2. Концепції виникнення культури.

“Праця створила культуру”. Найдокладніше діяльний підхід до культури розроблений в марксистській традиції. Відмінність людини від тварин убачається дослідниками цієї орієнтації в праці. Передбачається, що генезис соціального і культурного безпосередньо пов'язаний із становленням людської праці, яка і перетворює людську життєдіяльність на суспільну. Людина ж виявляється агентом культури, суспільною людиною. Розкриття ігрової концепції культури, сформульованої Й. Хейзінга передбачає насамперед визначити, що автор вкладає в поняття гри, в чому бачить її характер і значення як явища культури. Гра переходить межі суто біологічної або чисто фізичної діяльності, тому що вже в найпростіших формах, у тому числі і в житті тварин, гра є щось більше, ніж суто фізіологічне явище, або фізіологічно обумовлене психічна реакція. Дослідник вказує, що в грі є щось, що виходить за межі безпосереднього прагнення до підтримки життя. Як би це не називалося, в будь-якому випадку, ця цілеспрямованість гри являє на світ деяку нематеріальну стихію, включену в суть гри. Кассірер виводить феномен культури з факту недосконалості біологічної природи людини. Соціальність, культурні стандарти диктують людині інші, ніж біологічна програма, образи поведінки. Інстинкти в людині ослаблені, витиснені чисто людськими потребами і мотивами, інакше кажучи, «окультурені». Слабка вираженість інстинктів викликана зовсім не розгортанням соціальності. Прямий зв'язок тут відсутній. Людина завжди і незалежно від культури мав «приглушеними», «нерозвиненими інстинктами». Увазі в цілому були притаманні лише задатки несвідомої природного орієнтації, що допомагає слухати голос землі. Ідея про те, що людина погано оснащений інстинктами, що форми його поведінки болісно довільні, зробила величезний вплив на теоретичну думку. Філософські антропологи ХХ століття звернули увагу на відому «недостатність» людської істоти, на деякі особливості його біологічної природи.

3. Література рідного краю.

Ознаки літературного життя на Донбасі почали проявлятись з останніх років 19 століття. В адміністративному центрі тодішнього Донбасу місті Бахмуті, починають видаватись художні книжки, першою серед яких стала збірка віршів поета-донбасівця Миколи Чернявського «Донецькі сонети» (1898). На той час у Бахмуті зростає видавнича діяльність, збільшується кількість періодичних видань. Бахмутчина як центр шахтарського робітничого краю притягує до себе в останній чверті 19 ст. таких письменників, як Борис Грінченко, Спиридон Черкасенко, Христя Алчевська, Степан Васильченко та ін., початкуючих і вже відомих українських письменників. У цей час на Донбасі в освітніх закладах працювали видатний письменник Б. Грінченко, відомий фольклорист Я. П. Новицький, педагог І. Я. Зеленкевич (Чепіга-Зеленкевич Яків). На початку ХХ ст. піднімається хвиля так званих пролетарських поетів, до яких відносять з російськомовних авторів С. Дальню, Я. Дебелого, А. Коца, П. Махиню та ін., а з українських — І. Журбенка. У 10-х роках на Бахмутчині починається становлення видатного українського поета Володимира Сосюри. Починаючи з 20-х років ХХ ст., на арені українського строкатого життя, розбурханого українською революцією 1917—1921 років і зосередженого переважно в Харкові, Києві та Львові, навколо бахмутського журналу «Забой» та однойменної письменницької організації, зорієнтованої переважно на пролетарську тематику, розгортається потужне літературне життя. Тенденція до написання творів саме українською мовою зростає серед донецького письменства протягом десятиліть, і на кінець 20-их років навіть такі відомі на той час російськомовні письменники, як Борис Горбатов, Г. Жуков, В. Торін та багато інших, почали писати твори українською мовою. Та на початку 30-х років цей процес був штучно перерваний місцевими шовіністами при явному потуранні і підтримці московської влади. Варта пильної уваги творчість письменників-земляків 40-90 років, які силою різних життєвих обставин змушені були покинути Україну, але в своїй творчості з синівською відданістю писали про Україну, рідну Донеччину, про сторінки її давньої і близької історії тощо. Це заступник головного редактора журналу «Літературний Донбас» (поч. 30-х років), письменник Василь Гайворонський (США), поет Леонід Лиман (США), поетеса, прозаїк і художниця Емма Андієвська (Німеччина), прозаїк і журналіст Віталій Бендер (Англія), поет і журналіст Володимир Біляїв (США). Донеччина у творчості В. Гайворонського (США), В. Бендера (Англія), Л. Лимана (США), В. Біляїва (США), Е. Андієвської (Німеччина). Зв'язки письменників з рідним краєм. Самовиданий Донбаський журнал «Пороги». Відродження теми патріотизму, відданості рідній землі, Україні у творчості письменників Донбасу. Розвиток «незаангажованої» поезії і прози. Критичний перегляд на сторінках преси «творчих здобутків» письменників Донбасу у тоталітарні часи. Зміна класових і партійних цінностей у творчості письменників Донбасу на загальнолюдські й національні. Тематичне оновлення творчості Г. Кривди, Г. Гордасевич, І. Білого, П. Бондарчука, Г. Мороза, С. Жуковського та ін. Переосмислення ролі літератури в умовах незалежної України. Нові тенденції у творчості А. Мироненка та М. Хижняка. Творчість поетів Ю. Доценка і В. Павловського. Дитяча тематика у віршах Гриця Поломаренка. Спроби повернення поетів А. Кравченка, В. Радькова, В. Руденка та ін. до рідної мови.

Білет №28