mediapravo_ispit

дотримання ними професійної етики.

Підтримати ідею створення і прийняття єдиного кодексу честі журналістів України.

9.Звернути увагу Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України на те, що забезпечення свободи діяльності засобів масової інформації та журналістів, захист їх від морального терору, актів насильства, іншого переслідування, розглядаються учасниками цих парламентських слухань як складова національної безпеки.

Варто сподіватись, що органи внутрішніх справ і Служби безпеки України посилять свою практичну увагу до захисту життя, здоров'я, честі і гідності журналістів.

10.Органам місцевого самоврядування та державної виконавчої влади на місцях спільно з Фондом державного майна України забезпечити ефективний захист майнових прав суб'єктів інформаційно-видавничої сфери комунальної та інших форм власності. Не допускати вилучення з цієї сфери та передачі для використання не за призначенням приміщень, устаткування та обладнання, іншого майна друкарень, редакцій, періодичних видань, телерадіоорганізацій і земельних ділянок, на яких ці об'єкти розташовані.

11.Комісії Верховної Ради України законодавчого забезпечення свободи слова та засобів масової інформації:

посилити взаємодію з громадськими організаціями, створеними з метою захисту свободи слова та інформаційної діяльності;

доповісти в січні 1998 року Верховній Раді України про наслідки реалізації даних рекомендацій.

10 квітня 1997 року

60. Міжнародні документи щодо захисту прав і свобод людини

№1 Загальна декларація прав людини

Є засадничим міжнародним документом в області права людини. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Складається з преамбули і 30 статей. У преамбулі відзначається, що визнання гідності, властиву всім членам людської родини, рівних і невід’ємних прав їх є основою волі, справедливості і всезагального миру. Статті Декларації закріплюють широкий спектр прав людини. Декларація є "стандартом, до досягнення якого повинні прагнути всі народи і всі держави". На сьогоднішній день більш ніж 90 національних Конституцій, прийнятих після Загальної Декларації прав людини відтворюють її положення. Цей документ має величезне значення для розвитку держав шляхом демократії і законності.

№2 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права

Прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1966 року. Містить комплекс прав і свобод, що належать людині як громадянину і пов’язані з його участю в політичному житті країни. Пакт гарантує наступні права: право на життя, волю й особисту

недоторканність, на свободу думки, релігії та свободу вираження своєї думки та інші. З метою здійснення положень Пакту був створений Комітет ООН з прав людини. До Пакту додається два факультативних протоколи. Держави, що підписали перший з них, дають згоду на розгляд Комітетом з прав людини скарг громадян на порушення їхніх прав. Другий факультативний протокол спрямований на скасування смертної кари.

№3 Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права

Прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1966 року. У цьому документі визнається право кожної людини на працю, вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці, на рівну оплату за рівну працю, на відпочинок і дозвілля та ряд інших прав. Для контролю за здійсненням прав, передбачених пактом, у рамках ООН з 1985 р. діє Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, що розглядає доповіді держав про їхню діяльність по дотриманню положень Пакту.

№4 Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод

Прийнята 4 листопада 1950 року в рамках Ради Європи. Чотири рази доповнювалася новими положеннями. Конвенція захищає тільки громадянські і політичні права. Дії або бездіяльність держав, що підписали Конвенцію, у випадку порушення прав, закріплених у ній, можуть бути оскаржені в Європейському суді з прав людини, рішення якого обов’язкові для держав-учасниць Конвенції.

60. Міжнародні документи щодо захисту прав і свобод людини.

Міжнародно-правові документи в галузі прав і свобод людини стали прийматися тільки після Другої світової війни. Першим таким документом стала прийнята 111 сесією Генеральної Асамблеї ООН 12 грудня 1948 Загальна декларація прав людини. З тих пір за рішенням ООН 12 грудня проголошено Днем прав людини.

Загальна декларація прав людини складається з преамбули та 30 статей, в яких сформульовано комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав і свобод людини. У сферу цивільних прав Декларація включила права: на життя, свободу та особисту недоторканість (ст. 3); свободу від рабства або перебування у підневільному стані (ст. 4): свободу від катувань чи жорстокого, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження та покарання ( ст. 5); визнання правосуб'єктності кожної людини,де б він не знаходився (ст. 6); рівність усіх людей перед законом і рівний захист, без будь-якої різниці, закону; рівний захист від дискримінації і від підбурювання до неї (ст. 7); ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення основних прав людини, наданих їй конституці єю або законом (ст. 8); свободу від довільного арешту, затримання або вигнання (ст. 9); розгляд, у разі необхідності, справи кожної людини на основі повної рівності прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом (ст. 10); презумпцію невинності (ст. 11); невтручання в особисте і сімейне життя кожного; недоторканність житла; таємницю кореспонденції; на честь і репутацію (ст. 12); вільне пересування і вибір місця проживання в межах кожного держави; можливість залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися у свою країну (ст. 13); право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком (ст. 14); громадянство, неможливість його позбавлення (ст. 15) ; право на вступ у шлюб і заснування сім'ї (ст. 16); право володіти своїм майном як одноособово, так і спільно з іншими (ст. 17); свободу думки, совісті і релігії (ст. 18); свободу переконань і вільне їх вираз (ст. 19).

УДекларацію включені наступні політичні права: свобода мирних зборів і асоціацій, а також свобода відпримусу вступати до будь-якої асоціації (ст. 20); брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників; рівний доступ до державної служби в своїй країні (ст. 21).

Усистему економічних і соціальних прав і свобод людини включені: право кожної людини на соціальне забезпечення і на здійснен ня необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях з а допомогою

національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави (ст. 22); право на

працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці, на захист від безробіття; право на рівну оплату за рівну працю; право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і, при необхідності, іншими засобами соціального забезпечення; право створювати профспілки і входити до них для захисту своїх інтересів (ст. 23); право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку (ст. 24); право кожного на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який необхідний для підтримки здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття , хвороби,інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку загрози засобів до існування через незалежні від неї обставини (ст. 25).

Серед культурних прав Декларація виділила: право кожної людини на безкоштовної початкової і загальну освіту, яка має бути обов'язковим; на загальнодоступність технічного та професійної освіти, а також на однакову доступність для всіх на основі здібностей кожного вищого освіти (ст. 26); право кожної людини вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися благами, а також право на інтелектуальну власність (ст. 27).

В якості однієї з гарантії перерахованих прав і свобод людини Декларація вказала на те. що кожна людина має право на соціальн ий і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цьому документі, можуть бути повністю здійснені (ст. 28).

При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (ст. 29).

Важливо відзначити, що Декларація 1948 вказала на наявність у кожної людини обов'язків перед суспільством, у якому тільки й м ожливий вільний і повний розвиток особистості (ст. 29).

Оцінюючи Загальну декларацію прав людини 1948 р.,слід сказати, що вона стала першим розгорнутим міжнародним документом у галузі прав людини. Тому її значення велике, незважаючи на те що Декларація не мала для держав обов'язкової юридичної сили.

Радянський Союз під час голосування за Декларації утримався. Підставою для утримання від голосування послужили наступні недоліки документа: 1) у ньому не було закріплено право на самовизначення народів, а також особливі права національних меншин; 2) у Де кларації нічого не говорилося про заборону пропаганди війни; 3) у документі не містилася положень про заборону діяльності фашистських та інших антинародних організацій.

18 грудня 1966 були відкриті для підписання і подальшої ратифікації два найважливіших документа в галузі прав людини: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. Пакти набули чинності в 1976 р.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права містить 53 статті, дві третини яких присвячені безпосередньо прав людини. Тут закріплені, по суті, ті ж права і свободи людини, які містяться у Загальній декларації вдачу людини 1948 року

Слід зазначити, що недоліки, які були в Декларації і в силу яких СРСР утримався при голосуванні по ній у 1948 р., в даному Пакті усунені. Зокрема, у ст. ! Пакту закріплено право народів на самовизначення і випливаєз цього право на вільне встановлення свого політи чного статусу, вільне забезпечення свого економічного, соціального та культурного розвитку, а також право вільно розпоряджатися своїми природними багатствами та ресурсами. Статтею 20 передбачено, що будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом. Те ж саме відноситься до заборони всякого виступу на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі чи насильства.

Біля однієї третини статей Пакту (16 статей: з 28-ї по 43-у) присвячені механізму реалізації положень цього документа. У них прописані порядок формування і повноваження Комітету з прав людини, створення якого наказано Пактом. Комітет складається з 18 членів, що обираються таємним голосуванням на чотирирічний термін. Держави - учасники Пакту зобов'язані подавати доповіді щодо дотримання прав людини Генеральному секретарю ООН, який направляє їх до Комітету для розгляду.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права має два факультативних протоколи. Перший з них прийнятий тоді ж, коли й сам Пакт, тобто 16 грудня 1966 Цей Протокол передбачає наділення Комітету з прав людини, створюваного на основі положень Пакту, компетенцією приймати і розглядати повідомлення від підлягаючих юрисдикції держави - учасниці Протоколу осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення даними державою-учасником будь-якого з прав, викладених у Пакті. Звертатися до Комітету з прав людини можутьособи, вичерпали всі наявні внутрішні засоби правового захисту. Представлене повідомлення Комітет доводить до відома що бере участь у Протоколі держави, яке протягом шести місяців зобов'язане надати до Комітету письмові пояснення або заяви, що роз'яснюють це питання і заходи, якщо вони були прийняті даними державою.

Перший Факультативний протокол набув чинності, як і сам Пакт, 23 березня 1976 У ньому бере участь приблизно половина держав світу, в тому числі Російська Федерація - з 1 січня 1992

Другий Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, спрямований на скасування смертної кари, був відкритий для підписання і ратифікації 15 грудня 1989 У ньому беруть участь декілька десятків держав. Російська Федерація в ньому не бере участь, оскільки в даний час не готова скасувати страту.

За 27 років дії Пакту про громадянські та політичні права в Комітет з прав людини Російська Федерація направила п'ять доповідей про дотримання положень даного Пакту, останній з яких був представлений в 2003 р. Доповідь Росії було розглянуто Комітетом 23-24 жовтня 2003 р. за участю російської делегації на чолі з міністром юстиції Російської Федерації. Розглянувши його, Комітет з прав людини представив заключні замечанія1. Загалом члени Комітету дійшли висновку про значний прогрес, досягнутому Російською Федерацією у справі виконання своїхзобов'язань по Пакту, висловили задоволення таким, що відбувся конструктивним діалогом.

Зокрема, міжнародні експерти вітали заснування інституту Уповноваженого з прав людини, що було однією з рекомендацій Комітету за підсумками розгляду попереднього, четвертої періодичної доповіді Російської Федерації; відзначили важливість зроблених кроків з забезпечення застосування судами загальної юрисдикції загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів Російської Федерації. Дана позитивна оцінка ходу реформування судової системи в Російській Федерації, відзначений позитив у вирішенні проблеми поліпшення утримання ув'язнених, застосування різних форм пом'якшення покарань і скорочення практики укладання під варту до суду. Констатовано, що в останні роки російська влада активно ведуть боротьбу зі злочинами у сфері трудової та сексуальної експлуатації, вживають заходів з профілактики негуманного поводження і тортур з боку співробітників правоохоронних органів. Відмічені значні поліпшення у вирішенні проблеми переповненості в'язниць, підтримана лінія російської влади на подальше скорочення числа що містяться у в'язницях. Міжнародні експерти високо оцінили прийняття законодавства про альтернативну цивільну службу, а також зусилля, спрямовані на заборону та переслідування груп, що пропагують расистські ідеї та розпалюють ксенофобію.

Разом з тим зауваження Комітету ряд які, як вважають експерти, повинні бьпь уважно розглянуті компетентними органами Російської Федерації з метою подальшого виконання положень Пакту. Серед них заклопотаності у зв'язку з необхідністю прийняття додаткових заходів щодо запобігання торгівлі жінками, всеще недостатньою захищеністю прав реальної затриманих осіб, випадками безкарності представників правоохоронних органів за зловживання та порушення російського законодавства. Комітет також зазначив повідомлення про незадовільну санітарної обстановки в місцях утримання під вартою. Рекомендовано продовжувати зусилля з реформування пенітенціарної системи, забезпечення захисту плюралізму в засобах масової інформації та недопущення державної монополізації ЗМІ, а також з розслідування всіх злочинів проти журналістів. Ряд критичних зауважень і міркувань був висловлений у зв'язку з процесом відновлення конституційного порядку в Чеченській Республіці і добровільним поверненням переміщених осіб на батьківщину.

Що стосується Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., то його положення також багато в чому повторюють положення Загальної декларації прав людини 1948 р. Щодо механізму реалізації його положень слід сказати, що він не був так чітко прописаний,

як у попередньому Пакті . Тим не менше згідно зі ст. 16 даного Пакту що беруть участь у ньому держави зобов'язані представляти Генеральному секретарю ООН доповіді про вжиті ними заходи і про прогрес на шляху до досягнення дотримання прав. Генеральний секретар надси лає примірники доповідей на розгляд Економічної і соціальної ради ООН, ним установам відповідно до їх компетенції

Уході 31-ї сесії Комітету ООН з економічних, соціальних і культурних прав, що відбулася в Женеві 10 листопада - 5 грудня 2003,експерти Комітету взяли заключні зауваження за підсумками розгляду четвертої періодичної доповіді Російської Федерації про виконання Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, яке пройшло за участю російської делегації на чолі з міністром праці і соціального розвитку Російської Федерації. Загалом члени Комітету дійшли висновку про прогрес, досягнутому Росією у справі виконання своїх зобов'язань по Пакту, висловили задоволення таким, що відбувся конструктивним діалогом.

Учислі позитивних змін Комітет, зокрема, відзначив прийняття низки законів, що відносяться до реалізації Пакту, використання його положень у практиці Конституційного Суду Російської Федерації і ратифікацію Росією Конвенції МОП № 182 щодо викорінення найгірших форм дитячої праці.

Багато рекомендації враховують позитивні тенденції у вирішенні соціально-економічних проблем і фактично зводяться до заклику більш інтенсивно реалізовувати вже існуючі або плановані програми в даній сфері. Приклади - виплати компенсацій за втрачене житло і державна допомога вимушеним переселенцям на Північному Кавказі або в цілому успішне здійснення програми боротьби з туберкульозом.

Разом з тим Комітет висловив також ряд тривог, які, як вважають експерти, повинні бути уважно розглянуті компетентними органами Російської Федерації з метою подальшого виконання положень Пакту. Серед них стурбованість низьким рівнем доходів населення, проблемою безробіття, наявними проблемами, пов'язаними з реалізацією права на достатнє харчування та адекватне житло. Комітет закликав забезпечити недискримінацію вгалузі трудових відносин, висловив стурбованість негативними наслідками паспортної системи для реалізації права на працю і доступу до соціальних послуг, включаючи охорону здоров'я. Експерти Комітету рекомендували вжити заходів, спрямовані на забезпечення всього комплексу соціальних та економічних прав для найбільш уразливих груп населення.

Слід зазначити, що три названих документа - Загальна декларація прав людини 1948 р. і два Міжнародних пакту про права людини 1966 р. - складають свого роду Хартію прав людини, оскільки є фундаментом, базою галузі прав і свобод людини в міжнародному праві.

Міжнародне співтовариство вживає відповідних заходів для захисту прав жінок і дітей. Ці категорії людей є найбільш незахищеними, тому потребують особливої турботи і захисту.

Відносно захисту прав жінок в міжнародному праві було прийнято кілька конвенцій, в тому числі: Конвенція про політичні права жінок 1953 р. (зрівняла політичні права жінок і чоловіків); Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957. (Жінка, виходячи заміж, має право сама визначати своє громадянство, а не слідувати громадянства чоловіка, як було раніше); Конвенція про згоду на вступ у шлюб, шлюбний вік і реєстрацію шлюбу 1962 р. (жінка з урахуванням національного законодавства сама вирішує всі питання шлюбу).

Нарешті, в 1979 р. міжнародне співтовариство виробило Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Відповідно до документадержави-учасники, засудивши дискримінацію щодо жінок в усіх її формах, погодилися невідкладно проводити політику ліквідації дискримінації щодо жінок і з цією метою зобов'язалися вжити низку заходів, у тому числі:

1)включити принцип рівноправності чоловіків і жінок у свої національні конституції або інше відповідне законодавство та забезпечити за допомогою закону й інших заходів практичне здійснення цього принципу;

2)вживати відповідних законодавчих та інших заходів, включаючи санкції, там, де це необхідно, що забороняють будь-яку дискримінацію щодо жінок:

3)встановити юридичний захист прав жінок на рівній основі з чоловіками та забезпечити за допомогою національних судів та інших державних установ ефективний захист жінок проти будь-якого акту дискримінації;

4)утримуватися від вчинення будь-яких дискримінаційних актів або дій щодо жінок та гарантувати, що державні органи та установи діятимуть відповідно до цього зобов'язання;

5)вживати всіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок з боку будь-якої особи, організації або підприємства;

6)вживати всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, для зміни або скасування чинних законів, постанов, звичаїв і практики, що являють собою дискримінацію щодо жінок;

7)скасувати всі положення свого кримінального законодавства, що являють собою дискримінацію щодо жінок (ст. 2).

Держави-учасниці вживають всіх заходів, включаючи законодавець-кові, з ліквідації дискримінації щодо жінок у таких галузях: у політичному і громадськомужитті країни (ст. 7); у придбанні, зміну або збереження громадянства (ст. 9); в освіті (ст. 10); в зайнятості (ст. І); в економічному і соціальному житті (ст. 13); в шлюбно - сімейних відносинах (ст. 16).

Держави-учасниці вживають вага заходи, включаючи законодавчі, щодо припинення всіх видів торгівлі жінками та використання проституції жінок (ст. 5).

Відповідно до Конвенції створено Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок, що складається з 23 експертів, що обираються на чотирирічний термін. Держави-учасниці зобов'язані подавати Генеральному секретареві ООН для розгляду Комітетом доповідь про законодавчі, судові, адміністративні або інші заходи, вжиті ними для виконання положень Конвенції.

У1989 р. була прийнята Конвенція про права дитини, положення якої наказують всім державам учасницям уживати всі необхідні законодавчі, адміністративні та інші заходи для здійснення прав дитини, визнаних даною Конвенцією.

УКонвенцію включені, зокрема, такі права дитини: на життя і здоровий розвиток (ст. 6); ім'я, набуття громадянства, право знати своїх батьків

іна їх піклування (ст. 8); вільне вираження дитиною своїх поглядів з усіх питань, торкаються дитини (ст. 12); висловлення своєї думки (ст. 13); свободу думки, совісті і релігії (ст. 14); свободу асоціацій і свободу мирних зборів (ст. 15); невтручання в особисте і сімейне життя дитини, недоторканність житла, таємницю кореспонденції, захист від незаконного посяганняна його честь і репутацію (ст. 16); доступ до інформації (ст. 17) та ін

Механізм реалізації даної Конвенції включає, зокрема, створення Комітету з прав дитини, що складається з десяти експертів, що обираються на чотирирічний термін (ст. 43), а також обов'язок держав-учасників представляти один раз на п'ять років Комітету через Генерального секретаря ООН доповіді та прийняті ними заходи по закріпленню визнаних у Конвенції прав та про прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав (ст. 44).

Основні міжнародно-правові акти про права людини

Міжнародно-правові акти в галузі прав людини прийнято називати міжнародними стандартами. Цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі, як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості типу Гельсінського За« ключного акта, документів Віденської і Копенгагенської зустрічей ОБСЄ (НБСЄ), міжнародні звичаї.

До числа основних міжнародно-правових актів в галузі прав людини належать:

—Загальна декларація прав людини 1948 року;

—Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (підписаний Україною 20.03.1968 p.; ратифікований Україною 19.10.1973 p.; вступив у дію для України 3.01. 1976 p.);

—Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року (відповідно 20.03.1968 p.; 19.10.1973 p.; 23.03.1976 p.);

—Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року (вступив у дію

23.03.1976 p.; Україна приєдналася 25.12.1990 р.);

—Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року (підписана Україною 16.12.1949 p.; ратифікована Україною 22.07.1954 p.; вступила в дію для України 15.02. 1955 p.);

—Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року (підписана Україною 7.03.1966 p.; ратифікована Україною 21.01.1969 p.; вступила в дію для України 7.04.1969 p.);

—Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року (підписана Україною 9.12.1995 p.; ратифікована Україною 17,07. 1996 p.);

—Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року (підписана Україною 20.02.1974 p.; ратифікована Україною 15.10.1975 p.; вступила в дію для України 18.07. 1976 p.);

—Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 року (підписана Україною 17.07.1980 p.; ратифікована Україною 24.12.1980 р.; вступила в дію для України 3.09.1981 p.);

—Конвенція про права дитини 1989 року (підписана Україною 14.02.1990 p.; ратифікована Україною 28.02.1991 p.; вступила в дію для України 27.09.1991 р.) і ін.

Важливе місце в міжнародно-правовому масиві стандартів прав людини належить Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року і документам, прийнятим у рамках загальноєвропейського процесу, «розрядки» міжнародної напруженості — Підсумковому документу Віденської зустрічі 1986 року представників держав-учасниць НВСЄ; Документу Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 року; Паризькій Хартії для нової Європи 1990 року й іншим.

Всеосяжні зусилля в сфері захисту прав і свобод людини беруть початок із Статуту ООН, де в якості однієї з основних своїх цілей Об'єднані Нації проголосили «знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй».

Розробка і прийняття в рамках ООН Білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини 1948 року, Пакт про громадянські та політичні права з Факультативними протоколами до нього і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, відкриті для підписання в 1966 році, ознаменували якісно новий етап у розвитку міжнародних норм з прав людини.

Предметом цих міжнародних актів є не окремі права або захист особливої категорії осіб, а права всіх індивідів у всіх сферах суспільного життя.

61.Діяльність Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення на сучасному етапі.

62.Кримінальна відповідальність журналістів в Україні.

Статті Кримінального кодексу:

Стаття 161. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань

1. Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками - караються штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2. Ті самі дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також вчинені службовою особою, - караються штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або

позбавленням волі на строк від двох до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які були вчинені організованою

Стаття 176. Порушення авторського права і суміжних прав

1.Незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури і мистецтва, комп'ютерних

програм і баз даних, а так само незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіота відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, або інше умисне порушення авторського права і суміжних прав, якщо це завдало матеріальної шкоди у значному розмірі, караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп'ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для їх виготовлення.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або завдали матеріальної шкоди у великому розмірі, - караються штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп'ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для їх виготовлення.

3.Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою з

використанням службового становища або організованою групою, або якщо вони завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі, - караються штрафом від двох тисяч до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від трьох до шести років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого та з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп'ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувалися для їх виготовлення.

Стаття 182. Порушення недоторканності приватного життя.

1.Незаконне збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної інформації про особу або незаконна зміна такої інформації, крім випадків, передбачених іншими статтями цього Кодексу, - караються штрафом від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

2.Ті самі дії, вчинені повторно, або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам особи, - караються арештом на строк від трьох до шести місяців або обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років, або позбавленням волі на той самий строк.

Стаття 328. Розголошення державної таємниці

1. Розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства - карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, - карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.

Стаття 330. Передача або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка знаходиться у володінні держави

1.Передача або збирання з метою передачі іноземним підприємствам, установам, організаціям або їх представникам економічних, науково-технічних або інших відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка знаходиться у володінні держави, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства, - караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2.Ті самі дії, вчинені з корисливих мотивів, або такі, що спричинили тяжкі наслідки для інтересів держави, або вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, - караються позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Стаття 354. Одержання незаконної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації Незаконне одержання шляхом вимагання працівником державного підприємства, установи чи організації,

який не є службовою особою, в будь-якому вигляді матеріальних благ або вигід майнового характеру у значному розмірі за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням становища, яке він займає на підприємстві, в установі чи організації, - карається штрафом до сімдесяти неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Стаття 368. Одержання хабара 1. Одержання службовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах

того, хто дає хабара, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища - карається штрафом від п'ятисот до семисот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до одного року, або арештом на строк до шести місяців, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

63.Законодавство України щодо забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова.

64.Правове регулювання інформаційного простору України.

ЗУ «Про інформацію». Стаття 3. Державна інформаційна політика

1. Основними напрямами державної інформаційної політики є:

забезпечення доступу кожного до інформації;

забезпечення рівних можливостей щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації;

створення умов для формування в Україні інформаційного суспільства;

забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб'єктів владних повноважень;

створення інформаційних систем і мереж інформації, розвиток електронного урядування;

постійне оновлення, збагачення та зберігання національних інформаційних ресурсів;

забезпечення інформаційної безпеки України;

сприяння міжнародній співпраці в інформаційній сфері та входженню України до світового інформаційного простору.

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо захисту населення та інформаційного простору від негативного впливу)»

Законом забороняється трансляції програм та передач, у яких телеглядачам або радіослухачам надаються послуги з ворожіння та гадання, а також платні послуги у сфері народної або нетрадиційної медицини.

ЗУ «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки»

ОСНОВНI ЗАСАДИ

РОЗВИТКУ IНФОРМАЦIЙНОГО СУСПIЛЬСТВА В УКРАЇНI

НА 2007-2015 РОКИ

I. ЗАГАЛЬНI ПОЛОЖЕННЯ

Одним з головних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя.

Україна має власну історію розвитку базових засад інформаційного суспільства: діяльність всесвітньо відомої школи

кібернетики; формування на початку 90-х років минулого століття концепції та програми інформатизації; створення різноманітних інформаційно-комунікаційних технологій (далі - IКТ) і загальнодержавних інформаційно-аналітичних систем різного рівня та призначення.

За цей час сформовано певні правові засади побудови інформаційного суспільства: прийнято ряд нормативно-правових актів, які, зокрема, регулюють суспільні відносини щодо створення інформаційних електронних ресурсів, захисту прав інтелектуальної власності на ці ресурси, впровадження електронного документообігу, захисту інформації.

Україна готує і має значну кількість висококваліфікованих фахівців з IКТ, математики, кібернетики; у країні постійно зростає та поновлюється парк комп'ютерної техніки, сучасних систем та засобів телекомунікації, зв'язку; високою є ступінь інформатизації банківської сфери.

Ці та інші передумови дають підстави вважати, що вітчизняний ринок IКТ перебуває у стані активного становлення та за певних умов може стати фундаментом розвитку інформаційного суспільства в Україні.

Разом з тим ступінь розбудови інформаційного суспільства в Україні порівняно із світовими тенденціями є недостатнім і не відповідає потенціалу та можливостям України, оскільки:

відсутня координація зусиль державного і приватного секторів економіки з метою ефективного використання наявних ресурсів;

ефективність використання фінансових, матеріальних, кадрових ресурсів, спрямованих на інформатизацію, впровадження IКТ у соціально-економічну сферу, зокрема в сільське господарство, є низькою;

наявне відставання у впровадженні технологій електронного бізнесу, електронних бірж та аукціонів, електронних депозитаріїв, використанні безготівкових розрахунків за товари і послуги тощо;

рівень інформатизації окремих галузей економіки, деяких регіонів держави є низьким;

розвиток нормативно-правової бази інформаційної сфери недостатній;

створення інфраструктури для надання органами державної влади та органами місцевого самоврядування юридичним і фізичним особам інформаційних послуг з використанням мережі Iнтернет відбувається повільно;

рівень комп'ютерної та інформаційної грамотності населення є недостатнім, впровадження нових методів навчання із застосуванням сучасних IКТ - повільним;

недостатнім, що не забезпечує всіх потреб економіки і суспільного життя;

спостерігаються нерівномірність забезпечення можливості доступу населення до комп'ютерних і телекомунікаційних засобів, поглиблення "інформаційної нерівності" між окремими регіонами, галузями економіки та різними верствами населення;

не вирішуються у повному обсязі питання захисту авторських прав на комп'ютерні програми, відсутні системні державні рішення, спрямовані на створення національних інноваційних структур (центрів, технополісів і технопарків) з розробки конкурентоспроможного програмного забезпечення.

Така нерівність негативно впливає на конкурентоспроможність країн і життєвий рівень людей.

Виконання масштабного, багатогранного завдання потребує гармонійного поєднання зусиль держави, суспільства, профспілок, бізнесу та громадян щодо впровадження відповідних Основних засад розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки (далі - Основні засади).

II. ЗАВДАННЯ, ЦIЛI ТА НАПРЯМИ РОЗВИТКУ IНФОРМАЦIЙНОГО

СУСПIЛЬСТВА В УКРАЇНI

Основним завданням розвитку інформаційного суспільства в Україні є сприяння кожній людині на засадах широкого використання сучасних IКТ можливостей створювати інформацію і знання, користуватися та обмінюватися ними, виробляти товари та надавати послуги, повною мірою реалізовуючи свій потенціал, підвищуючи якість свого життя і сприяючи сталому розвитку країни на основі цілей і принципів, проголошених Організацією Об'єднаних Націй, Декларації принципів ( 995_c57 ) та Плану дій, напрацьованих на Всесвітніх зустрічах на вищому рівні з питань інформаційного суспільства (Женева, грудень 2003 року; Туніс, листопад 2005 року) та Постанови Верховної Ради України від 1 грудня 2005 року "Про Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні" ( 3175-15 ).

Основні засади є концептуальною основою для розробки завдань щодо розвитку інформаційного суспільства в Україні.

Розвиток інформаційного суспільства в Україні та впровадження новітніх IКТ в усі сфери суспільного життя і в діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування визначається одним з пріоритетних напрямів державної політики.

розвиненої особистості;

збереження культурної спадщини України шляхом її електронного документування;

державна підтримка використання новітніх IКТ засобами масової інформації;

використання IКТ для вдосконалення державного управління, відносин між державою і громадянами, становлення електронних форм взаємодії між органами державної влади та органами місцевого самоврядування і фізичними та юридичними особами;

досягнення ефективної участі всіх регіонів у процесах становлення інформаційного суспільства шляхом децентралізації та підтримки регіональних і місцевих ініціатив;

захист інформаційних прав громадян, насамперед щодо доступності інформації, захисту інформації про особу, підтримки демократичних інститутів та мінімізації ризику "інформаційної нерівності";

вдосконалення законодавства з регулювання інформаційних відносин;

покращення стану інформаційної безпеки в умовах використання новітніх IКТ.

2. Досягнення зазначених цілей дасть змогу:

підвищити національну конкурентоспроможність за рахунок розвитку людського потенціалу, насамперед у високоінтелектуальних сферах праці, а також розширити експортний потенціал IКТ-індустрії України;

поліпшити життєвий рівень населення завдяки економічному зростанню, забезпеченню прав і свобод людини, наданню рівного якісного доступу до інформації, освіти, послуг закладів охорони здоров'я та адміністративних послуг органів державної влади та органів місцевого самоврядування, створенню нових робочих місць і розширенню можливостей щодо працевлаштування населення, забезпеченню соціального захисту вразливих верств населення, зокрема людей, що потребують соціальної допомоги та реабілітації;

участі у суспільному житті, прийнятті відповідних рішень органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

3. Основними напрямами розвитку інформаційного суспільства в Україні визначити:

формування та впровадження правових, організаційних, науково-технічних, економічних, фінансових, технологічних, методичних умов розвитку інформаційного суспільства в Україні з урахуванням світових тенденцій;