Ekzamen_Istoria

33 Нац-визвольна війна українського народу під

проводом Б.Хмельницького. Основні етапи та наслідки.

34 Геополітичні зміни в Сх. Європі наприкінці XVIII ст.

та їх наслідки для України.

35 Гетьманщина у складі російської держави та український

автономістський рух (кін. XVIII – поч. XIX ст.)

36 Гетьманщина в середині XVIII ст. Реформи

гетьмана Кирила Розумовського.

Укр-польська війна 1648 — 57. Конфлікт, який почався 1648 як типове коз. повстання, невдовзі перетворився на війну всього укр. народу, а особливо козаків і селянства проти Речі Посполитої Поль. Вождем укр. війська став Богдан Хмельницький. В У.-п.в. можна виділити 6 фаз.

Січень — листопад 1648. Це час, коли ряд блискучих перемог зрушив все укр. сусп, мобілізував широк підтримк для Хмельницького (далі X.) і перетвор суто коз. повстан на заг.укр. антиполь. рух.

21. 1. 1648 X. на чолі невеликого загону реєстрових і зап. козаків, напав на поль. залогу на о. Базавлук (на Дніпр) і знищив її. Це звільн ЗС від поль. контролю, притягнуло зап на бік X., обран гетьманом. Наступні кілька місяц тривала підготова ширшого повстанн; розсил універсали, які заохоч козаків, селян і міщан стати проти шляхти. Дуже важл був договір, який X. уклав з Туречч, а також з крим ханом ІслямомIII Ґераєм, за яким Тугай-бей з 40-тис загоном кримців мав допом козакам.

Щоб ліквід повст, у квітні1648уряд РПосполитої вислав 30тис війська проти X. Не сподів поважніших труднощів, поль. полководці — В. гетьман МПотоцький і польний гетьман МКалиновський —поділили свої сили. Це була велика тактична помилка. Бл. 10тис повстанців оточили поль. 6тис авангард на чолі з сином гетьмана Стефаном Потоцьким під ЖовтВодами і 16. 5. 1648 знищили його, а 26. 5. 1648 к. Корсуня X. з кримцями розгромив гол. поль. військо, керівники якого попали в крим полон.

Після тих перемог по всій Україні розгоріл війна між укр. коз.-сел. і поль. шляхетськими загонами. Жорстокі бої відбулися на Правобережж влітку 1648 між загонами полк. М.Кривоноса і шляхетськими частинами під проводом кн. Я.Вишневецького. Під час цих боїв населення дуже потерпіло. Поль. військо системат вирізувало всіх козаків і селян, включно з дітьми, жінками і старими, а повстанці так само поводилися зі шляхтою, кат. духівництвом і євреями, чимало яких допомагали поль. шляхті.

В кін. літа уряд РПосполитої вислав ще одне, добре виряджене, 40-тисячне військо (32 000 поляків, 8 000 найманих нім. жовнірів) проти X. Але провід цього війська (О. Конецпольський, М. Остророг, кн. Д. 3аславський) був слабий і недосвідч. Вишневецький, що хотів стати гол. плководцем поль. сил, не мав належного контакту з наступаючим поль. військом. Певні своєї перемоги, поль. полководці допустили X. зайняти дуже вигідні позиції б. Пилявців. У бою, який відбувся 23. 9. 1648, повстанці (бл. 80000) вщент розгромили поль. військо. Військо X., яке мало бл. 100тис, перейшло на зах. укр. землі й на поч. листопада 1648 облягло Львів. Деякі коз. відділи дійшли до етнічно поль. і білор. земель, де також вибухли антишляхетські й антиполь. повстання. Ідучи назустріч проханням укр. міщан, X. покинув облогу Львова ,і оточив Замостя, де були залишки військ Вишневецького. Але по виборі нового поль. короля 21. 11. 1648 — Яна II Казіміра, кандидатуру якого підтримував X., укр. військо поверн на Наддніпрянщину й урочисто вступило до Києва 2. 1. 1649.

Квіт-серп 1649. У X.назріла дмка цлком відірв Укр від Поль, але хоч він здобув Дльші прмоги, проте не міг остаточн розгром ворога. Кампанія закінч ЗборУгодою, якою не були задовол обидв сторони.

Мобіліз всі сили РПосполитої, Ян Казімір у квітні 1649перейшов у наступ проти X. Гол. поль. військо, під проводом самого короля, виступило з Волині, а лит. військо, яким командував гетьман Лит. і кн. Януш Радаівіл, наступало на Київ. При допомозі Іслям-Ґірея X. на поч. липня (10. 7.) оточив частину королівс війська у Збаражі. Коли ЯКазімір і його 25тис військо рушило на поміч обложним 15. 7. 1649, X. несподівано напав на короля і оточив його б. Зборова. Тим часом у червні й липні лит. військо майже дійшло до Києва, але коз.-сел. напади у запіллі примус литовців відступити. Виглядало, що X. остаточно розгромить ворожі сили. Але у цю критичну хвилину Іслям-Ґірей, підкуплений поляками і незадовол велик зростанням укр. сил, відтягн свої загони і змусив X. почати переговори з поляками.

28. 8. 1649 X. уклав з поль. делегацією під проводом Ю. Оссоліисьтсого Зборівську угоду.

Серп1650-вер1651. Тоді міжнар. сили почали відігр більшу ролю в укр-поль конфлікті. Ткож козаки зазнали перших військ. поразок, які змус їх відступити з позицій, що їх вони здобули за попередніх рр.

Влітку 1650 і українці й поляки намагалися ізолювати одні одних дипломатично. Поль. дипломати перестерігали Москву перед козаками і перетягнули на свій бік В. Лупула, господаря Молдавії. X. посилив свої зв'язки з крим. татарами і Оттоманською Портою. Щоб запобігти поширенню поль. впливів у Молдавії, X. у серпні 1650 вислав велике коз.-тат. військо в Молдавію і примусив В. Лупула підписати договір та обіцяти віддати заміж доньку Розанду за свого сина Тимоша.

Тим часом, коли козаки були зайняті у Молдавії, 50тис поль військо несподівано напало 20. 2. 1651 на Брацлав. У червні відбув головн бій біля м Берестечка на Волині. Поль армія, у якій було бл. 20тис найман нім. війська, набран з втеранів 30-літньої війни, стала проти укр.-тат. війська. Але укр. війско, знову зраджене кримцями, зазнало поразки, і 10. 7. 1651 у тяжких умовах відступило до БілЦеркви. На поч. серп лит. військо зайн і спал Київ. Не зваж на ці невдачі, X. зібрав 50тис війска і 24 — 25. 9. вступив у тяжкий, але не виріш бій з ворогом б. Білої Церкви. Втомлені війною, обидві сторони почали переговори, у висліді яких була укладена дуже невигідна для X. Білоцерківська угода 28. 9. 1651.

Невдовзі по підписанні договору поль. військ. частини й шляхта почали повертатися на Україну і відновлювати старі порядки. Населення Правобережної України, занепокоєне появою попередніх дідичів, почало кидати свої оселі й переселятися на схід, на Лівобережжя й Слобожанщину.

Весна 1652 — зима 1653. Хоч козаки здобували далі деякі перемоги над поляками, появилися ознаки ослаблення і зневіри, і X. покладав щораз більшу надію на зовн. допомогу. 1651 — 52 він посилив зв'язки з крим. татарами й Оттоманською Портою. Центром його уваги була Молдавія. Одруження Тимоша і Розанди мало забезпечити союз України з Молдавією, а далі з Туреччиною і Крим. Ханатом. X. вислав Тимоша на весні 1652 з великим коз.-тат. військом до Молдавії. Під Батогом. 2. 6. 1652 відбувся бій з 30-тисячним поль. військом, з якого X., що прийшов синові на допомогу, вийшов з блискучою перемогою, і в серпні 1652 Тиміш побрався з Розандою. Але на весні 1653 молд. бояри, підтримані Валахією і Семигородом, повстали проти Лупула і козаків, а у вересні Тиміш загинув, обороняючи Сучаву. Смерть гетьманича 15. 9. 1653 поклала кін. молд. орієнтації X.

Тим часом на Україні знову розгорілася війна. Велике 80тис поль. військо наступило на Поділля, але було оточене об'єдн силами козаків і крим татар під Жванцем на поч. грудня1653. Та у вирішальний момент кримці знову погод з поляками, без згоди укр. союзника, і X. мусів змиритися (5. 12.) з поляк на основі Зборівського договору1649. Ця нова тат. зрада примус гетьмана до рішучої зміни орієнтації.

Майже від поч. повстання X. утримував дипломатичні зв'язки з Москвою, але цар Олексій Михайлович уникав від підтримки повстання, бо це означало б війну Москви з Річчю Посполитою. Проте поль. поразки на Україні і загроза, що X. визнає зверхність Оттоманської Порти, заохотили Москву до нових переговорів з гетьманом (1653), які закінчилися укладенням т. зв. Переяславської угоди (у січні — березні 1654). За цією угодою, Україна визнала протекторат моск. царя, зберігаючи свою цілковиту автономію і діставала військ.-політ. допомогу Москви проти Польщі.

Літо1654-осінь1655. На цей час з'єднані укр.-моск. сили перейшли в наступ проти Польщі і досягли чималих успіхів. Гол. бої тоді точилися на Правобережжі, Білорусі й на Західній Україні. Улітку 1654 моск. військо і 20 000 козаків під проводом І.Золотаренка повели наст на Блорусь і зайн Смоленськ, а 1655, продовж наступ, у липні заволоділи Вільною. Під час білор. походів виникл певне напруж щодо питання - кому мають належ завойов землі: чи Військові Зап, чи Москві (за висловом В.Липинського, «війна двох Русей за Русь 3»). Тим часом поляки восени1654 виступили на Брацлавщину, а 20. 1.1655 облягли Умань. X. і моск. полководець В. Шереметєв, на чолі 70 000 укр.-моск. війська, пішли назустріч ворогові, й 29. 1. 1655 відбувся тяжкий, але не вирішальний бій б. Охматова. На весні того р. укр.-моск. сили перейшли в наступ на зах.-укр. землях і в кін. вересня облягли Львів, але у жовтні, коли кримці, що тоді стали союзн РПосполитої, прийшли полякам на допомогу, відступили на сх.

Осінь 1656 — літо 1657. Розчарування X. москвинами зростає, і він шукає ін. союзників для боротьби з Річчю Посполитою. Війна РПосполитої з козаками й Москвою дала швед. королеві Карлові X Ґуставові нагоду зайняти влітку 1655 півн. частини Польщі і Литви. Стурб поширенням швед. сили, Москв уклала з поляк Біленське перемир'я (24. 10. 1656) і разом з ними виступ війною проти Швеції.

Укр. уряд, посли якого не були допущені до переговорів, був дуже обурений Віденською угодою. Тому в жовтні1656, іґнор протести Москви, X. вступ у ширшу коаліцію з Швецією, Семигородрм, Бранденбурґом, а почасти з Молдавією і Валахією, метою якої був поділ РПосполитої. Гетьмана у тій коаліції найбільш цікавило те, що вона давала йому можлив зайняти зх землі й з'єднати їх з Україною.

Але інтереси учасн цієї коал були розбіжні. До того ще Пльща дістала диплом й військ. підтримк з боку Австрії й Москви, а також і Криму. Не зваж на це, у січні1657 50тис укр.-семигородс військо (30тис угорців і 20тис українців), на чолі з. кн. Юрієм II Ракоці й полк. А. Ждановичем, напало на Пльщу й зайняло Гличну та значн част Пльщі з Крак&Варш. Але утски угр. війська над місц. людністю й інтриги моск. агентів у коз війську, які значн послаб його боєздат, спричин до того, що поль. військо поч наступ, і Ракоці змушен був відступ на сх. У кін.липн1657, оточен поляк й кримц під Межибожем, Ракоці капітул (Чорноострівська угода 22.7.1657). Спроба Ждановича втрим антиполь.фронт,була невдала. Ця катастр прискор смерть гетьмана(6.8.1657) і укр-поль війна на цьому фактичн закінч.

Наслідки Xмельниччина чимало змінила міжнародно-політичну систему Сх Европи, а також внесла певні зміни в соц-економ структуру Козацьк-Гетьманської Укр, створила нову провідну верству - козацьк старшину, що згодом, у 18ст., перетвор на укр шляхту, а в 19ст - на укр дворянство. Xмельниччина відновила державний розвиток укр земель, продовж традицію старої укр-руської державности й пронесла її, з відповідними змінами й модифікаціями, до новітньої доби (нац визв революція 1917 й утвор модерної укр держави 1917-1920).

Занепад Галицько-Волинського князівства з 1340 по 1380-і роки став фінальним акордом епохи, яку ми називаємо добою Київської Русі. У Сх. Європі складається нова геополітична ситуація. З’являються нові держави – Велике князівство Литовське, Золота Орда, Велике князівство Московське, Кримське ханство, Молдавське ханство. Набирають сили Польське королівство, Турецький султанат.

Протягом 14ст. долі князівств, що виросли з київської спільноти, розійшлися остаточно. Регіональні пов’язання під впливом географічного сусідства, етномовної однорідності населення та напрямів тяжіння місцевих династичних зв’язків, накладаючись на колізії зовнішніх взяємин, обумовили появу нових політичних орбіт. Власним життям почали жити група пн-сх князівств – майбутня Росія, постали інші завдання і умови перед землями Пн.заходу – майб. Білоруссю, ще інші – перед Чернігово-Київщиною – Руссю, та Галицько-Волинськими землями – майбутньою Украіною.

Велике князівство Литовське, яке зорганізувалося в 13 ст., здобуло половину території Київської Русі. До кінця 14ст. ВкЛ мало у своєму складі такі укр. землі-князівства – Київське, Чернігово-Сіверське, Волинське, Подільське.

На європейському Сході бурхливо розвивається Московське князівство, яке з 14ст. веде активну боротьбу з Золотою Ордою та виступає суперником Литви в боротьбі за спадщину Київської Русі.

Автономія на українських землях. Елементи А. побутували в устрої запорозького козацтва кін. 16 — 1-ї пол. 17 ст. і частково визнавалися Короною Польською. (Про тогочасне тлумачення ідеї А. див., зокрема, «Вільний народ».) Початки осн. засад інституту А. в Україні поклали Березневі статті 1654, які гарантували автономні права та вольності Гетьманщині в її міждерж. спілці з Рос. д-вою. Протягом 2-ї пол. 17 — 1-ї пол. 18 ст. царський уряд проводив систематичне урізання А. Гетьманщини аж до остаточної її ліквідації 1764. На принципах автономного існування Гетьманщини у складі тих чи ін. держ. утворень ґрунтувались Гадяцький договір 1658 І. Виговського та Чуднівський договір 1660 Ю. Хмельницького з Річчю Посполитою, Бучацький мирний договір 1672, договір 1692, укладений П. Іваненком у Казикермені з Кримським ханством. Певні автономні права як стосовно Гетьманщини, так і Речі Посполитої, а пізніше Рос. д-ви, мала Запорозька Січ (див. Вольності Війська Запорозького низового) до її ліквідації 1775. Протягом 60— 90-х рр. 18 ст. у середовищі нащадків козацької старшини ширився автономістський рух за відновлення «старих прав і вольностей» (накази укр. депутатам, які працювали в комісії зі складання проекту «Нового Уложения» (див. Комісія законодавча 1767—1768), новгород-сіверський гурток автономістів, таємна місія (1791) В. Капніста в Берлін, істор.-полемічний трактат «Історія русів» та ін.). У 19 ст. автономістські ідеї побутували здебільшого лише в укр. сусп.-політ. та істор. думці, зокрема в програмних документах і творах кирило-мефодіївців, А. Добрянського, М. Драгоманова, Т.Зіньківського та ін.

Від 1848 ідея територіальної А. належала до мінімальних вимог укр. нац.-визвол. руху на теренах підавстрійс. Галичини. 1861 Галичина одержала крайову А. з сеймом та органами місц. самоврядування, в яких домінували поляки. Відтоді галицькі українці проводили політ. боротьбу за поділ Галичини на польс. та укр. частини. 1861 коронним краєм було визнано і Буковину. Від 1890 до крайового сейму Буковини входили українці. Від кін. 19 ст. українці Буковини виступали за поділ краю на румун. та укр. частини.

Нова знать. На початок 18ст. на верхівці суспільної структури Гетьманщини вже міцно утвердилася новонародж знать. Кінець козацьк рівноправності був майже невідворотним, бо схєвропейські суспільства не знали ніякого іншого способу управл політ і соц-економ життям, крім того, згідно з яким за несення служби феодальна знать отримувала право володіти землею й селянами. Внаслідок цього Лівобережжя набуло рис більшої сформованості та стабільності, розвинувши суспільні відносини, подібні до тих, що існували в сусід- . ніх країнах, де знать займала панівне становище.

Найяскр свідченням перемоги елітизму в Гетьманщині було «Значкове військове товариство». У його списках значилися імена дорослих чоловіків із старшинських родин, які ще не займали ніяких посад, але з появою вакансії могли отримати певне призначення. У 1760-х роках товариство організовувалося за складною ієрархією і включало 1300 прізвищ. Крім того, існувало близько 800 осіб, що фактично обіймали урядові посади. Таким чином, у середині 18ст. верхівку Гетьманщини складали близько 2100 знатних чоловіків із понад 1 млн загальної чисельності чоловічого населення. У 1785, коли імператорський уряд зробив спробу включити українську знать до російського дворянства, ця цифра зросла у декілька разів. Через те, що Санкт-Петербург не був упевнений в тому, як саме визначати належність до шляхти в Гетьманщині, тисячі дрібних українських урядників і заможніших козаків претендували на статус дворянина, багато з них на підставі фальш документів.

Із дворянським титулом з'явилися й земельні маєтки. Старшині їх дарували гетьмани й царі. У багатьох випадках урядники незаконно привласн закріплені за їхніми посадами землі. Отже, менш як 1% населення володіли майже 50% землі. Як і скрізь у Європі, багатства розподілялися серед знаті нерівномірно. Кілька родин, особливо ті, з яких походили гетьмани, полковники та члени генеральної старшини, завдяки своєму впливові та зв'язкам отримували величезні латифундії.

Сусп антагонізм між черню й старшиною мав важливі політичні наслідки, бо давав можливість царському урядові нацьковувати одну верству українського суспільства на іншу. Так, у XVII ст. Москва підтримувала народні маси проти козацької старшини, коли остання вдалася до спроби відкинути зверхність царів; у 18ст. царі, навпаки, допомагали старшині, покараній після провалу її се- паратистських намагань, визискувати селянство, відтак посилюючи залежність української знаті від російських монархів. Таким чином, хоч деякі представники знаті й надалі лишалися вірними Гетьманщині й традиціям її самоврядування, багато з них із практичних міркувань виявляли свою лояльність насамперед російському монархові.

Особливо сильною проімперська орієнтація стала після 1785 р., коли Катерина II зрівняла укр знать із рос дворянством у своїй «Хартії дворянських вольностей». Такими ж привабливими, насамперед для біднішої старшини, були можливості зробити кар'єру, які відкривалися внаслідок нових величезних загарбань рос уряду.

На кінець 18ст. українці займали ряд найвищих посад в імперії. У 1770-х та 1780-х роках родини Безбородьків, Завадовських, Кочубеїв і Трощинських давали імперії канцлерів та міністрів, які допомагали багатьом своїм землякам отримувати призначення на впливові посади у СПетербурзі. Численні особисті можливості та переваги, що їх давала служба імперії, значною мірою пояснюють те, чому ліквідація Гетьманщини зустріла такий слабкий опір серед української знаті. А оскільки просування по службі вимагало обізнаності з імперською культурою, багато українських дворян відмовлялися від свого барвистого козацького вбрання й переходили на європейський стиль, починали розмовляти рос чи франц мовою. Й лише окремі старшини, на яких поблажливо дивилися як на романтиків, тужили за знищеною Гетьманщиною та за давньою козацькою славою.

Занепад козацтва скоротив його чисельність із 50тис. у 1650 до 30 тис. у 1669 і до 20 тис. у 1730.

Стурбована цим явищем царська влада у 1723 р. і вдруге у 1728 р. заборонила продаж козацьких земель. Але ці заходи виявилися неефективними, бо торкалися симптомів хвороби, а не її справжніх причин. У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших реформ, поділивши козаків на дві категорії: заможніших боєздат- них козаків, що називалися виборними, і на тих, котрі були надто бідними, щоб купити собі військове спорядження (підпомічників). У той час як виборні воювали, підпомічники мали забезпечувати їх провізією, служити гінцями й навіть обробля- ти їхні землі. Підпомічники обкладалися оброком, щоправда, вдвоє меншим від селянського. Фактично бідніші козаки перетворилися на слуг своїх заможніших това- ришів і старшини. Попри ці зміни економічне становище всього козацтва й далі погіршувалося. В 1764 р. у реєстрах фігурувало 175 тис. виборних козаків і 198 тис. підпомічників. Але фактично боєздатними були лише 10 тис. виборних козаків. Зростала також кількість заборгованих козацьких господарств. До кінця століття більшість бідніших козаків опустилася до рівня державних селян. Зник- нення кордону, а разом з ним і потреби обороняти його, економічні труднощі, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у військовій спра- ві — все це призвело до того, що козаччина на Україні перестала існувати.

Повтор закріпач селян. Становще селян Лівобереж(незакріпач селян, яких у СхЄвропі лишалося мало), як і становище коз, постійно погірш, поч з часу Великого повстання 1648. Вже за гетьманув БХмельницького вживал заходи щодо поверн старих порядк, позаяк гетьман дозвол деяким монастр і далі збирати з селян оброк. Різкий занепад селянств стався у 17ст., коли вільні та автономні «військ поселення» було відписано із земельн фонду Гтманщини індивід землевласн із стршини.

Споч ці власники збирали скромну орендну плату й зобов'яз своїх орендарів виконув такі роботи, як заготівля, дров та перевез сіна. За часів Мазепи макс трудова повинність зросла до 2 днів на тждень. Проте всього через одне покоління серед тривал панщини зросла до 3днів на тиждень, а подекуди сягала 4-5 днів. Крім того, у період війни селяни мали постач імператрське військо. Коли ж селяни звертал по захист до ро монархів, то знаходили мало симпатії, оскільки доля рос селян була набагато гіршою. Приклад пригнобленого рос кріпака сприяв ще нещаднішій експлуатації укр селянина.

І все ж таки доки селянин мав право лишати свого пана, він міг перейти до поблажливішого хазяїна, поселитися в іншому селі чи у відкритому степу. З цих причин старшина за підтримки рос уряду поступ обмеж право переходу селян. Закон 1727 передбачав, що, лишаючи своїх феодалів, селяни втрачали право на майно, яке належало їм на старому місці, а з 1760 селяни повинні були отрим у пана письм дозвіл на переїзд. Утративш закон право кидати пана, багато селян Гтмщини вдавалися до забороненої законом втечі. Улюбл місцем притулку для тисяч утікачів були землі запорожц, що давало Катерині II додаткову підставу для знищення Січі. У 1783 Катерина II зробила останній у цій справі крок, заборонивш лівобереж селянам за будь-яких обставин лишати своїх феодалів. Відтак через 130 р після свого визволення у 1648 лівобереж селянин знову став кріпаком.

Занепад міщанства. В аграрно орієнтованій Гетьманщині міщани зазнавали відкритої дискримінації. У результаті кількість міст у Гетьманщині зменшилася з 200 у 1723 р. до 122 через 60 років.

Міщани були не лише політ безправними, а й перебув в економ невигідн становищі. За таких обставин у більшості міст Лівобереж проживала невелика к-сть люду - в середньому від 3 до 5тис.

Однак серед цього загального застою існували й оази достатку і зростання. Завдяки значенню Києва як адмін, військ, торг й культурного центру його населення зросло з 2тис. у 1723 р. до близько 43тис. у 1780-х. Процвітали й такі розташовані на пн поблизу рос торгових центрів міста, як Стародуб та Ніжин. Проте в цілому протягом усього XVIII ст. в економічному відношенні укр міста розвивалися повільно. На тлі такого застою майбутній бум у Пд Україні здавався особливо вражаючим явищем.

К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну укр державу європ типу. У процесі цієї перебудови виявилися 2 головні політичні течії серед вищої козац старшини. Одна з них, консервативна (Андрій Безбородько & Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козац устрій Гетманщини, наблизити його до шляхет ладу РПосполитої. За гетьманув КРозумовського Гетьманщину було поділено на повіти, запровадж систему шляхетських судів - земських, ґродських і підкоморських(1760—1763), війтівські посади у великих містах передано до козацьк старшини. Поширилися політ права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763—1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговор важливіших справ і проектів держ реформ. Термін «шляхетство» став офіц назвою козацьк старшини. Поруч з тим ішов процес обмеж прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо). Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтеліґенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі (Туманські,зокрема Василь), шукала зразків для держ перебудови своєї країни на зх й воліла встановити в Укр(в дусі освіченого абсолютизму) гетьманську монархію, спадкову в роді Pозумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентарного типу («Генеральні зібрання»). Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760-х, коли вона 1764(мабуть за згодою КРозумовського) зробила спробу висунути свої домагання не лише в Укр, але й перед рос урядом.

Це пожвавлення укр політ життя й думки було пов'язане з діяльністю самого КРозумовського. Він намагався(але без успіху)дістати право дипломат зносин, дбав про розвиток укр торгівлі й промисл, розпочав широку програму «нац строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина - цими заходами керував Г.Теплов), реформував козац військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та ін заходи), планував відкриття універу в Батурині, сприяв розвиткові укр науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.

37 Гайдамацькі рухи. Коліївщина.

(соціальні та національні аспекти)

38 Кирило-Мефодіївське братство: ідеологія та

програмні засади.

39 Політика російського самодержавства в царині

національно-культурного життя України (XIXст.)

40 Соц-економ та політ-правові реформи в Австрії та

Росії у ХІХ ст. та їх наслідки для українського народу.

Гайдамацький рух.Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький рух. Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в середині століття охопили Київщину. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини, робітники з ґуралень, млинів і панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики. Спочатку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця — «різуна». Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українського народу, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви. Перший значний вияв народного гніву на Правобережжі спалахнув 1734 р. Приводом до нього була боротьба шляхетських угруповань за польську корону та вступ на Правобережжя наприкінці 1733 р. царського війська для підтримки Августа III в боротьбі проти Станіслава Лещинського. Це спричинило чутки, що царське військо прийшло допомогти у визволенні від польсько-шляхетського панування і возз'єднанні з Лівобережжям у складі РОСІЇ, і Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паволоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що знаходилися в руському воєводстві. Лише наприкінці 1738 р. польсько-шляхетським каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазнали великих втрат, більшість ватажків загинула. У 40-х роках на Правобережжі спостерігався деякий спад гайдамацького руху. Проте і в цей час загони, які очолювали Г. Голий, 1. Вечірка, І. Борода, Р. Чорний, Ф. Таран та інші ватажки, активно діяли в багатьох місцевостях. Широка хвиля гайдамацького руху знову прокотилася по Правобережній Україні в 1750 р. У травні загін О. Ляха розгромив шляхетський табір у Корсуні, а потім здійснив рейд через Таращу, Ржищів, ХодорІв та Інші міста й села. У районі містечка Мошни діяв загін М. Мамая, який згодом разом із загоном Г. Лисого здійснив похід на Чигиринщину. Гайдамацькі загони оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими містами. Однак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами. Гайдамацький рух на Правобережжі, хоч І зазнав поразок, втягував у боротьбу значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, загрожував польському пануванню в Україні. 1750 р. ознаменувався новим піднесенням гайдамацького руху, який виник на початку XVIII ст. у вигляді невеликих повстанських загонів. Згодом він поширився на великі території України і залучив до боротьби значну частину українського народу. Коліївщина.1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «коліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли захищати православних від насильницького насадження католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання став Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на Чигиринщині. Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 р., повстанці здобули великі укріплені міста Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтою козаки перейшли на бік повстанців, що значно підсилило їх лави. 10 червня спільним ударом вони оволоділи містом.Форпост польського панування на Правобережжі було ліквідовано. Повстання перекинулося на інші райони, де діяли загони гайдамацьких ватажків С. Неживого, М. Швачки та ін. Вони знищували королівські органи влади і запроваджували самоврядування, розподіляли поміщицьку землю, скасовували повинності, відновлювали православну церкву. Налякана польська шляхта звернулася до Росыъ з проханням об'єднати сили і придушити гайдамацький рух. Катерина, II наказала командуючому російських військ Кречетникову вжити заходів для придушення повстанців. Той обманом запросив керівників повстання на переговори і заарештував їх. Потім разом з поляками розгромив основні сили повстанців. Частину гайдамаків і Гонту судив польський суд в с. Кодні, де після жорстоких тортур усіх було страчено. У Києві відбувся російський суд, який покарав повстанців на чолі з М. Залізняком, ватажка було заслано на каторгу до Сибіру. Після придушення повстання виступи селян не припинялися. Так, протягом 1776—1784 рр. на території України діяли загони народного месника С. Гаркуші, учасника Коліївщини. Це були невеликі, але рухливі загони, які здійснювали раптові напади на панські маєтки, а забране майно розподіляли серед селянської бідноти, Визвольні повстання другої половини XVIII ст. закІнчились поразками. Їх причини в дуже нерівному співвідношенні сил, розрізнених стихійних діях повстанців, які не мали чіткої програми дій. Незважаючи на те, що Україну позбавляли прав, незалежності, національно-визвольна боротьба свідчила: український народ зберігає ідею незалежності, прагнення до суверенності. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, успадкували наступні покоління борців.

Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Чле­нами братства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету М.Костомаровим, були полтавський учитель В.Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак. Пізніше до них при­єдналися П. Куліш і Т.Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, все­слов'янського єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства». Братчики вірили в те, що прийде час, коли «вся слов'янщина встане, і не залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа». Ставилося за ме­ту об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацій, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм.

На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначала­ся програма Товариства об'єднаних слов'ян. Новою тут була ідея месіаніз­му українського народу. М.Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане зі своєї могили, підуть усі слов'янські народи. Од­нак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ і «м'яких» методів. Меншість, на­самперед в особі Т.Шевченка, займала радикальні позиції. Розходилися

члени братства і стосовно того, що є першочерговим і головним. Для М.Костомарова це були єдність і братерство слов'ян. Т.Шевченко ж палко обстоював соціальне та національне звільнення українського народу.

Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студен­та Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т.Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати.

Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок істо­рія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету наці­ональне й соціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одночасним створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов'янських країн.

Імператор Микола І (1825–1855 рр.) утворив окремий комітет, що

мав завдання знищити на українських землях, особливо на Право-

бережжі, залишки місцевої культури і якомога швидше зрусифікува-

ти населення. Тоді було впроваджено російську урядову мову в судах

і зросійщено всі школи. Русифікації мав служити також відкритий у

1834 р. Київський університет св. Володимира. У 1835 р. було скасовано самоврядування Києва на основі Магдебурзького права, а в

1840 р. у судах втратив чинність Литовський статут; замість нього

було запроваджено російські закони. Незабаром (1843 р.) обов’яз-

ковими стали паспорти. Протягом 1847–1848 рр. навчальні округи

перейшли під владу генерал-губернаторів.

На дієве знаряддя русифікації було перетворено також православ-

ну церкву, яка перебувала під наглядом і керівництвом політичної

влади.

Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царизм почав за-

кладати в Україні військові поселення, де солдати, відбуваючи вій-

ськову службу, мали водночас працювати в сільському господарстві.

У Південній Україні в такий спосіб доволі швидко (1816–1821 рр.)

осілим стало майже 300 тис. населення

Царизм у найгрубіших формах здійснював політику національно-

колоніального гноблення України, не визнавав існування українсь-

кого народу, придушував його культуру. Так, у липні 1863 р. міністр

внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв видав таємний цирку-

ляр про заборону українських національних, релігійних і особливо

педагогічних публікацій. Друкувати “малороссийским наречием”

дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української

мови “ніколи не було, нема і бути не може”. Тим же роком датується

розпорядження царя, яке категорично забороняло видавати україн

ською мовою книги “учбові і взагалі призначені для початкового чи-

тання народу”. Дозволялося друкувати, та й то після суворої цензу-

ри, лише окремі твори так званого красного письменства.

Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександ-

ра ІІ. Таку назву указ дістав у зв’язку з німецьким містечком Емс, де

відпочивав цар під час підписання цього указу — 18 травня 1876 р.

Емський указ був спрямований проти української мови як найважли-

вішого фактора розвитку української культури. Цим указом суворо

заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального на те дозволу

головного управління у справах друку, книги та брошури, видані за

кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вис-

тави українською мовою та друкування текстів до музичних творів.

Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в

1881 р., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обме-

жень, що від дозволу по суті нічого не залишалося.

Колонізаторська політика царського уряду яскраво виявилась і

в його ставленні до народної освіти. Було заборонено викладання в

школах українською мовою, що вело до суцільної неписьменності.

Наприкінці першої половини XIX ст. Австрійська імперія була знову змушена повернутися до ідей та політики радикального реформування.Повстання проти шляхти селян Галичини (1846 p.), численні виступи буковинських та закарпатських селян, що були частиною могутньої революційної хвилі, яка піднімалася в імперії, змусили правлячі кола піти на поступки Намагаючись не допустити загострення революційної кризи та прагнучи відокремити селян від революційного табору, офіційна влада йде на скасування кріпосного права. У Галичині воно було скасоване у квітні 1848 p., тобто майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії. Суть селянської реформи фактично зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей.Формально селяни мали зберегти за собою землі, якими користувалися до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені найкращі угіддя, ще й прирізано частину селянськихземель. У руках поміщиків на Східній Галичині опинилося 44%земельної площі, на Буковині — 54%, на Закарпатті — 70%. Селянськареформа загострила проблему так званих сервітутів, тобто лісів іпасовищ, за користування якими у пореформений період селяни мусилисплачувати визначену поміщиком ціну. На практиці це означало, що юридичне вільний селянин потрапляв векономічне кріпацтво. Суттєво підривала селянське господарство уцей час і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей.Щорічні селянські платежі за "визволення" у Галичині перевищувалирічні прибутки поміщиків від орної землі. Показово, що навіть уцьому питанні виявлялася імперська дискримінація: галицькийселянин сплачував суму утричі більшу, ніжчеський, і у п'ять разівбільшу, ніж німецький. Однак скасування вотчинної влади феодала,перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати місцепроживання тощо) сприяли перетворенню селянства на самостійнуполітичну силу, започатковувало новий політичний етап боротьбинаселення Галичини, Буковини та Закарпаття за своє соціальне танаціональне визволення, відкривало шлях до еволюційної модернізаціїаграрного сектора та переходу його на капіталістичнірейки.Революційна хвиля 1848—1849 pp., що охопила Європу, зумовила кардинальні зрушення не тільки в аграрній сфері Австрійськоїімперії. Під її потужним впливом зазнала змін вся суспільнаорганізація держави. Імператор Фердінанд змушений був декларуватибуржуазно-демократичні свободи та проголосити конституцію. Цірадикальні зрушення сприяли пожвавленню суспільного руху взахідноукраїнських землях. Першими виявили активність польськібуржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 p. проголосили утворення у Львові Центральної ради народової. Головна мета цієїорганізації полягала у відновленні Польщі в кордонах 1772 р. танаданні їй статусу автономної провінції у складі Австрійськоїімперії. Таке рішення позбавляло прав українське населенняOp`bnaepeff та Західної України на вільний самостійнийнаціональний розвиток.Пожвавлення революційного руху, пробудження національноїсвідомості, непоступливість у національному питанні діячівЦентральної ради народової прискорили процес консолідації українських патріотичних сил, і вже в травні 1848 р. у Львові виникаєперша русько-українська організація — Головна Руська Рада, на чолі якої став спочатку Г. Яхимович, а згодом М. Куземський.Це патріотичне об'єднання видало маніфест, у якому було сформульовано політичну платформу організації:

— вказувалося на те, що українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним народом; — підкреслювалося, що пращури українців мали свою дер жавність, культуру, право, мову, були народом, який "рівнявся славі найзаможнішим народам Європи"; — висувалася ідея поділу Галичини на дві провінції — польську та українську з окремими адміністраціями; — ставилися питання про розширення сфери вжитку української мови, про зрівняння в правах уніатського духовенства з католицьким; про дозвіл українцям обіймати всі державні посади тощо.