32.Хрещення Русі

В історію Давньоруської держави князь Володимир увійшов передовсім як правитель, котрий цікавився релігійними справами і врешті-решт навернув давньоруський народ до християнства. Хоч, як можна зробити висновок з попередньо викладеного матеріалу, не бракувало в нього заслуг і в інших сферах діяльності.

Вперше свою увагу на релігійних справах князь Володимир зосередив відразу ж після перехоплення від Ярополка київського князівського стола. Прибувши до Києва, згідно оповіді автора "Повісті временних літ", князь "поставив ідолів на горбі над двором теремним: Перуна дерев’яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, Дажьбога, і Стрибога, і Сімаргла, й Мокоша". Тобто йдеться про облаштування першого на Русі пантеону язичницьких богів. Пантеону в якому було зібрано як слов’янські, так і неслов’янські божества, але ті, котрим поклонялися племена, включені до складу Давньоруської держави.

Традиційно в історіографії стверджується, що реформа язичництва була покликана зримо об’єднати різнорідні місцеві культи різних частин недавно об’єднаної Русі в єдиний державний культ, аби в такий спосіб ствердити і зміцнити цю саму державну єдність Давньоруської держави.

Щоправда, подібні твердження, хоч і мають доволі давню історіографічну традицію, все ж не є загальноприйнятими нині. Ще на початку ХІХ ст. історики віднайшли джерельні докази того, що Володимир насправді запровадив не цілий пантеон язичницьких богів, а лише намагався зробити загальноприйнятим на Русі культ язичницького бога Перуна. А пізніша літописна легенда була потрібна давньоруським авторам лише для того, аби ще більш зримо показати вади князя-язичника, що в уяві літописця ХІІ ст. могло бути більш гріховним, ніж поклоніння багатьом богам, аби потім зобразити його разюче перевтілення в суцільну доброчинність.

Вочевидь, подібного роду ідеологічним цілям слугує і такий своєрідний літописний літературний образ як "вибір вір", що став уже чи не хрестоматійним сюжетом вітчизняної історії. Як відомо, його суть зводиться до того, що напередодні хрещення Русі до Володимира приходили місіонери мусульмани, іудеї, "німці", навертаючи князя-язичника до своєї віри. Грецький "філософ" до Києва прибув останнім. Але його тлумачення різниці між праведниками і грішниками, розповіді про сцени Страшного суду та можливості посмертного воскресіння для праведників настільки вразили Володимира, що для себе особисто він остаточно і безповоротно обрав шлях, по якому личило йти далі. Але для того, аби не помилитися у своєму виборі, він розіслав в різні кінці світу десять своїх бояр, аби ті наочно могли пересвідчитися в правильності рішення князя. Повернувшись до Києва, бояри утвердили переконаність Володимира, акцентувавши увагу на тих почестях, які їм влаштували візантійський імператор і константинопольський патріарх, а також — красі й пишності "грецької" служби.

Але, як цілком слушно зауважують учені з цього приводу, ні вся попередня історія, ні тривалі економічні зв’язки, ні пам’ять славних предків, ні сама географія не залишала князю Володимиру іншого вибору, ніж того, що вчинив він у 988 р.

Говорячи про хрещення Русі князем Володимиром не можна оминути увагою ще один сюжет, тісно пов’язаний з ним — так звану "корсунську легенду". В основі цього сюжету лежить проблема хрещення самого князя, яке відбулося трохи раніше, ніж хрещення ним киян і всіх русів.

Давньоруський автор однозначно стверджував, що місцем прилучення Володимира до християнської Церкви стало найбільше візантійське місто Північного Причорномор’я — Корсунь. Історики вже досить давно поставили під сумнів цю інформацію, логічно припускаючи, що в князя зовсім не було потреби їхати для здійснення цього таїнства до далекого Корсуня, якщо в Києві вже майже століття існував християнський храм, а самі християни жили в самісінькому центрі міста. Інша справа, що вже пізнішим давньоруським книжникам, аби ще більше сакралізувати ім’я Володимира-Хрестителя, знадобилося "відправити" його до Візантії, щоб він саме там, у сакральній столиці світу, прилучився до нової віри. Хрещення у Візантії істотно міняло місце володаря в ієрархії влади та статус його країни з-поміж інших держав.

Прийняття населенням Давньоруської держави християнства прилучило його до греко-візантійської цивілізації. Саме грецькі церковно-мистецькі канони, книжність, стиль духовності витворили фундамент руського світу культури. У Києві, а згодом і повсюдно на Русі почали влаштовувати школи, книгописні майстерні (скрипторії), і дуже швидко Русь стала однією з найбільш розвинутих у культурному плані середньовічною державою.

Запровадження християнського віровчення зміцнювало авторитет і владу князя, вносило позитивний струмінь у розбудову державності. Християнізація вводила Давньоруську державу до кола християнських країн світу, зробивши можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією, іншими тогочасними державами Європи.