Лекція 5. Доба козаччини Частина і. Козацтво та його роль в історичній долі українського народу (2 години). План

1. Виникнення козацтва.

2. Запорозька Січ та її устрій.

3. Заняття, звичаї та побут козаків.

4. Боротьба проти національного та соціально-релігійного гніту. Селянсько-козацькі повстання.

1. Виникнення козацтва.

Одну з найкращих сторінок в історію України вписало козацтво. Про нього написано багато наукових праць, але досі історики не можуть прийти до єдиного висновку щодо проблеми походження українського козацтва.

При чому проблема походження козацтва має кілька аспектів:

Перший аспект – питання про справжню етимологію й походження самого слова „козак”. Більшість істориків вважає, що саме слово “козак” має тюркське походження. Мешканці Середньої Азії називали так людину неосілу, завжди готову до переміщення, схильну до війни, грабежу й розбою. Лінгвістично слово “козак” складається з двох коренів: “кай” –легко, “сак” – в’юк, тобто “легков’ючний”.

• Вперше це слово з’являється в “Таємній історії монголів” (1240 р.) і означає людину одиноку, яка не має родини.

• У половецькому словнику за 1303 рік це слово означає “вартового”, “людину, яка перебувала на сторожі”.

• Термін “козаки” означав також нижчий прошарок татар.

• Слав’янські джерела тих часів даних про козаків не мають.

• Польські історики 17 ст. Пясецький і Коховський виводили термін “козак” від слова “коза” (ніби козаки на конях були такими ж швидкими, як і дикі кози).

Другий аспект проблеми – питання про витоки такої суспільної категорії як козацтво. Яким чином і звідки з’явилися люди, яких називали козаками? Чи є вони субетносом, осколком якогось етносу (Субетнос– етнічна система, що є елементом структури етносу; частина етносу зі специфічними рисами культури, яка виникла внаслідок культурного відособлення), чи уявляють собою суспільний прошарок або професійну страту, не пов’язану з конкретними етнічними коренями?

• Наприклад, український історик П.Симоновський вважав, що корені козацтва слід шукати у середньовічній країні Гірканії (Козланії) на Кавказі, звідки гірканці (козаки) переселились у Дике Поле.

• Деякі історики намагались довести походження козаків з якого-небудь етносу: торків, берендеїв, татар, половців, хазар. У ряду прихильників теорії походження козаків від чужоземних народів

• М.Карамзін, який вважав попередниками козацтва половців і чорних клобуків.

• Від хозарських племен виводили козаків Григорій Граб’янка і Олександр Рігельман, від кавказьких народів – Г. Міллер і П.Симоновський.

• Деякі сучасні українські історики пов’язують появу козаків з так званими “бродниками” чи “берладниками” (“бродники” - човняри, чи поромники, які долали броди на річках; термін “берладники” пов’язують з містом Берладь, яке на Русі вважалось скупченням “темного люду” – вигнанців із суспільства).

• Історики Гійом Левассер де Боплан, Самійло Величка, В.Антонович, М.Костомаров, П.Куліш, Д.Яворницький, М.Грушевський та інші намагались обґрунтувати походження козаків з місцевої людності. Наприклад, Антонович вважав, що козаками називали селян Червоної Руси, які у 1491 р. повстали на захист своїх прав.

• Історик О.Бойко у своїй „Історії України” наводить 10 версій походження козацтва (хозарську, чорно-клобуцьку, черкаську, татарську, автохтонну, болохівську, бродницьку, угодницьку, захисну, соціальну), кожна з яких має право на існування й частково розкриває причини появи козацтва.

Проблему ускладнює й те, що саме козацтво не було однорідним і в українських землях існувало кілька різновидів козацтва. Вперше на українських землях з’явились татарські козаки. За словами польського історика Длугоша, в 1469 році багато чисельне військо татарське, сформоване з утікачів й ізгоїв, що називались козаками, пройшло від Волги за Дніпр й спустошило Подолію . У 1492 році згадувалися ординські козаки, а в 1501 році Іван ІІІ скаржився турецькому султану на азовських козаків, від яких сильно страждали купці й посли.

Слідом за згадками про татарських козаків у джерелах з’являються відомості про українських козаків. Більша частина істориків вважає, що перша згадка про козаків на українських теренах датується 1489 р. (коли вони допомогли полякам наздогнати татарський загін на Брацлавщині), хоча за думкою Максимовича, козаки стають історично відомі в Україні з 1471 року, коли Київське князівство було перетворено на воєводство). Документальне свідоцтво про існування українських козаків вперше зустрічається в 1499 році в уставній грамоті великого князя литовського Олександра, що була дана київському війту й міщанам, в якій мова йшла про оподаткування козаків, які торгували в містах своєю здобиччю.

Отже з кінця ХV ст. козаки все частіше згадуються у офіційних документах, листах державних діячів, спогадах сучасників. Особливо українські козаки відзначились у 20-х років XVI століття, здійснивши низку нападів і походів на татар, зокрема на турецький. З цього часу козаки стають добре відомими.

І, нарешті, третім аспектом проблеми виникнення українського козацтва є з’ясування причин і умов його виникнення. Отже, можна виділити наступні умови появи козацтва:

• Наявність великого масиву вільних територій (степів Дикого Поля), окраїнних, прикордонних, неконтрольованих земель;

• досвід освоєння південних територій добитчиками, угодниками, бровниками;

• поява великої кількості людей, змушеної внаслідок погіршення умов життя мігрувати на вільні землі.

Окрім умов існували також конкретні причини - фактори що стали поштовхом для виникнення в степових прикордонних районах українського козацтва. Фахівці з історії козацтва (Д.Яворницький, О.Апанович, В.Смолій, В.Щербак) виділяють наступні причини:

• Зміна поземельних відносин в українських землях після їх включення до складу Литви й Польщі. У Литві активно розвивалась приватна власність на землю, землі роздавались за службу феодалам разом із селянами, що змушувало їх нести тягло не тільки на користь держави, але й феодала. Використовуючи право переходу, велика кількість населення намагається втекти на окраїнні землі, де тягла було б менше. Т.ч. зростання великого феодального землеволодіння стимулює процес колонізації нових земель.

• Економічна причина. До середини XVI ст. у ВКЛ цінними вважались землі, де були ріки, ліса, озера (де можна було полювати, ловити рибу), а чорноземні землі вважались менш цінними, тому що вимагали додаткових зусиль для їх обробки. Тому до Люблінської унії аж (1569 р.) литовські поміщики відмовлялися від чорноземних земель і уряд віддав їх у користування селянам, які повинні були їх самі й захищати від войовничих сусідів.

• Сусідство кримських татар. Одним із занять татар було людоловство – вони нападали на слов’янське населення і забирали у полон (ясир), потім продавали у рабство (за підрахунками Шашкевича з XV по XVII ст. вони взяли у полон від 2 до 2,5 млн. українців при загальній чисельності останніх в 4 млн.). Тому територія півдня України мала назву Дике Поле й була незаселеною. Щоб протидіяти татарам потрібно було не поступатись їм у військових навичках, стати сильніше їх. Отже для захисту своєї території прикордонне населення займалися вдосконаленням військової майстерності й тими видами господарства, які не так страждали від ворожих нападів (мисливство, рибальство, бортництво);

• Причина етнографічної подоби (архетип) полягала в тому, що в українців з давніх-давен існували свої традиції (віче, самосуд, общинне самоуправління), а в Литві переважали феодально-аристократичні порядки. Тому українці хотіли жити, як і їх діди на засадах самоуправління, а козацька община вповні відповідала їх прагненню, відновлювала втрачені общинно-вічові порядки.

• посилення соціального й національно-релігійного гніту, остаточне закріпачення (1529, 1566, 1557, 1573, 1588 рр.) стало нарешті основною причиною й поштовхом для виникнення українського козацтва.

У окремий суспільний прошарок козацтво виділилося лише в середині 16 ст. (1545 р.), однак при цьому все козацтво цього періоду поділялося на дві категорії:

• міське (з’являється наприкінці 15 ст. і виконує функції охорони прикордонних земель; ці козаки наймалися на державну службу й керувалися старостами чи воєводами) (своєрідний аналог майбутнього реєстрового козацтва);

• низове козацтво (вільне, яке нікому не підкорялось і яке мешкало переважно в низов’ї Дніпра, звідки й виникла назва – низові козаки). Вислів “ходити в козацтво” означав виходити в поле чи “на низ”, на здобич. Яскравою ілюстрацією цього служать слова Рейнольда Гейденштейна – секретаря Стефана Баторія: “Великі простори полів, безліч землі залишаються там необробленими та незаселеними... Більшу частину часу люди займаються рибальством і здобичництвом, ... оскільки серед них переважають чисельно християни, то вони відчувають особливу неприязнь до невірних (варварів), насамперед до татар, і не раз давали допомогу польським королям. Оскільки вони займають нижню частину Польщі, яка прилягає до річки (Дніпра), то й називаються... низовими...”.

2. Запорозька Січ та її устрій.

Спершу вільні, низові козаки не мали організації, вони діяли спонтанно, невеличкими групами - “купами”. Заснування козацького війська почалось з появою ватажка козаків, який вперше об’єднав їх усіх заради загальної мети – боротьби з татарами, й заснував козацьку столицю – Січ. Першим таким ватажком став Дмитро Іванович Вишневецький. Саме з його ім’ям пов’язують історики будівництво першої Запорозької Січі в 1552-1556 рр. на о. Мала Хортиця. Слово “Січ”(від січа, секти) походить від старослов’янських слів “рубити”, “висікати”, і означає фортецю, обнесену високим частоколом. Січ була не одна, й існували січі на Запоріжжі не одночасно. Коли руйнувалась одна січ, будували іншу, але, як правило, будували січі на о.Хортиця і Томаківка.

Територіально уся козацька спільнота поділялась на Січ (столицю) й паланки (поселення поруч з Січчю, укріплення), кількість яких коливалась у різні часи від 5 до 10. У військовому відношенні січ поділялась на 38 куренів (кількість їх завжди була постійною). Слово “курінь” мало два значення: житло та військова одиниця (полк).

Система управління в запорізькому війську була представлена козацьким самоуправлінням. Його здійснювала так звана січова Рада – народне зібрання – тобто вищий адміністративний, законодавчий і судовий орган, в роботі якого брали участь усі козаки. Найбільшою повнотою влади після Ради володіла Військова старшина, до складу якої входили кошовий отаман (старший гетьман), кошовий суддя, кошовий осавул, писар, 38 курінних отаманів. Кошовий отаман мав військову, адміністративну, судову і духовну владу, він: затверджував поділ земель, ділив військову добичу, приймав нових та відпускав старих козаків, вів дипломатичні стосунки з сусідами тощо. У військовий час мав диктаторські повноваження. Кошовий суддя мав судити на основі звичаїв та вікових порядків; писар мав виконувати функції військового міністра та міністра іноземних справ, лише він міг вести рахунки витрат та доходів, вести дипломатичне листування, складати ділові папери від імені старшини. Військового осавула називали “правою рукою та правим оком кошового отаману”, він спостерігав за порядком на Січі, виконував судові рішення, заготовлював продовольство на випадок війни, забезпечував охорону приїжджих, займався розвідкою і так далі. Курінні отамани обирались у своїх куренях, до їх завдань входило піклування про козаків. По статусу за курінними козаками йшли “батьки”, “знатні радці”, “старики”, які мали авторитет і вважались носіями козацьких звичаїв. Така досить оригінальна форма управління козаків дала підстави історику М.Костомарову назвати Січ “християнською козацькою республікою”.

Усе козацтво ділилися на:

• січових (що жили на Січі);

• зимових (мешкали в паланках, за межами Січі) козаків.

Січові козаки представляли собою цвіт козацтва, називались “лицарством” або “товариством”, лише вони мали право обирати старшину, ділити добич, отримувати грошове й хлібне жалування. Їх заняттям були військові дії, займатись землеробством й скотарством вони вважали нижче своєї гідності.

Зимові козаки складали податну верству січовиків – верству сімейних козаків, головним зайняттям яких було “годування себе й Січі”. Вони займались скотарством, землеробством, ремеслами, торгівлею, промислами. На Січ вони допускались, але жити в ній не могли. Жили вони в зимівниках, хуторах і слободах. Їх називали “гречкосіями”, “баболюбами”, “гніздюками”, “сиднями”. Вони жили з сім’ями, але у випадку війни повинні були нести військову службу, мати при собі зброю та амуніцію. У мирний час вони охороняли кордони. Зимових було в 10 різ більше, ніж січових козаків.

Спочатку термін “козацтво” фіксував не соціальний статус, а рід занять, спосіб життя певної верстви людей, але з кінця XVI ст. ситуація змінюється. З’являється категорія “реєстрового козацтва”. У 1572 році король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про утворення найманого козацького формування, і 300 козаків були прийняті на державну службу й записані в реєстр (список), реєстрові козаки отримали правовий статус регулярного війська. З часом кількість реєстрових козаків зростає: від 1 тис. у 1590 до 8 тис. у 1631 році. Таким чином, на початку 17 ст. окрім запорізького й прикордонного, нереєстрового козацтва, з’являється реєстрове козацтво, що являло собою групу міських, заможних, привілейованих козаків, які перебували на державній службі в Речі Посполитій.

3. Заняття, звичаї та побут козаків.

Вступити до запорізького війська міг будь-хто, аби він міг прийняти 5 головних умов: бути вільним і неодруженим; говорити козацькою (малоросійською) мовою; сповідувати православ’я, пройти навчання, і присягнути на вірність російському царю (пізніша умова). Будь-хто міг назвати себе вільним, доказів ніхто не просив, але, якщо козак приводив на Січ жінку, його страчували. Те ж стосувалося й віри. Нових козаків навчали порядкам, бойовим мистецтвам, а потім вже записували до числа дійсних товаришів. На навчання уходило до 7 років.

Через розвинуте почуття гумору у козаків, а також і для того, щоб сховати минуле того, хто приходив на Січ, новачку давали жартівливе нове прізвище, яке характеризувало людину з якогось боку. Наприклад, один з козаків був прозваний Бараном за те, що в п’яному вигляді завжди бушував, й двері шинків відкривав, чи просто вишибав виключно головою. Такі прізвища, як Перебійніс, Пробейголова, Семишапка, Шмат, Часник та інші в далекому минулому були козацькими прізвищами. Таким чином, якщо польський чи російський уряд розшукував якогось Шевченка чи Войнович, і питали, чи нема таких на Січі, їм говорили, що нема, а є н, наприклад, Задерихвіст, який потрапив на Січ в час, про який йде мова. Вихід з Січі був також вільним, як і вхід до неї.

Одягались козаки більш, ніж скромно, що навіть слова “голитьба” й “козак” були синонімами. Сидячі у лісах, степах, в очереті по кілька годин, вони не дуже піклувались про одежу – “ни одежды, ни рубах почти до сносу не меняли, а мыть их и вовсе не знали”. Сорочку й шаровари носили, поки ті не розпадалися на шматочки, а щоб їх не турбували комахи, одежу пропитували риб’ячим жиром і вижарювали на сонці. Покрой одежі вони позичили у татар і турок: високі шапки, широкі “шальвари”, довгі каптани, широкі пояси. Така одежа не заважала рухам й підходила до жаркого, степового клімату. В цілому похідна, буденна одежа козаків була бідною. Але нарядна була розкішною – з дорогих тканей (шовку, шкіри, саф’яну). Голови козаки голили і мазали милом. А чуприну залишали довгою й намотували на вухо.

Військові сили козаків складались з кінноти, піхоти, артилерії (займались нею пушкарі). Розповсюдженим засобом захисту від ворога був табір. Він уявляв з себе чотирикутний або круглий ряд возів, що захищав військо, яке знаходилось в середині. Табором пересувались запорожці і коли переслідували ворога у відкритому степу. Поставивши кілька возів у ряд, козаки змикали колесо з колесом залізними ланцюгами, в середині робили глибокі балки, у кутках ставили пушки. Відстрілювались з табору, немов з фортеці. Іноді навкруги табору робили ще канали, вали і ями. За словами Боплана, для ворога запорожці у таборі були непереможними: він сам бачив, як 500 татар були не в змозі перемогти 50 козаків, що сховались у таборі. Козаки також часто застосовували систему засік і використовували ландшафт в своїх цілях. Їх легкі судна – “чайки” давали змогу бути мобільними на морі та ріках, а система вартової служби і передачі інформації (в основі її були “фігури”) не давала змогу зненацька застати козаків.

4. Боротьба проти національного та соціально-релігійного гніту. Селянсько-козацькі повстання.

У другій половині XVI ст. шляхта посилює експансію на відносно вільні землі, колонізовані запорожцями. Але тут її інтереси зіткнулися з інтересами козацтва й вільних поселенців. У той же час відбувається остаточне закріпачення селян (Литовський статут 1588 р.), збільшується економічний (надмірні податки, експлуатація) й національно-релігійний гніт з боку поляків. Ситуацію ускладнює й намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво. Навіть реєстровці скаржилися королю на те, що місцеві воєводи і старости стягували великі податки, захоплювали майно померлих, без причини арештовували й кидали до в’язниць багатьох козаків. Реакцією на такі події стали народні повстання кінця 16 – початку 17 ст., основною рушійною силою яких стало козацтво. Козацько-селянські повстання мали два етапи: перший (1591-1596) і другий (1652-1638).

• Перше велике повстання під проводом гетьмана Кшиштофа Косинського розпочалось у 1591 році. Приводом до нього стало захоплення білоцерківським старостою Костянтином Острозьким козацьких земель. У відповідь на це Косинський із загоном козаків напав на Білоцерківський замок й захопив його. Протягом наступного року повстанці успішно діяли на території Київського, Брацлавського, Волинського й Подільського воєводств. На визволеній території старшина приводила до присяги Війську Запорізькому селян, міщан і шляхту та вводила форми козацького устрою. Однак у 1593 р. під час переговорів Косинський був убитий, а повстанці розбиті.

• У 1594 році починається повстання під проводом Северина Наливайка. Наливайко, який брав участь у придушенні повстання Косинського, відчувши свою провину й повернувшись з успішного походу на Молдавію, закликав запорожців об’єднати сили у боротьбі проти польського панства.

Особистість Семерія (Северина) Наливайко обкутана легендами. Віддавши дане його військово-політичним здібностям, його сучасники прозвали його "царем Наливаєм" за його бажання жити власним самостійним життям та автономістські плани. Він одержав гарну освіту в Острозькій Академії, де викладав його старший брат Дем'ян. Потім подався на Січ - одержувати військове практичне уміння. Брав участь у багатьох походах, сам очолював походи на турецькі фортеці, в окуповане турками Молдавське князівство. Успішно використовував систему розвідки і контррозвідки.

Наприкінці 1595 – на початку 1596 рр. селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. Особливо занепокоєння у польського уряду викликали наміри наливайківців створити на визволеній території незалежну від Польщі Українську республіку на чолі з князем. Повстання набуло такого розмаху, що загрожувало самому існуванню польської влади в Україні. Польський уряд кинув усі сили на придушення повстання. У Трипілля в 1596 році відбулась дуже жорстока битва, після якої частина козаків вирішила перейти кордон й тікати в Росію, зібравши з собою дітей і жінок. Цей величезний обоз гальмував просування козаків, через що їх наздогнали під Лубнами й оточили польські війська. Частина старшини підписала капітуляцію і склавши зброю, видала полякам Наливайко. У 1597 р. він був страчений у Варшаві.

Після цього повстання уряд скасував усі козацькі привілеї й права. Проголосив їх “ворогами держави”, в Україні встановився польський терор.

• Протягом майже 50 років після цих подій великих повстань не було, що пояснюється потребою Польщі у військовій допомозі козаків. Спалахи воєнної активності козаків були пов’язані в цей період з ім’ям гетьмана Самійла Кішки (1600-1602), який відзначився морськими та сухопутними походами на Туреччину, і Петра Сагайдачного – видатного гетьмана, завдяки якому здійснено низку вдалих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство, виграно Хотинську війну в 1621 році.

Він багато зробив для розвитку багатьох нових тактичних прийомів ведення бою. Турецький султан Осман ІІ так постраждав від дій козаків, що заявив: "Не буду ні їсти, ні пити, поки того Сагайдачного не приведете". Чекати довелося не довго – одного разу Сагайдачний сам на чолі елітного війська увірвався у ворожий табір. До найбільш відомих нововведень і військових хитрощів Сагайдачного можна віднести: спорудження "бліндажного типу", що витримували 5-годинний гарматний обстріл; тактику масового шквального залпового вогню з мушкетів по ворогу з максимально близької відстані; традиційну козацьку тактику нічних атак (використовувалася часто в битві під Хотином).

Але він не тільки прославився військовими походами. В умовах заборони православної церкви боровся за її відтворення (1620 р. – відновлення православної митрополії), приймав Ієрусалимського патріарха Феофана, який висвятив Київського митрополита і 5 єпископів.

• Друга хвиля козацько-селянських повстань розпочалася в 1625 році з повстання під проводом Марка Жмайла. Безпосереднім приводом до нього стало небажання учасників Хотинської війни повернутися на вимогу властей до стану селянства. Зібравшись на Південній Київщині, вони відмовились підпорядкуватись місцевій владі. На придушення повстання влада кинула 30-тисячне військо С. Конецьпольського. Тоді повстанці об’єднали свої сили з запорожцями. Найбільша битва між ними відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, в якій жодна з сторін не отримала перемоги. Різке похолодання змусило Конецьпольського почати переговори з повстанцями. Згодна на них частина козаків скинула Жмайла з посади ватажка, а замість нього обрала Михайла Дорошенка. У той же день була підписана Куруківська угода, за умовами якої повстанцям оголошувалась амністія, козацький реєстр збільшувався 3 до 6 тис., щорічна палата реєстровцям збільшувалась до 60 тис. злотих, за козаками зберігалося право обирати старшого; але їм було заборонено робити походи на Крим і Туреччину та втручатися в релігійні справи в українських землях.

• нове повстання під проводом гетьмана нереєстрового козацтва Тараса Федоровича (Трясила) розпочалось у 1630 р. Поштовхом до нього стало відправлення у Київське воєводство значної частини польського кварцяного війська (8 тис. чол.) й запровадження в січні 1630 року подимного. Селяни і міщани активно протистояли введенню нового оподаткування. До цілей боротьби додали й гасло “боротьби за віру” – проти католицизму та уніатства. Повстанці здобули Корсунь, зробили рейд по Подніпров’ю, організували укріплений табір поблизу Переяслава. Зазнавши значних втрат коронний гетьман Конецьпольський погодився на переговори. 8 червня 1630 року була підписана Переяславська угода згідно з якою були зроблені деякі поступки козацтву: збільшення реєстру до 8 тис., амністія повстанцям; але інтереси селян і міщан, які мусили повертатися в панські маєтки, були зраджені.

• повстання під проводом Івана Сулими 1635 року. Приводом стало прибуття польських жовнірських загонів на Київщину в 1631 році. У 1635 році поляками було закінчено будівництво Кодацької фортеці на Дніпрі, що блокувало шлях втікачам на Запоріжжя. Тоді гетьман Іван Михайлович Сулима зібрав 3-тисячний загін, й знищив козацький гарнізон, зруйнувавши фортецю. Але надіслані поляками реєстровці схопили Сулиму з помічниками, й відправили до Варшави, де його було страчено (1635 рік).

• Справу Сулими продовжив Павло Бут (повстанський рух 1637-1638 рр.), більш відомий в народі як Павлюк, свого часу засуджений поляками до смертного вироку за участь у повстанні 1635 року, й обраний новим гетьманом у 1637 році. Він зібрав під свої знамена майже 10 тис. козаків. Як писав білоцерківський староста князеві Станіславу Любомирському: “на Запорожжі зібралося безліч люду і ледве не більше такого, який не має ні самопалів, ні іншої зброї”. Повстанці поширили свій вплив на все Подніпров’я, але наприкінці 1637 року у вирішальній битві під Кумейками поблизу Черкас козацьке військо втратило п’яту частину, а невдовзі, козаки, розраховуючи на прощення, видали Павлюка польському командуванню. Повстанці капітулювали. Акт капітуляції від їх імені підписав писар Війська Запорозького Богдан Хмельницький. Але вже у березні 1638 року почався другий етап повстання, коли самовільно обраний козаками гетьман Я.Остряниця звернувся до народу із закликом продовжити боротьбу. Після багатьох боїв, вважаючи програною чергову битву, Остряниця відступив у Слобідську Україну під захист Росії. Залишені ним повстанці обрали гетьманом Дмитра Гуню. Після кількох поразок, повстанці змушені були капітулювати й у серпні підписали угоду, згідно якої козаки здавали артилерію, визнавали призначених їм старшин і відправляли в панські маєтки селян.

На основі цієї угоди була складена так звана “Ординація Війська Запорозького реєстрового”(1638р.), яку ухвалив сейм і під тиском поляків визнали реєстрові козаки. За “Ординацією” скасовувалося козацьке самоврядування, реєстр обмежувався 6 тис., козаки мали право селитися у трьох староствах – Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд призначав свого комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану посполитих.

В Україні знову запанував польський терор. Як пише історик В.Борисенко, “козацтво принишкло, наче ліс перед бурею”.

Значення повстань: стали новою формою національно-визвольної боротьби; об’єднали різні прошарки українського населення (козацтво, селян, міщан, духовенство); продемонстрували здатність козацтва бути провідником визвольного руху; поширили серед українців ідею національного визволення.

Література

Апанович О.М. Розповідь про запорозьких козаків. – К., 1991.

Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К., 1993.

Антонович В.Б. Про козацькі часи в Україні. – К., 1991.

Антонович В.Б. Коротка історія Козаччини. – К., 1991.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

Гуржій О.І. Українська козацька держава у другій половині 17 – 18 ст. Кордони, населення, право. –К., 1996.

Щербак В.О. Українське козацтво: Формування соціального стану. –К., 2000.

Яворницький Дмитро Іванович. Історія запорозьких козаків: У 3 т. –К., 1990.