Ekzamen_Istoria

41 Національне відродження у Наддніпрянській

Україні в ХІХ ст.: причини та основні етапи.

42 Національно-культурне та громадсько-політичне

життя на західноукраїнських землях в ХІХ ст.

43 Феномен Тараса Шевченко в українській історії.

44 Політизація укр громадського й національного руху

на рубежі ХІХ-ХХ ст. Перші українські політичні партії.

Основні дати:

1791 – таємна місія В. Капніста до прусського короля в Берлін.

1798 – видання в Петербурзі трьох частин поеми Котляревського „Енеїда”.

Національна ідея – усвідомлення українцями себе як окремого народу з власною історією, культурою. Традиціями, мовою. Можливістю національного існування.

Національне відродження – процес пробудження самосвідомості народу.

Самосвідомість – ясне розуміння своєї суті, своїх особливостей. Своєї ролі у житті, в суспільстві.

Автономія (з грецької – самоуправління, незалежність) – надання деяким частинам держави (областям, департаментам, провінціям...) прав на самоврядування в адміністративній сфері.

Суспільно – політичний рух - своєрідна форма вияву політичної активності мас; спільна діяльність людей, що різняться своїми ідейними засадами, цілями та способами досягнення мети, кількістю та роллю в політичному житті.

У всесвітній історії ХІХ століття - це час розквіту різних прогресивних ідей. Далеко позаду залишились погляди, які пояснювали світ лише з точки зору Божої волі. Освічені європейці ствердились у можливостях людського розуму, що й породило безліч різних ідеологій, які проникали в Україну. Наприклад, ідеї Просвітництва та Французької революції.

Однією з таких ідеологій була ідея національної самосвідомості. І раніше народи усвідомлювали свої відмінності від інших народів, та соціально – економічні відмінності в середовищі одного народу вважалися більш значимими. А саме: українські, польські, російські феодали відчували, що мають більше спільного з феодалами інших країн, ніж з селянами своєї. На початку ХІХ століття починають формуватися інші погляди, нове розуміння суспільства, яке спирається на загальність мови й культури.

Україна не стала винятком.

Умови в яких розпочалося формування національної свідомості:

Складові національного відродження:

Основною формою національного відродження стало відродження української мови. Велику роль у формуванні сучасної української мови і літератури відіграв І.Котляревський. Його поема „Енеїда”, яка побачила світ 1798 року, написана народною мовою, стала першим таким твором в українській літературі. Основи нової української літератури заклали також письменники Є.Гребінка, П.Гулак – Артемовський і Т. Шевченко.

Процес національного відродження:

1)Академічний(фольклорно-етнографічний)

2)Літературний(культурно-освітній)

3)Політичний

1.кін 18-40рр. 19ст – “етап збирання спадщини”.

1818р.-вихід першої укр. граматики(Дмитро Бантиш-Каменський)

2.з”являються перші університети

1805-у Харкові.

1834-Київський університет.

Перша громад. організац. – Кирило-Мефодіївське братство. Засновуються культурно-освітні осередки.

В 19 ст. у суспільно-політичному кліматі регіону відбулися певні зміни. Проведення в життя ідей Просвітництва та поширення ідеології романтизму, спричинені посиленням визвольного руху на європейському континенті, сприяли інтенсифікації процесів національного відродження. У Львові та Перемишлі з’явились перші культурно-освітні гуртки. Значно зріс інтерес до історії землі, мови та фольклору. У значній мірі розвиток національного руху залежав від соціально-культурної асоціації „Руська трійця”. Мотиви визволення регіону простежувалися на сторінках публіцистичних статей, альманахів та шкільних підручників. Революційні події 1848 -1849 рр. мали на західноукраїнських землях значний резонанс. Перша українська політична організація, „Головна Руська Рада”, була створена у Львові в 1848 р. Її програмні документи були наповнені ідеями автономії, демократії та реформ у багатьох сферах політичного та інтелектуального життя регіону. Революційні події також надали поштовху українському національному визвольному руху в Північній Буковині (повстання під проводом Лук’яна Кобилиці) та на Транскарпатті (О.Духнович та А.Добрянський). Національний рух не зник навіть після придушення революції. Представники молодшого покоління інтелігенції заснували молодіжні організації у Львові, Бережанах, Перемишлі, Самбіру, Тернополі, Станіславі. Серед цих молодих людей сформувалася ціла плеяда визначних політичних постатей України (наприклад, І.Франко, М. Павлик, О.Терлецький). В регіоні наприкінці 19 ст. з’явилися такі політичні партії, як Русько-українська радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Українська національно-демократична партія та ін. Впливовою силою стала греко-католицька церква під проводом Митрополита А.Шептицького. Розвиток національного визвольного руху на західноукраїнських землях відбувався не ізольовано, а в тісному зв’язку з аналогічними процесами на Східній Україні. Мав місце інтенсивний обмін думками та ідеями, літературою та періодичними виданнями. Населення українських територій, розділене кордонами, поступово приходило до бачення українців як єдиної нації.

Входження української культури в загальнослов’янський та світовий культурний процес (1840-1880 рр.). Придушення польського повстання 1830-1831 рр. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя у відповідь на посилену русифікаторську політику царизму зробило центром української романтики та визвольного антикріпосницького руху Київ, де у 1834 р. було відкрито університет. У Київському університеті з’являється група талановитих молодих романтиків, яких цікавить не лише історія, народознавство й літературна праця, а передусім майбутнє українського народу. Вони створюють таємну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847), діяльність якого свідчить про початок нового, вищого етапу національно-культурного руху. Засновниками і членами товариства були М.Костомаров, ад’юнкт-професор університету, П.Куліш – письменник, історик і етнограф, В.Бєлозерський та М.Гулак – відомі в майбутньому громадські діячі, етнограф О.Маркович, автор “Кобзаря” Т.Шевченко та інші. Вони виробили ідеологію українсько-слов’янського відродження, яка стала панівною в середовищі української інтелігенції 40-50 рр., знайшовши свій вираз у публіцистиці та літературі нового періоду.

Поряд з романтичним поднімається в українській літературі реалістичний напрямок. Однією з перших у дусі реалізму починає творити Марко Вовчок (1833-1907), “Народні оповідання” якої радо привітав Т.Шевченко. Центральною постаттю прози Марка Вовчка вперше стає жінка-кріпачка з її трагічною долею, так що твори письменниці звучать справжнім осудом кріпосництва. Утвердження української культури як культури світового рівня (1890-1910-ті рр.).

Архітектура на Україні у другій половині ХІХ ст. продовжує відчувати на собі сильний вплив російської та європейської шкіл. На зміну ампіру приходить еклектизм, для якого характерне використання елементів різних стилів; особливо поширився віденський ренесанс.

Основою нової музичної культури України, що витворилась у другій половині ХІХ ст., стала народна пісенна творчість. Тривало збирання пісень та укладання збірок з нотами (записи Т.Шевченка, “Исторические песни малоруського народа” М.Драгоманова і В.Антоновича, “Чумацкие народые песни” І.Рудченка). Українські народі мелодії використовували у своїх творах російські композитори М.Глінка, М.Мусоргський, П.Чайковський, М.Римський-Корсаков та інші. На їх основі створена перша українська національна за змістом опера “Запорожець за Дунаєм”

Розвиток українського національного образотворчого мистецтва в другій половині ХІХ ст. зосереджувався у трьох мистецьких центрах – Одесі, Києві й Харкові. Випускники одеської школи, заснованої ще в 1865 році членами Товариства красних митців, мали право продовжувати навчання у Петербурзькій Академії мистецтв без вступних іспитів.

Цей період в історії української культури позначений великими досягненнями, які сприяли утвердженню національної самосвідомості українського люду. Утворення політичних партій і груп та вироблення ними своїх програм було значним кроком у розвитку української політичної думки в напрямку до державності та самостійності. Національні ідеї все глибше проникають у народні маси, руйнуючи стіну, яка до того розділяла інтелігентів-патріотів і народ. В галузі духовної культури це період плідного розвитку науки, літератури, преси та публіцистики, період діяльності таких корифеїв, як М.Грушевський та І.Франко. З кінця 70-х років провідну роль у розвитку політичної думки починають відігравати західноукраїнські землі. Цьому сприяли ідейні шукання молодої інтелігенції – І.Франка, М.Павлика, О.Терлецького та інших, співпраця з ними М.Драгоманова, погляди якого знайшли тут значно більше прихильників, ніж на Сході України, та й самі обставини життя в Австро-Угорщині, де у 60-х роках було проведено ряд політичних реформ, які перетворили її в конституційну монархію. Правда, нові політичні ідеї знаходили прихильників не відразу, вони змушені були долати стіну консерватизму та провінціалізму галицької інтелігенції, темряву і нехіть до політики середніх народних мас. Великої шкоди завдавали досить сильні москвофільські настрої, які гальмували розвиток національної культури. Маючи в руках ряд організацій і товариств, москвофіли нав’язували галичанам свої ідеї та твори. На противагу москвофілам зі своєю програмою виступали народовці, які через політичний тижневик “Батьківщина” та щоденну газету “Діло” пропагують не тільки ідеї просвіти народу, а й галса суспільного прогресу, лібералізму, демократії та федералізму; 1885 р. вони остаточно розривають з консервативним крилом і створюють політичну організацію “Народна рада”, яка висуває програму самостійності і поділу Галичини на польську та українську.

Молодь 70-х років під впливом М.Драгоманова стала на більш радикальні позиції. У 1890 р. вона створює Русько-українську радикальну партію – першу на Україні політичну організацію європейського типу. Своєю кінцевою ціллю радикали бачили соціальне визволення селян та робітників і незалежність України.

З народовців і частини радикалів у 1899 р. створюється Українська національно-демократична партія, до якої увійшли найбільш визначні представники галицької національної свідомості інтелігенції Ю.Романчик, Кость і Євгне Левицькі, Є.Олесницький, І.Франко, М.Грушевський та інші. Саме ця партія бере на себе провідну роль у політичному житті Галичини і висуває у своїй програмі гасла, які стали основними для українського національного руху: єдність, соборність всіх українських земель та незалежність української держави.

На Східній Україні активізація національного політичного руху припадає на 90-ті рр. ХІХ ст. Молодь створює підпільні гуртки в гімназіях та громади в університетах

Українська інтелігенція була виразником національної самосвідомості. Насамперед це Т.Шевченко, у творчості якого найяскравіше відобразили­ся революційно-демократичні, національно-визвольні тенденції української культури і які стали найвищим досягненням суспільно-політичної думки се­редини XIX ст Його «Кобзар» (1840), поема «Гайдамаки» (1841) та Інші твори стали епохальним явищем.

Слово "Україна"—одне iз найчастiш вживаних у поезiї Т.Шевченка. Почуття саможертовної любовi до Вiдчизни висловлено з такою силою пристрастi, що до них важко вiдшукати аналогiй.

Але водночас подвiйно (соцiально i нацiонально) пригнiчене становище України могло стати i стало – у творчостi Шевченка передовсiм – джерелом величезної революцiйної енергiї.

Але разом з тим Шевченко дуже специфiчний у характерi i майже недосяжний в енергiї викривання "власного" панства, псевдопатрiотизму, рабства, лакейства, сервiлiзму, громадянського лiнивства, втрати традицiй героїчної боротьби предкiв за свободу. Перед ним стояло не лише питанння про те, яким повинен бути його народ, але й про те, бути чи не бути йому взагалi.

Шевченко – творець в українськiй лiтературi, в духовному життi України того могутнього i нещадного духу нацiональної самокритики, того нацiонального сорому, який завжди є потребою i передумовою великого нацiонального руху, всякого нацiонального вiдродження.

Серед молоді 1840-х років найвище підносилася постать однієї людини — Тараса Шевченка. Можна сперечатися про те, чи хтось із українців тієї доби справив на своїх співвітчизників сильніший вплив, ніж Шевченко. Але те, що в історії народу, який підводився на ноги у середині XIX ст., таке видатне місце посів саме поет, не було чимось винятковим. Культурна діяльність була єдиною цариною, де позбавлені держави українці могли виразити свою самобутність: тому часто провідну роль "будителів народу" відігравали поети, письменники, вчені. І все ж важко знайти інший приклад людини, поезія та особистість котрої такою повною мірою втілила національний дух, як це для українців зробив Шевченко.

Шевченко розширив гнучкість, експресивні можливості й ресурси української мови, синтезувавши кілька українських діалектів, сільську і міську говірки, а також елементи церковнослов'янської мови. Тим самим він продемонстрував своїм співвітчизникам, що їхня мова здатна блискуче передавати найширше розмаїття почуттів і думок, довів, що українці не мають ніякої потреби спиратися на російську мову як на засіб досягнення вищого стилю. Його поезія фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців.

Поезія Шевченка (деякі її зразки були настільки бунтарськими, що їх не публікували аж до 1905 р.) розбурхувала в його сучасників нові хвилюючі думки й почуття.

Шевченко змусив своїх колег бачити в народі не лише барвисті звичаї, а й його страждання. В історії козацтва він шукає не романтичних героїв, а уроків, що ведуть до кращого майбутнього.          Україна для нього не просто мальовничий регіон Російської імперії, а край, що може й має стати незалежним.

В умовах конституційної Австрії Галичина в останні десятиліття19ст. перетворюється на всеукраїнський центр національного Відродження. Саме там, раніше ніж в “підросійській” Укр. почалася політизація укр. національного руху, створення громад. орган. та політ. партій. Цьому передувала д-сть в Галичині основн течій укр. руху : москвофіли-1866р-( орієнтув. на Рос.імп., не визнавали існування окремого укр. народу та його мови.заснували політ орган. “Руська рада”(1870), видавали свої газети); народовці-поч.60-х рр 19ст.-( представл. переважно молод. укр. інтелігенц., серед керівників В.Шашкевич, створюют. т-ство “Просвіта”(1868), літер. т-ство ім. Т.Шевченка(1873), яке займал. видавнич. д-стю); а пізніше радикали-сер. 70-х рр. 19ст.-(критично оцінюв. і москвоф. і народовц., прагнули надати укр. руху більш революц. характеру. Очолювали І.Франко,Мих.Павлик,О.Терлецький; видавали газети, журнали, вели пропаганд. роботу серед робітн. і селян). Певний вплив на укр. рух в Галичині мали П.Куліш, Волод. Антонович, особливо Мих. Драгоманов. Саме під його впливом 1890р. створена перша укр. політ. партія. Русько-укр. радик. партія(РУРП)-на чолі Франко,Павлик. Програма – демокр. сусп. Життя. Але під впливом праці Ю.Бачинського “Укр. ірредента(уярмлена)” програма уточн. – боротьба за повну політ самост укр.народу і здобуття Укр. незалежн. Згодом(1899) на грунті РУРП з”являют. Укр. націон-демокр. парт.(УНДП)-боротьба за націон самост Укр.(народовці, незадоволені “новоерівцями”, радикали, які відмов від соціаліст ідеї на користь національн.)- та Укр. соціал-демокр.парт.(УСДП)-побудова соціалізму, через реформи та легальні парламентськ. методи боротьби; орган. нечисленна-

Натомість Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського ру­ху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій. Ще 1897 р. виникає Українська загальна ор­ганізація, до якої увійшло бл. 20 громад, значна кількість студентських гур­тків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д.Антоновича, П.Андріевського, М.Русова, Л.Маціевича, Б.Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М.Міхновським промова «Самостійна Україна», де було виразно сформу­льовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідом­лення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвит­ку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними полі­тичними засобами. З 1903 р. фактичним керівником РУП став М.Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

У 1902 р від РУП відкололася Українська народна партія (УНП) -організація націоналістичного напрямку, яку очолював Махновський. Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну ре­спубліку, шанування української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала. У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демо-кратичну спілку (УСДС) група, яку очолював М.Меленевський. Вона нама­галася перетворити партію на автономну організацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної, належності.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократмч-ну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С Петлю­ра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником «українського пролетаріату».

Напередодні революції 1905 р, в Україні активізувалися ліберальні си­ли. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій - Укра­їнській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б.Грінченко і С.Єф-ремов.

Обидві партії - УДП і УРП, нечисленні за складом, в одному з доку­ментів особливого відділу департаменту поліції віднесені до типу «консти-туційно-демократичних». З ряду питань УДП і УРП стояли на радикальні-ших позиціях (наприклад, вимога автономії України, визнання соціалістич­ної перспективи тощо).

В умовах революції 1905-1907 рр. пройшла консолідація УДП і УРП, які відзначалися ідейною близькістю платформ, Наприкінці 1905 р.у Києві зор­ганізувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Найвидатнішими її представниками були Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левицький, Ф.Матушевський, В.Науменко, Є.Чикаленко та ін. УДРП була партією парламентського типу, але після червневого перевороту 1907 р. припинила свою діяльність.

В умовах політ реакції частина активн членів укр політ партії об”єдн в Товариство Укр Поступовців, що мало широку мережу місц громад, які переважно займал організацією культурн-освітн д-сті. Політ платформа ТУП - вимога укр автономії та конституц. парламентаризму в Рос. імперії.

45 I-IV Універсали Центральної Ради: еволюція

українського державотворення.

46 Культурно-освітня робота Центральної Ради й

Гетьманського уряду.

47 ЗУНР. Взаємовідносини між УНР та ЗУНР.

48 Сусп-політ рухи та формування багатопартійності в

Україні в умовах становлення її незалежності

УЦР заснована у Києві 17 березня 1917 р. з ініціативи Товариства Українських Поступовців та Української Народної Партії. До її складу ще ввійшли:Укр.парт. соціалістів-революціонерів,Укр.соціал-демокр. робітнича парт.,Укр. парт. соціалістів-федералістів, студспілки, військові орган., представники духовенства, творчої інтелігенції та ін.Головою УЦР обрано М.Грушевського.

I Універсал.10(23) червня 1917 - проголосив автономію України («однині самі будемо творити наше життя»). Це була відповідь УЦР Тимчасовому Урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. По проголошенні автономії 15(28) червня 1917 створено перший за кілька століть український уряд - Генеральний секретаріат - у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Очолив його В. Винниченко. Секретаря з військових справ - С. Петлюра, з земельних справ - Б. Мартос, із міжнаціональних - С.Єфремов. До компетенції останнього входили й питання, пов'язані з захистом українських інтересів за межами держави. Тимчасовий уряд вимушений був піти на переговори з ЦР. І Універсал оголошено на Всеукраїнському Військовому З'їзді;12(25)червня зачитано М.Грушевським перед народом на Софійському майдані. В універсалі проголошувалося:

1. Проголошення автономії України в складі Росії;

2. Джерелом влади в Україні є український народ;

3. Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

4. Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;

5. Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, що проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

II Універсал.3(16) липня 1917 — зафіксував наслідки домовлень між УЦР і Тимчасовим Урядом; останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду; зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські Установчі Збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України. II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради. В універсалі проголошувалося:

1. Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть на Україні;

2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

III Універсал.7(20) листопада 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, як також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918. В універсалі проголошувалося:

1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2. До установчих зборів у України вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

3. # Скасовується право приватної власності на землю;

4. УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

6. Запроваджується 8 годинний робочий день;

7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;

8. На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.

IV Універсал.9(22) січня 1918 - проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат - Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад -волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками. В унів. проголошувалося:

1. УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого вони не зберуть українські установчі збори, буде правити ЦР;

4. Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

5. УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

6. УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

7. УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

8. Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.

Перша світова війна загострила політ та нац суперечності рос імперії, активізувала визв рух поневолених народів проти самодержавства. Під тиском народ мас 2березня 1917 зрікся престолу цар Микола II. Припинила своє існування царська монархія. Другого дня думські лідери створили Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим. На місцях створювалися громадські комітети.

Революція в Росії вплинула на нац-політ життя в Укр. Вийшли з підпілля і почали діяти укрі політ партії лівого спрямування, відродилася "Просвіта". 17березня 1917 у Києві зібрався укр нац конгрес за участю тисячі представників українських партій, наукових, освітніх та інших організацій, на якому було утворено революц укр парламент — ЦР, яку очолив МГрушевський. Ген секретарем її став відомий письмен В. Винниченко. 4-м універсалом Центральної Ради від 22січня 1918 було проголош самостійність УНР, яку визнали держави Антанти.

У квітні 1918 відбувся держ переворот, в результаті якого в Укр було встановлено гетьманат. Укр державу очолив ПСкоропадський. Під тиском зовн і внутр подій у листопаді1918 гетьман ПСкоропадський відмовився від влади. Нову владу очолила директорія УНР, яка рішенням Трудового конгресу проголосила 22січня 1919 "Акт соборності Укр", тобто об'єднання УНР із ЗуНР.

Посилилась агресія більшовиків та інших військових формувань проти молодої української держави. Директорія змушена була залишити Київ, але вже влітку 1919 р. укр війська відбили його у більшовиків, проте ненадовго. Під тиском білогвардійських сил генерала Денікіна укр війська змушені були відступити. Весною 1920 на підставі договору з Польщ відбувся похід зведених поль-укр армій на Київ, який завершився поразкою. На території Укр більшовики проголосили УРСР. Польща в 1920 підписала з Москвою Ризький договір, за яким відбувся поділ укр земель - Галичина, Волинь, Полісся і Підляшшя відійшли до Польщі, Буковина і Бессарабія до Румунії, а Закарпат - до Чехословаччини. Така політична обстановка створилася в Україні після жовтневої революції 1917 р.

Освіта. Важливим чинником у вирішенні назрілих нац проблем стало відродження нац освіти. Із поваленням царського уряду укр народ почав відновл освітній процес. В Укр за царських часів до самої революції 1917 не було жодної укр школи. З перших днів революц кожне село намагалося відкрити укр школу, збирало кошти, відводило приміщення, землю, розшукувало вчителів. Вже в березні 1917 зусиллями Тов шкільної освіти в Києві було засновано першу укр гімназію імТШевченка, за нею відкр 2-га і 3-тя. За прикладом Києва почали працювати гімназії в інших містах. З березня до осені 1917 в Укр було відкрито 57 середніх шкіл, які існували на приватні або громадські кошти.

Під тиском народу та педагогічної громадськості України Мін освіти Тимчасового уряду змушене було дозволити ввести в усіх народн початкових школах навчання укр мовою, а в учительських семінаріях та інститутах запровад вивч укр мови, літерат, іст та геогр. У вузах дозвол відкр кафедри укр мови, літерат, іст та права. Цьому значн мірою сприяв перш Укр педагог з'їзд, який відбувся в Києві у квітні 1917. У ньому брали участь 300делегатів; з'їзд прийняв низку резолюц щодо розвитку укр нац школи.

Процес українізації набирав повних обертів і зупинити його було вже неможливо. Про це засвідчив другий Всеукр вчительський з'їзд, який відбувся в серпні 1917. Він сформував Всеукр вчительську спілку з філіями по всій Укрі, наприкінці вона налічувала близько 10тис членів. У цьому плані велику роль відіграв з'їзд "Просвіти", що відбувся у вересні 1917. за участю 400 делегатів не лише з Укр, а й із Дону, Вороніжчини, Курщини, Кубані та Бессарабії. На з'їзді було створено Всеукр спілку "Просвіт", яка мала займатися позашкільною освітою. З'їзд прийняв рішення, що навчання має бути обов'язковим для всіх хлопців і дівчат, починаючи з 8 років, безплатним, буде створено дитячі гуртки за інтересами, упроваджено дошкільне виховання.

Наприкінці 1917 р. було розроблено плани і програми для єдиної труд школи(заг-освіт 12-річн). Незваж на труднощ воєн часу їх тираж 1917доходив до 300тис примірн, а1918було видано 2млн книг.

Окрім укр народн шкіл і гімназій було відкрито реальні та комерційні школи. У цілому освіта в Україні в 1917—1918 pp. велась укр мовою в усіх типах шкіл, учительських семінаріях та на різних курсах.

Але найбільше для відновлення укр культури в часи визвольних змагань було зроблено Укр Державою, яку очолював гетьман ПСкоропадський, а Міністерство вищої народної освіти і мистецтв — професор М. Василенко. Новий уряд рішуче проводив політику українізації духовного життя, особливо у сфері освіти. Першим кроком Міністерства у цій справі стала титанічна робота з запровадження єдиної трудової школи, проект якої був розроблений ще ЦР. Поряд з відкриттям нових укр шкіл українізувалися також старі рос гімназії. Вже на кінець 1918 в Укр існувало 47208 народн шкіл, 1210 вищих початк шкіл, 474 чоловічі і 262 жіночі гімназії, 91 комерційна школа, 70 реальних, 18 торгових і 18 духовних шкіл. Для незаможних учнів призначалися стипендії.

Вища школа. Гетьманський уряд здійснив низку заходів з метою подальшої розбудови вищої школи в Україні. Заснований раніше Укр народн університет (Київ) був перетворений на Держ укр універ, Педагогічну академію перетворено на Укр науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл. Невдовзі Держ укр університет було засновано у Кам'янець-Подільському, а в Полтаві відкрито Український історико-філологічний факультет.

Наука. Великою є заслуга гетьман уряду у відновленні та подальшому розвитку укр науки. Влітку 1918 було створено комісію у складі відомих вчених, яка мала виробити проект статуту Укр акад наук (УАН). У вересні цього ж року проект було розглянуто і затвердж Радою Міністрів, а 14 листоп було ухвалено закон про заснув УАН у Києві, затверджено її статут, штат, а також склад установ.

Передбачалося, що УАН є найвищою науковою державною установою і перебуває в безпосередньому віданні Верховної влади. Метою УАН визначалося поглиблення і поширення наукових дисциплін, збагачення їх на користь народу тощо. УАН: історико-філологічний, фізико-математичний, соціальних наук, а також декілька установ. Наказом гетьмана П. Скоропадського було призначено перших дійсних членів УАН. На одне з перших місць було поставлено дослідження історії Укр, а одночасно із цим вивчення літератури, мовознавства, археології, мистецтва.

На час гетьманату припадає заснування таких наукових установ, як Держ укр архів, Нац галерея мистецтв, Укр істор музей, Нац бібліотека. Окрім названих наукових установ у Києві було засновано Держ драматичний театр.

Література. Революційні події істотно вплинули на зміст літерат-мистецьк життя. Політ розмежув серед творчої інтелігенції, яке спостерігалося й до жовтня, після революції ще виразніше поглибилось. У середовищі літераторів-модерністів поширюється імітація ідейної "незалежності". Численні гуртки і товариства на весь голос заявляють про своє лідерство в мистецькому процесі. Незадовго до революції пішли з життя такі непересічні особистості, як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський.Молоді поети і письменники групувалися навколо численних літературних студій і гуртків, редакцій газет і журналів, літературних альманахів. Найпомітнішими творами укр літератури періоду нац-визв змагань були книги віршів "Плуг" та "Сонячні кларнети" П. Тичини, "Червоний заспів" В. Чумака, "Удари молота і серця" В. Еллана-Блакитного, "Червона зима" В. Сосюри, "Мої коломийки" І. Кулика. Помітними стали прозові твори С. Васильченка, О. Вишні, С. Пилипенка та ін.

Осібні позиції в молодій радянській літературі займали неокласики (сформувалися в 1922 p.). До них належали М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара та О. Бургардт.

Активно в будівництво нової культури ввійшов Пролеткульт. У 1919—1920 pp. членами її були В. Коряк, В. Еллан-Блакитний, С. Пилипенко, В. Сосюра, М. Майський. Проте згодом усі вони вийшли з Пролеткульту, оскільки побачили хибність його ідейно-теоретичних настанов.

Театр. До революції 1917 р. у Києві був лише один україномовн театр - це трупа М. Садовського, яка давала вистави в Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін. Із відродженням української державності відбувалася й реорганізація театр справи. Вже весною 1917 р. у Києві створилося тов "Укр нац театр", яке об'єднало кращі акторські сили.

У Києві в 1918 р. було відкрито 3 театри — Держ драматичний, Держ народний і Молодий.

У театрах Києва, Харкова та інших міст країни працювали видатні майстри сцени М. Заньковецька, П. Саксаганський, Г. Юра, М. Крушельницький, І. Мар'яненко, А. Бучма, В. Василько, Б. Романицький, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Замичковський, Г. Борисоглібська, О. Загаров, Ф. Левицький, Л. Ліницька, О. Ватуля, Ф. Барвінська та ін.

Музика. Зі сцени звучали музичні твори композиторів України, послідовників М. Лисенка - Я. Степового, К. Стеценка, М. Леонтовича, входила в мистецьке життя молодь — М. Ревуцький, М. Вериківський, Г. Верьовка, Б. Лятошинський та ін. Створюються хорові та музичні колективи, ансамблі, мандрівні хорові капели. Визначною подією було створення на поч 1920 Держ укр мандрівної капели "Думка", що згодом стала одним з кращих хорових колективів Укр.

Преса, книгодрукування. До значних досягнень відродження нац культури належить швидкий розвиток видавничої справи, насамперед друк шкільних підручників, їх видавали Товариство шкільної освіти в Києві, "Українська школа". Відновили роботу видавництва "Вік" і "Час" у Києві. Чимало книжок виходило в кооперативних товариствах у Харкові, Полтаві, Катеринославі. Швидко відбувався процес становлення української преси. Першим офіційним україномов органом стали "Вісті Київського Губернського Виконавчого Комітету". Усього в 1917 укр мовою виходило 63 періодичних видання.

Історія. Напередодні Першої світової війни значна частина українських земель — Східна Галичина, Буковина та Закарпаття — перебували у складі Австро-Угорщини. В жовтні 1918 року в умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та національно-визвольної боротьби народів Австро-Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав. Рішучі заходи зі створення власної держави почали робити й українці на зх-укр землях.

Наприкінці вересня 1918 року у Львові було сформовано Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВС), який розпочав роботу з підготовки збройного повстання. У жовтні 1918 р. головою комісаріату було призначено сотника Легіону Українських Січових Стрільців Дмитра Вітовського.

18 жовтня 1918 р. у Львові на зборах всіх українських депутатів австрійського парламенту, українських членів галицького і буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духовенства і студентства було утворено Українську Національну Раду (УНРада) — політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії.

19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. Було вирішено виробити демократичну конституцію та обрано президента Української Народної Ради, яким став Євген Петрушевич.

31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії (створена 28 жовтня 1918 у Кракові), яка мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною і включити її до складу Польщі. УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині та Буковині. Проте австрійський намісник Галичини генерал К. Гуйн відповів категоричною відмовою. Тоді на вечірньому засіданні УГВС 31 жовтня 1918 р. було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом.

Листопадовий чин. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. стрілецькі частини, очолювані сотником Д.Вітовським, зайняли всі найважливіші урядові установи у місті.

9 листопада 1918 р. УНРада утворила свій тимчасовий виконавчий орган, який був 13 листопада 1918 р. перетворений на уряд — Державний Секретаріат ЗУНР-ЗОУНР.

13 листопада 1918 р. було затверджено Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», згідно з яким вона отримала назву «Західно-Українська Народна Республіка». Закон визначав територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі і охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття. Територія ЗУНР становила 70 тис. кв. км, населення — 6 млн осіб. Був затверджений герб держави — Золотий Лев на синьому тлі та прапор — балакитно-жовтий. Національним меншинам на території ЗУНР гарантувалися рівні права з українським населенням.

Тимчасовий Основний закон ЗУНР був з часом доповнений цілим рядом законів: про організацію війська (13 листопада 1918 р.), тимчасову адміністрацію (15 листопада 1918 р.), тимчасову організацію судівництва (16 листопада і 21 листопада 1918 р.), державну мову (1 січня 1919 р.), шкільництво (13 лютого 1919 р.), громадянство (8 квітня 1919 р.), земельну реформу (14 квітня 1919 р.).

Наслідком активної зовнішньо-політичної діяльності ЗУНР стало відкриття посольств в Австрії, Угорщині і Німеччині і дипломатичних представництв у Чехо-Словаччині, Канаді, США, Бразилії, Італії та ін.

Українсько-польська війна. До нової Укр держави єврейське та німецьке населення поставились лояльно, а поляки розпочали воєнні дії проти української влади. Одночасно румунські війська перейшли кордони ЗУНР і, незважаючи на опір населення, 11 листопада зайняли Чернівці, а згодом всю Північну Буковину.

21 листопада 1918 р. внаслідок кровопролитних боїв польські війська захопили Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з кінця грудня УНРада і уряд ЗУНР знаходились у Станіславові (тепер Івано-Франківськ).

4 січня 1919 р. було сформовано новий уряд на чолі з С.Голубовичем і створено Виділ УНРади (складався з 9 членів) під керівництвом Є.Петрушевича.

1 грудня 1918 р. делегація УНРади і представники Директорії УНР підписали у Фастові попередню угоду про об'єднання ЗУНР і УНР та остаточно схвалену вищим органом держави 3 січня 1919 р.

22 січня 1919 р. у Києві відбулося урочисте проголошення Акту про Злуку ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку. Згідно з законом «Про форму влади в Україні», прийнятим Трудовим Конгресом України, ЗУНР отримала назву «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗО УНР, ЗОУНР).

[Віднині на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині буде єдина велика Україна. Мрії, задля запровадження яких найкращі сини України боролися і вмирали, стали дійсністю.]

Проте внаслідок складної міжнародної і внутрішньої ситуації возз'єднання двох українських держав не було втілене у життя, і їх адміністративні органи продовжували діяти майже незалежно.

В січні-травні 1919 р., незважаючи на постійну нестачу зброї, боєприпасів і амуніції Українська Галицька Армія контролювала ситуацію на українсько-польському фронті і поступово витісняла польську армію з території Галичини.

В середині лютого 1919 р. УГА розпочала Вовчухівську операцію. Але наприкінці лютого 1919 р. успішний наступ української армії був припинений на вимогу Паризької мирної конференції, яка для переговорів з урядом ЗОУНР про умови перемир'я з Польщею вислала місію у складі: голова — генерал Бертелемі (Франція), члени — полковник А.Віярд (Велика Британія), професор Лорд (США) і полковник Стабіле (Італія). Місія поставила вимогу негайного припинення воєнних дій і запропонувала демаркаційну лінію між двома сторонами, на підставі якої 40 % Східної Галичини (Львів і Дрогобицький нафтовий басейн) відходило до Польщі. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, після чого воєнні дії відновились.

13 травня 1919 р. Найвища Рада країн Антанти зробила нову спробу укласти перемир'я між воюючими сторонами. На цей раз пропозиції міжсоюзницької комісії, яку очолював генерал Л.Бота, були прийняті українською стороною. Проте умови перемир'я, за якими Дрогобицький басейн залишався за ЗУНР, були відкинуті польським урядом.

В цих умовах 15 травня 1919 р. на український фронт у Галичині та Волині була кинута сформована і озброєна у Франції 80-тисячна польська армія генерала Ю. Галлера, яка (на вимогу Антанти) призначалась лише для боротьби проти більшовиків.

На початку червня 1919 року польські війська захопили майже всю Галичину, за винятком терену між Дністром і нижнім Збручем. У зв'язку з критичним становищем ЗОУНР 9 червня 1919 р. уряд С. Голубовича склав свої повноваження, а Виділ УНРади передав всю повноту військової і цивільної влади Є.Петрушевичу, який отримав титул диктатора ЗОУНР. Для виконання покладених на нього функцій Є.Петрушевич створив при собі тимчасовий виконавчий орган — Раду Уповноважених Диктатора і Військову Канцелярію. Начальним вождем було призначено генерала О.Грекова.

7-28 червня 1919 р. УГА під командуванням О. Грекова провела Чортківський наступ, внаслідок якого значна частина Галичини була визволена від польських військ. Проте нестача зброї і боєприпасів змусила УГА протягом червня-липня 1919 р. відступити на старі позиції.

16-18 липня 1919 р. УГА відступила за р. Збруч. Територію ЗОУНР окупували польські війська.

Еміграція. З липня до листопада 1919 р. місцем перебування керівництва ЗОУНР був Кам'янець-Подільський.

Наприкінці листопада 1919 р. Є.Петрушевич і уряд ЗУНР були змушені переїхати до Відня, де продовжували активну міжнародну діяльність щодо захисту державних інтересів ЗУНР.

Найвища Рада Антанти 25 червня 1919 р. (за іншими даними 29 червня), побоюючись наступу більшовиків за Збруч, погодилась на тимчасову окупацію польськими військами Східної Галичини, залишивши юридичні права над цією територією за союзними державами.

21 листопада 1919 р. під тиском польської сторони було укладено «Договір між союзними державами і Польщею про Східну Галичину», за яким Галичина входила до складу Польської держави, зберігаючи статус територіальної автономії. Після закінчення цього терміну статус цих земель мав визначатися шляхом самовизначення місцевого населення.

8 грудня 1919 р. Найвища Рада Антанти, визнавши східним кордоном лінію Керзона, юридично затвердила польську окупацію українських земель: Холмщини, Лемківщини, Підляшшя і Надсяння.

Державно-правовий статус Галичини як окремого утворення був зафіксований у Севрському мирн дог 1920.

Протягом 1920—1923 рр. уряд ЗУНР і президент Є.Петрушевич постійно ставили перед Ліґою Націй, Найвищою Радою і Радою Послів держав Антанти питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на території республіки і відновлення незалежності ЗУНР. Однак лідери країн Антанти зацікавлені в існувані сильної Польської держави як противаги Радянській Росії, не наважувались прийняти справедливе рішення з цієї проблеми.

В березні 1921 р. делегація ЗУНР (К. Левицький, Є.Брайтер, О.Назарук, Л.Мишуга) висловила рішучий протест проти укладення Ризького мирного договору 1921 р.

1921 року Рада Ліґи Націй прийняла ухвалу про організацію в 1922 р. міжнародної конференції з проблеми міжнародно-правового статусу Галичини.

В квітні-травні 1922 р. питання про долю окупованих Польщею українських земель обговорювалось на Генуезькій конференції.

14 березня 1923 р. на засіданні Ради Послів держав Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на Сході з умовою надання автономії для Східної Галичини. Намагаючись змінити рішення Ради Послів, з Пуанкаре зустрічався митрополит А.Шептицький, але безуспішно.

15 березня 1923 р. екзильний уряд ЗУНР припинив існування.

Важливішим показником політичної трансформації українського суспільства є формування багатопартійності. Ще на початку ХХ століття Україна була досить політизованою, оскільки на її території діяли приблизно 40 партій, коли в Росії – 80.

Ренесанс української багатопартійності пов’язаний із багатьма проблемами, зокрема відсутністю генетичної пам’яті політичної багатопартійності, невизначеністю положення груп у соціальній структурі, слабким зв’язком доктрин партій з реальними інтересами громадян тощо. Однак, загальний процес демократизації обумовив становлення партійного плюралізму – багатопартійність в Україні стала фактом. Із формуванням багатопартійності процес творення партій не припиняється. Навпаки, він зростає все більше. Тому не дивно, що відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна та внутрішньопартійна боротьба, розколи в партіях, об’єднання партій, утворення міжпартійних блоків.

Однак, партії залишаються малочисельними, а їхня репрезентація в органах державної влади на усіх рівнях залишається низькою. Поза сферою стійкого партійного впливу залишається значна частина населення.

В сучасному партійно-політичному спектрі України група дослідників виділяє 5 груп партійних орієнтацій, котрі впливають тепер і, напевне, в майбутньому впливатимуть на процес суспільно-політичної модернізації. До них належать: партії комуністичної оріє­нтації; партії соціал-демократичної орієнтації; партії центристської (ліберальної) орієнтації; партії консервативної орієнтації; селянські партії.

Інші науковці визначають лише 4 групи партійних орієнтацій. Це партії націонал-радикального направлення (Конгрес українських націоналістів, Українська консервативна республіканська партія тощо), націонал-демократичного направлення (Українська республіканська партія, партія зелених України, Народний рух України тощо), центрисько-прагматичного спрямування (Ліберальна партія України, Народна партія України, Селянська партія України тощо) та партії соціал-комуністичного направлення (Соціалістична партія України та Комуністична партія України).

Можливо також використовувати класичні схеми класифікації партій за ідеологічним генотипом. За такої умови можемо виділити групи партій лівого, центристського та правого спрямування. Однак, на нашу думку, доречніше користуватися двома вищеприведеними розмежуваннями партій, оскільки вони є ширше характеризують партії, представлені в українській партійній системі.

Розглядаючи процес формування багатопартійності в Україні, потрібно приділити увагу таким питанням, як етапи, умови і фактори формування, особливості української багатопартійності, роль існуючих партій.

Передусім розглянемо етапи формування багатопартійності в Україні. Можна сказати, що ренесанс української партійної системи бере свій початок із дисидентського руху. Більшість дослідників виділяє такі етапи становлення багатопартійної системи в Україні:

З допартійний етап, який тривав з весни 1988 р. до весни 1990 р. і на якому виникли політизовані й політичні організації;

З етап початкової багатопартійності, який відбувався з кінця 1990 р. до подій 19—24 серпня 1991.

З посткомуністичний етап, який тривав від серпневих подій 1991 р. до виборів до Верховної Ради України в березні 1994 р. і відзначився принципово новими політичними і соціально-економічними умовами.

Досить важливо розглянути умови і фактори, що впливають на становлення партійної системи України. Серед них виділяються:

З посткомуністичний, посттоталітарний характер українського суспільства, який обумовлює посткомуністичні складові в політичній культурі й масовій суспільній свідомості країни;

З перехідний характер економіки, що відбувається в кризо­вих умовах падіння життєвого рівня більшості населення, соціальної і політичної поляризації суспільства, криміналізації економіки і політики;

З зрощування економічної і політичної еліти, що призводить до посилення впливу різноманітних економічних структур на процес виникнення і діяльність політичних партій;

З недовіра до політичних партій як до суб'єктів політики;

З недостатня виразність у суспільній свідомості базових цінностей, сформульованих у Конституції України.

Характерною ознакою функціонування партійної системи Україні є те, що тут ідеологічні відмінності накладаються і тісно переплітаються з регіональними, національними, соціальними, професійними та іншими. Слід зазначити, що поляризація українського суспільства як за національною, так і за соціальною ознакою є головною перешкодою формування впливових центристських партій в Україні. Більше того, навіть ті партії, які проголошують себе "центристськими" є такими не завжди. Дуже часто трапляється невідповідність назви та діяльності партії, її політичній платформі.

Що ж до форм і методів діяльності українських партій, то вони здебільшого зводяться до проголошення заяв з приводу різних політичних подій, організації масових акцій, розробки концепцій розвитку різних сторін суспільного життя. Партії на сьогодні не оволоділи мистецтвом політичного маркетингу, завдяки якому могли б формувати соціальні інтереси, ціннісні орієнтації, творити нові соціальні структури, не навчилися також висувати конкретні пропозиції щодо розв'язання гострих соціальних проблем. Ідеологічна діяльність сучасних політичних партій перебуває під суттєвим впливом форм і методів агітації та пропаганди часів однопартійності.

Недосконалість законодавчої бази зумовила специфіку виконання українськими політичними партіями функції боротьби за владу та її здійснення. Внаслідок цього відсутня партійна відповідальність за діяльність у владних структурах.

Проведений нами аналіз дозволив дійти висновку, що визначальною особливістю партійної системи України на сучасному етапі є її трансформація. Ця тенденція підтверджується такими характерними ознаками як значна поляризація серед політичних сил, а також радикалізм політичної свідомості населення. Отже, новий режим ніяк не можна назвати демократичним. Яскравим підтвердженням цього є незначна роль у полі­тичному житті держави політичних партій і громадських організацій. Неза­вершеність партійно-політичного структурування українського суспільства може створити небезпечну ситуацію, що полягає у можливості формування авторитарних структур і механізмів, здатних до ліквідації завоювань демок­ратичного розвитку.

Саме тому нагальним питанням для України сьогодні є питання про політичну реформу. Можна припустити, що за таких умов будуть зростати політичні ресурси партій центристської орієнтації – гарантів стабільного розвитку та процвітання країни.

Однак, важливо не лише теоретично викласти положення реформи, але й змусити їх діяти практично. Лише за такої умови українські партії перетворяться у парламентські партії сучасного взірця, котрі б виконували функції важливих інституцій політичної системи. Разом із тим стабілізується ідеологічний плюралізм, викликаний умовами становлення української державності і громадянських структур. Ідеологія як базова основа партій прийме нарешті більшу соціальну визначеність.

За теперішніх умов держава повинна намагатися залучити партії до політичної системи суспільства, до партійної системи. Вона виникає на тій стадії розвитку багатопартійності, коли певна сукупність партій встановлює міцний, стійкий і стабільний зв’язок з електоратом, представляючи інтереси абсолютної більшості виборців у представницьких і виконавчих органах державної влади. Суб’єкти партійної системи мають формувати і визначати конфігурацію і простір національного поля політики, займаючи ключові позиції у загальнонаціональному політичному процесі. Багатопартійність – не лише політичне поле, на якому виростає у кількісному і якісному відношенні певна партійна система, покликана зайняти належне їй місце в політичній системі суспільства, забезпечити функціональність і стабільність цієї системи, згоду і порядок у суспільстві. Партійна система повинна стати з`єднучою ланкою між українським громадянським суспільством і державою, виступати формою відображення і реалізації суспільних інтересів у системі державної влади. Потрібно усвідомлювати, що в залежності від якості партійної системи, її функціональності, здатності адекватно відображати суспільні потреби і інтереси, пропонувати оптимальний шлях розвитку країни, забезпечувати продуктивність влади і політики, функціонує не тільки політична, але й уся суспільна система.