Ekzamen_Istoria

5 Русь і кочовий Степ: етапи та особливості віносин.

6 Основні напрями і форми зовнішньої політики

Київської Русі та її наслідки.

7 Східнослов’янські союзи племен: їх розселення та

процес об’єднання навколо Києва.

8 Перші етноси на території України: Кіммерійці, Скіфи,

Сармати.

Київська Русь існувала за бесперервної боротьби зі степовими кочівниками (печенігами, торками, половцями). Для організації відсічі кочівникам збиралися з'їзди князів (Любецький з'їзд 1097 р., Долобський з'їзд 1103 р. та інші).

Можна виділити дві головні ідеї традиційного підходу:

1) Сусідство агресивного "дикого" Степу - це головна причина слабкості руської державності й, водночас, причина зміцнення півночі - Росії. Підхід дуже зручний тому, що винуватцем бездержавності оголошується географічне положення країни, а не її населення.

2) Боротьба зі Степом - заслуга Русі перед Європою, європейською культурою. Теза про Русь-Україну як "забороло від азійських орд" перетворилася на історіографічний штамп, присутній у роботах досить різних за методологією та концепціями авторів.

Доки мешканці Русі опановували ази християнської цивілізації, на гігантських степових просторах, що підступали до руських земель з півдня і сходу, текло своє, інакше життя. Немов у припливах і відпливах, по степах перекочувалися хвилі нових і нових народів, від яких до нашого часу іноді не дійде нічого, окрім загадкової назви, виникали й щезали царства, вибухали криваві війни за кочів'я і владу. Рівнинну приазовсько-причорноморську смугу – найзахідніший відтинок Великого Азійського Степу – саме географічне положення перетворювало на своєрідний коридор, що вів з Європи до Азії. За вхідні ворота правив Дон, а за вихідні – Дунай, і розділяла їх відстань усього в чотири місяці шляху для витривалих степових коней. Гуни, котрі першими 370 р. перейшли Дон, і, змітаючи все на своєму шляху, рушили до Дунаю і за Дунай, неначе зруйнували шлюз, який доти невидимо відділяв азійські простори. З V ст., поволі всмоктуючи в себе місцеві іранські племена, приазовсько-причорноморськими теренами заволоділи тюрки, і власне їм судитиметься протягом більш, ніж тисячоліття (до кінця ХVІІІ ст.) зоставатися тут господарями.

Першою тюркською державою на території сучасної України був Хозарський каганат, який проіснував з середини VІІ до кінця Х ст., займаючи степи і підгір'я Дагестану та Прикубання, нинішній приазовський і почасти причорноморський степ, а також більшу частину Криму. Данниками хозарів були північнокавказькі, мордовські приволзькі та слов'янські племена – сіверяни, в'ятичі, радимичі, певний час – поляни (у 80-х роках ІХ ст. конунґ русів Олег, як уже згадувалося, перепідпорядкував їх собі).

Скориставшись хаосом, у хозарський степ зі сходу увійшли нові кочові племена – мадяри, мішаний союз племен, який виник близько 830 р., охоплюючи народи фіно-угорського і тюркського кореня. Мадяри затрималися в хозарському степу ненадовго – вже близько 850 р. їх примушують відкочувати на захід приаральські степові племена печенігів (тюркськ. беченек), ймовірно – тюркізованих іранців. За даними середини Х ст., протяжність кочовищ восьми печенізьких племен охоплювала простір від Дунаю до Дону, а стосовно Києва знаходилась на відстані денного кінного переходу.

Перша згадка про печенігів у руських літописах датується 915 р. Впродовж 915-1036 рр. Русь воювала зі своїми степовими сусідами 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок; у 968, 1017 і 1036 рр. печенізькі орди підходили до самого Києва, а 972 р. хан Куря у засідці біля порогів розбив загін Святослава і, як уже оповідалося, зробив з княжого черепа окуту золотом чашу для пиття (такий вияв торжества над переможеним суперником знали і германські народи).

Воюючи з печенігами, Русь почала поволі набувати навичок опору набігам людей Степу, передовсім – характерній лише для них тактиці ведення війни. Легка кіннота кочовиків, які не вживали ні щитів, ні списів, користуючись переважно луками, тобто зброєю дальнього бою, головну ставку робила на ефект раптовості. Про стрімкість пересування поділеного на невеликі групи степового війська нераз згадують візантійські автори, називаючи його кінноту летючими людьми. Відтак традиційними методами відкритого зустрічного бою рейди стрімкої кінноти печенігів зупинити було неможливо. Тож наприкінці Х ст. зароджується нова форма захисту – спорудження високих і довгих деревоземляних стін-укріплень, які тяглися кількома смугами, відділяючи руське порубіжжя від Степу.

У набагато пізніші часи фрагменти таємничих насипів, що оточували Київську землю з боку степу, спричинили появу легенди про Змійові вали. Згідно з нею, ковалі-святі Кузьма і Дем'ян приборкали величезного Змія, який пожирав місцевий люд, і, викувавши плуг та запрягши в нього чудовисько, примусили його проорати межу, за яку він не смів переступати; ґрунт, вивернутий з-під лемеша, нібито й витворив вали, що кількома півкружжями обіймають Київ та прилеглі до нього терени. Насправді ж, досліджуючи численні рештки валів, збережені донині, фахівці датують їх спорудження кінцем Х – ХІІ ст., а саму появу пов'язують з потребами захисту порубіжжя від печенігів, а згодом – і від половців. Вали насипалися, як правило, або вздовж річок, або на їх перетині, і оточувалися внутрішніми та зовнішніми ровами, чим витворювалася кількаступенева лінія перешкод, нездоланна для кінноти. Сам же насип являв собою стіну заввишки і завширшки до 3-3,5 м з перекладених навхрест колод або чотиригранних зрубів, засипаних землею.

Втім, взаємини Русі з печенігами не зводилися до самої тільки конфронтації. Наприклад, у 943-944 рр. Ігор Старий використовував печенізький загін під час походу на Візантію, а в самому Києві вже наприкінці Х ст. мешкали вихідці з Печенігії. Про це свідчить згаданий у літописі епізод облоги Києва 968 р., коли якийсь київський юнак, аби повідомити дружину, що перебувала за Дніпром, про критичний стан обложених, вийшов з міста і ходив серед печенігів, запитуючи: "Чи ніхто не бачив коня?", – бо він умів по-печенізькому, і вони вважали його за одного зі своїх. У 1036 р. печеніги зазнали нищівної поразки від Ярослава Мудрого під стінами Києва, після чого частина з них відкочувала за Дунай і звідти – на Балкани, де згодом змішалася з місцевою людністю, а решта, що лишилася на своїх попередніх кочів'ях, через два десятилітя змушена була звернутися за допомогою до Києва, бо в приазовсько-причорноморський степ вступили нові господарі – половці.

Перший удар половців на Русь припадає на 60-і роки ХІ ст.: у 1061 р. вони вступили в Переяславську землю, завдавши поразки князю Всеволоду Ярославичу, а в 1068 р. Всеволод та його брати зазнали повторного розгрому на р.Альті. В цілому ж до початку ХІІІ ст. степовики здійснили 46 більших походів на Русь, під час яких руські землі зазнавали нещадних господарських розорень і людських втрат, оскільки щоразу половці забирали з собою великі полони. Тож не дивно, що половецька тема дуже швидко перетворилася на одну з центральних у руському письменстві, де раз у раз згадуються лиха і спустошення від безбожних ізмаїльтян, окаянних агарян, нечистих виплодків диявола. Походи проти степовиків, що регулярно повторювалися впродовж майже двохсот років, стали головним тлом героїчних діянь князів, які здобували собі славу, переломивши копіє об землю Половецьку. Тоді ж, у потребах узгодженої колективної оборони, зародилися перші патріотичні гасла з закликом спільної боротьби за землю Руську.

          З іншого боку, територіальна близкість половецького світу, торгові контакти, а особливо – регулярні перехресні шлюби, якими скріплювалися перемирні угоди між князями і тими чи іншими ханами, призводили до поступового пом'якшення гостроти протистояння, нераз перетворюючи взаємні вилазки на своєрідний рицарський герць. За характерний приклад може слугувати честолюбний похід у Половецьке поле Ігоря Святославича, оспіваний у "Слові о полку Ігоревім": адже і мати, і бабуся Ігоря були, ймовірно, половчанками, а свого власного сина Володимира він (уже після походу) одружив з донькою хана Кончака, проти якого бився. За умов такого інтенсивного родичання не дивно, що вже з ХІІ ст. половецькі хани на запрошення своїх руських двоюрідних братів, свояків і родичів беруть активну участь у міжкнязівських усобицях, усе ближче переймаючись внутрішніми проблемами Русі. Відтак невідомо, чим би в перспективі могло обернутися це 200-літнє протистояння, яке поволі переростало в партнерство, коли б на східних околицях Половецького поля не з'явилася нова грізна сила – монголи, що стало зловісним прологом до крутих перемін і в долі Куманії, і в історії Русі.

Київська Русь існувала за бесперервної боротьби зі степовими кочівниками (печенігами, торками, половцями). Для організації відсічі кочівникам збиралися з'їзди князів (Любецький з'їзд 1097 р., Долобський з'їзд 1103 р. та інші). Значну роль у становленні Київської Русі відіграв візантійський вплив (церковний, соціокультурний, політичний) та торговельні відносини з Візантійською імперією. Дві поїздки до Константинополя здійснила княгиня Ольга. Під час однієї з них вона прийняла хрещення від константинопольського патріарха. На міжнародній арені Київська Русь заявила про себе походами на Візантію київських князів Аскольда (860), Олега (907), Ігоря (941, 943), Святослава (969-971), Володимира (989), Ярослава (1043), спрямованими на захист торговельних інтересів На руських землях поширилася церковно-богословська література (проповіді, повчання, житія святих тощо), перекладна грецька богословська література, а також літописи з мініатюрами. В XI ст. з'явилися ізборники - рукописні книги зі світськими текстами та повчаннями. Під час князювання Володимира Святославича викарбувано перші давньоруські золоті та срібні монети - златники та срібники. Значно поширилась писемність. За доби Ярослава Мудрого відкрито школи для духівництва, перекладачів та переписувачів, створено першу рукописну бібліотеку при Софійському соборі в Києві.

Дипломатичні традиції на українських землях сягають глибини віків і пов’язані зі становленням та розвитком Київської Русі. Як свідчать історичні джерела, значення Київської Русі у світовій історії було велике. Вона відіграла значну роль у формуванні політичної мапи середньовікової Європи.

Київська Русь належала, поряд з імперією Карла Великого, до найзначніших та історично найпродуктивніших державних утворень раннього європейського середньовіччя, була першорядним за значенням центром цивілізації в східній частині континенту. Визначившись у ХІ-ХІІ ст. як європейська держава, вона розвивала різнобічні зв’язки не тільки з Візантією та південними слов’янами, а й з країнами Західної Європи. Як констатують дослідники, в тому числі й західні, Русь, розташована на найважливіших торговельних шляхах того часу, включала низку нових вузлових торговельно-економічних центрів, які виникли після занепаду тих, що склалися в пізній античності (на берегах Середземного моря). В новій системі торговельних шляхів важливе місце належало Балтійському й Чорному морям, а також шляхові «з варяг у греки», який їх пов’язував, шляху, що проходив по руських землях. Із сухопутних торговельних шляхів один із найважливіших ішов тоді від Києва на Захід, через Краків і Прагу в південну Німеччину, до міста Регенбурга, важливого в ті часи торгового центру на Дунаї. Неабияке значення мала на той час і Волга, якою пролягав торговельний шлях до Центральної Азії. Таким чином, Русь, перебуваючи на перехресті важливих торговельних шляхів, була пов’язана « з усіма сторонами світу».

Значний вплив на Київську Русь мало сусідство з Візантією, яка намагалась залучити могутню Київську Русь до своєї політичної системи і тим самим, по-перше, послабити небезпеку, що загрожувала Імперії з її боку, а по-друге, - використати русів у власних інтересах. В основі східноєвропейської політики Константинополя лежало бажання шляхом цькування одних народів на інші відволікати їх від нападів на Візантію. З іншого боку, візантійські політики розглядали хрещення Київської Русі як опосередковане визнання васальної залежності від Імперії, Але така політика Візантії по відношенню до Київської Русі не досягла успіху. Київські князі зуміли зберегти свободу і, більш того, Ярослав Мудрий в 1043 р. здійснює морський похід на столицю Імперії, а в 1051 р. розриває і церковні зв’язки з константинопольським патріархом, обравши на соборі руських єпископів руського митрополита Іларіона.

Після хрещення міжнародні зв’язки Київської Русі значно розширилися і зміцніли. Київ встановив відносини з багатьма країнами Середньої Європи як рівний і повноправний член християнського товариства. Русь наприкінці ХІІ ст. не мала жодного грізного ворога, який становив би для неї серйозну воєнно-політичну загрозу чи небезпеку. Як зазначається в одному з літописів Володимир Святославович «жив з князями окольними в мирі - з Болеславом польським і з Стефаном Угорським, і з Андріхом (Ідальріхом) чеським, і були між ними мир та любов».

Міжнародні відносини Київської держави знаходили своє відображення в договорах, що укладались київськими князями з сусідніми державами. Зберіглось три договори з греками князів Олега (911 р.), Ігоря (945 р.), та Святослава (971 р.), але в джерелах згадується і про інші договори з Візантією та волзькими болгарами

Окремо слід зазначити про такий компонент тогочасної дипломатії як міждинастичні шлюби. Так, хоча наші предки знали політику сили, політику меча, вони намагалися досягати миру, укладати угоди, домагатися порозуміння з іншими народами, - зокрема будувати свою «міжнародну політику» і на таких засадах як шлюбна.

Політичні відносини скріплювались шлюбними союзами. Вважається, що першим руським князем, який поріднився з правителями інших держав, був великий київський князь Володимир Святославович. Однак, за твердженням деяких дослідників, дружина київського князя Ігоря, княгиня Ольга, була болгарською царівною на ім’я Єлена. Якщо це так, то першим був Володимирів дід - князь Ігор. Болеслав Хоробрий, князь польський сватався до дочки Володимира Передслави; його наступник Казимір був одружений з другою дочкою Володимира Марією. Але найбільших успіхів на цьому терені досягнув Ярослав Мудрий, якого називали «тестем Європи». Так, його молодша дочка Анастасія була дружиною угорського короля Андрія, старша, Єлизавета, - відомого норвезького короля Геральда Гардрада, ще одна дочка Ярослава, Ганна, стала королевою Франції. Сам Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Олафа - Інгігердою.

Загальна ж кількість міждинастичних шлюбів руських князів та князівен з кінця Х до кінця ХІІІ століть, як зазначають дослідники, перевищувала сотню. З них понад 30 складали русько-польські шлюби, на другому місці за кількістю (більше 15) - русько-половецькі шлюби, далі йдуть русько-угорські, русько-візантійські та русько-німецькі - більше 10, було також укладено по кілька русько-грузинських, русько-шведських, русько-осетинських, русько-болгарських, русько-данських, русько-литовських, русько-норвезьких шлюбів та по одному русько-англійському, русько-французькому, русько-австрійському та русько-хорватському.

Наведені дані свідчать про те, що Русь у своєму політичному житті значною мірою була пов’язана із Західною Європою. В усякому разі ці династичні зв’язки, разом з участю Київської Русі в європейських дипломатичних комбінаціях, коаліціях і війнах свідчать, що на той період вона входила в європейську державно-політичну систему і усвідомлювала себе частиною цієї системи. Київська Русь жила напруженим міжнародним життям, а її зовнішня політика ХІ-ХІІ ст. - це передусім, «рух великої європейської держави на Захід».

Занепад Київської Русі протягом наступного періоду (ХІІІ - перша половина ХVІІ ст.), спричинений князівським розбратом, татаро-монгольським нашестям, відчуженням значних територій Литвою та Польщею не зважаючи на окремі намагання утримати колишню велич (Галицько-Волинське князівство), не залишили можливості для утвердження самостійної української держави і, відповідно, проведення власної зовнішньої політики.

У другій половині І тис. н. е. східнослов'янські племена заселяли велику територію. На Правобережжі середн течії Дніпра жили поляни з центром у Києві; на пн і зх від полян, між ріками Россю і Прип'яттю - древляни з центром у Іскоростені; на пн від полян і древлян, на Лівобережжі Прип'яті - дреговичі; на зх від полян, за верхньою течією Пд Бугу - бужани й волиняни; пд полян, у Пд Подніпров'ї - уличі, а ще далі на південний захід, у басейні Дністра - тиверці; у Закарпатті - білі хорвати; на лівому березі Дніпра, в басейні рік Сули, Сейму, Десни, сягаючи на сході до Сівер Дінця, - сіверяни; на пн від сіверян, між верхньою течією Дніпра і Сожа - радимичі; на пн від радимичів, у верхів'ях Волги, Дніпра й Двіни - кривичі з центром у Смоленську; в басейні Зх Двіни, по річці Полоті - полочани; у районі озера Ільмень - словени; нарешті, на крайньому сх регіону розміщення сх слов'ян жили в'ятичі, які займали басейн верхньої і середн течії Оки й Москви-ріки.

Археологічні розкопки дають досить повне уявлення про рівень економічного розвитку східних слов'ян у 7-8 ст. Основу їхнього госп становило орне землеробство, в якому тепер застосов більш досконалі знаряддя праці, зокрема рало з широким лезом і залізним наконечником. На землеробській основі розвивалося скотарство, яке давало тяглову силу і продукти харчування. Промисли — полювання, рибальство, бортництво — почали відігравати у господарському житті слов'ян допоміжну роль. Ці зміни у господарському житті свідчили про величезний прогрес. Продуктивність праці значно зросла, цілком можливою стала індивідуалізація виробництва, створювались умови для переходу від ранньокласових відносин до феодальних. Дедалі більше розвиваються ремесла: ковальська та ювелірна справа, оброблення каміння, дерева та кості, ткацтво, теслярська та гончарна справа.

На новій, більш високій, ніж у попередній період, виробничій основі відбувався процес відокремлення ремісництва від землеробства. Розвиток ремісництва – одна з передумов виникн і зростанн міст наприк 6-8 ст. Результатом відокремл ремісництва від землеробства було зародження товарного виробництва. Регулярний товарний обмін свідчив про появу постійних надлишків продукції у землеробстві, скотарстві, ремісництві.

У VII—VIII ст. починають інтенсивно розвиватися зовнішні економічні зв'язки східних слов'ян. Волзький шлях зв'язував землі східних слов'ян з племенами Середнього Поволжя і далі через Хва-линське (Каспійське) море - з країнами Сходу, Дніпровський шлях — з Візантією. Волзький і Дніпровський шляхи набули загальноєвроп значення, з'єднуючи країни Причорномор'я і Сходу з Прибалтикою.

Економічний прогрес у сх слов'ян був рушійною силою їхнього сусп розвитку. За умови існув індивідуальних господарств додатковий продукт, що отримувався в них і досягав значних розмірів, ставав власністю виробника і міг бути джерелом збагачення. Так виникла спочатку майнова, а потім і соціальна нерівність.

Суттєвою рисою суспільного ладу східних слов'ян VII—VIII ст. була наявність сільської (територіальної) общини — «миру», «верві» як союзу індивідуальних господарств. У їхній власності перебували житло, знаряддя і продукти праці. Невеличке житло на 4-5 осіб, розміщення та розмір господарських будівель, малий запас продуктів свідчать про індивідуальний характер господарства слов'ян. Про це ж свідчить і факт збирання данини у слов'ян з «диму» (дому), про який згадується у давньоруському літописі. Водночас у межах територіальної общини продовжувала існувати колективна власність на землю, яка періодично перерозподілялася між окремими сім'ями. Різні за складом сім'ї, що входили в територіальну общину, різний характер і рівень їхнього добробуту і накопичених багатств, захоплення багатими сім'ями прилеглих до общини земель призводили до подальшого соціального розшарування общини.

Майнова нерівн її членів дедалі більше поглибл. Формув соц верхівка суспільства, яка поступово присвоюв собі право збирати серед членів общини частину продуктів на загальні потреби общини й розпорядж ними. У процесі становлення феодального суспільства цей звичай перетворився на регулярне збирання данини на користь феодалів, що стало початковою формою феодальної експлуатації, найбільш ранньою формою продуктової ренти. Місцем проживання феодалізуючої знаті вже у VIII—IX ст. були укріплені «гради».

Така форма експлуатації, як патріархальне рабство, що існувала у східних слов'ян, не переросла у рабовласн формацію. У процесі формування класів суспільства перейшли від первіснообщ ладу до феодального.

У період становлення у сх слов'ян класового суспільства рабовласн формація в глобальному масштабі вже віджила себе. І це вплинуло на розвиток сх слов'ян. Велику роль у переході їх до феод формації відіграв і досягн ними у 8-9ст. рівень розвитку продуктивних сил. Він вимагав, щоб працівник був зацікавл у продуктивному застосув знарядь праці, що було несумісним з широким використанням безініціативних рабів.

Академік Б. О. Рибаков на підставі аналізу документальних даних вивів таку соціально-політичну структуру Русі: великий князь — світлі князі — великі бояри — бояри — гості — купці — люди — челядь.

У соціально-економічному ладі сх слов'ян відбувалося утворення держави. Загальнослов'янський процес накопичення господарських і соціальних передумов державності досить чітко виявився у VII—VIII ст. Водночас із розвитком класових відносин формування державності відбувалося від союзів племен до ранньофеодальних князівств та інших вищих рівнів політичних об'єднань і завершилося утворенням Давньоруської держави.

У сх слов'ян вищ ступенем розвитку первіснообщинного ладу, що підготував окремі племена до майб життя у великих об'єднаннях, в яких неминуче й швидко зникали давні патріархальні форми зв'язку, змінюючись новими, ширшими, були союзи племен. Названі у давньому літописі поляни, древляни, угличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі та ільменські словени утворювали 14 союзів схслов'янських племен. Територія кожного з них була чималою (= кільком сучасним областям).

Союзи племен об'єднували до десятка племен, назви яких не дійшли до нас. На початку існування цих союзів племен, як і в антський період, формою організації управління була військова демократія.

У таких військово-демократичних племенних союзах, утворених насамперед під час війни з метою оборони, велику роль відігравав військовий ватажок. Військовою силою союзу племен були всі боєздатні чоловіки. До VI—VII ст. належить і виникнення громадського інституту — дружини.

Військовий ватажок і його близькі дружинники забирали собі більшу частину здобичі. Але при цьому ще тривалий час зберігалися первісні демократичні установи -— народні збори, рада старійшин.

Таким чином, відбувалося перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи. Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління — князівство. У союзах племен — князівствах — формувався новий рівень управління.

Органи сусп самоврядув перетвор в органи панування та пригніч, спрямов проти народу. Встановилася диктатура класу експлуататрів, що завершувала оформлення державного ладу. Його найважливішою ознакою була поява особливої, відокремленої від народу, публічної влади, яка мала спеціальний апарат управління і поширювалася на певну територію. Військовий ватажок великого союзу племен стає управителем — князем.

Верховенство князів набувало характеру здійснення владних класових функцій. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і намісників, дружина — у військову силу, що виконувала свої основні функції: придушення опору експлуатованих мас і ведення загарбницьких та оборонних воєн.

Слід зазначити, що процес перетвор органів сусп самоврядування в державні органи не був одночасним для всіх союзів східнослов'янських племен. В одних союзах він відбувався швидше, в інших — повільніше.

У 8ст. в умовах боротьби з кочівн у Середн Придніпр декілька союзів племен, або князівств, об'єдн в союз союзів під назвою «Русь», столиц став полянський Київ. Великими об'єдн схслов племен ще до нашестя аварів були дулібо-волинський союз, а також 3 союзи племен псковських, смоленських і полоцьких кривичів.

Про формування у сх слов'ян об'єднань з кількох союзів племен повідомляють і арабські джерела

«Союзи союзів», що складалися з кількох союзів племен-князівств, були новими утвореннями і відображали вищий етап у процесі східнослов'янської консолідації. Приблизно на рубежі 8-9 ст. придніпр союз союзів племен «Русь» переростає у ще сильніше об'єднання під назвою «Руська земля», об'єднавши значну кількість союзів слов'янських племен. Літопис перелічує: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни.

Правила у цьому державному об'єднанні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст., згідно з літописом, були князі Дір і Аскольд.

У 9ст. посилилася дипломат й воєнна активність сх слов'ян. На початку століття вони здійс похід на Сурож у Криму, у 813 на острів Егіну в Егейському архіпелазі; у 839 посольство русів відвідало візант імператора у Константинополі й германського імператора в Інгельгеймі. У 860 руси з'явилися біля стін Константинополя. На такого роду воєнні та політичні акції, як вважають деякі учені, була здатна тільки держава.

Поряд з утв держави «Руська земля» через об'єдн пд частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувалося об'єднання пн частини схслов племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Процес політичної консолідації східних слов'ян завершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної Давньоруської держави — КР. Під владою Києва об'єдналися два величезні слов'янські політичні центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилися багато інших земель.

Процес політичної консолідації був обумовлений низкою внутр і зовн чинників: терит, етнічною і культурною спільністю сх слов'ян, їхніми економіч зв'язками, прагненням об'єдн сили в боротьбі зі спільним зовн ворогом. Інтеграційні політ-економі процеси призвели до етнічної консолідації сх слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характериз насамперед схожістю мови, спільністю території (яка в основному збігалася з межами КР), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню сх слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовн ворогів. В цей час виникають певні елементи нац самосвідомості, патріотизму.

Отже, у процесі формування давньорус державності простежуються 4 етапи: племінні княжіння сх слов'ян; утв первісного ядра давньорус державності — «Руської землі»; формування пд й пн ранньодерж утворень; об'єднання цих утворень у Давньоруську державу з центром у Києві.

У другій половині ІІІ – на початку І тис. до н.е. починається новий етап давньої історії України – так званий бронзовий вік. Його найвиразнішою прикметою стало поширення виробів з бронзи – першого штучного сплаву, винайденого людиною. Бронзовий вік інколи називають добою "першого Великого переселення народів", оскільки саме тоді почала складатися етнічна карта Європи. За бронзового віку поглиблюється розподіл праці між землеробськими і скотарськими племенами. Скотарі освоювали степові простори, а землероби селилися вздовж річок у лісостеповій частині України. Для захисту від ворогів вони будували укріплені місця - городища. Найтиповішими для бронзового віку є племена ранньоямної, пізньоямної, катакомбної та зрубної культур. Племена зрубної культури (назва походить від звичаю ховати покійників у дерев’яних зрубах під курганами) на останньому етапі розвитку (кінець II тис. до н.е.) ототожнюються з історичними кіммерійцями. Цей іраномовний етнос став першим населенням на території України, згаданим у писемному джерелі – "Одіссеї" Гомера.

Кіммерійська племінна спільнота першою з причорноморських степових мешканців перейшла від осілого до кочового скотарства; проіснувала до VІІ ст. до н.е., аж доки не була витіснена своїми близькими родичами – скіфами. Кіммерійці першими на території України почали виплавляти з болотяної руди залізо, а в Х ст. до н.е. винайшли горн і оволоділи виготовленням сталі, перетворившись на неперевершених майстрів залізоробного і ковальського ремесла, що символізувало прихід останньої стародавньої епохи перед новою ерою – залізної.

У VIII ст.дон.е. у причорноморські степи вторгалися численні племена скіфів. Просунувшись на захід аж до Дунаю, вони асимілювали кіммерійців. Так з'явилося велике напівдержавне утворення - Велика Скіфія, описана Геродотом у "Історії". У IV ст.дон.е. племінні союзи скіфів були об'єднані на короткий час Атеєм. Після поразки Атея в 339 р. до н.е. у війні з македонським царем Філіппом II (батьком Алекс Македонського) військова могутність Скіфії занепала. Більш ніж на півтисячоліття головна роль на півдні Східної Європи перейшла до сарматських племен, які кочували на сх від Дону.

Міграція сарматів на рубежі III-II ст.до н.е. спустошила Скіфію. Скіфи поступово зникли з історичної сцени, за винятком невеликого царства в Криму (Мала Скіфія), яке проіснувало до кінця III ст.

На відміну від скіфів, сармати не створили спільного "царства". Однак у спадок від античних географів, які на мапах слово Скіфія просто замінили словом Сарматія, остання назва перейшла в нові часи ніби в державно-географічному сенсі. Птолемей (ІІ ст. н.е.) перший поділив Сарматію на азіатську і європейську, визначивши за межу між ними річку Дон. Сарматія ще не була власне державою, оскільки не знайшлося завойовника, який зміг би об'єднати численні племінні союзи роксоланів, язигів, аланів тощо. Але західний кордон контрольованої ними території у І ст. пройшов по берегах Дніпра, а у II ст. сягнув Вісли. Володіння сарматських племінних союзів на чолі з аланськими вождями доходили до Аральського моря. Однак навала готів (середина III ст.) і гунів (кінець IV ст.) поклала край присутності сарматів у Північному Причорномор'ї.

КІММЕРІЙЦІ - найдавніші з відомих за своєю назвою племен, що жили в Українському Причорномор'ї у 8-7 ст. до н. е. Вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера та «Історії» Ґедорота, а під ім'ям «гамірра» в ассірійських текстах 8-7 ст. до н. е, К. були потемками племен зрубної культури (10-7 ст. до н. е.), поширеної від Волги до нижньої течії Дунаю. В б ст. грецькі колоністи Керченську протоку називали Боспором Кіммерійським. К. робили походи в Малу Азію, де воювали з Урарту, Ассірією, Лідією. Існує думка, що спочатку їх шлях пролягав через чорноморське узбережжя Кавказу, а згодом - у Південно-Східну Європу через землі численних фракійських племен. У 679-678 до н. е. К. були розгромлені ассірійським царем Асархаддоном. Більш успішними були їх військові дії на заході Малої Азії, в державі Лідія, де вони перебували до бО-х рр. б ст. до н. е. Країну К. - Гамірр поміщують на північному заході Малої Азії, в Каппадокії. Згодом вони змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина К. залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів. Історична топоніміка пов'язує з К. територію Керченського і Таманського півостровів (Боспор Кіммерійський, гора Кіммерік, і т. д.). Матеріальна культура, господарство і побут К. відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, К. не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. К. займалися скотарством, певною мірою і землеробством. Панівне становище серед К. посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. У К. були в широкому вжитку бронзові, рідше золоті та скляні прикраси, глиняний і металевий посуд. За Геродотом, племена К. очолювали царі. Однак царських поховань в Українському Причорномор'ї не виявлено. Значна частина елементів кіммерійської культури була успадкована скіфами.

СКІФИ (сколоти, скіти) - кочові іраномовні племена, які жили в 7-3 ст. до н. е. в степах Північного Причорномор'я. Про С. залишились відомості в ассирійських та грецьких (Гіппократ, Страбон, Есхіл, Арістофан та ін.) письмових джерелах. Грецький історик Геродот присвятив С. четверту книгу своїх “Історій”, в якій описав їхню територію, заняття, побут, звичаї, релігію та похід проти них перського царя Дарія І. С. прийшли у Північне Причорномор'я зі сходу. У 5-4ст.доН.е. під вплив С. потрапили землі лісостепової смуги Лівобережної та Правобережної України, а також землі на захід від Дністра - т. зв. Велика Скіфія, населення якої не було однорідним. Крім власне кількох скіфських племінних об'єднань (кочові скіфи, царські скіфи), жили місцеві племена, які потрапили в залежність від С. та засвоїли ряд елементів скіфського етносу. Це, насамперед, т.зв. скіфи-орачі, які жили між Дністром і Дніпром, скіфи-землероби в пониззі Дніпра та ін. У 5-4ст.доН.е. С. досягни значної військової та економічної могутності, підтримували активні зв'язки з античними містами Північного Причорномор'я, здійснювали військові походи на сусідні й віддалені землі. Скфскі військово-племінні об'єднання представляли собою ранній етап кочівницької державності, що досягла вершини свого розвитку в серед. 4ст.доН.е. за царя Атея. Після появи сарматів між Доном і Дніпром, а згодом на захід від Дніпра скіфська державність, яка трималася на військовій силі, занепала. Безпосереднім продовженням Великої Скіфії було Скіфське царство в Криму, яке проіснувало до 3ст.н.е. Крім того, існувала т.зв. Мала Скіфія на території Молдови та Румунії. Ці державні утворення перебували під значним впливом античної цивілізації Північного Причорномор'я і представляли собою європейські елліністичні держави. С. залишили багату і різноманітну культуру. Це, насамперед, численні кургани (їх кілька сот) військово-племінної верхівки в Посуллі (Аксютинці, Пустовойка, Будки), кургани 4ст.доН.е. в Подніпров'ї (Чортомлик, Солоха, Гайманова і Товста могили) і Криму (Куль-Оба, Трибратній та ін.). Курганні поховання розкривають картину глибокого майнового розшарування скіфського суспільства, зв'язки кочової верхівки з античною цивілізацією, стан військової справи в скіфів, релігійні вірування. Перебування С. у степах Пн Причорномор'я сприяло поширенню скіфської матеріальної і духовної культур серед осілих хліборобських племен. Зокрема, поширились скіфська зброя і поховальні традиції, про що свідчать численні кургани (Перебиківці та ін. на Середньому Дністрі). Економіка С. базувалась на кочовому господарстві (розведення коней, великої і дрібної худоби), різних промислах, торгівлі з античними містами, пограбуваннях і данині сусідніх племен. Значного розвитку набули у С. чорна металургія і ковальство, виготовлення кибиток, зброї і кінської збруї. В основі духовної культури кочових С. лежали традиції середньоазійських іраномовних племен (саків, масагетів), т.зв. звіриний стиль у мистецтві, численні міфи, первісні релігійні уявлення. Певний вплив на формування духовної культури С. мали малоазійські народи та грецька культура, яка активно формувала естетичні смаки скіфської знаті. У культурі осілих племен Скіфії значною мірою зберігалися традиції місцевих племен. С. залишили глибокий слід у давній історії України, деякі їхні традиції були успадковані пізнішими народами.

САРМАТИ (савромати) - давньогрецька назва групи кочових іраномовних племен, що жили в 6-5 ст.доН.е. у степах Поволжя, Уралу та Казахстану, у 3ст.доН.е.-4 ст.н.е. на території степової смуги України і частково -на території Румунії. За Геродотом, С. були союзниками скіфів під час скіфо-перської війни наприкін. 6ст.доН.е. Поділялись на кілька територіально-племінних груп: аорсів (на схід від Дону), сіраків (Прикубання), роксоланів та аланів - у Пн Причорномор'ї. Території С. поділяють на Азійську Сарматію (на сх від Дону) та Європейську Сарматію. Поширений поділ історії сарматів на 4 етапи: савроматський (6-4 стдон.е.), ранньосрматський, або прохорівський (3-2 ст.дон.е.), середньосрматський (1 стдон.е. -серед. 2ст.н.е.), пізньосрматський (серед. 2-4ст.). Традиційна сарматська культура відома головним чином за тілопокладними похованнями на спині на дні прямокутних ям або в підбоях у кутку ями. У похованнях знаходять кістки вівці, мечаси з серповидним або кільцевидним навершям, бронзові фібулі та дзеркала, ліпний і гончарний посуд. Могильники налічують близько сотні поховань (Усть-Кам'янка). Знахідки, що належать до сарматської культури Пн Причорномор'я, дещо відрізняються: це золоті, срібні й бронзові прикраси у поліхромному стилі, бронзові котли із зооморфними ручками; часто трапляється привізний глиняний і скляний посуд. Багате сарматське поховання досліджене під курганом “Соколова Могила” біля с. Ковалівки Миколаївської обл. Основою господарської діяльності С. були різні форми скотарства. Важливу роль відігравали промисли, ремесла, торгівля з сусідами. В соціальному житті панувала військово-племінна верхівка, частими були війни, важливу роль у військовій справі відігравали жінки. С. належали до іранської мовної групи. В серед. З ст. військова могутність С. на території Правобережної України була ослаблена готами, в 4 ст. С. розгромлені й частково асимільовані гунами. Традиції культури С. простежувалися в культурі антів і в пізніші часи.