ekologichne otvet

державна підтримка та стимулювання вітчизняних суб'єктів господарювання, які здійснюють модернізацію виробництва, спрямовану на зменшення негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Аналіз українського екологічного права і чинного законодавства дає змогу виділити такі найважливіші для галузі принципи:

—системності та комплексності у регулюванні екологічних відносин. Цей принцип є визначальним для науково обгрунтованого формування галузі екологічного права і зумовлений закономірностями зв'язків у системі «людина — навколишнє природне середовище». Для цієї галузі він відіграє роль інтегруючого чинника. 3 ним також пов'язані повнота, всебічність і якість правового регулювання екологічних відносин;

—пріоритетність права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50 Конституції України, ст. 9 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Цей принцип випливає із загального конституційного принципу про те, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. 3 Конституції);

—сталого розвитку як основи гармонійного розв'язання соціальних, економічних і екологічних проблем. Цей принцип впроваджується в українське екологічне право в контексті прийнятого на Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо- де-Жанейро, 1992) «Порядку денного на XXI століття». Ідеї цього документа знайшли відображення, зокрема, в основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. У них зазначається, що охорона навколишнього природного середовища, раціональне вико­ристання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини є невід'ємною умовою сталого економічного та соціального розвитку країни. Конкретні заходи щодо цього передбачені у розділі III Основних напрямів — «Стратегія і тактика гармонійного розвитку виробничого та природно-ресурсного потенціалу»;

—запобігання екологічній шкоді (ст. 3 Закону «Про охорону навко­лишнього природного середовища»). На реалізацію цього принципу спрямовані державні комплексні програми охорони навколишньогоприродного середовища, екологічні вимоги законодавства до проектів будівництва, планування та прогнозування, здійснення екологічної експертизи тощо;

—раціонального використання природних ресурсів (ст. 40 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Складовими елементами цього принципу є: бережливе, економне ставлення до природних ресурсів у процесі їх використання; здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню і виснаженню природних ресурсів, а також спрямованих на відтворення відновлювальних при­родних ресурсів; недопущения у процесі використання природних ресурсів їх негативного впливу на стан довкілля;

Поскольку эта байда в любом случае пойдет по курсу, единственное что попрошу – напрямую попросить у меня, а не быть вонючим скунсом Сторінка 11

—особливої охорони природних територій та об'єктів, що мають підвищену екологічну цінність (ст. 60 Закону «Про охорону навколиш­нього природного середовища»). Йдеться, зокрема, про природні території та об'єкти екосистеми. Особливість їх охорони полягає у встановленні для них спеціального режиму і підвищеної юридичної відповідальності за його порушення;

—доступу фізичних і юридичних осіб до екологінної інформації (статті 9, 25 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Ця інформація має бути повною і достовірною. Відповідно до Закону України «Про інформацію» (1992) забезпечення саме такою екологічною інформацією є одним з основних напрямів інформаційної діяльності держави. Законодавчо встановлена юридична відповідальність посадових осіб, які порушують порядок надання екологічної інформації;

—платності спеціального природокористування (ст. 3 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Положения екологічного права у цій частині спрямовані на розвиток економічного механізму у сфері раціонального природокористування й охорони довкілля. Вони також випливають із загальноприйнятого принципу «забруднювач платить»;

—поєднання прав і обов'язків, стимулювання і відповідальності у сфері дії екологічного права (статті 55, 66 Конституции ст. 3 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Головна ідея цьо­го принципу полягає, з одного боку, в оптимальному забезпеченні екологічних інтересів природокористувачів, а з іншого — у запобіганні споживацькому ставленню до природи, у забезпеченні законності й застосуванні до порушників екологічного законодавства юридичних санкиій;

— міжнародного екологічного співробітництва (статті 71, 72 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Ці принци­пові засади національного екологічного права стимулюють розвиток міжнародного екологічного співробітництва України з іншими дер­жавами у межах екологічної діяльності ООН, її органів і установ, інших урядових та неурядових міжнародних організацій, наукових центрів тощо. Важливою складовою цього співробітництва є гармонізація українського екологічного права з міжнародним правом навколишнього середовища.

Функції – напряму впливу на поведінку л:

регулятивна

охоронна

компенсаційна

превентивна

інформаційна

Поскольку эта байда в любом случае пойдет по курсу, единственное что попрошу – напрямую попросить у меня, а не быть вонючим скунсом Сторінка 12

7. Навколишнє природне середовище як інтегрований об’єкт екологічного права.

Об'єкт скологічного права не є однорідним. Відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» виділяють навколишнє природне середовище в цілому та три його головні елементи: природні ресурси; природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні; здоров'я і життя людей (ст. 5).

Навколишнє природне середовище визначається «як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів». 3 цього випливає, що не середовище є складною екосистемою, якій властиві не тільки суто природні, а й природно-антропогенні закономірності.

До природних ресурсів у широкому значенні належать усі природні блага, які слугують задоволенню потреб людини, а у вузькому — природні джерела для задоволення потреб матеріального виробництва. При цьому за законом державній охороні й регулюванню використання підлягають природні ресурси, як залучені в господарський обо­рот, так і невикористовувані в народному господарстві в даний період

(ст. 5).

З точки зору теорії

Приро́дне навко́лишнє середо́вище, що часто називається просто навколишнім середовищем або довкілля — всі живі та неживі об'єкти, що природно існують на Землі або в деякій її частині (наприклад, навколишнє середовище країни). Цей термін включає декілька ключових компонентів:

Повні одиниці рельєфу, які функціонують як природні системи без значного людського втручання, зокрема всі рослини, тварини, скелі, тощо і природні явища, що відбувається в їх межах. Універсальні природні ресурси і фізичні явища, що не мають чітких меж, наприклад повітря, вода і клімат, також як і випромінювання, електрична напруга і магнетизм, що не походять від людської діяльності.

Коли говорять про захист довкілля, мають на увазі збереження сприятливого середовища для існування живих істот у всій повноті біологічного різноманіття. Діяльність людини не має призводити до критичного порушення біологічного світу, бо в цьому середовищі зрештою жити людині.

Природне навколишнє середовище протиставляється штучному або техногенному середовищу, яке охоплює області і компоненти, на які сильно впливає людина. Географічна область розцінюється природним навколишнім середовищем, якщо людський вплив на нього тримається нижче за певний обмежений рівень (подібно до пункту 1 вище). Цей рівень залежить від специфічного контексту і змінюється в різних областях і контекстах. Термін дика природа, з іншого боку, посилається на області без будь-якого людського втручання (або практично без нього).

Поскольку эта байда в любом случае пойдет по курсу, единственное что попрошу – напрямую попросить у меня, а не быть вонючим скунсом Сторінка 13

8. Поняття екологічного права.

Екологічне право – це інтегрована правова спільність, комплексна галузь права, яка об’єднує сукупність еколого-правових норм, що регулюють суспільні відносини з метою ефективного використання природних ресурсів, забезпечення якості навколишнього природного середовища, гарантування екологічної безпеки та захисту екологічних прав громадян.

Назва галузі походить від терміна «екологія» (грецьк. oicos — будинок, житло, місце мешкання, logos

— наука) і буквально означає «наука про місце і умови життя людини».

У науковий вжиток слово «екологія» вперше увів німецький учений-біолог Е. Геккель у 1866 році. Тоді воно мало вузьку сферу застосування, головним чином у межах біології.

Ширшого змісту термін «екологія» набув у другій половині XX ст. у зв'язку з посиленням впливу людини на природу. Поступово екологія набуває значения наукової основи організації раціонального природокористування. Нині вона визначається як вчення про взаємодію живих організмів з навколишнім середовищем (довкіллям).

У 70-х роках XX ст. із загальної екології виділилася соціальна екологія (екологія людини) — наука про взаємодію суспільства з навколишнім природным середовищем. Вона є теоретичною базою для розв'язання практичних проблем охорони навколишнього природно­го середовища й організації раціонального природокористування. Назва «екологічне право» усталилась у 70-80-х роках XX ст. у резуль­тат «екологізації» природоохоронного права. Поряд з нею під впливом Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища 1972 р. набули поширення й інші назви — «право навколишнього се­редовища» та «право охорони навколишнього природного середовища». А в Україні був прийнятий Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991).

За змістовної близькості понять «навколишнє середовище» і «навколишнє природне середовище» перше з них точніше відображає об'єкт правової охорони. Природне середовище — це фактично при­рода, проте її у чистому вигляді вже практично не існує. Понад 90 % екосистем у світі є штучними. Під впливом науково-технічного прогресу в останні півстоліття утворилося нове антропогенноприродне середовище, яке й отримало назву навколишнього середовища (англ. — environment).

Концепція права навколишнього середовища є офіційною концепцією ООН, її органів і установ, зокрема Програми ООН з навко­лишнього середовища (ЮНЕП). Вона сприйнята європейським співтовариством і багатьма країнами світу (США, Канада, Велика Британія, Японія та ін.).

На позицію цієї концепції останнім часом перейшов і російський законодавець. Замість Закону «Про охорону навколишнього природ­ного середовища» 1991 р. у Російській Федерації з 2002 р. діє Федеральний закон «Про охорону навколишнього середовища».

Певний рух у цьому напрямі є і в Україні. Чинна Конституція вве­ла в екологічний вжиток термін «довкілля» (ст. 50). Звідси походить «право охорони довкілля».

Термін «довкілля» є більш адекватним термінові «навколишнє середовище», ніж «навколишнє природне середовище». Якби було навпаки, то відповідний конституційний термін мав би назву «при­родне довкілля». Отже, зроблено крок до гармонізації екологічного права України з міжнародним правом навколишнього середовища (англ. — environmental law, франц. — droit de I'environnement).

Поскольку эта байда в любом случае пойдет по курсу, единственное что попрошу – напрямую попросить у меня, а не быть вонючим скунсом Сторінка 14

У цьому контексті важко погодитися з деякими правознавцями про обмеженість концепції права навколишнього середовища, яка «виключає із сфери правового захисту найвищу соціальну цінність — життя і здоров'я людини». Навпаки, провідною ідеєю цієї концепції з самого початку був правовий захист життя й здоров'я людини від негативних екологічних факторів. Цією ідеєю пройнята Стокгольмська декларація з навколишнього середовища. Згідно з її принципами людина має основне право на задовільні умови життя в навколишньому середовищі (принцип 1); держави вживають усіх можливих заходів для запобігання забрудненню морів речовинами, які можуть постави ти під загрозу здоров'я людини (принцип 7); держави мають виробити єдиний і скоординований підхід до планування свого розвитку, щоб цей розвиток відповідав потребам охорони і поліпшення навко­лишнього середовища на благо населения цих держав (принцип 13).

Цілком очевидно, що відповідно до загальновизнаного принципу пріоритету міжнародного права ми мусимо адаптувати свою еколого-правову термінологію до міжнародних стандартів. Ситуацію, коли та са­ма галузь права називається порізному (екологічне право, право охоро­ни навколишнього природного середовища, право навколишнього середовища, право охорони довкілля), не можна вважати нормальною. Згадаймо у зв'язку з цим Р. Декарта, який зазначав, що принаймні половини помилок можна уникнути, якщо домовитися про поняття.

У зв'язку з цим важливо підкреслити, шо галузь екологічного права і галузь екологічногозаконодавства

— це різні, але діалектично зв'язані між собою категорії. Відмінність між ними полягає насамперед у тому, що первинним елементом галузі права є норма права, а галузі законодавства — нормативний акт. Екологічному праву, крім того, притаманна тільки горизонтальна побудова його структури

(норми, інститути, підгалузі), тоді як екологічному законодавству — як горизонтальна, так iвертикальна (за ієрархією у системі «закон — підзаконні акти»).

Поскольку эта байда в любом случае пойдет по курсу, единственное что попрошу – напрямую попросить у меня, а не быть вонючим скунсом Сторінка 15

9. Екологічне право як галузь науки та навчальна дисципліна.

Система Е.П. як науки та навчальної дисципліни – це цілісна послідовна взаємообумовлена сукупність теоретичних поглядів, ідей, положень про екологічне право та законодавство, його предмет, методи, систему, принципи, функції, тобто про його внутрішню структуру та зміст.

У міру зростання значения екологічного права постало питания його вивчення у вищих юридичних навчальних закладах. Сучасний навчальний курс екологічного права складається із загальної, особливої та спеціальної частин. Загальна частина передбачає вивчення поняття екологічного права та його джерел, екологічних прав людини і громадянина, загальних правил раціонального природокористування, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки, питань управління і контролю в екологічній сфері, юридичної відповідальності за порушення екологічного зако­нодавства тощо.

Особлива частина складається з інститутів природоресурсового права — земельного, гірничого, водного, лісового, атмосфероохорон­ного, фауністичного. У межах цієї частини вивчаються правові основи екологічної безпеки, охорони рослинного світу, особливо охоронюваних територій та об'єктів тощо.

Предметом спеціальної частини зазвичай є питания міжнародно-правової охорони довкілля. Тут вивчаються зміст і механізм дії міжнародного та європейського права навколишнього середовища.

Предметом науки екологічного права є закономірності його роз­витку, дослідження сутності й механізму ді'ї норм, інститутів і галузей (підгалузей) цього права, його порівняльних аспектів, проблем співвідношення національного екологічного права з міжнародним правом навколишнього середовища тощо.

Наука екологічного права є відносно молодою. Вона почала розвиватися в Україні як наука природоохоронного права з другої половини 50-х років минулого століття. Те саме спостерігалося в інших союзних республіках та на загальносоюзному рівні. Стимулююче значения у цьому мали прийняті з 1957 по 1963 р. у всіх союзних республіках закони про охорону природи.

Закон «Про охорону природи» Української РСР від 30 червня 1960 р. не лише став точкою відліку для формування республіканської комплексної галузі природоохоронного права і законодавства, а й помітно сприяв активізації природоохоронної діяльності в республіці, удосконаленню державного управління у цій сфері. Відповідно до вимог цього закону в Україні вперше було утворено спеціальний державний орган — Державний комітет Ради Міністрів Української РСР по охороні природи.

Узв'язку з цим важко погодитися з оцінкою, що цей закон був негативним, оскільки «...не передбачав заходів юридичної відповідальності за природоохоронні правопорушення». Чинний Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» також не містить кримінальних, цивільних чи адміністративних санкцій за відповідні правопорушення. Ці санкції як тоді, так і тепер містяться у відповідних кодексах.

УРосії піонерами наукових досліджень проблем природоохорон­ного права і впровадження відповідного навчального курсу були професор юридичного факультету Московського державного університету М. Д. Казанцев і професор Г. М. Полянська (Всесоюзний науково-дослідний інститут радянського законодавства).

В Україні перші наукові розробки правових проблем охорони при­роды були проведені у секторі держави і права АН УРСР (нині — Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України) на

Поскольку эта байда в любом случае пойдет по курсу, единственное что попрошу – напрямую попросить у меня, а не быть вонючим скунсом Сторінка 16

початку 60-х років XX ст. їх автором був В. Л. Мунтян. Потім він перейшов на юридичний факультет Київського державного університету, де продовжив свої наукові пошуки і започаткував навчальний курс з природоохоронного права.

Провідними московськими правознавцями, які у 70—80-х роках минулого століття сприяли трансформації природоохоронного права в екологічне, були професор О. С. Колбасов (Інститут держави і пра­ва АН СРСР) і професор В. В.Петров (юридичний факультет Московського університету). Перший із них у цей час опублікував монографію «Екологія: політика — право» (1976), а другий — «Екологія і право» (1981).

Наукові дослідження екологічної проблематики в Інституті дер­жави і права АН УРСР відновилися на початку 1970-х років. Після Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища (1972) акцент тут було зроблено на праві навколишнього середови­ща. Концептуальні засади нового праворозуміння в екологічній сфері знайшли відображення у серії підготовлених в Інституті фундаментальних праць: «Організаційно-правові питания охорони на­вколишнього середовища в СРСР» Ю. С. Шемшученка (1976); «Юридична відповідальність в галузі охорони навколишнього середовища» Ю. С. Шемшученка, В. Л. Мунтяна і Б. Г. Розовського (1978); «Охорона навколишнього середовища від шумового впливу (правові і організаційні питания)» Н. Р. Малишевої (1978); «Охоро­на навколишнього середовища у містах» (колектив авторів, 1981); «Ради народних депутатів і охорона навколишнього середовища» (колектив авторів, 1984); «Правова охорона навколишнього середо­вища в галузі промислового виробництва» (колектив авторів, 1986); «Місцеві ради і охорона навколишнього середовища» Ю. С. Шем­шученка (1988); «Правові проблеми екології» Ю. С. Шемшученка

(1989)таінших.

Ці роботи набули загальносоюзного резонансу. Як зазначав з цього приводу професор В. В. Петров, «на основі комплексного підходу до охорони навколишнього природного середовища склаласякиївська еколого-правова школа, представлена в сучасний період цілою низкою наукових праць».

У цей період відбулося розширення теоретичних досліджень еколого-правової тематики і в інших провідних наукових центрах України. У Харківському юридичному інституті над відповідними проблемами плідно працювали Ю. О. Вовк, В. К. Попов, В. О. Чуй­ков, А. П. Гетьман; на юридичному факультеті Київського державно­го університету — В. Л. Мунтян та В. I. Андрейцев; на юридичному факультеті Львівського державного університету — Н. I. Тітова та С. М. Кравченко; у Ворошиловградському філіалі Інституту економіко-правових досліджень АН УРСР — Б. Г. Розовський; на економіко-юридичному факультеті Донецького державного університету — А. Г. Бобкова.

Після проголошення незалежності України відбулися якісні зміни в характері досліджень екологоправової тематики. Система українського екологічного права почала розглядатися не як частина відповідної загальносоюзної системи, а як самодостатня галузь суве­ренної держави. Під цим кутом зору останнім часом підготовлено і видано чимало цікавих індивідуальних і колективних монографічних праць. Серед них монографії А. П. Гетьмана «Процесуальні норми і відносини в екологічному праві» (1991); Н. Р. Малишевої «Гармонізація екологічного законодавства в Європі» (1996); Г. I. Балюк «Правові аспекти забезпечення ядерної та радіаційної (радіоекологічної) безпеки в Україні» (1997); «Екологічний контроль: питания теорії і практики» (колективна, за ред. Ю. С. Шемшученка, 1999); С. Б. Гавриша «Кримінально-правова охорона довкілля в Україні» (2002); В. В. Костицького «Екологія перехідного періоду: право, дер­жава, економіка» (2003).

У роки незалежності посилилась увага і до видання підручників та навчальних посібників з екологічного права України. Назвемо лише частину з них: «Екологічне право України» за редакцією В.

Поскольку эта байда в любом случае пойдет по курсу, единственное что попрошу – напрямую попросить у меня, а не быть вонючим скунсом Сторінка 17

I. Андрейцева (Київ, 2001); «Экологическое право України» за редакцією I. I. Каракаша (Одеса, 2001); «Екологічне право України» М. I. Малишка (Київ, 2001); «Екологічне право України» за редакцією А. П. Гетьмана і М. В. Шульги (Харків, 2005); «Екологічне право України. Академічний курс» за редакцією Ю. С. Шемшученка (Київ, 2005); «Екологічне право України. Конспект лекцій в схемах» Г. I. Ба­люк (Київ, 2006); «Екологічне право України» Н. Р. Кобецької (Ки'гв, 2007); «Экологическое право України» за редакцією А. П. Гетьмана і М. В. Шульги (Харків, 2007). Колективом авторів видано «Науково-практичний коментар Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» за редакцією О.М. Шуміла (Харків, 2006).

Істотно збільшилася за останній період кількість виданих в Україні збірників законодавчих актів екологічного характеру, міжнародних договорів та інших документів з питань охорони навколишнього середовища. Вже побачили світ два томи «Екологічної енциклопедії України».

Для вивчення курсу екологічного права важливе значения також має перша в Україні шеститомна «Юридична енциклопедія», видана під егідою Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України (Київ, 1998-2004). У ній вміщений широкий блок енцикло-педичних статей, що стосуються поняття і сутності екологічного права, механізмів його реалізації, юридичної відповідальності за екологічні правопорушення тощо.

Поскольку эта байда в любом случае пойдет по курсу, единственное что попрошу – напрямую попросить у меня, а не быть вонючим скунсом Сторінка 18

10. Система ЕП та законодавства

Е.П. утворюють 3 правового регулювання, а саме – 1)правові норми, що спрямовані на регулювання відносин використання природних.

2)– спрямив – на охорону пр.рес, навколишнього . середовища, прир. Комплексів

3)на регулювання забезпечення екологічної безпеки та екологічних прав громадян.

В основі 1 блоку ( природно ресурсного) функціонують – земельне, водне, надрове, лісове, фауністичне, флористичного . Кожна охоплюються інститутами права власності, ін.. використання, пр.. засад управління, пр..засад. економічних засобів регулювання, юр. Відповідальність 2 блок природоохоронне – природне-заповідне, курортне, рекреаційне, атмосфероохоронне.

Інститути – пр..власності ( частково) інст. Управління, пр.. охорони, відповідальності 3 блок (міжгалузевий або комплексний) галузь права.

Екологічне право – це інтегрована правова спільність, комплексна галузь права, яка об’єднує сукупність еколого-правових норм, що регулюють суспільні відносини з метою ефективного використання природних ресурсів, забезпечення якості навколишнього природного середовища, гарантування екологічної безпеки та захисту екологічних прав громадян.

Система Е.П. як науки та навчальної дисципліни – це цілісна послідовна взаємообумовлена сукупність теоретичних поглядів, ідей, положень про екологічне право та законодавство, його предмет, методи, систему, принципи, функції, тобто про його внутрішню структуру та зміст.

Складається з трьох розділів

1Загальна частина: науково-методологічні засади екологічного права, предмет, методи, джерела, система, екологічні права та обов’язки громадян, право власності на природні ресурси, право природокористування, правові засади управління в галузі екології, економіко-правовий механізм, юридична відповідальність за екологічні правопорушення

2Особлива ч. : право екологічної безпеки, правовий режим використання та охорони земель, пр.. режим використання…охорони… захисту вод, надр, лісів, рослинного і тваринного світу. Пр..реж. охорони атм. повітря. …. Природно-заповідного фонду, курортних та лікувально-оздоровчих зон., рекреаційних зон.. Пр.режим виключної (морської) економ зони та континентального шельфу, пр.. режим зон надзвичайних екологічних ситуацій, пр.. режим екологічної мереж( водні ресурси, водоохоронні зони, водоохоронні угіддя, які мають міжнародний статус)

3Спеціальна ч.: міжнародне екологічне право. Екологічне право європейського союзу, еколог право інших країн ( як виняток)

Поскольку эта байда в любом случае пойдет по курсу, единственное что попрошу – напрямую попросить у меня, а не быть вонючим скунсом Сторінка 19

11. Життя і здоров’я людини в системі об’єктів ЕП

Стаття 3 Конституції. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

В юридичній літературі дискутується питания про те, чи є об'єктом еколого-правової охорони людина. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» фактично знімає це питания. Ним передбачено, що здоров'я і життя людей підлягають державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки (ст. 5).

Крім того гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей; - один з основних принципів про онпс

Кожний громадянин України має право на:

а) безпечне для його життя та здоров'я навколишнє природне середовище;

Поскольку эта байда в любом случае пойдет по курсу, единственное что попрошу – напрямую попросить у меня, а не быть вонючим скунсом Сторінка 20