Ekzamen_Istoria

25 Руїни: причини, суть, наслідки.

26 Зовнішньополітичні орієнтації українських

гетьманів у період Руїни.

27 Правобережна Україна та західноукраїнські землі під

владою Польщі (2 половина XVII – XVIII ст.)

28 Україна в умовах Північної війни. І.Мазепа.

У час, коли більшість масових повстань у Європі Нового часу зазнали поразки, Велике Українське повстання 1648 р. перемогло, в результаті чого була усунена магнатська еліта і встановлена місцева адміністрація. Але хоч ця епохальна подія спричинилася до багатьох змін, нерозв'язаними лишилося ще багато питань. Серед козацьких ватажків виникли гострі розходження щодо того, чи лишатися Україні під Москвою, чи ж шукати покровителів серед інших сусідніх держав. Стали відчутними також і болючі соціально-економічні проблеми.

Серед українців ще десятиліттями по смерті Хмельницького точилися запеклі суперечки навколо цих питань. Настали часи суспільного розбрату, чужоземної інтервенції, дальшого спустошення вже сплюндрованого краю. В українській історіографії трагічний спектакль, в якому українці марнували величезну енергію й рішучість, набуті у повстанні 1648 р., в самогубних сутичках, яким, здавалося, не буде кінця, часто називають Руїною. Через 20 років після смерті Хмельницького перемоги над спільним ворогом були зведені нанівець нездатністю українців об'єднатися для досягнення спільної мети. В результаті було втрачено багатообіцяючу можливість політичного самовизначення, створену повстанням Хмельницького.

Смерть Хмельницького застала українців у нещасливий момент. Напівсформоване українське суспільство, яке оточували хижаки-сусіди й роздирали внутрішні проблеми, охоче прийняло його провід. Але для наступників Хмельницького, які не мали його популярності й престижу, виявилося набагато важче здобути широку підтримку. Перед смертю Хмельницький влаштував так, щоб після нього гетьманом обрали його сина Юрія. Але незабаром 16-річний хлопчина сам переконався, що не готовий правити в такий переламний момент. Тому в 1657 р. гетьманом обрали одного з найближчих прибічників Хмельницького - Івана Виговського.

Виговський був одним із найрозумніших і найосвіченіших козацьких ватажків. Новий гетьман швидко виявив свою прихильність до старшини. У зовнішніх стосунках він схилявся до заснування незалежного українського князівства. Проте Україна була надто слабкою для того, щоб зробити такий крок, тому Виговський зосередився на пошуках противаги московським впливам на Україні. З цією метою він зміцнює зв'язки з Польщею. Але народ не підтримав цієї ідеї. До затятих ворогів такого зближення належали запорожці на чолі з Яковом Барабашем, а також козаки Полтавського полку під проводом Мартина Пушкаря. Московіти стали підбурювати народ проти гетьмана. Наприкінці 1657 р. проти нього повстала велика кількість рядових козаків, і в червні 1658 р. дві ворогуючі козацькі армії зіткнулися у кривавій битві. Переможцем із неї вийшов Виговський.

Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Виговський активізував зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. У 1658 р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат.

За цією угодою Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Руське князівство, що поряд із Польщею та Литвою ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої. Новоствореному князівству надавалася широка автономія.

Хоч Гадяцька угода викликає серед істориків захоплення своїми потенційними наслідками для історії України, Польщі та Росії, її реальний вплив був мізерним, оскільки вона лишилася невиконаною.

Ще навіть до її підписання Укр окупувало величезне, майже 150тис московське військо під командув князя Олексія Трубецького. Спішно зібравши сили та з'єднавшись із своїми союзниками - поляками та кримськими татарами, Виговський рушив на північний схід назустріч загарбникам. 29червня 1658 р. під Конотопом царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок.

Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою перемогою. На Україні продовжували перебувати московські залоги; напад запорожців на Крим змусив союзників Виговського - татар - повернутися додому; на Полтавщині знову спалахнули заворушення. Кілька промосковських полковників звинуватили гетьмана в тому, що "він продає Україну полякам", і повстали. Це було останнім ударом. У жовтні 1659 р., не маючи змоги продовжувати війну з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства й тікає до Польщі.

Тепер перевага перейшла на бік Москви. Сподіваючись, що ім'я батька допоможе згладити внутрішні конфлікти, старшина обирає гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького.

Підкорившись вимогам Трубецького, молодий гетьман прибув до його табору для перегляду угоди між його батьком і царем. Переляканий силою російського війська й погрозами Трубецького, Юрій повірив підробленому тексту Переяславської угоди 1654 р. і у 1659 р. підписав новий і дуже невигідний варіант документу. Так, молодий гетьман пішов на поступки, які ще п'ять років тому його батько навіть не розглядав би.

У 1660 між Москвою та Польщею знову вибухн війна за владу над Україною. Коли царські війська потрап в оточення до поляків на Волині, Юрій зі старшиною не поспішили допомагати їм. Натомість молодий гетьман вступив у переговори з поляками та погодився на повернення України до складу Речі Посполитої. В цей момент і без того хаотична ситуація ускладнилася ще більше. На Лівобережжі, що перебувало під контролем царя, козаки виступили проти Хмельницького, обравши наказним гетьманом Якова Сомка. Окупована польськими та російськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами й чварами між політичними фракціями, Козацька Україна розділилася на дві окремі частини, кожна на чолі з власним гетьманом. Доба Руїни сягнула тепер свого апогею.

У січні 1663 р. пригнічений власною неспроможністю опанувати становище, що швидко погіршувалося, Хмельницький складає булаву і йде в монастир.

Влада його наступника Павла Тетері обмежувалася лише Правобережжям. Новий гетьман відмовився формувати незалежну козацьку політику і в основному підпорядкувався полякам. Разом із ними він захопив Лівобережжя, спонукаючи короля Яна Казимира продовжувати наступ аж до Москви. Але цей план провалився і Тетеря був змушений повернутися на Правобережжя.

Прагнучи помститися на землях, які стали колискою повстання 1648 р., поляки повсюдно палили, грабували, мордували. Поведінка Тетері та поляків викликала загальну ненависть, внаслідок чого гетьман втратив серед козаків останніх прибічників, зрікся гетьманства і втік до Польщі.

У 1666 гетьманом Правобереж стає Петро Дорошенко, який був одним з найдіяльніших прибічників відродж козацтва. Він підкреслював, що ставить собі за мету об'єднати під власною зверхністю Право- і Лівобережну Україну. Щоб зміцнити своє становище, новий гетьман впроваджує ряд детально впроваджених реформ, часто скликає генеральні ради, де вислуховує думку рядового козацтва.

На початку гетьманув Дорошенко проводив пропольськ курс. Але його політика докорін змінилася, коли в січні 1667 поляки та росіяни підпис Андрусівський мир, що став для Укр страшною політичною катастрофою. По суті, за цим миром Козацька Україна ділилася навпіл: поляки визнавали суверенітет царя над Лівобережжям, а московити давали згоду на повернення поляків у Правобережжя.

Дорошенко, який, за переказами, пережив сердечний приступ, дізнавшись про Андрусів, відкинув пропольський курс і вирішив відродити один із давніх проектів Богдана Хмельницького - звернутися по допомогу до Оттоманської Порти.

Восени 1667 р. об'єднане турецько-козацьке військо напало на польські сили в Галичині, змусивши короля Яна Казимира надати Дорошенку на Правобережжі широку автономію. Щоб цілком позбутися поляків, Дорошенко передає Україну під відносно символічну зверхність Туреччини. Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко переходить із військом на Лівий берег і скидає свого суперника - гетьмана Івана Брюховецького. У 1668 р. він, спираючись на турків, проголошує себе гетьманом усієї України.

Проти ці успіхи вияв скороминучими. Занепокоєні зростанням гетьманової влади, численні вороги взялися підривати її. Татари зробили спробу замінити Дорошенка якимось Суховієнком. Не встиг Дорошенко скинути цього противника, як поляки висунули ще не безпечнішого конкурента - Михайла Ханенка, з яким вони захопили Правобережжя. Виступивши назустріч загарбникам, Дорошенко призначив наказним гетьманом Лівобережної України Дем'яна Многогрішного. Цього разу Москва рушила на Лівобережжя, змусивши Многогрішного зректися Дорошенка й визнати зверхність царя.

З падінням своєї влади Дорошенко ледве міг контролювати навіть Правобережжя. Розуміючи безвихідь свого становища, він поступається гетьманськими клейнодами на користь Івана Самойловича, нового гетьмана Лівобережжя.

Турки ж знайшли Дорошенкові досить несподівану заміну. В 1677 р., сподіваючись використати славне ім'я Хмельницьких, вони призначають Юрія гетьманом Правобережжя. Ця загадкова і, ймовірно, неврівноважена людина вже знала й злети, і падіння.

У 1677 - 1678 рр. разом із турками Юрій брав участь у кількох невдалих походах на давню столицю батька - Чигирин. Не здобувши у чигиринських походах однозначної перемоги, він організував напад на Лівобережжя, який закінчився жалюгідним провалом. Не в змозі забезпечити собі відчутної підтримки, він контролював лише невелику, відведену йому турками, частину Поділля. Але й тут його влада була настільки хисткою та ще й деспотичною, що у його мусульманських покровителів зрештою урвався терпець і в 1681 р. вони стратили його. Того ж року Москва підписала з турками Бахчисарайський мир, за яким визнавалися володіння сторін на Україні. Через п'ять років аналогічну угоду Москва підписала й з Польщею. На 1686 р. вся Україна виявилася розділеною між сусідніми державами.

Юрій Хмельницький не зміг згуртувати біля себе Запорозьке військо і всю українську громадськість. Розбилися надії старшини, а для України його гетьманування завершилось катастрофою. Україну було поділено вздовж Дніпра на дві сфери впливу: польську— на Правобережній Україні та московську — на Лівобережній. На півдні відчувалася турецька присутність. Чигиринський центр, який нагромадив великий досвід державної політики, зберіг свій вплив тільки на Правобережжі, і то в основному серед старшини. Натомість на Лівобережжі велась інша політика. Правобережжя обирало одного гетьмана, Лівобережжя — іншого. Всі гетьмани потрапляли під той чи інший зовнішній вплив. Усе це призвело до тяжкої кризи української державності.

Гетьманська влада послаблювалася безперервними внутрішніми сутичками, соціальним напруженням між козацькими низами і старшиною. Та й серед козацької старшини точилася внутрішня боротьба, інтриги, мотивовані вузькими особистими цілями. Запорозьке військо розбилося на два табори, які йшли протилежними шляхами і вели боротьбу між собою. Боролися пропольські і цромосковські угруповання, зростала анархія, руйнувались українські землі нападниками-чужинцями. Україна опинилась у страхітті громадянської війни. Народ назвав цей час Руїною (1663—1687).

Після Юрія Хмельницького гетьманом Правобережної України став Павло Тетеря (1663—1665). Він був прихильником Польщі і в запобігливості до поляків пішов так далеко, що Україну звав польською провінцією. У 1664 р. спільно з поляками вдерся на Лівобережну Україну і робив спроби підняти козаків у похід на Москву. Але наступ зазнав поразки, і Тетеря (повернувся на Правобережжя. Тут відбувалися численні антипольські повстання, і на їх придушення він спрямував свої сили, заручившись підтримкою польського війська, очолюваного Стефаном Чарнецьким. Репресії проти повстанців викликали незадоволення української громади. Один із повстанських ватажків Дрозденко розбив під Брацлавом військо Тетері, ледь не захопивши його самого. Відчуваючи загальну ненависть до себе і зневірившись у своїй політиці, у 1664 р. Тетеря зрікся гетьманування і втік до Польщі.

Тим часом тривала також боротьба на Лівобережжі. Спершу наказним гетьманом тут став Яким Сомко. Він був представником заможної старшини, і проти нього виступили рядові козаки. Суперником Сомка був ніжинський полковник Василь Золотаренко. У червні 1663 р. під Ніжином зібралася «Чорна Рада», в якій взяли участь низове козацтво, селяни і міщани. Чернь рішуче виступила проти старшини, покарала смертю Сомка і Золотаренка, а булаву віддала запорозькому кошовому Івану Брюховецькому (1663—1668).

Це був яскравий представник доби Руїни. Брюховецький проводив промосковську політику. Він став першим українським гетьманом, що віддав Україну під безпосередню владу царя, отримавши за це боярство, численні помістя та за дружину — доньку князя Долгорукого. У 1665 р. Брюховецький підписав Московські угоди, які передбачали російський контроль у політичній, військовій та податковій діяльності України. Це було сильним ударом по українській державності. Всі права, за які так завзято боролися попередні гетьмани, він легковажно запропастив.

На Україні почало ширитися загальне (Невдоволення політикою Брюховецького і московськими порядками. Чашу терпіння українського громадянства переповнили події, пов'язані з Андрусівським договором, укладеним Москвою і Польщею 13 січня 1667 р. без участі українських представників. На Правобережжі відновлювалася влада Польщі. Лівобережжя, а також на два роки Київ з околицями залишалися під владою Москви, Січ — під протекторатом обох держав.

У відповідь на сваволю московського уряду та промосковську політику гетьмана Брюховецького на Україні вибухнуло повстання. У червні 1668 р. гетьман був убитий розгніваним натовпом.

З 1665 р. на Правобережжі гетьманував Петро Дорошенко. Основу своєї політики він вбачав у об'єднанні всіх українських земель від Перемишля, Вісли і Німану на заході до Путивля на сході, в єдності і злагоді всього народу. Після підписання Андру сівського миру Дорошенко виступив проти Польщі та Москви і вирішив об'єднати всю Україну під верховною гетьманською владою. Восени 1667 р. польський король змушений був визнати суверенітет Гетьманату на Правобережній Україні. Було встановлено кордон козацької держави по р. Горинь.

Згодом П. Дорошенко здійснив успішний похід на Лівобережну Україну і після вбивства Брюховецького у 1668 р. був проголошений гетьманом усієї України. Однак влада його по обидва боки Дніпра була недовгою, лише до

1669 р.

Тяжкого удару Дорошенкові завдали запорожці, які під час його відсутності проголосили гетьманом Правобережної України Петра Суховія, а невдовзі поляки поставили тут свого ставленика Михайла Ханенка. Залишивши на Лівобережній Україні тимчасовим (наказним) гетьманом Дем'яна Многогрішного (1668—1676), Дорошенко повертається на Правобережжя й розпочинає вперту боротьбу з Ханенком, а відтак із поляками. На допомогу Дорошенку -.прийшла Туреччина, яка в 1672 р. оголосила війну Польщі. Воєнні дії завершились укладенням Бучацького договору, за яким Польща зреклася прав на Поділля і козацьку Україну. До речі, польські історики вважають цю угоду найганебнішою в історії Польщі. Поділля і частина Галичини з Чортковом стали турецькою провінцією. Дорошенко дістав зруйновані Брацлавщину та Київщину. Турки проводили грабіжницьку і руйнівну 'політику на українській землі, обкладали народ непосильними податками, забирали людей у полон. Правобережна Україна оберталася в згарища й руїни. Населення сотнями й тисячами втікало на Запорожжя, Слобожанщину, Лівобережну Україну. Винуватцем цього лиха народ вважав Петра Дорошенка. Гетьман втрачав довір'я українського народу, його покидали давні прихильники, простір його влади меншав, врешті йому залишився тільки Чигирин. Та й сам Дорошенко розчарувався у своїй політиці. 19 вересня 1676 р. він зрікся булави на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича (1672—1687). Російський цар зажадав приїзду Дорошенка до Москви; його було призначено воєводою на В'ятку. На чужині він прожив до смерті (1698 р.).

Так трагічно склалося життя останнього чигиринського гетьмана, який за всяку ціну прагнув вибороти незалежність України.

Туреччина не допустила об'єднання України під владою Самойловича і поставила гетьманом Юрія Хмельницького (третє гетьманування — 1677—1681 рр.).

Свою столицю Юрій Хмельницький переніс у Немирів, на Поділля. Він не спромігся створити міцну владу. Здійснюючи деспотичне управління, страчував навіть близьких прихильників і радників, накладав важкі податки на населення. Нарешті турки покарали його самого, стратили в Кам'янці-Подільському.

З того часу Правобережна Україна втратила рештки своєї політичної й економічної самостійності. Сусідні держави поділили її між собою.

Остаточний поділ України був затверджений «вічним миром» (1685 р.) між Польщею і Москвою. Були підтверджені права Московської держави на Лівобережну Україну, Київ і Запорожжя. Північна Київщина, Волинь і Галичина залишалися під владою шляхетської Польщі. Туреччина утримувала Поділля, яке згодом захопила Польща (1699 р.). Землі між Дніпром та Бугом (Південа Київщина, Брацлавщина) залишалися нейтральними. Ті землі, де стояла гетьманська столиця Чигирин, де був творчий центр Української держави, стали пустелею.

Після занепаду Правобережжя центр політичного життя переноситься на Лівобережну Україну, за якою закріпилася назва Гетьманщина.

З 1669 р. Гетьманщина була під московським протекторатом. Гетьмани Многогрішний та Самойлович прихильно ставилися до Москви, визнавали московську владу і всіма способами захищали автономію України. Обидва намагались анархії і безвладдю, що панували в роки Руїни, протиставити сильну гетьманську владу. Так, за І. Самойловича утвердились державні форми Гетьманщини, що існували впродовж ста років. Многогрішний постійно домагався обмеження військової присутності Москви в українських місцевостях. Самойлович намагався поширити свою владу на всю Україну. Тому й боровся на боці Москви (1674 р.) з Дорошенком та турками.

Д. Многогрішний та І.Самойлович служили московським правителям як могли. Так, за гетьманування Самойловича Київську православну митрополію було підпорядковано Московській патріархії. Українська православна церква втратила свою самостійність і протягом віків зазнавала русифікації.

Трагічним був кінець гетьманування для обох гетьманів. За наказом російського царя обидва доживали віку в Сибіру.

Згідно з Андрусівським договором 1667 р. Правобережжя (без Києва) поверталося під владу Польщі. Проте спочатку Польща не контролювала всю територію Правобережної України, оскільки частина Правобережжя перебувала в

руках протурецької групи на чолі з гетьманом П. Дорошенком. Тільки

наприкінці XVІІ ст. Польща утвердилася на території Галичини і

Правобережжя. Тут було відновлено польські органи влади. Право-

бережжя було поділено на чотири воєводства: Київське, Волинське,

Брацлавське та Подільське, а Галичина на два — Белзьке та Руське.

Польська адміністрація посилювала національне і релігійне гноб-

лення українського населення, намагаючись децентралізувати його,

колонізувати і окатоличити. За розпорядженням польського уряду

закривалися православні школи і монастирі, українців насильно зму-

шували приймати католицтво або переходити в уніатську віру. Пра-

вославні не могли засідати в сенаті, обіймати державні посади. Було

закрито багато українських шкіл, друкарень. Починаючи з 1696 р. на

правобережних українських землях офіційною мовою судочинства

і діловодства стала польська, а в Галичині й на Поділлі — латинська.

Прагнучи децентралізувати українське населення, польський уряд

не хотів миритися з існуванням козацьких полків. Наприкінці 70-х

років XVІІ ст. козацтво на Правобережжі було фактично ліквідова-

не, але, як виявилося, ненадовго. У зв’язку з постійними турецько-та-

тарськими нападами польська адміністрація змушена була узакони-

ти існування козацтва. У 1684 р. польський король видав універсал

(закон) про відновлення козацьких полків, а в 1685 р. універсал був

затверджений сеймом. Універсал узаконив існування козацьких пол-

ків, були підтверджені права і вольності козаків. Козакам дозволено

було займати землі навколо Корсуня, Черкас, Чигирина, Умані та

деяких інших міст. Найвидатнішими організаторами і керівниками

козацтва були С. Гурко (Палій), З. Іскра, А. Абазин, С. Самусь.

Панування польських феодалів надовго затримало на Правобережній Україні формування

національного господарства. Польські магнати і шляхта стали пов-

новладними господарями Правобережжя. Уже до середини XVІІІ ст.

панщина досягла крайньої межі. Справжнім злом для кріпосних се-

лян було право оренди, що передбачало передання власності того чи

іншого села іншій особі за певну суму грошей. Прагнучи одержати

якнайбільші прибутки, орендарі доводили селян до цілковитого ро-

зорення.

Ще гіршим було становище корінного населення західноукраїн-

ських земель. Більшість тамтешніх міст була у приватній власності

магнатів. Тільки Львів і Кам’янець-Подільський мали право на само-

врядування.

Та польській владі не вдалося розірвати зв’язків Правобережжя з

Лівобережною Україною. Охоплюючи різні сфери життя, ці еконо-

мічні й культурні зв’язки стали важливою передумовою для майбут-

нього їх об’єднання.

На Правобережжі, Буковині, Закарпатті українська культура від-

чувала сильний колонізаторський вплив. Так, Львівський універ-

ситет, заснований у 1661 р., перетворився на знаряддя полонізації

західноукраїнського населення. У Львові, Дрогобичі, Бродах, Стрию

деякий час зберігались українські братські школи, але поступово

вони занепали

1700 рік став переломним для України. Пн віна, до якої ПетроІ втягн і Україну, була чужою для укр народу, а участь у ній українських військ суперечила умовам договорів України з Росією (в кожному разі, договорові Хмельницького). До того ж Росія та її союзники - Саксонія, Данія, Польша, виступили в ній агресорами щодо Швеції, Яку збиралися розподілити між собою. Росія прагнула вібідрати у шведів узбереж Балтики. Уже на початковому, нарвському етапі війни, ПетроІ викликав у Прибалтику 12тис укр корпус Обидовського. Поразка московитів під Нарвою (листпад1700) застала козаків щойно під Псковом, та все одно похід у далкі й холодні краї коштував їм тисяч жертв. Новий укр корпус під проводом Апостола діяв у Ліфляндії проти Шліппенбаха, а сам гетьман отримав наказ іти в Білорусь на допомог полякам. Загалом, участь у пн походах справедл викликала влике невдовол на Гетманщині: моск офіцери відбирали в козаків трофеї, завдав їм усіляких кривд і образ, козаки тисячами гинули не тільки в боях, а й від незвично суворого клімату й через брак харчів і платні. Війна руйнувала укр торгівлю й економіку взагалі.

Війна викликала ремствування також серед укр селян і міщан. Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужозем генералом чи рос вельможею.

Петро не рахувався з військ укладом Укр: укр частини мусили виступ під команд моск начальників, а не гетьмана. В Москві виникали думки взгалі скасув козацьк порядки і навіть віддати Укр князеві Меньшикову, або англ герц Марльборо. Все це свідчить про те, яка величезна небезпека загрож Укр.

У 1702 році Карл ХІІ розбив Августа і захопив Варшаву. Його прихильником був позанський воєвода Станіслав Ліщинський, який згодом став королем Польші. Війна охопила всю Польшу і підійшла до укр кордонів. За наказом Петра І Мазепа вислав у Білорусь 12тис корпус Миклашевського, а сам з 40тис військом перейшов на Правобережжя. У 1704 шведи здобули Львів і укр війська змушені були відійти з Польші, хоч Волинь і Київщина залишились за Мазепою. Але коли шведи перенесли бойові дії до Саксонії, Мазепа знову, хоч і ненадовго, зайняв Львів і всю Галичину. Бойові дії у Білорусії завдали великих втрат укр військові. При обороні Несвіжа загинув стародубський полковник Миклашевський, після довгої облоги здалися шведам Ляховичі, які боронив переясл полковник Мирович. Критична ситуація для супротивників Карла ХІІ склалася восени 1707, коли Август капітолював і зрікся польськ корони на користь С.Ліщинського. Фактично Петро І залишився сам на сам з Карлом ХІІ. В цих умовах старий гетьман опинився перед необхідністю вибору - надалі залишатись у сфері моск політики чи спробувати звільнити Укр за допомогою нових союзників.

За цих умов серед укр старшини, незалежно від планів і насторїв самого гетьмана, виникла опозиц щодо царизму група, яка обговорювала можливості відновлення Гадяцького договору з Польшею (в особі С.Лещинського) і союзу з Карлом ХІІ проти Москви.

Не втаємниючи нікого зі старшини, за винятком генеральн писаря П.Орлика, Мазепа, всупреч вимог Петра І, затримав Волинь та Київщину і з ініціативи Лещинського розпочав 1704 року переговори з королем Станіславом Лещінським. На поч1708 переговори Мазепи з Лещинським заверш формальн угодою, за якою Укр, як велике княз, входила б в склад РПосполитої за гарантією короля швед.

Але договір з Польшою залишався тільки дипломат інструментом, вигідним для Мазепи. Головна увага гетьмана була скерована на союз з Швец. Справа ускладн і тим, що Мазепа пвинен був збрегти таємницю не лише від старшини, але також і від Польші, яка б не погодилась на незалежн Укр.

Зносини Мазепи зі шведами пожвавилися в 1706. Очевидно, тоді й була уклад угода між Швецією і Укр. П.Орлик у "Виводі прав України", написаному у 1712 році, подав такий зміст цієї угоди: Укр має бути вільною державою, Українським князівством, Мазепа - довічним князем, або гетьмангом. Після його смерті стани мають обрати наступника; король шведський має захищати Україну від ворогів.

Ці переговори велися у глибокій таємниці, тому ширші кола українського суспільства аж до 1708 року вважали гетьмана московським посіпакою, і коли той перейшов на бік Карла ХІІ, просто не повірили йому. Власне українська старшина змусила Мазепу до рішучих кроків 1708 року, коли гетьман опинився у безвиході після наказу Петра І йти на допомогу російській армії, в той час як уся Україна була окупована царським військами. Гатьман волів дочекатися наслідків вирішальної сутички між Петром І і Карлом ХІІ, але обставини не дозволили цього. І Мазепа виступив проти Петра І, не встигши ні підготувати до цього українське суспільство, ні стягнути в Україну більшість збройних сил.

До союзу з КарломХІІ змусив гетьмана вступ шведів в Укр восени 1708. У своєму зверн до війська й народу гетман ствердж, що союз із шведами-звичний для Укр договір, аналогічний договорам Хмелин - допоможе визволити Україну з рабства і моск тиранії і відновити її "самовладність", що у війні Укр дотримуватимется збройного нейтрлітету, а після війни залишиться "при своїх природних князях і при всіх попередн правах і привілеях, що вільну націю означають". Договір передбачав, що "Укр обох сторін Дніпра з Військом Запор і народом укр має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння. Цільсть границь її, непорушність вільностей, законів, прав і привелеїв її свято мають заховуватися, аби Укр вічними часами вільно тішилася своїми правами і вільност без жодної шкоди".

І хоч шведським солдатам заборон всілякі реквізії і насильства щодо укр населення, хоч харчі й фураж вони здобували виключно за гроші, народ переважно поставився до шведів як до ворогів, значною мірою завдяки православному духовенству, яке наголошувало на тому, що шведи - іновірці й мало не язичники. Позиція ж церкви визначалася настановами й наказами Петра І. У всіх церквах, навіть у тих, які збудував Мазепа, його ім"я піддавали анафемі, численні відозви до насел закликали не вірити "зрадникові" Мазепі, який діяв буцімто задля особистої вигоди і з приватних міркувань.

Стратег прорахунком шведського командування були дії на пн Укр, які призв до втрати Стародуба. Полковник Скоропадський, прихильник Мазепи, не маючи можливості з"єднатися з гетьманом, мусив скоритися Петрові І. Батурин, перетворений Мазепою на потужню фортецю, завдяки сильному гарнизонові й значній артилерії витримав перший штурм Мечникова, але був здобутий через зраду старшини Івана Носа. Увірвавшись у гетьманську столицю, московські війська чинили нечувану різанину, знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста включно з немовлятами. А поза тим у Батурині знаходилися гетьманська скарбниця, артилерія, припаси продовольства, які б могли придатися шведам. Батуринська катастрофа була великим ударом і для всієї Мазепиної справи. З неї почалося винищеня по всій Україні прихильників гетьмана, зокрема серед старшини. У Лебедині діяв спеціальний суд, на якому українців тортурами змушували признатися у "зраді", а потім страчували. Тільки в Лебедині загинула майже тисяча українців. Згодом репресіям було піддано й жителів міст і сел, які гостинно зустрічали шведів і чинили опір російському військові.

Узимк1708запеклі бої точил на пн Укр, але вирішал битва відбул лише всеред 1709 під Полтавою. Взимку Карлові ХІІ вдалося розгром моск кінноту, та через вдлигу він мусив повертат зі Слбжанщини.

2-м успіхом Карла ХІІ і Мазепи був перехід на їхній бік запорожц на чолі з кош атаманом Костем Гордієнком, адже протяг усього гетьман Мазепи зап постійн були в опозиц до нього,як до провідника кріпосн поглядів, не сумісних з демокр ладом Запоріжжя. Боротьба за волю батьківщ поєднала запор з патріот старшиною. Запор завдали кількох поразок моск частинам і з’єдналися з гетьманом та шведами. Натомість московське військо завдяки перекинчикові Г.Галагану і його компанійцям зуміло після затятого бою оволодіти Чортомлицькою Січчю (14травня1709) і містечком Переволочною. Після Батурина це був великий удар спільній шведсько-українській справі. Винищивши цівільне населення, зруйнувавши козацькі укріплення і оволодівши статегічно важливими пунктами (внаслідок цого від України були відрізані татари, що виявили готовність виступити проти царя), царське військо, крім того, відтяло Карлові ХІІ й Мазепі можливий шлях відступу. Знищення річкового флоту не дало змоги союзникам біля Полтави переправ через Дніпро більшість війська й перетв такт поразку на стратег.

З початком травн шведи почали облогу Полтави. Метою Карла ХІІ було виклик росіян на виріш битву. Адже сувора зима завдала великих втрат швед армії, відчув брак харчів, фуражу, боєприпасів, отож затяг війни просто знищило б швед армію. Сама битва відбулася 27червня (8 липня н.ст.) 1709 й мала фатальні для шведів і Укр наслідки. За швед підрахунками, Карл ХІІ виставив лише 18тис боєздатн війська, натомість Петро І мав 40тис військо. Козаки в бою участі не брали. Щоправда, швед солдати мали кращій вишкіл, але й рос армія була вже не та, що десять років перед тим під Нарвою. Росіяни мали удвічі більше артилерії, у війську було багато європейських генералів і офіцерів, та й Петро І виявив себе добрим полководцем. А Карл ХІІ не зміг особисто керувати битвою, бо напередодні був тяжко поранений і його носили на ношах. Генерал Реншільд, якому Карл ХІІ доручив командування, припустився кількох помилок, і шведи, попри мужність війська, зазнали поразки. Щоправда, вони втратили всього 5 тисяч жовнірів, але, провадячи організований відступ, потрапили у безвихідь під Переволочною і значна частина армії капіталювала. Карл ХІІ з рештою шведів і Мазепа й Гордієнко з козаками відірвалися від погоні і знайшли притулок на турецьких землях.

6 липня 1709 року Мазепа і Карл ХІІ були в Очакові, а 1 серпня перейшли до Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. Гетьман прибув до Бендер вже зовсім хворий і не вставав з ліжка. Сили шведів не були вичерпані: Карл ХІІ чекав нових військ зі Швеції і хотів продовжувати війну з Петром. Мазепа вірив у можливість укласти коаліцію серед держав для боротьбі з Московою.

21 вересня 1709 в Бендерах вмер ІМазепа. Похов гетьмана спочатку біля Бендер, а пізніше перенес його останки до монастиря в Галиці. Для України це була колосальна катастрофа. Визвольн плани її зруйновані. Але ім"я Мазепи залиш для дальшіх поколінь симв бротьби за незалежн Укр.