19.0Собливості професійної діяльності заступника командира підрозділу з виховної роботи.

Звичайно план прийому посади містить у собі наступні елементи:

особисте знайомство з військовослужбовцями підрозділу;

вивчення організації бойової служби, бойової і гуманітарної підготовки, стану ротного господарства;

попереднє вивчення стану роботи громадських організацій;

знайомство з адміністрацією об'єкта, що охороняється;

прийом справ;

комісійний прийом культурноосвітнього майна із складанням відповідного Акту;

подання командиру роти рапорту про прийом посади й усна доповідь про свої зауваження.

Для найбільш раціонального розподілу часу доцільно передбачити одночасне відпрацьовування декількох елементів плану, наприклад, у ході вивчення організації бойової служби можна знайомитися з підлеглими, проводячи індивідуальні бесіди з військовослужбовцями, потрібно поцікавитися станом їхніх службових карток та інше.

20. Характеристика форм і методів безпосереднього виховного впливу.

Найбільш відомою, популярною і достатньо глибоко проаналізованою у військово-педагогічній літературі є група методів безпосереднього виховного впливу. До останньої входять такі методи як переконання, приклад, вправи, примус, навіювання, заохочення та покарання [1].

Метод переконання — це вплив на наявні у працівника сти¬мули з використанням логічних та психологічних прийомів з ціллю перетворення завдання у свідомий обов´язок, внутрішню потребу працівника виконувати доручення.

Приклад – виховний метод великої сили, який базується на відомій закономірності: явища, що сприймаються зором, швидко і без труднощів відбиваються у свідомості, тому, на противагу словесним впливам, не потребують ні розкодування, ні перекодування. Приклад діє на рівні першої сигнальної системи, слово – другої. Приклад дає конкретні зразки для наслідування і тим самим активно формує свідомість, підсвідомість, переконання, почуття. Сенека говорив, що важко привести до добра повчаючи, легше – прикладом. Вправи – це планомірно організоване свідомо осмислене багаторазове повторення певних дій і прийомів, які поступово ускладнюються, з метою формування, закріплення та вдосконалення практичних навичок і вмінь. Виховний процес у вправах, за В. О. Сластьоніним, являє собою перехід педагога від управління операціями до управління діями, а згодом – до управління діяльністю вихованців.

Основними формами примусу є:

– категорична вимога,

– попередження вихованців про можливі негативні наслідки,

– дисциплінарне стягнення,

– громадський осуд,

– кримінальна відповідальність тощо.

На основі аналізу сучасної психологічної та педагогічної літератури можна стверджувати, що вплив дисциплінарних стягнень значно посилюється за умов суворого дотримання закону та норм моралі при їх застосуванні; обгрунтованості та справедливості їх накладення.

НАВIЮВАННЯ - метод психологiчного впливу на людину, розрахований на некритичне сприйняття нею слiв, думок iнших, що приводить або до вияву у людини, навiть опрiч її волi i свiдомостi, певного стану, почуттiв, вiдношення, або до здiйснення людиною вчинкiв, що можуть безпосередньо не вiдповiдати її принципам дiяльностi, поведiнки

заохочення є одним важливих методів виховання військовослужбовців, який має переважно оціночно-стимулючий характер. Заохочення відображає міру педагогічного впливу офіцера-вихователя, що здійснюється шляхом позитивної оцінки результатів різних видів діяльності (навчальної, службової, позаслужбової) військовослужбовців, їх гідної поведінки і спонукає до наступних успіхів.

У вихованні використовується і метод покарання, що являє собою систему засобів і прийомів впливу на вихованців, які порушують моральні норми, певні вимоги законів, з метою виправити їхню поведінку і змусити сумлінно виконувати свої обов'язки.

21

Поняття про методи виховання та їх класифікація

Беручи до уваги вищевикладене та на основі характеру впливу методів виховання на вихованців можна їх класифікувати так:

перша група – методи безпосереднього виховного впливу;

друга група – методи опосередкованого виховного впливу;

третя група – методи самовиховання.

• Група методів безпосереднього виховного впливу є найбільш відомою, популярною і досить глибоко проаналізованою. В більшості підручників із загальної педагогіки розкриваються переконання, приклад, вправи, заохочення і примус, які становлять основу цієї групи. На жаль, у виховній роботі є тенденція переоцінки їхньої ролі. Виходячи зі своїх функціональних прав і обов'язків, деякі вихователі схильні до захоплення цими методами та переоцінки їх виховних можливостей. Завдяки їм вихователі мають змогу проявити ілюзорну активність, знайти виправдання недолікам власної роботи. Особливо схильні до застосування цих методів ті начальники та вихователі, які погано володіють основами педагогіки та психології, мають небагатий арсенал виховних впливів на вихованців, не опанували ефективної методики виховної роботи, не беруть до уваги специфіку і завдання виховної роботи в умовах становлення української державності та формування творчої особистості.

Ця група має як позитивні аспекти (наявність безпосередньої взаємодії між вихователем і вихованцем, можливість відкрито виявляти своє ставлення один до одного та навпаки, виховний вплив на оточуючих, можливість швидкого отримання певних позитивних результатів тощо), так і суттєві недоліки (не повністю враховує можливості інших методів виховання, соціального середовища, недостатньо підштовхує вихованця до самовиховання тощо). Ефективність дій цієї групи суттєво залежить від характеру взаємин вихователь – вихованець, від їхньої доброї або недоброї волі, переконань, життєвих настанов, морально-психологічної атмосфери в соціальному середовищі, психічного стану як безпосередніх учасників цієї взаємодії, так і оточуючих, життєвого досвіду, культури тощо.

• Недоліки цієї групи можна компенсувати за допомогою одночасного застосування методів опосередкованого виховного впливу. А. С. Макаренко підкреслював, що не можна виховати мужню людину, якщо не створити для неї таких умов, за яких вона змогла би проявити мужність, все одно в чому – в стриманості, прямому відкритому слові, терпеливості, сміливості.

Будь-яке виховання відбувається в соціальному середовищі, де на вихованця мають виховний вплив певні умови, які можна згрупувати так: перша група – суспільні умови, різновидами яких є колектив, певні ритуали, суспільна робота; друга – матеріально-фізичні, різновидами яких є матеріально-технічні умови навчання, виховання, відпочинку, клімат тощо.

Соціальне середовище – це сукупність умов життєдіяльності вихованців, яка піддається контролю, спрямована на реалізацію цілей виховання і має виконувати світоглядну, адаптаційну, корективну, культурну, суспільно-господарчу виховні функції.

Сутність цих методів – у вмілому використанні натуральних елементів середовища, в якому перебуває вихованець, як виховних чинників. Тут характер і чіткий порядок життєдіяльності вихованця має опосередковано і підсвідомо позитивно впливати на його поведінку – ознайомити з нормами та правилами загальнолюдського і професійного етикету, формувати навички та вміння вихованої поведінки.

Виховні дії тут ніби «замасковані» у режим виконання основних щоденних заходів життєдіяльності колективу.

Відомо, що нічого з людиною не можна зробити всупереч її волі, бажанням, життєвим намаганням та настановам. Насильно її не можна зробити щасливою та вихованою. Смисл усієї виховної роботи полягає у формуванні мотивів і мотивації самовиховання, постійного прагнення до самовдосконалення, реалізації у професійній діяльності життєвих планів, задоволення щоденних соціальних і матеріальних потреб тощо.

• Головною метою всієї виховної роботи має бути поступове спрямування вихованця на самовиховання. У зв'язку з цим методи самовиховання мають посісти належне місце як у педагогічній теорії, так і в практиці. Відомо, що В. О. Сухомлинський справжнім вихованням вважав лише те, яке спонукає вихованця до самовиховання: «Моральна культура людини характеризується тим, що переконання стають в її житті самостійною духовною силою, яка спонукає до нових моральних вчинків».

Обираючи конкретні методи виховання, вихователь повинен враховувати цілі, зміст і особливості виховання українських громадян, методично оптимально поєднувати конкретні обставини й умови перебігу навчально-виховного процесу в конкретних виховних системах.

Отже, вибір методів виховання залежить від:

– провідної гуманістичної парадигми виховання;

– ідеалів виховання українських громадян на етапі становлення національної системи виховання;

– загальних і професійних цілей виховання, навчання, розвитку та самовдосконалення громадян України;

– провідних настанов сучасних технологій виховання, які мають ураховувати загальнолюдські, національні та професійні цінності виховання;

– морально-психологічної насиченості майбутньої професійної діяльності;

– особливостей і змісту часткових напрямів виховання та відповідних методик виховання;

– мети, завдань, змісту матеріалу та виховного замислу конкретного заходу;

– рівня моральної, розумової та фізичної підготовленості вихованців;

– наявності сучасної навчально-виховної бази, об'єктів культурно-просвітницької та спортивно-масової роботи;

– педагогічної майстерності вихователів тощо.

Про правильний вибір методу виховання свідчать характер діяльності та взаємин вихователів і вихованців, глибина і міцність духовних і професійних знань, навичок, умінь, норм і правил вихованої поведінки згідно з вимогами загальнолюдських, національних і професійних цінностей та етикету і також те, якою мірою він викликає пізнавальну, емоційну і практичну активність вихованців та формує у них мотивацію сумлінного виконання своїх професійних обов'язків і постійного самовдосконалення.

22

Самовихова́ння — свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних.

Передусім самовиховання потребує від людини знання себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси. Для збагачення учнів знаннями і уміннями проводять цикл бесід про психічну діяльність людини, свідомість, волю, почуття, характер, мотиви поведінки, інтереси, здібності, потреби, темперамент, а також розкривають сутність самовиховання, методи і прийоми роботи над собою.

Важливим аспектом самовиховання є логічне мислення, вміння аналізувати кожен свій вчинок, що сприяє виробленню вимогливості до себе як постійної риси характеру, без якої неможливо досягти успіху. Тому педагоги в індивідуальних бесідах і на зборах детально аналізують порушення правил поведінки, їх причини, привчають учнів до самоаналізу.

Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою, досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач. Тому слід залучати школярів до видів діяльності, які передбачають зібраність, організованість, відповідальність. Долаючи труднощі, вони загартовують волю, доводять розпочату справу до кінця, переконуючись, що навіть невеликі успіхи роблять їх сильнішими.

Підвищує ефективність процесу самовиховання ідеал, до якого прагне учень. Спостереження переконують, що до самовиховання байдужі переважно ті, хто не має життєвої мети, ідеалу. Тому важливо знати ідеали учнів, допомогти сформувати ідеали тим, хто їх не має.

Успішність процесу самовиховання значною мірою залежить від рівня розвитку колективу взагалі. У згуртованому колективі, де панує здорова громадська думка, ат­мосфера доброзичливості, розвинута взаємовимогливість, самовиховання відбувається, як правило, успішно.

Етапи самовиховання

Процес самовиховання тривалий і охоплює такі етапи:

з'ясування педагогами ставлення учнів до процесу самовиховання. З цією метою проводять анкетування. На цьому етапі в учнів формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до самовиховання. Насамперед домагаються усвідомлення вихованцем, що його доля залежить не лише від виховної роботи школи, а й від самостійної роботи над собою. Він також повинен збагнути, що самовиховання є його особистою справою і справою суспільства;

поява в учня прагнення до самовдосконалення. Педагог на цьому етапі повинен допомогти сформувати ідеал, до якого слід прагнути, виробити в учня стійке бажання наслідувати його. З'ясувавши відмінність між собою і своїм ідеалом, вихованець бачить, які риси він має виробити для його досягнення, яких недоліків слід позбутися. У процесі самовиховання учень порівнює себе з ідеалом. Оскільки він сам постійно змінюється на краще, ідеал також потребує вдосконалення, збагачення. Ідеал допомагає йому скласти програму самовиховання. На цьому етапі варто обговорити з учнями окремі фрагменти індивідуальних програм самоосвіти та самовиховання видатних осіб;

початок систематичної роботи учня над собою у процесі реалізації програми самовиховання. Цей процес здійснюється в різноманітних видах діяльності: навчанні, пра­ці, самообслуговуванні, виконанні громадських доручень, участі в роботі гуртків тощо. Педагог допомагає учневі контролювати результати втілених рішень. Згодом зовнішній контроль педагога чи колективу послаблюється, зростають самостійність та ініціатива вихованця.

Зважаючи на особливості етапів самовиховання, класний керівник повинен кваліфіковано планувати свою виховну роботу з учнями.

Прийоми роботи над собою

У процесі організації самовиховання учнів навчають спеціальним прийомам роботи над собою, до яких належать:

а) самопереконання. Його суть полягає в пропонуванні учневі знайти у певній ситуації аргументи і за їх допомогою переконати в правильності чи неправильності свого вчинку або переключити в конфліктній ситуації думки на інші теми і справи, які б відвернули його від конфлікту, заспокоїли;

б) самонавіювання. Його пропонують використовувати за необхідності подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість у власних силах, нерішучість. Самонавіювання передбачає повторення учнем подумки або вголос певних суджень. Наприклад, щоб подолати запальність, можна запропонувати таке судження: «Ненавиджу в собі запальність. Я повинен і можу її позбутися»;

в) самопідбадьорювання. Цей прийом ефективний, якщо учень губиться в складних ситуаціях, зневірюється у власних силах та можливостях;

г) самозаохочення. Застосовують його, якщо учень, долаючи певні труднощі, виконав складне завдання. Ефективний він за необхідності подолати негативні риси особистості;

ґ) самопримус. Допомагає у боротьбі з внутрішньою неорганізованістю, небажанням вчитися, працювати, з лінощами;

д) самоаналіз. Йому належить вирішальна роль у само вихованні, оскільки він передбачає уміння аналізувати свої вчинки, давати їм певну оцінку;

є) практичні прийоми. До них належать прийом «крок уперед» — щоденне планування діяльності на наступний день; прийом «оцінювання прожитого дня» — аналіз уч­нем своїх дій, вчинків, недоліків;

є) «правила моєї поведінки». Полягає у дотриманні складених для учня правил поведінки. Привчає до виконання своїх обов'язків;

ж) самозобов'язання. Передбачає планування учнем роботи над собою на місяць, семестр або рік залежно від того, які риси особистості і в який термін він прагне сформувати чи подолати;

з) «упізнай себе». Має характер гри, за якої учитель дає неповну характеристику учневі, не називаючи його прізвища. Той впізнає себе, а товариші доповнюють цю ха­рактеристику;

і) «самохарактеристика» і «взаємохарактеристика». Суть цих прийомів полягає в обговоренні в колективі підготовлених у такий спосіб характеристик, що привчає уч­нів до самоаналізу, дає педагогові багатий матеріал для роботи з ними.

23

Виховання воїнів – це головна складова частина військово-педагогічного процесу в Збройних силах України, яка є складним соціальним явищем.

Воно спрямовано на формування у вихованців наукового світогляду, особистісних рис громадянина України на основі відродження традицій національної свідомості і самосвідомості, військового (військово-професійного), морального, правового, фізичного, екологічного розвитку, досягнення високого морально-психічного стану особового складу, згуртування військових підрозділів і частин, підтримання їх готовності успішно вирішувати різноманітні та багатогранні завдання військової служби як в мирний, так і воєнний час.

У теорії військового виховання і навчання провідним та найширшим поняттям є виховний процес. У зв’язку з важливістю цього процесу досить актуальним є з’ясування його змісту. Це пов’язано ще з тим, що у педагогічній науці немає чіткого однозначного визначення категорії “процес виховання чи виховний процес”. Вихідними поняттями є “процес” і “виховання”.

Саме поняття процес походить від латинського слова “processus”, яке означає проходження, просування вперед.

Процес – це зміна стану системи виховання військовослужбовців як цілісного військово-педагогічного явища, послідовне поступове просування вперед для досягнення цілей виховання, розвитку і психологічної підготовки військовослужбовців та військових підрозділів, гармонійного формування і розвитку особистості військовослужбовця.

Виховання – процес цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовлений законами суспільного розвитку, дією багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів”.

Процес виховання – цілісний процес, в якому органічно поєднані змістова і процесуальна сторони. Змістова сторона процесу виховання характеризує сукупність виховних цілей. Процесуальна – характеризує самокерований процес педагогічної взаємодії вчителя й учня, що включає організацію і функціонування системи виховної діяльності й самовиховання учнів, спрямованої на реалізацію виховних цілей і формування позитивного досвіду самовдосконалення учнів.

Його основним завданням є формування і розвиток особистості вихованця на основі:

§ наукового світогляду,

§ духовності,

§ активної життєвої настанови,

§ переконаності,

§ сукупності знань, навичок, умінь,

§ основ професійної майстерності.

Як вихователі, так і вихованці у виховному процесі мають свої певні особливості. Вихователі його організують, керують і контролюють його перебіг, оцінюють результати та вносять певні необхідні корективи, мають такі особливості:

1) несуть високу відповідальність за організацію і кінцеві результати всіх видів діяльності вихованців (навчальної, суспільно-громадської) та особистої поведінки;

2) поєднують функції вчителя, вихователя, керівника і організатора всього цього процесу.

Вихованці в руслі сучасних гуманних педагогічних концепцій обов’язково мають бути суб’єктами виховання, розвитку і самовиховання. У зв’язку з цим, вихователям необхідно добре знати їх індивідуально-психічні особливості. Їх незнання або недостатнє урахування у виховному процесі може звести нанівець усі зусилля вихователів, тому що тільки при активній участі всіх вихованців у цьому процесі можна досягти певних позитивних результатів, а в протилежному випадку – взагалі втрачається його смисл. Безумовно, поряд із загальними і типовими необхідно враховувати також національні, регіональні, професійні особливості вихованців, різний життєвий досвід, рівні підготовленості. Найголовніша задача вихователів стосовно вихованців – це зробити їх активними, свідомими, зацікавленими та самостійними учасниками процесу виховання.

Процес виховання військовослужбовців – це динамічне складне явище, яке здійснюється на основі цілеспрямованого й організованого впливу на розум, почуття, волю воїна з метою формування всебічно і гармонійно розвиненої його особистості.

Специфічними ознаками процесу виховання військовослужбовців Збройних сил України є:

§ систематичність;

§ цілісність,

§ комплексність,

§ планомірність;

§ двосторонність;

§ неперервність і тривалість;

§ багатогранність завдань і різноманітність змісту;

§ залежність від специфіки військово-професійних завдань і необхідності формування громадянина України;

§ багатство форм, методів і засобів виховного впливу;

§ поступове виявлення результатів виховних впливів.

Глибоке і правильне їх розуміння сприяє якісній організації та ефективному проведенню цього цілеспрямованого, різнопланового і змістовного військово-педагогічного явища. Охарактеризуємо деякі ознаки.

Виховний процес у Збройних силах України представляє струнку систему, яка складається з певних елементів (компонентів), має структурні складові, виходячи з його функцій.

Вона складається з великої кількості взаємопов’язаних елементів: мети, змісту, прийомів, способів і засобів виховної взаємодії суб’єктів виховання, форми та специфіки їх взаємодії, його результатів, різних форм взаємодії цих складових тощо. Системоутворюючими поняттями виховного процесу як системи є мета виховання, виховні впливи та результат. Змінними складовими системи є засоби управління. Це – зміст виховання, методи виховання, матеріально-технічні засоби, організаційні форми виховання військовослужбовців.

Всі ці елементи створюють цілісність і діють у комплексі. Цілісність і комплексність являються закономірними властивостями виховного процесу у Збройних силах України. Вони об’єктивно існують настільки, наскільки суспільство має потребу в захисниках Вітчизни. Звідси об’єктивно існує єдність навчання, виховання, розвитку, психологічної підготовки і самовдосконалення військовослужбовців, єдність свідомості та поведінки, єдність змістовної і процесуальної сторони, всебічний розвиток особистості військовослужбовця та формування громадянина України. Інакше кажучи, не можна формувати особистість військовослужбовця частками чи окремими напрямками, цей процес має бути комплексним і охоплювати різноманітні заходи та, водночас, впливати та формувати особистість військовослужбовця у цілості, а не частками.

Комплексність військово-професійних знань, навичок, умінь і високих морально-бойових і громадянських якостей захисника Батьківщини безпосередньо пов’язана з кінцевим показником виховного процесу – оціночно-результативним компонентом. Умови сучасної війни накладають на психіку людини надзвичайно великі навантаження. Тому виховання воїнів спрямовано на отримання конкретного практичного результату в комплексі, узгодження рівня теоретичних знань та практичних навичок і вмінь, формування наукового світогляду, міцних переконань, морально-психічної стійкості та готовності до виконання складних завдань сучасного бою.

Різноманітний характер цієї підготовки, її фундаментальна і військово-практична спрямованість передбачають чітку організацію, планомірність, неперервність і тривалість виховного процесу. Наявність цих ознак виховання також передбачає складність сучасної бойової техніки та зброї, колективний характер їх застосування, скорочення строків служби військовослужбовців строкової служби, особливості та психологічний зміст сучасної війни.

Все це здійснюється шляхом реалізації таких організаційних дій:

§ виділення конкретних рис і властивостей особистості військовослужбовця, які передбачається виховувати;

§ вивчення вихованця і діагностика розвитку його особистості у цілому та окремих рис і якостей;

§ проектування особистості військовослужбовця на основі зразка-ідеалу захисника Батьківщини;

§ планування виховного процесу і його практичне здійснення;

§ засвоєння вихованцем соціального та військово-професійного досвіду, спеціальних військово-професійних рис і якостей, навичок і звичок поведінки;

§ організація досвіду поведінки та діяльності вихованця відповідно до ідеалу;

§ спонукання вихованця до самовдосконалення своєї особистості та формування його мотивації;

§ контроль, оцінка й коректування ходу та результатів виховних заходів і всього виховного процесу.

Всю цю роботу організує і здійснює суб’єкт виховання, вихователь є основною постаттю виховного процесу. У вихованні все має ґрунтуватися на особі вихователя, тому що виховна сила виливається тільки з живого джерела людської особистості. Ніякі статути і програми, ніякий штучний організм закладу, як би хитро не було придумано, не може замінити особистості в справі виховання без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, що проникає характер, неможливе.

Суб’єктами виховання у Збройних силах України є командири (начальники) всіх рівнів, військові колективи, суспільні інститути, сім’ї військовослужбовців тощо. Основну роль серед них виконують командири (начальники), вони є безпосередніми організаторами та учасниками виховного процесу.

До основних функцій вихователя (суб’єкта виховання) належать:

§ організаційно-мотиваційна – забезпечує усвідомлення вихователями сутності процесу виховання військовослужбовців і власного місця у ньому, цілеспрямоване планування виховної роботи та її змістовну реалізацію, формування у вихованців мотивації вдосконалення та самовдосконалення, творче залучення всіх військовослужбовців до їх реалізації;

§ мобілізаційна – забезпечує формування і розвиток у вихованців настанови на творче самовдосконалення, на постійний розвиток позитивних якостей і нівелювання негативних, на творче опанування бойовою майстерністю та якісне виконання функціональних обов’язків;

§ формуючо-розвиваюча – основна, базова функція, сутність якої полягає у формуванні та постійному вдосконаленні у вихованців соціально-ціннісних якостей, забезпеченні гармонійного розвитку особистості військовослужбовця – захисника Батьківщини – та ефективної самореалізації його творчого потенціалу у військовій службі;

§ інформаційно-комунікативна – полягає в активному цілеспрямованому впливі на свідомість, підсвідомість, емоційно-почуттєву, вольову сфери особистості військовослужбовця, формуванні високої культури спілкування і військового етикету, правил повсякденної поведінки, розвитку соціально значимих цінностей серед військовослужбовців;

§ методична – спрямована на формування у учасників виховного процесу навичок і вмінь організації та проведення різноманітних виховних заходів, постійного їх удосконалення;

§ профілактично-перевиховна – полягає у прогнозуванні, попередженні та ліквідації негативних проявів поведінки, психолого-педагогічному попереджанні девіантної поведінки, подоланні та усуненні негативних рис і якостей характеру військовослужбовців, цілеспрямованому формуванні мотивації до постійного самовдосконалення і ліквідації негативних рис характеру;

§ оціночно-контрольна – полягає у контролі, перевірці та оцінці результатів процесу виховання військовослужбовців і внесенні відповідних змін та корективів.

Вихованцями є всі військовослужбовці, військові колективи, сім’ї військовослужбовців, службовці Збройних сил України. Необхідно мати на увазі ряд обставин, які мають суттєвий вплив як на специфіку діяльності будь-якої особистості, так і всього військово-педагогічного процесу. Що мається на увазі? По-перше, особистість – це не пластилін, з якого можна ліпити все, що заманеться вихователю, тому що, з другого боку, особистість – це активна істота з власними життєвими настановами, світоглядом, життєвим досвідом, індивідуально-психічними особливос-тями, конкретними життєвими орієнтирами та планами, а з іншої – гуманістична педагогіка, педагогіка співробітництва, особистісно-орієнтовна педагогіка, передбачають активну участь кожної людини у власному формуванні, становленні та розвитку, дають їй можливість вибрати свій власний життєвий шлях згідно внутрішніми намаганнями та настановами, ґрунтуються на повазі її загальнолюдських цінностей і внутрішньої свободи тощо. Безумовно, у вихованні військовослужбовців обов’язково треба враховувати специфіку їх діяльності, але, в той час, треба пам’ятати не тільки про повсякденні проблеми Збройних сил, а й про майбутні життєві настанови кожного військовослужбовця і у зв’язку з цим формувати внутрішньо розкріпачених, збагачених загально-людськими цінностями, патріотів – громадян України, які мають багатий творчий потенціал. Отже, кожний військовослужбовець має стати архітектором формування, розвитку і самовдосконалення власної особистості. По-друге, не враховується виховний вплив соціального середовища, тобто військового колективу. На практиці ці впливи набагато міцніші та ефективніші, ніж прямі виховні впливи командирів. У більшості випадків невміння врахувати цей соціальний фактор виховання зводить нанівець виховні зусилля командирів і начальників.

Отже, сутність процесу виховання полягає в умілій організації та стимулюванні психологічно і педагогічно обґрунтованої діяльності вихованця, в гармонійному та всебічному розвитку його особистості, у формуванні мотивації постійного творчого самовдосконалення та прищепленні його методики.

24

Закони виховання дають можливість з’ясувати сутність виховного процесу в Збройних силах України, які відбивають його об’єктивні, внутрішні, суттєві та відносно стійкі зв’язки.

Закони, які мають безпосереднє відношення до військово-навчального процесу:

1. Закон соціальної обумовленості цілей, змісту, принципів і методів виховання військовослужбовців.

2. Закон виховуючого та розвиваючого навчання.

3. Закон обумовленості виховання військовослужбовців характером їх діяльності.

4. Закон цілісності та єдності процесу виховання.

5. Закон єдності і взаємозв’язку теорії та практики виховання військовослужбовців.

Отже, закони військового виховання - це об’єктивні, внутрішні, суттєві та відносно стійки зв’язки, які виявляються під час організації та проведення виховного процесу у військових підрозділах і частинах.

Конкретні прояви цих законів у процесі виховання військовослужбовців визначаються як закономірності виховання, які мають об’єктивні, суттєві, стійкі та повторювальні зв’язки між складовими компонентами.

. У теорії військового виховання можна відрізняти зовнішні та внутрішні закономірності процесу виховання.

Перші характеризують залежність виховання військовослужбовців від суспільних процесів і умов: соціально-економічної та політичної ситуації, рівня культури в суспільстві, його потреб у Збройних силах, загальноприйнятих виховних ідеалів, цінностей і змісту виховання тощо.

Внутрішні закономірності розкривають зв’язки та залежності між компонентами процесу виховання військовослужбовців - це залежність між виховними впливами військових вихователів та конкретним ставленням військовослужбовців до цих впливів, між ідеалом, метою, змістом військового виховання та отриманим результатом, між основними складовими цього складного соціально-педагогічного явища.

Внутрішні закономірності виховання військовослужбовців:

• єдність навчання, виховання, розвитку, психологічної підготовки і самовдосконалення військовослужбовців

• Визначальна роль військової діяльності та спілкування у вихованні військовослужбовця, формуванні його особистості.

• Цілісність процесу виховання військовослужбовців і взаємозалежність його компонентів.

• Залежність результатів виховання не тільки від виховної діяльності, але й від реальних умов, взаємодії з ними в конкретних процесах і ситуаціях.

Висновок:

Знання цих закономірностей та їх вимог сприяє створенню процесу виховання військовослужбовців більш свідомим, цілеспрямованим, систематизованим, організованим, всебічно забезпеченим, ефективним і оптимальним, національно спрямованим.

Виховання військовослужбовців вимагає реалізації всієї сукупності педагогічних закономірностей і опрацювання та обгрунтування основних складових процесу виховання військовослужбовців: мети, ідеалу, принципів, змісту, методів і форм, критеріїв оцінки результативності виховних впливів.

Військовий педагог має враховувати їх вимоги в ході планування, організації, оцінки процесу виховання військовослужбовців Збройних сил України.

25. Система принципів виховання військовослужбовців та їх характеристика.

26. Характеристика основних напрямків виховання військовослужбовців.

27. Поняття методів виховання військовослужбовців.

28. Характеристика методів безпосереднього виховного впливу.

29. Характеристика методів опосередкованого виховного впливу.

30. Методи самовиховання та їх характеристика.

31. Методика підготовки та проведення бесіди.

30. Методика підготовки та проведення дискусій.

Соціально-психологічне вивчення особистості військовослужбовця проводиться спеціалістами ЦСССДМ, які працюють при військкоматах і призовних пунктах, і полягає у вивченні певних якостей особистості:

- морально-вольові якості (почуття громадського обов'язку, відпо-відальність, чесність, мужність, самовладання і витримка, дисципліно¬ваність та інші);

- військово-професійна спрямованість (головні мотиви діяльності, професійні інтереси, схильності й захоплення);

- особливості спілкування і поведінки в колективі (колективізм, товариськість, лідерські схильності, організаторські та педагогічні зді¬бності, скромність і доброзичливість, ступінь конфліктності та інше).