Військове виховання середньовіччя

Після розвалу імперії Карла Великого, після тривалого часу безладдя та міжусобних війн у Х столітті виникло рицарство. Основою рицарського поводження була вірність сеньйорові. Зрада вважалися для рицаря найважчим гріхом, який тягнув за собою виключення з корпора­ції. Через обряд освячення воїн вступав у нову родину рівних, яких з'єднувала клятва вірності, яку закріплювали кров'ю. Такий зв'язок вважався більш міцним, ніж звичайна людська спілка.

До вступу в рицарі ретельно готували з самого юного віку. Рицар повинен бути настільки сильним і міцним, щоб без шкоди для свого здоров'я виносити всі труднощі військового життя. Повний рицарський обладунок важив до 50 кг. Для розвитку у дитини войовничого духу навіть самі його ігри та забави мали носити войовничий характер. Крім того, юнак пови­нен був грунтовно вивчити всі обов'язки воїна.

Коли хлопчик досягав віку 7 років, він переходив з жіночих рук у чоловічі та перші уроки отримував дому. Але коли виповнювалось 10 років, його відправляли на виховання до голо­внішого рицаря - родича або друга батьків. Всякий рицар вважав великою честю для себе, якщо який-небудь батько доручав йому довершити виховання свого сина.

Батько, відправляючи свого сина на виховання, благословляв і наставляв його бути чес­ним, великодушним, мужнім, шанувати свого вихователя, беззаперечно підкорятися йому у всьому і наслідувати його приклад. Мати дарила сину гаманець з невеликою сумою грошей і пов'язувала на шиї маленький ковчег з мощами, що повинно було служити для охорони від наговорів, напастей, ушкодження, і таким чином поєднувала релігію і марновірство.

З прибуттям до замку свого патрону юнак отримував звання пажа, або валета, і виконував обов'язки слуги. Він вчився беззаперечно підкорятися своєму патрону і в той же час вчився веліти, вчився ввічливості та люб'язності. Значну частину навчання складало служіння за сто­лом, де юнак привчався ретельно слідкувати за всім, і тільки-но вимагалася його послуга, як він мав у ту ж мить виконувати її.

Предметом перших уроків пажа була релігія. Звичайно викладачем Закону Божого була одна з самих благородних і набожних дам замку. В замках пажі багато корисного брали з роз­повідей про війну та полювання, про мистецтво виховувати мисливських птахів і дресиру­вання собак. Паж учився грі в шахи, тому що вона привчала його думати та міркувати. Його примушували і пісні співати про кохання або військову славу.

Поступово хлопця могли призначати на посаду форшнейдера (від нім. різати), який мав прислуговувати на бенкетах, різати смаженину, дичину або домашню птицю. Крім того, на вихованцях лежала турбота про післяобідні задоволення та розваги гостей: музика, танці, співи, прогулянки.

Вихованці виконували обов'язки шталмейстера - доглядали за конями. Пажі займалися ути­хомиренням непокірних коней і привчали їх до бойових прийомів. Дворяни завжди змагалися на конях, тому у виконанні цих обов'язків не було нічого соромного.

Значне розповсюдження мав метод змагання за право стати зброєносцем (це був останній крок до рицарського звання) або перейти до іншого, більш знаменитого рицаря. І якщо патрон бачив, що юнак зробив достатньо успіхів у військовому мистецтві та відзначився добрим но­ровом, то підвищував у зброєносці.

Вже у віці 14 років молодий паж міг досягнути звання зброєносця. Тоді його допускали ближче до сеньйора, і він міг більш вільно приймати участь у бесідах рицарів. Це дуже спри­яло розвиткові розуму хлопців. Вони намагалися служити й благородним гостям, щоб заслу­жити їх схвалення. Юнаки намагалися досягти грації рухів, спритності, моторності, не метуш­ливої квапливості, а благородної, повної гідності люб'язності, яка всім подобалась, яка зачаро­вувала та захоплювала.

Зброєносці слідкували за утриманням зброї свого патрона. Вони берегли зброю в окремих помешканнях і стежили за тим, щоб воно було завжди чисте і готове до застосування. Зви­чайно ці справи чергувалися зі службою по дому. Молоді люди були постійно зайняті якою-небудь справою. У них була постійною турбота про те, щоб не забути про що-небудь, не про­штрафитись в очах свого патрона і не заслужити його гніву.

Зброєносці були в той же час і внутрішньою вартою замку. Черговий зброєносець повинен був опівночі обійти всі кімнати та подвір'я замку і оглянути, чи все гаразд. Якщо він помічав що-небудь підозріле, то мав негайно повідомити про це свого патрона.

Зброєносці мали супроводжувати свого рицаря і в бою, тоді вони становилися позаду свого патрона, за необхідності підіймали його, подавали зброю, підводили нового коня, при­ймали полонених. Для цього потрібна була сила і спритність.

Після того, як молоді люди достатньо звикали до обов'язків зброєносця в замках своїх пат­ронів, їх могли посилати до подвір'я государя, щоб там вони ще краще привчилися до етикету, витонченим манерам. У мирний час ці юнаки могли подорожувати або їх відправляли як по­слів до віддалених країв. Але якщо починалась війна, то зброєносці обов'язково повинні були знаходитися у війську.

Юнаків самими різноманітними способами привчали до турнірів: вони бігали у важких ла­тах, перескакували огорожі, кидали дротики та привчались володіти списом. Їх привчали ска­чкам на конях зі списом через кільце і через перешкоди. Напередодні великих турнірів зви­чайно проводилися ігри, які називалися пробними турнірами. Під час цих ігор найкращі зброєносці випробували свої сили більш легкою, крихкою та не такою небезпечною, як ри­царська, зброєю. Ті, хто відзначився на пробних турнірах, отримували право приймати участь і у великих.

Благородний рицар всіма силами намагався навіяти хлопчику правила честі, великодуш­ність і мужність, а також розвинути в ньому войовничий дух. Своїм особистим прикладом і вчинками рицар наочно вказував на добре і дурне, на велику різницю між добром і злом. Тому і сам вихователь невтомно слідкував за самим собою, щоб показувати приклад звитяги, вели­кодушності, честі та мужності. Рицар слідкував за своїм вихованцем і не залишив його без своїх порад і в подальшому, після присвяти в рицарі, особливо коли передували які-небудь утруднення.

Якщо зброєносець прослужив декілька років у свого патрона і відзначився доброю поведін­кою, скромністю, мужністю і хоробрістю, то він починав домагатися рицарського звання. І го­судар або гран - сеньйор визначав день присвяти. Для цього обряду обирали передодень уро­чистостей або великих церковних свят.

Ж.Ж.Руа так описує посвяту в рицарі: новак (novice) декілька днів готувався до цього. Він дотримувався суворого поста та каявся у своїх гріхах. Після сповіді та прилучення до Святих Тайн новака одягали в білу лляну одежу, як символ непорочності, необхідної в рицарському житті; звідси і походить слово “кандидат” (білий). У цьому вбранні він відправлявся до цер­кви, де молився всю ніч, міркував про те, що зробив у своєму житті, про свої проступки, зга­дував великих воїнів і молив Творця удостоїти його такого самого подвижницького життя й смерті.

На світанку за ним приходили старі рицарі, вели його до лазні, потім вдягали на нього пе­рев'яз з мечем, клали в ліжко і покривали білим сукном (а іноді - чорним) для ознаки про­щання зі сквернами цього світу і вступу в нове життя. Після цього він повертався до церкви в супроводі родичів, друзів, сусідніх рицарів. Там священик благословляв меч новака, читав по-латині псалми і повчання.

Після читання рицарського статуту государ оголошував про прийняття новака в рицарі. Кандидат давав клятву ретельно дотримуватися рицарських законів. Государ тричі вдаряв своїм мечем новообраного по плечу і давав триразове лобзання, після чього старі рицарі вдя­гали йому золоті шпори, помазували єлеєм і пояснювали зміст кожної частини його зброї.

Після обряду влаштовували бенкет, де молодому рицареві вдягали на плечі мантію і са­джали на почесне місце по праву руку короля або рицаря, від якого він отримав лобзання. Дами намагалися наввипередки бути люб'язними з ним, схвалюючи його хоробрість, муж­ність, спритність і пророкували йому блискуче майбутнє. А новий рицар відповідав люб'язні­стю на люб'язність, подвоєною увагою за приділену йому увагу.

Але тільки в самі перші часи утвердження рицарства в новопосвячених не було помітно гордості, чванливості, пихатості, зарозумілості. В реальному житті рицарі були дуже далекі від цього ідеалу. Більшість з них були неписемні, зневажали освіту та обмежувалися тільки знан­ням військової справи та фізичною підготовкою.

У рицарське звання посвячували тільки дворян. Але за особливі послуги або за незвичай­них обставин це звання надавали і простим людям. Це право мав тільки государ, а новий ри­цар ставав дворянином. Так, коли фламандці знищили майже усе рицарство Пилипа Краси­вого, то французький король зробив дещо схоже на набір: будь-хто, у кого було два сини, по­винен був віддати одного з них в рицарі, а той, у кого було їх три - повинен був озброїти двох. Фридрих Барбаросса на самому полі битви посвячував у рицарі простих воїнів і навіть селян. Але це вже вважали занепадом рицарства, а рицарі втрачали свій престиж.

За висловленням видатного історика і філософа Я. Буркхардта, незмінною збуджувальною причиною діяльності рицарів був “дух авантюри”. Жадоба подвигів була найсильнішою серед пристрастей рицаря.

У культурі рицарства дуже важлива була зовнішня сторона. В житті рицаря багато чого свідомо було виставлено напоказ. Хоробрість, щедрість, благородство, про які мало хто знав, не мали вартості. Про їх подвиги та кохання мав знати весь “християнський мир”. Звідси цей зовнішній лоск рицарської культури, особлива увага до ритуалу, символіки кольору, предметів, етикету.

У германському побуті та епосі жінка займає високе положення. На неї дивились як на іс­тоту, яка наділена даром пророцтва та моральної сили, взагалі, як на якусь вищу істоту. Ба­жання сподобатися дамі подвоювало хоробрість рицаря і примушувало нехтувати самою ве­ликою небезпекою. Він намагався всіма силами заслужити прихильність і повагу “дами се­рця”, яка з часом повинна була стати його подругою. Подругою, але не дружиною. Тобто уяв­лення про природу жінки та істинну любов були дуже далекими від християнського розу­міння.

Таким чином, рицарська ідеологія базується на двох основних підвалинах: по-перше - вар­варській свідомості з її культом вождя, особистої відданості і військової звитяги, поклоніння силам природи, від яких вони очікують допомоги; по-друге - розвинута християнством кон­цепція служіння, яку почали розповсюджувати і на галузь чисто світських відносин, навіть до служіння дамі серця.