2. Держава гетьмана Скоропадського.

Поразка національно-демократичних сил не була ні повною, ні остаточною. Поповнені війська Центральної Ради вели бої за Правобережну Україну, її члени перебували у безпеці і продовжував свою законотворчу роботу.

9 грудня з ініціативи більшовиків розпочалися переговори між Росією і Німеччиною у Бересті-Литовському. Ніким не визнана Україна, що на усіх картах була зображена частиною Росії, була налякана таким поворотом справ. Тоді уряд УНР звернувся до усіх воюючих і нейтральних держав із нотою, в якій заявив, що не визнає права РНК виступати від імені України і буде вести переговори з Німеччиною та її союзниками самостійно. Німеччина і союзники прихильно поставилися до такої заяви. 19 грудня до Брест-Литовська прибула делегація УНРу складі Всеволод Голубовича і ще 5-х представників. Радянську Росію на переговорах представляв Л.Троцький, Німеччину – Ріхард фон Кульман, Австро-Угорщину – граф Чернін. Були присутніми й делегації від Турції й Болгарії. 27 січня (9 лютого) між УНР і Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний договір.Останні зобов’язувались допомогти УНР встановити контроль над усіма її територіями, а уряд УНР зі свого боку повинен був постачати до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн. пудів хліба, 2 млн. 750 тис. пудів худоби, картоплю, сало, с/г продукцію. Німеччина і Австро-Угорщина обіцяли надати Україні с/г техніку, вугілля, сіль тощо. Так і не домовившись про мир з більшовиками, німці розпочали наступ на них в Україні. Вже 2 березня Ц.Р. повернулась до Києва. А наступного дня Радянська Росія все ж таки підписала мирний договір з Німеччиною, за яким вона повинна була визнати УНР і звільнити від своїх військ Україну й Фінляндію.

Однак, Ц.Р. вже не мала колишнього авторитету у населення. Так і не змігши створити ефективний адміністративний апарат, вона починає зривати поставки до Німеччини с/г продукції, окрім того, німці, що прийшли в Україну “визволителями” швидко перетворюються на “експлуататорів” і окупантів, що викликає незадоволення в населення Ц.Р. в якій бачать “зрадницю національних інтересів”. Незадоволені Ц.Р. і колишні крупні власники. Як писав у звіті про ситуацію в Україні німецький публіцист Росс: “Повний хаос, у краю немає ніякої центральної влади, що мала би під собою якусь більш-менш точну територію”. Все це призводить до змови невдоволеної зривом поставок Німеччини з консервативними колами українського суспільства, що заснували партію “Українська Громада”, на чолі якої став Павло Скоропадський – нащадок представників старовинного аристократичного роду, генерал-лейтенант, отаман Вільного козацтва, російський дворянин, колишній флігель-ад’ютант Миколи ІІ.

24 квітня 1918 року керівники німецької адміністрації зустрілися з генералом Скоропадським і дали згоду на створення і підтримку українського уряду “сильної руки”, за що генерал обіцяв відмовитись від скликання Установчих Зборів, відновити приватну власність на землю, оплачувати перебування окупаційних військ на території України тощо.

29 квітня в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд землевласників (Хліборобський Конгрес), на який прибуло близько 8 тис. делегатів. Коли в приміщенні цирку, де проходив з’їзд з’явився Скоропадський, залунали вигуки: “Хай живе гетьман!”. З’їзд проголосив гетьманат і обрав гетьманом України П.Скоропадського, на цьому і завершився. Після цього усі делегати перейшли до Собору Св.Софії, і там владика Никодим звершив обряд помазання новообраного гетьмана на володаря України, і відслужив молебень.

У ніч на 30 квітня прибічники гетьмана захопили усі державні установи, зокрема, приміщення, де засідала Центральна Рада. Незважаючи на охорону Ц.Р. військами січових стрільців за кілька днів до цього німці арештували кількох її членів і провели обшук. Останнім рішенням Ц.Р. було прийняття 29 квітня демократичної Конституції УНР і обрання Президентом УНР Грушевського. В Конституції Україна проголошувалась суверенною демократичною парламентською державою, гарантувала широкі громадянські права й свободи, в тому числі, нацменшинам. Але було вже занадто пізно. Цікавий парадокс в тому, що відповідно Конституції Україна ставала класичною парламентською республікою і не передбачала посади Президента. Це дивне обрання на цю посаду – спроба ствердити свої позиції, але Рада вже була приречена.

Відразу після приходу до влади, Гетьман видав “Грамоту до українського народу” і “Закон про тимчасовий державний устрій України”, в яких заявив, що взяв на себе тимчасово усю повноту влади. Нова гетьманська держава отримала назву “Українська держава”, назва УНР була скасована, як і усі закони та установи Ц.Р. Однак усі службовці, окрім вищого апарату, повинні були продовжувати працювати.

Гетьман відразу приступив до формування нової влади. Він запевнив усіх в тому, що не збирається ставати самодержцем, а лише тимчасово бере на себе виконавчі й законодавчі функції. Був сформований уряд під керівництвом Ф.Лизогуба, який отримав назву Рада Міністрів. Судова система складалась з Генерального Суду (пізніше – Державного Сенату), та системи загальних і військових судів. Місцеву адміністрацію представляли старости, земські урядники.

• Аграрна політика: головним змістом аграрної політики гетьмана стало відновлення поміщицького землеволодіння;

• В соціальній політиці: збільшення робочого дня до 12 годин, заборона страйків.

• Військове будівництво: розпочалась підготовка до розбудови власної армії, яка мала складатися з 8 корпусів і відповідати кількості округів. Спеціальним універсалом відновлювалось вільне козацтво. Але окупаційна німецька влада не дозволила формування української армії;

• Культурна політика: створив умови для розвитку освіти і культури; відкрив більш ніж 150 гімназій, університети у Києві та Кам’янець-Подільському; Академію наук (24 листопада), Національний архів, державна бібліотека; у школах було введено викладання українською мовою.

• Зовнішня політика: встановлені дипломатичні відносини з 12 країнами (Німеччина, Австрія, Угорщина, Туреччина, Болгарія, Румунія, Швейцарія, Фінляндія та інші); переговори з Радянською Росією; контакти з білокозацьким Доном; постійна дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалась анексувати Холмщину і Галичину.

Але серед прорахунків гетьманабули: орієнтація на вузьку соціальну базу в лиці землевласників і буржуазії; залежність від німецької сили, окупаційний характер дій німецьких військ в Україні, а опора на Німеччину не була твердою, оскільки в Німеччині назрівала революція; застосування насильницьких методів для наведення порядку; відмова включити до складу уряду представників деяких впливових партій; відсутність підтримки в колах національної інтелігенції (більшість його оточення – колишні царські чиновники, русифіковані, що мріяли про “велику і неподільну Росію”).

Таким чином, соціальна база Скоропадського і його уряду була дуже вузькою, оскільки сама особистість гетьмана була неоднозначною, а його політика – суперечливою. Пізніше, Скоропадський, виправдовуючи створений ним державний переворот і свою політику, у спогадах напише: “пом’ятайте, що коли б не було мого виступу, німці, кілька днів пізніше, завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство. Воно було б оперте на загальних основах окупації і нічого спільного з українством, розуміється, не було б. Тим самим не було б Української держави, яка реально появилась на світовій арені хоч в цьому короткому періоді Гетьманства”.

2. Відродження УНР. Політика Директорії.

В умовах кризи гетьманського режиму, що особливо загострилась восени 1918 року, активізувались політичні партії та групи, що виступали за відновлення УНР. Ще у серпні місяці у Києві вони створили Український національний союз (УНС), до складу якого увійшли есери, соціал-демократи, соціал-федералісти, ряд громадських організацій. До того ж 3 листопада 1918 року в Німеччині спалахнула революція і німецькі війська починають залишати Україну. Гетьман залишається в ізоляції, тоді він здійснює останні політичний крок – 14 листопада він видає гетьманську Грамоту, яка закликає до створення Федерації України і не більшовицької Росії. Цей крок пояснюють надією гетьмана на допомогу білогвардійських лідерів Росії, але в будь-якому разі не більшовицької Росії офіційно не існувало в природі, а цей крок розцінили як зраду інтересів України.

В цей же час – у ніч з 13 на 14 листопада засідання УНС приймає рішення про збройну боротьбу проти гетьмана і створює Директорію УНР – меж партійний колегіальний орган виконавчої влади, до складу якої увійшли В.Винниченко, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, О.Андрієвський. 17 листопада Директорія закликала народ до боротьби і підписала з представниками окупаційних військ угоду про їх нейтралітет. 18 листопада під селом Мотовилівка війська Директорії отримали перемогу над гетьманськими військами, більша їх частина перейшла на бік Директорії.

Гетьман 14 грудня надіслав на ім’я міського голови телеграму, в якій зрікався влади. Сам гетьман від’їхав до Швейцарії, а згодом перебрався до Німеччини. Колишній гетьман розгорне активну діяльність під час ІІ Світової війни, буде сприяти звільненню військовополонених українців, зокрема, Мельника, Бандери й Левицького, і в дуже літньому віці випадково загине під час бомбардування.

Внутрішня політика Директорії:

• Сформувала уряд УНР – Раду народних міністрів на чолі з В.Чеховським; владу на місцях представляли повітові та губернські комісари, призначені Директорією; питання про верховну владу й майбутній устрій України повинен був вирішити т.зв. Трудовий конгрес, відкриття якого планувалось на січень 1919 року. Сам конгрес повинен був стати передпарламентом. Конгрес повинен був складатися з вибраних представників усіх регіонів України, обраних за куріальним принципом (від робітників, селян, інтелігенції, крім поміщиків і буржуазії). Але виникла проблема вже при класифікації населення, бо до категорії “трудової інтелігенції” не увійшли інженери, юристи, письменники, викладачі вузів на підставі, що вони “не мають безпосередніх стосунків з народом” і позбавлені виборчих прав, як і буржуазія. І лише у січні ця проблема була вирішена на користь інтелігенції. Відкриття Конгресу відбулось пишно й церемоніально. Він видав “Закон про форму влади в Україні”, за якою верховна влада в УНР належала Директорії.

• прийняла закон про ліквідацію приватної власності на землю (але зберігалась власність на землю іноземними поданими, а в “Декларації” Директорії зазначалось “всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства залишаються”, але ж які саме господарства вважати “трудовими”, відповіді не давалось)

• проголошувався 8-годинний робочий день; робочий контроль на підприємствах (але збережені позиції приватного капіталу в промисловості); не були оговорені й можливі форми торгівлі, проте створені були “комісії боротьби зі спекуляцією”.

Всі ці політичні заходи мали вельми суперечливий характер, що зумовило виникнення у Директорії наступних проблем і прорахунків:

• втрата соціальної бази внаслідок непродуманої, непослідовної політики: великі маси народу, що забезпечили перемогу Директорії швидко розтанули. В її діяльності розчарувались селяни, які так і не отримали відповіді на запитання, коли вони отримають землю; робітники, які так і не відчули покращення життя і не стали господарями виробництв; інтелігенція, що була ображена політикою Директорії, буржуазія і землевласники, які ніколи її не підтримували.

• Внутрішній розкол в Директорії: ще після приходу до влади Директорія опинилась перед альтернативою: або брати “європейську модель” з принципом парламентаризму, поділу влад, або ж взяти на озброєння ідею диктатури пролетаріату і “республіки Рад”, яка нагадувала більшовицьку модель. За “європейську” модель виступав С.Петлюра, за радянську – В.Винниченко. Окрім того, Петлюра першочерговим завданням вважав укріплення незалежності шляхом посилення армії і адміністративних органів, Винниченко виступав за вирішення в першу чергу соціальних проблем). Їх суперечки згодом лише посилились. Іншою причиною суперечок і, врешті-решт, виходу з Директорії Винниченка і відставки Чеховського, стане питання про методи боротьби і зовнішньополітичної орієнтації (в обмін на матеріальну допомогу Антанта, з якою велись переговори, вимагала відмінити закони про ліквідацію приватної власності на землі).

• Недооцінка національного (єврейські погроми), релігійного (не були підтримані Церквою) факторів, та проблем в армії (на чолі стояв Петлюра, але великі маси підкорялись отаманам, унаслідок чого виникло явище “отаманівщини”.

• Проблема зовнішньополітичної орієнтації.

Становище влади Директорії в Україні відразу було важким і опинилось під загрозою.

2. Доля ЗУНР.

У жовтні 1918 року в Австро-Угорщині спалахнула революція, яка спричинила посилення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях. 16 жовтня з’явився маніфест імператора з обіцянкою надати автономію цим землям, але відразу виникло питання про претензії і поляків, і українців на галицькі землі. Представники обох народів активізували свої зусилля і почали створювати політичні організації. Так, 18 жовтня у Львові на загальному зібранні політичних діячів Галичини і Буковини була утворена Українська Національна Рада, яка мала на меті об’єднання західноукраїнських земель в єдину Українську державу. 28 жовтня у Кракові була утворена Польська ліквідаційна комісія, метою якої було забрати владу у австрійських органів влади. Тоді українські офіцери, члени Центрального військового комітету, створеного ще у вересні, на чолі з Д.Вітовським організують Штаб з підготовки повстання, який в ніч з 31 жовтня на 1 листопада здійснює повстання, захоплює Львів і передає владу в краї Укр. Нац. Раді. Рада створює уряд –Тимчасовий Державний Секретаріат на чолі з К.Левицьким, а 18 листопада 1918 року Рада проголошує створення ЗУНР (західноукраїнської народної республіки). Президентом ЗУНР був обраний Євген Петрушевич. Політика уряду ЗУНР:

• проведення аграрної реформи (експропріація земель великих землевласників, декларування наміру поділити поміщицькі земель між незаміжніми селянами);

• введення 8-го робітничого дня на виробництві;

• створення власної армії - Української Галицької Армії – УГА;

• формування органів місцевого врядування із австрійських органів влади;

• забезпечив права національних меншин;

• 22 січня 1919 року ЗУНР об’єдналася з УНР, Акт з’єднання цих земель отримав назву “Злуки”. ЗУНР стала автономною областю УНР (ЗО УНР).

Невирішеність аграрного питання відштовхнула від влади ЗУНР багатьох селян і робітників, внаслідок чого свій вплив у краї посилили комуністи, почалось створення Революційних Рад (Совєтів).

ЗУНР не була визнана Антантою і Польщею, яка розпочала війну проти українців. Війна почалась із сутичок між Польською організацією військовою (ПОВ) у Львові й українцями. З листопада розпочався наступ польської армії під керівництвом Ю.Пілсудського. У грудні 1918 року значна територія ЗУНР була окупована поляками. В цей же час Румунія окупувала частину Буковини, а Угорщина – Закарпаття. Найбільш вдалою військовою операцією українців в цій війні стала т.зв. Чортківська офензива – наступальна операція у червні 1919 року, коли 25-тисячна українська армія змусила відступати по усьому фронту 100-тисячну польську армію. Але через брак боєприпасів і виснаження армії призвело до контрнаступу поляків.

Одночасно окремі війська УНР, очолювані Ю.Тютюником і М.Омеляновичем-Павленко переходять до партизанської війни і здійснюють зимовий рейд по тилах денікінців і Червоної Армії (І Зимовий похід військ УНР – грудень 1919 – травень 1920). Перебуваючи у безнадійному стані, коли УНР знаходиться у “трикутнику смерті” між польськими, денікінськими й радянськими військами, після контрнаступу більшовиків в жовтні 1919 року, Петлюра, що присвоїв собі усі владні повноваження (диктатура), їде до Варшави, домовлятися і просити допомоги у боротьбі з радянськими військами. У квітні 1920 року він від імені УНР підписує Варшавський мирний договір з поляками. За угодою Польща визнавала УНР і її незалежність, одержувала території Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини, Підляшшя, Полісся; таємна військова конвенція, підписана після договору, передбачала спільні воєнні дії проти більшовиків. Розпочалась радянсько-польська війна. Польща швидко захопила Білорусь, Правобережжя і Київ. Війна йшла з перемінним успіхом польської і радянської армії, але після виснаження обох, вони пішли на переговори і 12 жовтня 1920 року підписали перемир’я. Для УНР це означало розрив відносин з Польщею, українці продовжили війну самостійно. Після виснажливих боїв українські війська відступили. Останньою спробою антирадянської боротьби став так званий “листопадовий рейд” або ІІ Зимовий похід військ УНР у листопаді 1921 року. Його очолив Ю.Тютюнник і Ю.Отмарштейн. Після важкої битви і оточення під містечком Базар більша частина військ потрапила у полон і була розстріляна. Так закінчилася збройна боротьба військ УНР за незалежність України.

18 березня 1921 року між Польщею і Радянською Росією був підписаний Ризький мирний договір. Польща визнавала існування Української Соціалістичної Радянської республіки (яка була офіційно проголошена 6 січня 1919 року). До складу Польщі відходили Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся, інші українські правобережні землі увійшли до складу УРСР.