33. Поняття родинного права в литовсько-руську добу.

Складовими родинного права традиційно були шлюб, опіка та

спадщина. Законність шлюбу полягала у вінчанні. Шлюбний вік

жінок коливався від 13 до 15 років, чоловіків від 16 до 18 років.

Умовами визначалися: досягнення шлюбного віку, одношлюбність;

згода батьків; наявність посагу (майна) у дружини та віна (майна

для нареченої) у чоловіка. Дружина відповідала за борги чоловіка,

батьки не відповідали за покарання дітей. Розлучення давав церковний суд у випадках тяжкої хвороби, тривалої відсутності, постриження в ченці, подружньої зради, безплідності. Дітьми-сиротами мала опікуватися мати, добрі люди з громади або церква. Це вирішував суд. При успадкуванні батькового майна сини мали перевагу перед доньками, а материнське добро успадковували всі в рівних долях. Позашлюбні, незаконнонароджені діти не мали жодних прав на опіку та успадкування. За неправомірні дії щодо батьків діти несли цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність.

35. Спадкування за законом (звичаєм) та заповітом у литовсько-руському правію

Спадкове право було досить регламентованим. Супроти доби »Руської Правди« зазнали модифікації такі норми спадкового права: тепер заповідач вільний обрати собі за спадкоємця особу й з поза кола законних спадкоємців, коли йдеться про рухоме майно й нерухомість, самим заповідачем набуту. Але він зв’язаний колом законних спадкоємців, коли предметом заповіту були батьківські чи материнські маєтки. Скласти заповіт могла лише особа, не обмежена в правах. До числа осіб, позбавлених права скласти заповіт, об’єктивне право залічувало неповнолітніх дітей, ченців, черниць, не виділених від батька синів, — коли йшлося про майно батьків, полонених і невільників, челядь двірську, людей божевільних «виволанців» і збезчещених. Волю свою заповідач міг міняти кілька разів, проте від нього вимагалося доброї пам’яті й розуму. Отримати спадок за заповітом могла й стороння особа. Заповідач міг зректися своїх дітей, якщо діти перед ним завинили. Щоб мати право отримати спадщину за заповітом, вимагалася наявність правоздатності; тому не мав права на спадкування невільник, полонений, невільна дворова челядь, не здобувши наперед волі, отже й правоздатності. Слуги й »непохожі« селяни могли укладати заповіт лише на одну третину свого рухомого майна кому їм хотілося. Решту ж майна (дві третини) діставали в спадок діти для несення служби з землі, на якій сиділи. Якщо дітей не було, ці дві третини рухомого майна залишалась на користь землевласника. »Похожим« селянам дозволялося розпоряджатися всім складом власного рухомого майна.

Дочки при синах діставали в спадок за законом тільки четвертину маєтку по батькові. З цієї четвертини за дочками видавався посаг. При спадкуванні сини проти дочок пріоритету не зберігали.

36. Права та обов’язки опікунів в литовсько-руському праві. Опікунське право було нерозривно пов'язане з сімейним і цивільним правом. Опіка призначалася над неповнолітніми юнаками до 18 років і дівчатами - до 13 років (за статутом 1566 р - до 15 років). Однак, якщо дівчина і після досягнення повноліття не виходила заміж, вона з-під опіки не звільнялася. Опікунами, згідно з законом, вважалися батько або мати неповнолітнього, а також найближчі родичі; сторонні особи могли призначатися опікунами лише згідно з заповітом батьків або за рішенням суду.

Опікун призначався з того стану, до якого належав опікуваний Він мав виконувати всі повинності, що лежали на майні опікуваного, і мати не меншу дієздатність, аніж власник, який залишив майно неповнолітньому. Суд призначав опікуном уродженця ВКЛ, який мав доглянутий власний маєток і особисте господарство. Опікунами не могли бути служителі культу, крім випадків, коли священнослужитель сам мав власний маєток у тому ж повіті. Опікун не мав права відчужувати майно осіб, що перебували у нього під опікою. Справи за позовами до неповнолітнього про відчуження майна припинялися до настання повноліття.