потерпілого. У п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" від 27 березня 1992 р. № 6 як груба необережність потерпілого розглядається перебування в нетверезому стані, нехтування правилами безпеки руху тощо.

Також суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину (ч. 4 ст. 1193 ЦК України).