Література:

Аркас М.М. Історія України-Русі. –К., 1990

Баран В.К., Грицак Я.Й. Ісаєвич Я.Д. та ін. Історія України. –Львів, 1996

Бойко О. Історія України. –К., 2004

Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст. –К., 1996

Верстюк В.Ф., Гарань О.В., Гурій О.І. Історія України. –К., 1997

Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації. –К, 1996

Грушевський М.С. Історія України-Руси. В 11 т. –К., 1991-2002

Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. – К., 1993

Дорошенко Д.І. Нарис історії України. У 2 т. –К., 1991

Полянська-Василенко Н.Д. Історія України. У 2 т. –К., 1995

Субтельний О. Україна: історія. –К, 1993

Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. –К., 1999

Український історичний журнал

Лекція 2. “Первісна доба та період стародавніх цивілізацій на території України”. План.

1. Періодизація історії первісного суспільства та її характеристика.

2. Стародавні цивілізації на теренах України.

3. Перші держави на українських землях.

4. Ранні слов’яни, їх матеріальна та духовна культура.

1. Формування і розвиток первіснообщинного ладу на території України.

Сьогодні ми розглянемо перший період в історії України – давню історію, тобто первісну добу і період перших державних утворень на території українських земель.

Взагалі перша людина на Землі з’явилась понад 2-2,5 млн. років тому. Про це розповідають археологічні знахідки, зроблені в Ефіопії, Кенії, Танзанії. Саме в ті часи мавпа-примат звелася на задні кінцівки, чим звільнила передні для здобування їжі та виготовлення найпростіших знарядь праці. Поступово розвинулись та поглибились й інші особливості, що відрізняють мавпу від людини: прямоходіння, сформована розвинута рука з протиставленим великим пальцем, збільшений до 800 см³ об’єм мозку, зародки членоподільної мови.

На українських землях первісна людина з’явилася пізніше, в період, що датується часом від 1 млн. до 150 тис. років тому (Справа в тому, що історики мають різні точки зору щодо того, коли тут з’явилась первісна людина. Так, історик О.Бойко та В.Борисенко говорять, що це відбулось близько 1 млн. років тому, О.Субтельний, що 150 тис. років тому, М.Котляр та С.Кульчицький, що близько 300 тис. років тому, авторський колектив підручника “Історія України: нове бачення” під керівництвом В.Смолія сходяться на тому, що це відбулось в “ашельську епоху”, тобто від 1,5 млн. до 150 тис. років тому). Вірогідніше, що сюди найдавніші люди – архантропи прийшли з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу.

Історію первісного суспільства вчені поділили залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці на кілька періодів (епох):

• КАМ’ЯНИЙ ВІК

• Палеоліт (від грецьк. “палайос” – стародавній та “літос” – камінь. Тобто “давньокам’яний” (1 млн. років до н.е. – 13 тис. до н.е.)

• Ранній палеоліт (1 млн. до н.е. – 150 тис. до н.е.)

• Середній палеоліт (150-40 тис. років до н.е.)

• Пізній палеоліт (40-11/10 тис. років до н.е.)

• Мезоліт (середній кам’яний вік) (10-6 тис. років до н.е.)

• Неоліт (новій кам’яний вік) (6-4/3 тис. до н.е.) – виробнича “неолітична” революція

• Енеоліт (мідно-кам’яний вік) (4-3 тис. до н.е.) – Трипільська культура

• БРОНЗОВИЙ ВІК (ІІ – І тис. до н.е.)

• ЗАЛІЗНИЙ ВІК (І тис. до н.е. – перші століття нашої ери (закінчуючи сарматським періодом, приблизно ІІІ ст.. н.е.) ).

Розглянемо, яким було економічне, духовне життя та родоплемінні відносини людей цього періоду на українських територіях.

Ранній палеоліт є “колискою” людства. В цей період зароджуються колективи для спільного полювання та спорудження простішого житла. Створюються первісні стада людей – перші форми людських об’єднань за принципом кровнородиних зв’язків. Основними знаряддями праці були: ручне рубило (оббитий й загострений з двох боків камінь), скребла, гостроконечники (з кременю, обсидіану, сланцю, андезиту), що використовувались для ударно-ріжучих дій. Споруджувалися найпростіші житла. Переважав теплий поміркований клімат, що сприяло збагаченню флори й фауни. Люди жили невеличкими групами, постійно пересуваючись з місця на місце. Заняття – збиральництво, охота.

Стоянки палеоліту на території України: поблизу с.Луки-Врубловецької (Хмельниччина), м.Амвросіївка (Донбас) і ще близько 30 стоянок.

У середньому палеолітілюди продовжують заселяти Україну. Вони дісталися басейну Десни, проте посуватись далі їм заважало періодичне похолодання, яке спонукало їх кочувати між зонами холоду й тепла й пристосовуватись до таких кліматичних умов. Клімат став трішки сухішим. Більша частина Центральної Європи в цей час була закута в льодовий панцир товщиною понад 600 метрів. Збільшилась кількість представників фауни - з’явились мамонти, шерстисті носороги, печерні ведмеді, північні олені, через що традиційне збиральництво все більше поступалось своїм значенням полюванню.

Змінюється технологія виготовлення знарядь праці. Люди навчились робити проколюючи знаряддя, удосконалили рубило та інші знаряддя, зробили їх зручніше. Скреблами обробляли шкури тварин, гостроконечники використовували як вістря для списів. Люди опановують печери, будують наземні житла, одяг із шкур. Навчаються використовувати й добувати вогонь, тобто менше залежать від зовнішніх умов.

Змінився антропологічний вигляд людини, яка стала відомою від назвою неандертальця, й була більше схожа на сучасну людину, ніж її попередник пітекантроп. Намітився поділ праці між жінками та чоловіками. Родинні зв’язки ведуться по материнській лінії. Закладаються першооснови духовного світу – поховання в Криму неандертальців свідчать про зародження релігійних уявлень, а різьблені кістки на стоянках, намальовані на них контури тварин і людей – про зародки образотворчого мистецтва.

Найдавніші стоянки неандертальців цієї доби в Україні: у печері Кіїк-Коба поблизу Сімферополя, с. Антонівка на Донеччині, смт. Королево на Закарпатті і ще близько 200 стоянок.

Докорінно змінилося життя під час пізнього палеолітуз наступом льодовика й різким похолоданням. Зникли теплолюбні рослини й тварини, частина тварин відійшла на південь. Натомість розповсюдились мамонти, вівцебики, песці, бізони, дикі коні та інші великі холодостійкі тварини.

Головним заняттям людини стало полювання. Вдосконалились знаряддя праці та охоти. Почали виготовляти кам’яні різці, ножеподібні пластини, наконечники списів, дротики. Людина оволоділа технікою обробки кісток й рогів, з яких виробляли гарпуни, шила, голки тощо. Люди відмовились від міграції та осіли, жили на берегах річок, будували землянки та напівземлянки, а також яранги з дерева, кісток, рогів, шкур тварин. Житла ділились на окремі приміщення та опалювалися.

Змінився і зовнішній вигляд самої людини. Тепер вона мало відрізнялась від сучасної й дістала назву гомосапієнса, або кроманьйонця (від грота Кро-Маньйон у Франції, де вперше знайшли кістки подібної людини). Середній вік життя цієї людини становив 20-23 роки.

Змінилися й суспільні форми людського співжиття. Замість примітивного стада з’являється рід об’єднання кровних родичів по материнській лінії на чолі з жінкою. Заборона шлюбних відносин всередині роду змушувала людей встановлювати контакти з представниками інших родів. Роди родичались і об’єднювались у племена. Почалось утворення первіснообщинного родоплемінного ладу. Його головними ознаками виступали: кровна спорідненість родів, матріархат, спільне володіння знаряддями та результатами праці. Причинами матріархату було те, що жінка займала панівне становище в суспільному виробництві (ткацтві, гончарстві), була хранителькою вогню, лише вона знала, хто отець її дитини.

Набуло розвитку й духовне життя. При розкопках зустрічаються фігурки птахів та стилізовані статуетки, “палеолітичні Венери”, в тому числі у танцювальних позах, музичні інструменти з кісток тварин. Виникають перші форми релігії: тотемізм (віра в походження людини від єдиного предка – птиці, рослини чи тварини); анімізм (віра в існування душі та духів, які є наявними у будь-якої істоти чи предмету); фетишизм (віра в надзвичайні можливості предметів, поклоніння їм); магія (чаклування перед мисливством або проведення обрядів для захисту від чогось; відома й любовна магія – щоб приворожити чоловіка).

На території України знайдено майже 800 пізньопалеолітичних стоянок. Серед них: Радомишльська на Житомирщині, Межиріцька на Канівщині, Мізинська на Чернігівщині, Гінцівська на Полтавщині.

Початок мезолітухронологічно збігається з закінченням льодовикового періоду. Після того, як льодовик розтанув, майже зникли мамонти й шерстисті носороги. Основною здобиччю стали тварини сучасного вигляду. Люди починають заготовляти про запас молюсків, рослинну їжу, ловити рибу, поступово приручати тварин.

Удосконалюються знаряддя праці. Зменшились і стали більш зручними кремінні вироби, були винайдені нові інструменти – долото, сокира, тесло, вкладишеві знаряддя – ножі, списи; гачки, сіті з поплавками тощо. Створюють метальні знаряддя, лук і стріли. Внаслідок цього людина змогла полювати самотужки, відпала необхідність у великих колективах. Зростає роль парної сім’ї.

На території України – близько 1000 стоянок мезоліту: Мурзак-Коба та Фатьма-Коба в Криму, Гребениківська на Одещині, Журавська на Чернігівщині.

В епоху неолітувідбулась виробнича (неолітична) революція. На зміну традиційним мисливству, збиральництву, рибальству приходять відтворюючі форми господарювання – землеробство й скотарство. Основними рисами цього періоду були: винайдення та поширення нових видів виготовлення та обробки знарядь праці (шліфування, пиляння, свердління); виникнення нових видів виробництва та нових виробів (вироблення крем’яних сокир, великих ножів, виготовлення керамічного посуду для зберігання зерна; виникнення прядіння, згодом - ткацтва); перехід до осілого способу життя; виникнення та розвиток землеробства (культивували просо, пшеницю, жито, вика); розвиток скотарства (використання скота як тяглової сили. Приручення бика, свині, кози, вівці); демографічні зміни (збільшення поселень, середній вік життя 30-32 роки; збільшення кількості населення (з 5 до 80 млн. осіб).

В українських землях знайдено близько 500 стоянок неоліту: смт. Саврані на Одещині, Кам’яна Могила поблизу Мелітополя, с.Бондариха на Сіверському Дінці та інші.

Мідний, або мідно-кам’яний вік (енеоліт)був перехідним етапом від кам’яного періоду до епохи металу. Люди навчились обробляти мідь, робити з неї знаряддя праці. У цей період послаблюються родові зв’язки і починається формування територіальної общини.

Найяскравішою археологічною культурою доби неоліту була трипільська культура(назва походить від с.Трипілля на Київщині, де наприкінці ХІХ ст.. археологом В.Хвойко винайдено її пам’ятки). Походження її остаточно не з’ясовано: одні вважають, що її залишили місцеві племена, інші – що її принесли племена з Балкан чи Східного Середземномор’я, дехто вважає її результатом злиття автохтонної та принесеної культур. Племена цієї культури мешкали на території Молдови, Румунії, Побужжя, Київщини, частини Лівобережної України. Трипільці мешкали в глинобитних одно-та двоповерхових будівлях з глиняними підлогами, оштукатуреними та пофарбованими стінами. Фактично це були протоміста з населенням в кілька тисяч чоловік. Переважно трипільці займалися землеробством. Вирощували пшеницю, просо, ячмінь, вику й горох. Користувались мотиками, ралом, серпом. Розводили переважно велику рогату худобу, синей, частково коней. Вирощували фрукти (аличу, сливи, абрикоси). Виготовляли вироби з міді. Робили чудовий глиняний посуд з плоским дном, який прикрашали орнаментом білого, червоного, чорного й жовтого кольорів. Доля трипільців остаточно не з’ясована.

Наступний період має назву бронзового віку(кінець ІІІ – І тис. до н.е.) і знаменується перш за все винайденням та поширенням виробів із бронзи. Бронзові вироби були твердіше, ніж з міді, і поступово замінили останні. Зі сплавів міді й олова, цинку та інших компонентів роблять серпи, голки, мечі, стріли тощо. Іншими характерними рисами періоду були наступні: суспільний поділ праці – відокремлення скотарських племен від інших; заміна матріархата патріархатом (у зв’язку з перевагою важкої фізичної праці та переходом головних функцій до чоловіків, родинні зв’язки починають вестися по батьківській лінії); зміна кліматичних умов (збільшення вологості); підвищення продуктивності зброї та знарядь праці завдяки бронзі; активізація міграційних процесів; збільшення майнової та соціальної диференціації (внаслідок появи додаткового продукту); відокремлення малих сімей; зароджуються елементи раньокомплексного суспільства з окремими соціальними групами, їх відносинами, союзами племен, органами керівництва та влади.

На території України в епоху бронзи існували наступні археологічні культури: ямна (Михійлівка на Херсонщині, Ковалівка на Луганщині), катакомбна (Донецька, Харківська, Миколаївська області), зрубна у степовій зоні; племена культури шнурової кераміки в лісостеповій та поліській зонах, тшинецько-комарівська в Північній Україні, бондарихінська в лісостеповій зоні Лівобережжя, білогрудівська в лісостеповій зоні Правобережжя.

Відкриття та поширення заліза започаткували нову епоху – залізну. Характерними ознаками цієї епохи стали: значні міграції, посилення торгівельних зв’язків, становлення приватної власності, посилення майнової диференціації, витіснення родової общини територіальною, виділення військової еліти, утворення воєнно-політичних союзів і, нарешті, зародженням державності. Як відбилися ці особливості на житті мешканців українських земель ілюструє історія створення й розвитку перших етнічних та державних утворень на території України.

2. Стародавні цивілізації на теренах України

У І тис. до н.е. на сучасних українських землях з’являються нові етнічні спільноти, серед яких виділяються степні кочові племена. Вони вміють обробляти залізо та виготовляти міцну зброю, мають навички верхової їзди, складні луки т.зв. “скіфського типу”, займаються переважно кочовим скотарством.

Найдавнішим з цих племен, що з’явились на території України, були кіммерійці (ІХ  перша половина VII ст. до н.е.). Давньогрецький поет Гомер у поемі “Одисея” писав, що їхня країна знаходиться біля входу до потойбічного світу: “Закотилось сонце й покотилися тьмою усі шляхи, а судно наше досягло кінця глибокого океану. Там народ і місто людей кіммерійських...” Реальність цього народу підтверджують й ассірійські джерела, що зафіксували у 722-715 рр. до н.е. перемогу кіммерійців над урартським царем Руссою.

З’явившись на теренах України близько ІХ ст. до н.е., іраномовні племена кіммерійців зайняли територію між Тіром (Дністром) та Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський острови. Основу господарства їх становило кочове скотарство, насамперед, конярство, через що вони елліни називали кіммерійців “молоко їдами” та “доярами кобилиць”. Це були войовничі племена, є навіть припущення, що їх назва походить від слова “марра”, що означало “смерть”, яке кіммерійські воїни кричали, рушаючи в бій. За іншим припущенням кіммерійці уявляли з себе своєрідний військовий орден і назва їх походить від санскритського “kimarya” – “котрі арії”, або “kim marya” – “народжені вмирати”. Озброєння кіммерійського воїна складалось з лука, кинджала або меча та списа. Тривалий час кіммерійська кіннота була непереможною й наводила жах на супротивників. У них були вожді й царі, але повноцінну державу їм так і не вдалося утворити. Відомо, що вони воювали з Урарту, Ассирією і не встояли перед скіфами. У VII ст. до н.е. вони остаточно зникли з політичної арени.

Протягом ХІХ-ІІІ ст. до н.е. у Криму жили таври (від. Грецького “таброс” – тур, бик). Перші згадки про таврів подає Гомер. Таври займались скотарством у горах, землеробством у долинах, рибальством у прибережних районах. Мали розвинуті гончарство, ткацтво. У другій половині І тис. до н.е. у них почався перехід від родоплемінного ладу до рабовласницького. Таври мали складні стосунки з сусідами скіфами, сарматами, Херсонесом. За ім’ям таврів сьогодні називають нинішній Кримський півострів Тавридою, Таврією.

У VII ст. до н.е. на території півдня України з’явились незнані досі войовничі племена скіфів, які слідом за кіммерійцями прорвались у Середню Азію, розгромили Мідію, пронеслися по Сирії, Палестині, дійшли до кордонів Єгипту. Після цього лідійський цар Кіаксар запросив на бенкет скіфських царів та перебив їх. Після цього залишки скіфів повернулися у Північне Причорномор’я, яке вважали батьківщиною. Там вони утворили політичне об’єднання племен – Велику Скіфію, що проіснувала до ІІІ ст. до н.е. Геродот так описує в своїй “Історії” момент появи скіфів в українських землях: “із кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали й завдали їм чимало прикрощів массагети, і через це скіфи...прибули в Кіммерію... Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити... Скоро вони розділилися... й почали битися між собою. Після того кіммерійці покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою й посіли її”.

Ударною силою скіфів була кіннота. Головним засобом воїна-скіфа був панцир, хоча використовувались і звичайні шкіряні куртки. Він мав бойовий пояс і щит, його голову захищав шолом. Захищеним був і бойовий кінь. Основною зброєю був складний лук, що стріляв на відстань до 500 м. Використовували списи, дротики, сокири, кинджали й, передусім, короткі мечі.

Все населення Скіфії, як писав Геродот, поділялось на скіфів-кочівників, скіфів-хліборобів, царських скіфів й скіфів-орачів. Панівне становище належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами. До скіфів-хліборобів Геродот відносив місцеві нескіфські племена різних регіонів України; вони платили данину скіфській державі, вели осілий спосіб життя й займались переважно сільським господарством. В зоні Правобережного Лісостепу мешкали скіфи-орачі. Їх назва свідчить про наявність рільництва із застосуванням дерев’яного плуга у цих районах. З культур вони переважно вирощували пшеницю, просо, ячмінь, жито; горох, часник, цибулю, нуту, чуфу, сочевицю. Скотарство забезпечувало скіфів-кочівників усім необхідним, давало м’ясо, молоко, “іппаку” (сир з кобилячого молока), вовну шкури. Вони розводили крупний рогатий скот, якісних овець і коней, іноді й верблюдів. Така структура суспільства була ідеально пристосована до умов кочування й ведення війни. Сусідами скіфів окрім греків-колоністів були також племена калліпідів (пониззя Південного Бугу), алазони, неври, меланхлени, гелони, андрофаги та інші (Лісостеп та Полісся).

Суспільні відносини в Скіфії еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких.В основі управління суспільством лежала “варварська демократія”. Влада царя не була абсолютною й обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів. Суспільство було досить дефиренційованим. Про розшарування і рівень багатства верхівки свідчать численні кургани скіфських володарів (в нижній течії Дніпра), пограбовані ще в давнину.

У ІІІ столітті до н.е. почався занепад скіфської держави. Зазнавши невдач від сарматів племена царських скіфів відступили й осіли в Нижньому Подніпров’ї та Криму, де утворили нову державу – Малу Скіфію з столицею Неаполем. Мала Скіфія припинила своє існування лише на поч. ІІІ ст. н.е.

Скіфська релігія була політеїстичною. Головною богинею була Табіті – богиня домашнього вогнища, до пантеону входили також: Папай – володар неба; його дружина Апі – богиня землі, прародителька всього роду; Гойтосір – бог сонця; Агрімпаса – богиня родючості; Таргітай – родоначальник скіфів; Фагімсад – бог водної стихії та конярства.

Скіфське образотворче мистецтво мало зооморфний характер (так зв. “звіриний стиль”). Улюбленими були образи оленя, барана, коня, фантастичного грифона, гірського козла. Монументальне мистецтво представлене кам’яними антропоморфними стелами. У скіфських курганах також знаходять кубки й прекраси (пектораль) з сюжетами скіфського життя.

Сармати– іраномовні племена, що на історичній арені змінили скіфів, як і останні, тривалий час посідали широкі простори – від каспійських степів до Паннонії. Античні автори, згадуючи про них, підкреслювали їхню агресивність й войовничість. Римський історик Тацит писав, що “коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору”. В бою вони користувались арканами й довшими, ніж у скіфів, мечами й списами. У військовій справі сармати випередили навіть скіфів. Удар сарматської кінноти, вдягнутої в залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, не могло витримати жодне військо (Тацит).

Назва “сармати”, або “савромати” походить від іранського “саоромант” і означає “підперезаний мечем”.

Цікавою є легенда про походження сарматів. Згідно з легендою, яку розказав Геродот, сармати або савромати народились від шлюбу скіфських юнаків з амазонками. В цьому прийнято бачити відображення високого становища й статусу жінок у сарматському суспільстві.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному періоді від родоплемінних відносин до ранньокласових, мало в собі пережитки матріархату. Але повноцінну власну державу сарматам створити так і не вдалося. Сарматська культура нагадує скіфську. Як і скіфи, сармати почитали вогонь, поклонялись Марсу у вигляді меча, який встромляли в землю.

Масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор’я починається з кінця ІІ ст. до н.е. Вже з І ст. до н.е. історики називають ці території не Скіфією, а Сарматією. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н.е. Сарматський період закінчився в серед ІІІ ст. н.е. внаслідок експансії готів і гунів.

3. Перші держави на українських землях

Античні міста-держави Північного Причорномор’я.

З кінця VII ст. до н.е. греками, в більшості своїй вихідцями з Мілету, на Північному узбережжі Чорного моря (Борисфену) починають засновуватися торгові факторії (колонії), які виростають у міста-держави: Тіру (устя Дніпра), Ольвія (устя Південного Бугу), Пантікапей (на місці сучасної Керчі), Феодосія, Херсонес (місце Севастополя) та інші. Найкрупнішою з них була Ольвія, а єдиним містом з монархічною моделлю управління – Боспорська держава.

Цілий комплекс причин обумовив процес колонізації греками величезних територій й, зокрема, території Північного Причорномор’я й Приазов’я. Ці причини за їх характером можна розбити на окремі групи:

• аграрна (настача землі в метрополії);

• сировинна (невистачання в Греції продуктів сільського господарства та сировини – металів, лісу тощо);

• торгівельна (Греція мала потребу в ринках збуту та в обміні своїми продуктами виробництва – олія, вино, кераміка та інші);

• демографічна (демографічний вибух тих часів у Греції, що спричинив перенаселення);

• політична (внаслідок боротьби в грецьких містах демоса і аристократії й перемоги демосу в окремих містах (або реставрації аристократичної влади) багато людей змушені були тікати зі своєї Батьківщини і шукати нових перспектив життя та процвітання);

• воєнна (до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів).

Ці колонії зовнішньо виглядали як місто, огороджене міцними стінами, та сільських округ, які починалися за стінами міста. В середині знаходились заселені квартали, в центрі міста – центральна площа – агора, на якій влаштовувались ярмарки, народні зібрання, свята. Біля агори знаходились суд, школа, органи управління, місця для релігійних зібрань, іноді – театр. Чеканились й свої монети, на яких зображували символіку місць (дельфін з орлом в Ольвії, зерно у Боспору).

Майже тисячолітню історію античної цивілізації в Причорномор’ї поділяють на два великих періоди: грецький (друга половина VII сер. І ст. до н.е.) та римський (середина І ст. до н.е. –IVст. н.е.). Лише варварська експансія, що двома хвилями пройшлася по чорноморським узбережжям (у ІІІ ст. готів та у 4 ст. гунів), завдала смертельного удару грецьким полісам. Більшість міст-держав після цього зійшли з політичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.

Грецькі колонії мали назву міст-держав, або полісів (з республіканською формою правління). Лише в одному з них – Боспорському царстві існувала монархічна форма правління. Боспорська держава виникла у Vст. до н.е. Законодавча та виконавча влада в Боспорі концентрувалась в руках царя (династії Персіадов, Митридатов та ін.).

В інших полісах існувала республіканська форма правління. Законодавча влада належала народним зборам, до яких мали право входити усі вільні чоловіки громадяни полісу. Виконавча влада магістратам (обраним посадовим особам, серед яких – жреці, гімнасіарх, секретарі) та колегіям, які займались різними видами справ (військові, фінансові, господарчі), а також архонтам, які обирались із міської знаті. Раби не знаходились у приниженому стані, але й не мали прав вільних громадян – захищати місто, брати участь в управлінні.

Міста-держави займались переважно землеробством, ремеслом, виноградарством, але й розводили скот, займались рибальством. Торгували у двох напрямках. З греками (в Грецію вивозили зерно, скотину, шкіру, пушину, рабів; з Греції привозили вино, оливкове масло, зброю, тканину, мармур, предмети мистецтва) та зі скіфами (скіфам продавали вино, ювелірні вироби, кераміку, купували у них скот, хліб, пушину, рабів, лук). У полісах панувала антична релігія, але кожне місто мало найбільш шанованого бога, наприклад, у Боспорі відправляли культ Аполона, Ольвійці шанували Деметру, Аполона-Дельфінія тощо. Розвиненими були в містах фізична культура, художнє мистецтво (чорнолаковий та червоно лаковий розпис, теракоти, скульптура, монументальне мистецтво), музика, театральна справа, освіта. Дітей вільних громадян навчали писати, читати, рахувати, фізичним вправам і видам спорту. Читали риторику, філософію, музику.

Таким чином, античні міста-держави залишили глибокий слід в історії України. Вони принесли на причорноморські землі найбільш розвинену на той час культуру, сприяли виникненню нової культури, яка виробилась тут з синтезу грецької та місцевих (скіфської) культур.

4. Ранні словни, їх матеріальна та духовна культура.

В історичній науці однією з центральних проблем є проблема походження та прабатьківщини слов’ян, з східної гілки якого вийшли українці. Час народження східнослов’янського етносу досі не відомий науці. Деякими археологами, такими як Б.Рибаков робилися спроби “удревнити” слов’ян, відносячи їх народження як етносу до початку І, а то й ІІ тис. до н.е. Проте такі концепції залишаються лише гіпотезами.

Вперше слов’яни згадуються у писемних джерелах під назвою “венедів” лише у І ст. н.е. Згадка про них міститься в “Природничій історії” римського вченого Плінія Старшого (24 – 79 рр. н.е.). Він розміщує венедів поблизу Балтійського моря й ріки Вісли. Римський історик Тацит у праці “Германія” (98 р.н.е.) називає венедів поміж сусідів германців. Грецький історик Птоломей (ІІ ст. н.е.) також розміщав венедів вздовж Балтійського моря (Венедської затоки). Сам же термін “слов’яни” з’явився у творах європейських істориків VI ст.: готського Йордана, візантійських Прокопія, Агафія, Менандра. Так, наприклад, Йордан пише у своїй праці “Гетика”, що в VI ст. існувало вже три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) та склавини (Подунав’я).

Й до сьогодні не вщухають наукові суперечки щодо того, чи були слов’яни автохтонним населенням, чи прийшли до Європи з Азії. Адже слов’яни належать до індоєвропейців, батьківщиною яких різні вчені визнають то Європу в цілому, то Балканський півостров, то Передню Азію.

Умовно можна виділити серед наукових концепцій дві теорії: міграційну теорію та теорію автохтонного походження.

а) згідно з міграційною теорією слов’яни є прибульцями.

• за дунайською теорією на основі “Повести временних лет” стверджується, що слов’яни спочатку жили по Дунаю “где есть ныне Венгерская земля и Болгарская”;

• згідно з вісло-одерською теорією (В.Сєдов, І.Русанова) - слов’яни вийшли з Пражської культури;

б) за теорією автохтонного походження (М.Шахматов, Б.Рибаков, С.Шелухін) слов’яни від початку є мешканцями Європи від Дніпра до Вісли.

У свою чергу чеський вчений Нідерле прийшов до висновку, що походження слов’ян не може бути з’ясованим через брак достовірних, науково обґрунтованих джерел.

Східну гілку слов’янства складали анти. Прокопій Кесарійський та Йордан розміщали їх між Дніпром та Дністром й називали частиною слов’ян-венедів. Грушевський та Щербаківський прямо називали антів предками українського народу (першими українцями), Брайчевський пише, що самі анти називали себе “полянами”, а сармати їх – антами, тобто “крайніми”. Перша згадка про антів зустрічається 375 році, остання – у 602 році.

Вони мали своїх князів і наприкінці ІV заснували державу “Антське царство”. Спочатку анти займали землі між Дністром та Дніпром, а з VI ст. розселилися на просторах між Дунаєм та Сіверським Дінцем. Візантійські джерела багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво антів. Їх зображували високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили спеку й холод, різні злигодні й нестачі. Їх племена були об’єднані в постійні союзи, які жили у народоправстві (як писав Прокопій). У антів була військова демократія, управлялись вони народним зібранням, але в момент небезпеки на чолі свого об’єднання анти ставили царя (рекса). Серед їх царів відомі Бож, Мезамир, Ардагаст, Доброгаст та інші.

Ремесло у антів було відділено від сільського господарства. В їхніх поселеннях були знайдені печі для виплавки заліза, кузні, гончарні, ювелірні та інші майстерні. Сільське господарство та тваринництво мали допоміжну роль. Мали торгівельні зв’язки з Великою Моравією, Болгарією, Хазарією, Візантією та іншими країнами.

Як вказують археологічні матеріали, часу існування антських племен хронологічно та територіально відповідають кілька археологічних культур. Серед цих культур – черняхівська (ІІ  V ст., територія – від Західного Бугу до Сіверського Дінця й від Прип’яті до Нижнього Дунаю та Чорного моря. Культура черняхівців сформувалась на ґрунті культури зарубинецьких племен); київська культура (ІІІ  перша половина V ст. Сформувалась як самостійна на базі зарубинецької на просторі від Подніпров’я до курського Посейм’я); у V  VII ст. на місці черняхівської культури утворюються самостійні празька (від Прип’яті до Верхньої Вісли й Дунаю), колочанська (у басейні Десни, Сейму, Сожу) і пенківська (Середнє й частково Нижнє Подніпров’я, басейн Дніпра та Південного Бугу) археологічні культури. Це свідчить про відносну обособленість окремих територій антського державного утворення. На території празької культури проживали древляни, волиняни, дуліби, колочинської – сіверяни й частково радимичі; пенківської – поляни, улічі, тиверці. Поступово племена празької, колочинської, пенківської культури стають схожими на племена київської, хоча з певними особливостями. Але в цілому матеріальна культура праукраїнців починає уніфікуватися. Етнічним центром консолідації праукраїнців стають племена київської культури, особливо Середнього Подніпров’я.

Матеріальна культура слов’ян мала спільні риси. Їх поселення розміщувались на схилах річок, жили анти у напівземлянках або землянках з плетеними, або зрубними стінами, мали пічі-кам’янки. Кераміка їх була ліпною, іноді прикрашалась врізними узорами.

На початку VIIст. анти були розгромлені кочовими племенами аварів. Після чого східні слов’яни розселяються у важкодоступних районах сучасної України, Білорусії, Росії, де слов’янізують місцеві балтійські, угро-фінські та інші племена.