69.Релігійно-філософські погляди Сковороди, козельського

Величезне значення для розвитку української суспільно-філософської думки мав документ, розроблений групою козацьких старшин на чолі з Пилипом Орликом (1672-1742 pp.), та відомий як «Конституція П.Орлика» (1710 p.). Хоча ця конституція і не мала юридичної сили, оскільки не набрала чинності в Україні, але її поява свідчила про спорідненість української політико-правової традиції із західно-європейською. Перша конституційна пам'ятка Європи нового часу містила низку демократичних і прогресивних ідей: умотивовувала національно-державну незалежність України, закріплювала права та свободи козаків та інших соціальних груп українського суспільства, передбачала обмеження влади правом, забезпечувала поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Вона гарантувала спадковість українських козацьких традицій демократизму, рівності й справедливості.

Своєрідним підсумком розвитку української соціально-філософської думки за попередні два століття слід вважати погляди Г.Сковороди (1722-1794 pp.)- Дослідники називали його українським Сократом, Піфагором, Лейбніцем. Його діяльність припала на період наступу Росії на автономні права, національні інтереси українського народу, на здобутки Просвітництва в Україні. Етика є серцевиною філософії Сковороди. Це - наука про людину, її щастя та шляхи його досягнення, про благо, добро і зло, про сенс життя. Досягти щастя, на думку Сковороди, можна тільки тоді, коли чинити за велінням своєї внутрішньої натури, виявом якої є «сродність» з певним видом праці. Пошуки та вірний вибір «сродної праці», тобто праці за покликанням, є істинним виявом людини, її життєдіяльності, ознакою самоутвердження.

Сковорода бум певний, що кожна людина має природний нахил до певного виду діяльності. Така праця є бажаною і виконується із насолодою. І, навпаки, коли людина займається працею, до якої «не лежить серце», коли вона не прагне творчого пошуку в роботі або працює ч примусу, то тоді людина зазнає лиха. «Несродна праця» - головне джерело великого нещастя. Сковорода закликав «жити по натурі», за велінням Божим, тобто по «сродності». «Роби те, для чого народжений», - говорив він.

Сковорода вважав, що «сродність» і «несродність» праці відіграють важливу роль не тільки в індивідуальному, але й соціальному плані. Суспільство, як годинниковий механізм, «тоді ладно може йти, коли кожна людина не лише добра, а й споріднену собі, розлиту по всьому складу діла, відправляє роботу. Це і є бути щасливим, пізнати себе, чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді із загальною потребою».

Як просвітник, Сковорода вважав, що ідеальним може бути лише таке суспільство, яке забезпечує людині реалізацію її творчих здібностей шляхом освіти. Щастя, на його думку, доступне всім, бо природа нікого не обділила. Головне - пізнати в собі «справжню людину». Звідси самопізнання для нього є універсальним способом перебудови самої людини і світу.

Підкреслюючи, що добробут людини і суспільства засновані на праці, мислитель бачив різницю між процесом праці та її результатами. Останній є продуктом для споживання і його основне призначення - просте підтримання життя. Насолода від процесу споживання не може бути істинною. Такою насолодою може бути сам процес «сродної» праці.

Потрібно відмітити, що вчення про «сродну» працю мало дещо утопічний характер у період поневолення українського козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі думати про те, щоб проста людина вільно обирала ряд професійних занять, які приносили б їй радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і «сродна» праця несумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують гноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Цінять не того, хто живе з правдою і совістю, а того, хто обдурює, займається шахрайством, як-то кажуть «вміє жити».

Отже, творча спадщина Г.Сковороди є важливим вузловим пунктом у розвитку філософської та соціально-філософської думки України. У його філософії досить зріло, виразно і чітко виявилися такі специфічні риси української світоглядної ментальності, як антеїзм («сродність» Людини всьому світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторне у своїй окремішності людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм («серце - всьому голова»).