[Ред.]Історія досліджень синтаксису української мови

Середньовічна схоластика й просвітницькі ідеї універсальної граматики, спільної всім мовам, тісно пов'язували синтаксис з логікоюй філософією. З греко-латинських граматик перебрала цю науку граматика церковно-словянської мови Мелетія Смотрицького (1619), а через польську, німецьку й російську граматики Н. Греча (1829), А. Востокова (1831) та й перші галицькі граматики XIX століття. На противагу цьому, почасти під впливом романтизму, порівняльний синтаксис словесних мов словенця Ф. Міклошича (1868—1874) звертався до фактів живих мов. Однак він обмежився наукою про частини мови («класи слів») та про їхні форми. Зі школи Міклошича вийшли його галицько-буковинські учні М. Осадца (1862), О. Огоновський (1889), С. Смаль-Стоцький (1893, 1913) та інші. Одначе вони були не вільні від впливів логістичного синтаксису (зокрема росіянина Ф. Буслаєва).

Нове слово в синтаксисі сказав О. О. Потебня ^[1], що сполучив ідеї національного романтизму (В. Гумбольдт) з суворою методою позитивістичного характеру. Саме він заклав своїм вченням про частини мови: дієприслівник, складений присудок і «другі відмінки» в реченні основи історичного синтаксису слов'янських, а передусім східно-слов'янських мов з акцентом на українській мові. Його учнем був Д. Овсянико-Куликовський. Національно-романтична настанова позначилася на дослідах синтаксису окремих відмінківЄ. К. Тимченка (1913—1928). Подібного підходу дотримувалися В. І. Сімович (у «Граматиці», 1918), І. І. Огієнко («Складня української мови», 1936) й інші. О. Курило («Уваги до сучасної української літературної мови», 1925), М. Ф. Сулима («Українська фраза», 1926), М. Гладкий («Наша газетна мова», 1928), С. Смеречинський («Нариси з української синтакси», 1932) сполучили опис з нормуванням. Протидіючи механічному переношенню традиційних і російських та польських конструкцій, виниклих на церковнослов'янських, латинських і німецько-французьких зразках, переважно в публіцистично-діловому й науковому стилях, вони ставили ідеалом народно-фолклорні відповідники таких конструкцій. Компромісове становище зайняв О. Н. Синявський («Норми української літературної мови», 1931). Західно-європейські методи К. Фослера й структуралізм Фердинанда де Соссюра,К. Бюлера та інших, а також психологізм В. Вундта — О. О. Шахматова позначилися на концепції деяких учнів Л. А. Булаховського^[2].

Від репресій 1930-х pоків урятувалося, крім Булаховського, лише кілька осіб з наймолодшого покоління мовознавців; у шкільних підручниках і в синтаксисі почали реалізувати наближення до російської мови та логістичну концепцію російських підручників (В. С. Ващенко, А. Загродський та ін.). Синтаксичну концепцію Л. Булаховського ^[3] [4] характеризує розробка питань речення, його членів, зв'язків у ньому та його еквівалентів (згодом і словосполучень) у дусі О. Шахматова й О. Пєшковського. Вона відображена й у підручниках для вищої школи Б. Кулика («Синтаксис складного речення», 1963), М. Івченка («Сучасна українська літературна мова», 1960) та ін. Збірний академічний курс «Сучасна українська літературна мова», за редакцією І. К. Білодіда, у більшій мірі спирається на О. Пєшковського, Л. Щербу й зокрема В. Виноградова (в розробці науки про синтагми). Щоб викликати враження об'єктивності, в праці застосовано статистичні обрахунки, при суб'єктивному й офіційно-нормативістичному доборі аналізованих текстів, без уваги на часове й територіальне розшарування мови. До стилістики віднесено синтаксис так званого «усного мовлення» (провінційна мова, звана «побутове усне мовлення»), а мову українсько-російських білінґвів подано як «літературне усне мовлення». Обійдено синтетичний опис синтаксису говірок (також передміських) і народної творчості. Настанова на русифікаційну нормативність дозволила редакторам і авторам цього курсу промовчати небажаних авторів і небажані в синтаксисі конструкції як «діалектні» чи «архаїчні». У книзі «Розвиток структури слов'янського речення» (1966) О. Мельничук виклав свої погляди на синтагми й словолад у них.