17.Велике розселення слов’ян другої половини і тис. Н.Е.

Друга половина І тис. н.е. в історії слов’янського світу характеризується не лише завершенням процесу етнічного самоутвердження, а й відзначається зростанням його мобільності, поширенням впливу на нові землі та формуванням на цій основі крупних племінних союзів.

Варто зазначити, що переселенські рухи спостерігалися в середовищі давніх слов’ян і раніше, в часи існування зарубинецької та пшеворської культур. Як правило, вони були викликані переважно тиском із зовні — готів, сармато-аланів тощо. Тепер же, із V ст. н.е., розпочинаються глобальні процеси переселення, спричинені внутрішніми факторами, насамперед демографічним вибухом.

В історію Європи ці глобальні процеси переселення, крім слов’ян участь в яких брали й інші етнічні спільності, увійшли під назвою Великого переселення народів V–VІІІ ст. н.е. Уже в V ст. слов’янські поселення з’являються на правому березі Дністра, берегах Пруту й Серету, у верхів’ях Сейму та Сули.

Найбільш інтенсивні потоки слов’янського розселення пролягають у південному напрямі, до кордонів Візантійської імперії. Вирішальну роль при виборі цього напряму, очевидно, відігравав зовнішній чинник — гуни, розбивши готів, чинили тиск і на ті слов’янські племена, які входили в готське об’єднання.

Поступово слов’яни освоювали північний і північно-східний напрями, переходячи в райони, заселені балтським та угро-фінським населенням.

У Подунав’ї та на Балканах розселяються слов’яни із Середнього та Верхнього Подністров’я та Верхнього Надпруття, а також верхів’їв Південного Бугу та Середнього Дніпра. У Подунав’ї слов’яни поділяються на дві групи, і їхнє подальше розселення відбувається двома потоками. Один з них рухається вглиб Балканського півострова, а другий — піднімається угору по Дунаю. Внаслідок цього вже у VІ ст. н.е. слов’янські поселення з’являються на території Моравії та Словаччини. Просуваючись ще далі на північ, на берегах Ельби переселенці з півдня зустрілися з іншим слов’янським міграційним потоком, що прямував з північного сходу, з території Польщі на захід.

У ході розселення слов’ян на нові території започатковується процес поділу слов’янського світу на ті етнічні групи, які в залежності від історичних обставин заклали основи формування сучасних слов’янських народів.

Аналіз археологічних досліджень дозволяє вченим сформулювати висновок, що склавини, представлені так званою празько-корчацькою культурою, стали предками не тільки українського етносу, а й склали основний компонент при формуванні словацького, моравського та чеського етносів, а також українсько-польського населення у Верхньому Повісленні. Змішане антсько-склавинське населення, нащадків пеньківських старожитностей антів та празько-корчацьких склавинів, стало основою для розвитку сіверян — предків лівобережних українців. Та ж частина антів, що принесла пеньківську культуру на Балкани, стала основою при формуванні болгарського, сербського, хорватського та інших південнослов’янських народів. Предками сучасних білорусів та росіян було населення Верхнього Подніпров’я, представлене в ІІІ–ІV ст. н.е. київською культурою, яке в процесі розселення займало області проживання балтського та угро-фінського субстратів.