11. Протистояння грецького і римського світів у драматичній поемі «Оргія» Лесі Українки

Історична тема в українській літературі другої половини 19 століття набуває особливих функціональних ознак і прикмет. Минувшина стає спробою створити власну історичну концепцію народу, існування якого як окремої нації заперечувалось. Історія стає проекцією на сьогодення.

У драмі «оргія» Антей, талановитий поет протестує проти латинізації, зберігаючи рідну грецьку мову, намагається запобігти руйнації національної культури, коли її прагне «перекупити» Меценат. Це образ українського інтелігента-сучасникаЮ який робить спробу своєю творчістю захистити власну культуру від її знищення.

12. Формування артистичного типу поведінки в поезії м. Вороного

Наприкінці XIX і початку XX ст. в українській літературі з'являється особливий культурний тип митця-"артиста" і, мабуть, вперше широко вводиться: саме поняття "артистизму". Принаймні, так характеризує Іван Франко нову генерацію українських письменників — Лесю Українку, "артистку в повнім зна­ченні сього слова", Василя Стефаника, "може, найбільшого артиста, який поя­вився у нас від часу Шевченка", Михайла Коцюбинського, що належить "до тої самої групи письменників, у першім ряді артистів..."

Легалізував цей тип і самовизначився через власну артистичну природу хіба вперше Микола Вороний, що виступив як критик під псевдонімом "Артист" ще на початку 90-их років. Бажання творчого самовираження, близь­кість до загальноєвропейських процесів, стилізаторство і творення модерних "культурних міфів, зміщення образних структур і формування нових, естетичний проекціоналізм і культурний нігілізм складалися в художній рух, що дістав назву модернізму. З Вороним-"артистом" в українську літературу входили провансаль­ський Трубадур і давньогрецький Гедоніст, середньовічний Візіонер і галльський Парнасець, атмосфера вільної творчої гри ("творимої дії").

Ще 1901 року М. Вороний виступив з відозвою до українських письменників, закликаючи їх уникати шаблонів («заспіваних тенденцій») у творчості, і основну увагу звертати «на естетичний бік творів». Це звернення, а потім альманах «З-над хмар і долин» (1903) стали причиною того, що літературознавці (С. Єфремов, О. Дорошкевич) віднесли. Вороного до ініціаторів розвитку модерністичного типу творчості в українському письменстві.

Автобіографія М-Вороного уточнює психологічний і артистичний характер: меланхолія, містичне світовідчування й переживання кінця світу, ілюзіонізм і схильність до галюцинацій, спроба самогубства та пошуки Бога, естетика страждання й богем­ний спосіб життя і складають "модерну" іпостась Поета, що виступає "чарівни­ком", "віщуном-співцем" і "мучеником сучасного культурного життя" водночас. Джерела такого світосприйняття Вороний пов'язує з німецькою романтичною філософіею і французькою символістською школою.

Образний устрій його інтимної лірики максимально наближений до схеми, сформованої ще романтиками 30-40-х років XIX ст. Тут наявність ночі і зорі, хмар і сонця, квітів, душі, суму, муки, сліз і т.п. Але помітні й новочасні, нетрафаретні образні конструкції: місткі метафоричні порівняння (душа - палімпсест у вірші «Палімпсест»), персоніфіковані образи (хвиля в «Хвилі») чи оригінальні епітети (душа -«ніжновразлива», «чутливо-гучлива» - «Ріаі!..»). Ці та інші образи Вороного тяжіють до символістського світосприйняття, створюючи атмосферу своєрідної любовної феєрії.