Військове виховання за часів Київської Русі

Київська Русь увійшла в історію як могутня європейська держава середньовіччя, яка зали­шила численні згадки у творах вітчизняних літописців, візантійських істориків, західноєвро­пейських хроністів та арабських мандрівників. Її географічне розташування (кордони степу і лісостепу) зумовило ще з бронзового віку протистояння скотарів півдня та мисливців і, піз­ніше, землеробів півночі та заходу. Отже, війна була багатовіковим фактором політичного і со­ціально-економічного розвитку цієї кордонної країни. Тому військова справа набуває величе­зне значення у формуванні молодої держави. Ось чому перші згадки про слов’ян пов’язуються з військовою справою, а дружинник і торговці з Русі часто виступали в одній особі. Слов’ян змальовують як хоробрих і здібних до військової справи людей.

У додержавний період історії слов`ян військо складалося з усього народу, здатного до бо­йових дій. Оскільки війна була справою всіх дорослих чоловіків, можна припустити, що війсь­кова підготовка була приватною справою родини. Більшість іноземних авторів не торкалися у своїх творах проблеми виховання воїнів, а переважно змальовували військові сутички, зброю, зовнішній вигляд воїнів тощо.

З появою держави створює професійне військо, спочатку досить нечисельне – дружина. Її очолював князь. Дружина поділялась на групи: старшу і молодшу. Сини князя та “кращі мужі” (боляре) отримували у володіння певне місто або територію для свого утримання. Старша дружина брала участь у князівських з`їздах. Крім того, вони мали власні дружини. У ХІІ ст. старша дружина вже перестала бути військовою силою у власному розумінні цього слова. “Кращі мужі”, з яких вона складалася, зберігали назву дружинників за традицією.

Найміцнішою опорою князя були молодша дружина (“отроці”, “гридні”, “децски”). Тому князь спирався на свою дружину, якщо старша чинила опір його рішенням. Вона була най­більш досвідченою та активною військовою силою. Щодо характеру взаємовідносин між дру­жинниками, то його можна назвати “товариством індивідуалістів”. Кожен воїн мав високоро­звинуте почуття власної гідності і був готовий захищати її з мечем у руках навіть проти влас­них товаришів, але в бою дружинники виступали як єдина корпорація, забувались усі внутрі­шні суперечності. Їхній князь – лише перший серед рівних.

На той час можна вже спостерігати появу своєрідних “військових династій” – сини дру­жинників виховувались разом, утворюючи військову аристократію – найкращих професійних вояків, які передавали свої знання та навички у спадок і нічим, крім війни, не займалися.

До військового життя готувалися вже з малих років. Святослав Ігорович почав воювати змолоду: “сунув копям Святослав на деревлян, і копя полетіло поміж вуха коневі й ударило коня в ноги, – бо був він ще малий” [12, с. 37]. Володимир Мономах ходив на полювання з тринадцяти років. Данило Галицький володів мечем з дитячого віку. Коли бояри хотіли розлу­чити його з матір’ю та один боярин, Олександр, узяв його коня за повід, “він вийняв меч, і ру­бнув його, і коня порубав під ним” [12, с. 37]. І Лев, син Данила Галицького, з малих літ ходив у бій під опікою довірених бояр. Існував звичай утримувати старих воїнів, що вже не могли воювати і не мали родини, для навчання молоді. Тогочасне військове навчання і виховання не мало систематичного характеру. Кожен воїн самостійно вдосконалював свою майстер­ність. З молодих років дружинники вчилися досконало володіти списом, мечем, бойовою со­кирою, влучно стріляти з лука. Важливим було також уміння їздити верхи та керувати човном. Значне місце у системі військового виховання належало полюванню.

Таким чином, у військовій підготовці часів Київської Русі неабияка роль надавалася фізич­ному вихованню, зокрема, боротьбі, яку застосовували у змаганнях серед гриднів. Це можна пов’язати із так званими показовими ігрищами, де бажаючі змагались у силі та спритності. Для таких змагань були окремі майдани, що теж звалися “ігрищами”. На них дружинники мали змогу показати свою майстерність. Отже, основними формами військового виховання, які впливали на формування особистості вояків, були такі:

фізичні вправи та навчання верховій їзді;

вправи, завдяки яким вдосконалювалась майстерність володіння зброєю;

вправи, під час яких відпрацьовувалась взаємодія в колективі.

З досягненням повноліття молодь виконувала доручені справи князя та старших дружин­ників, найчастіше – перевозити накази, листи і всякі доручення. Із здобуттям військової впра­вності молоді воїни брали участь у походах. Під час бою вони піклувалися про коней дружин­ників, найбільш досвідчені з них особисто брали участь у невеликих боях, сутичках і роз’їздах.

Певний вплив на виховання воїнів справляли традиції військового виховання у сканди­навів (варягів). Багато варязьких найманців воювали у війську князя. Вони відрізнялися висо­ким рівнем бойової майстерності. У варягів існувала усталена система військового виховання. Його характерною рисою було віддавання знатних юнаків у родини простих воїнів. Завдяки цьому відбувався більш широкий контакт з однолітками, що сприяло формуванню військової єдності та “почуття ліктя” з раннього дитинства. Із скандинавської міфології також було запо­зичене особливе ставлення – презирство до смерті, її розглядали як перехід у нову фазу життя.

На військову справу Київської Русі вплинули також контакти зі степовиками. Кочівники часто нападали на Русь, але їх інколи наймали князі для боротьби з конкурентами (особливо під час роздробленості).

Контакти з Диким Степом призвели до появи легкої кінноти і нового виду зброї – шаблі. Степова знать часто посилала своїх синів для навчання військовій справі до руських князів. Багато кочівників були васалами останніх. Так, після приходу половців у Степ печенізькі і тю­ркські племена поступили на службу до київського князя, який поселив їх у Пороссі. Пізніше (середина ХІІ ст.) ці племена отримали назву “чорних клобуків”. У них було яскраво виражене почуття військового обов`язку, на відміну від варягів – найманців. Вірні своєму слову, “чорні клобуки” ніколи не залишали князя, навіть якщо бій програний. Вплив Степу відбився на фор­муванні як менталітету в цілому, так і, зокрема, більш ускладненого військового “кодексу честі”.

Вплив Візантії на військову справу русичів можна назвати військово-культурним. Візан­тійці широко використовували наймані загони слов`ян, а з 988 р. в Константинополі постійно перебував шеститисячний варяго-руський корпус, який, зокрема, брав участь у бойових діях на Апеннінському півострові під час германо–візантійської війни [5, с. 20]. Звичайно ці війська приймали християнство (часто лише поверхово), що врешті-решт спричинило у поширення на Русі культу святого Георгія-Юрія, як захисника і покровителя всіх воїнів. Крім того, перебу­ваючи у країні з багатовіковою історією, найманці не могли не запозичити деякі військово–професійні навички та уміння, які вони поширювали у себе на Батьківщині. Елементом військо­вого виховання став позитивний приклад. В якості цього прикладу виступають воїни, визнані святими, що мали слугувати прикладом не лише бойової майстерності, а й готовності захи­щати християнську віру.

Таким чином, військове виховання у Київській Русі, що виникло на слов`янський основі, розвивалося під трьома основними впливами: варязьким, степовим і візантійським, базува­лося на патріотичному підґрунті та досягло високого рівня, прославивши давньоукраїнську армію по всій Європі.

Традиції військового виховання, що склалися за княжих часів, знайшли своє продовження у наступних століттях і стали основою виховання українського вояцтва в добу Козаччини.