Михайло Петренко

(1817 - 1862)

Миха́йло Микола́йович Петре́нко (*1817, ймовірно у Слов'янську, Ізюмського повіту — † 25 грудня 1862, Лебедин) —поет Харківської школи романтиків, автор віршів «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…», «Взяв би я бандуру…»,«Ходить хвиля по Осколу…», котрі стали народними піснями.

Цикл «Небо»

«Дивлюсь я на небо — та й думку гадаю…» (1848)

Дивлюсь я на небо — та й думку гадаю: Чому я не сокіл, чому не літаю? Чому мені, Боже, ти крила не дав? Я б землю покинув и в небо злітав, Далеко за хмари, подальше від світу, Шукать собі долі, на горе привіту И ласки у сонця и зірок прохать И в світі іх яснім себе покохать. Бо долі ще з-малку кажусь я нелюбий! Я наймит у неі, хлопцюга приблудний, Чужий я у долі, чужий у людей! Хиба ж хто кохає нерідних дітей? Кохаюсь я лихом и щастя не знаю И гірко без долі свій вік коротаю. И в світі гірко, а як стане ще гірше… Я очі на небо, — и мені веселійше, И в думках забуду, що я сирота, И думка далеко, високо літа! Дайте ж мені криля, орлиниі криля: Я землю покину, на небо полину И в хмарах від світу на віки утону.

«По небу блакитнім очима блукаю...»

По  небу  блакитнім  очима  блукаю За  думкою  думку  туди  посилаю; Тону  там  душею,  тону  там  очами Глибоко,  глибоко  поміж  зіроньками. Тону  так  глибоко,  як  камінь  той  в  морі, Ні!  так  гину  в  небі,  як  в  лютому  горі; В  його  темну  пропасть  я  кинувся  змалу; Ось  скільки  прожив  я,  а  дна  не  достану. Ой  гірко  для  серця  так  в  горі  тонути, Що  лучче  б  умерти  од  злої  отрути, Живцем  серце  вирвать,  -  і  се  буде  легше, І  муки  від  сього  сто  раз  буде  менше, Зате  ж  легко  в  небі  душею  топитись І  ніччю  при  зірках  сльозами  залитись, Коли  ніч  та  місяць  твої  сльози  бачуть І  вміст  з  тобою  темніють  та  плачуть. Срізь,  боже,  як  тихо,  і  в  серденьку  тихо, Його  не  тривоже  ні  думка,  ні  лихо, А  тільки  кохає  небесна  музика, І  легко  колише  вона  його  стиха. Душа  моя  в  небі,  як  ніч,  просяглася, Глибоко,  глибоко  змією  впилася І  п'є  не  нап'ється  і  серцем,  й  очами Тій  радості  вволю,  що  вище  над  нами. І  сам  я  знаю,  якаясь-то  сила, Так  легка  для  мене  і  серденьку  мила, К  далекому  небу  і  серцем,  й  очами Мене  прикувала,  мов  тими  цепами. Цепи  сі  не  тяжкі,  не  тяжка  неволя, Багацько  раз  лучче,  чим  людськая  доля. Коли  б  було  можна  вік  в  неї  зостатись, Не  здумав  ніколи  б  додому  вертатись. Дивлюсь,  а  не  маю  тії  в  себе  мочі, Щоб  вирвати  з  неба  і  душу,  і  очі: Бо  дуже  завидне  їх  в  небі  кохання, І  горе  найгірше  із  ним  розставання; Бо  знаю:  як  небо  очима  покину, Душею  у  горі,  в  тумані  загину,  - То  зараз  у  мене  невідома  мука Підступить  під  серце,  і  серце  застука!

«Схилившись на руку, дивлюся я...» Схилившись  на  руку,  дивлюся  я В  вечірнє  крайнебо  далеко  і  глибоко.      І  чую:  проситься  душа  моя      Туди,  де  потонуло  в  хмарах  око.      І  тьохка  серце  у  мене,      А  в  очах  темно,  темно,  мутно... Чого  ж  в  душі  становиться  так  смутно, Коли  дивлюсь,  вечірнє  небо,  на  тебе? Покрите  хмарами,  мов  хвилями  те  море,      Що  ти  там  мовиш  в  вишні?      Чи  перші  радості,  чи  тяжке  горе      Ти  шлеш  самотньому  мені?      Чого  твоя  журлива  мова      Моїй  душі  недовідома?      І  мова  ся,  й  велика  річ Для  мене  темна  так,  мов  тая  ніч. Ти,  може,  мовиш  те,  що  так,  як  хмари Покрили,  крайнебо,  краси  твої, Так  потемніють  дні  мої Без  радості  і  від  людської  кари?      І  те,  що  мій  сирітський  слід      Заллється  на  світі  сльозами,      А  доля  зла,  і  хмара  бід На  бідну  голову  посиплються  громами? Тебе  я  не  пойму,  як  і  того,  що  буде,      А  тільки  важко  так  мені,      Неначе  небо  все  і  хмари  ті      Мені  схилилися  на  груди.