Функції наголосу

• Видільна— наголос виділяє склад в межах слова, синтагми, фрази.

• Конститутивна— наголос організовує послідовність складів, об'єднуючи їх в єдине ціле й остаточно надаючи цій єдності рис слова.

• Змісто- й форморозрізнювальна— функція властива вільному наголосові і полягає в розрізненні значення слова:

за́пал-запа́л, ша́баш-шаба́ш, веро́ніка-Вероні́ка, ви́рок-виро́к, на́голос-наго́лос

Аналогічні явища

Словесний наголос є засобом просодичноїорганізації слова уфлективних мовах, зокрема віндоєвропейських. Аналогічним засобом утаї-китайськихмовах єтон, у тюркських —сингармонізм.^[1]

Позначення наголосу в Unicode

Стандарт Unicode містить комбінувальний символ наголосу «Combining acute accent» («́» U+0301 , в десятковій системі кодується 769), який можна вживати з українськими літерами. Для того, щоб поставити наголос на голосній літері, потрібно розташувати U+0301 після неї. Нова українська розкладка «Ukrainian Unicode»дозволяє напряму вводити знак наголосу з клавіатури.

Для того, щоб комбінувальні символи правильно відтворювались, вони мають підтримуватися шрифтом, що вживається, і рушієм відтворення шрифтів. Якщо шрифт або рушій не підтримують (або неправильно підтримують) комбінувальні шрифти, відображення таких символів, як знак наголосу буде спотворено (знак наголосу стоятиме після літери, показаний як порожній квадрат тощо).

14. Фонетичні засоби милозвучності мови

Для усунення збігів голосних і приголосних українська мова має спеціальні фонетичні засоби. 1. Найуживанішим засобом милозвучності мови є чергування у — вта і — й:день у день, рука в руку; підняв угору, піднявся вгору; степ і море, море й степ; дощ іде, дощ не йде.Іноді прийменникунабирає формув, уві, вві:1. Петриків батько був ув економії за корівника. (Остап Вишня.) 2. Стало так легко, як уві сні. (Ю.Яновський.)Проте, щоб уникнути важких збігіввв, вф,навіть після голосних вживаєтьсяу:Сумний був час; товариші мої пішли у військо. (Леся Українка.)В іншомовних словах та в деяких словах переважно книжного походження нема чергуванняу — в, і — й:був на Уралі, вступив до інституту, виконаєш вправу, уклали угоду.2. У кінці деяких префіксів, прийменників та прислівників можуть додаватись або відкидатися голосні звуки:відірвати, (від + рвати) — відрізати, переді мною — перед тобою, знову промовив — знов обізвався, пізніше сталося — пізніш усвідомив.Прийменникзможе мати форми із, зі, зрідказо: 1.І блідий місяць на ту пору із хмари де-де виглядав. (Т.Шевченко.) 2. Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обізветься зі свого затишку. (М.Коцюбинський.)3. Після приголосних вживаються часткиби, же, після голосних —б, ж:зробив би — зробила б, як же — що ж.4. Перед приголосними вживаються форми дієслів на-ся, перед голосними — на-сь: дивлюся на воду — дивлюсь у воду; зібралися всі — зібрались усі; повернемося вночі — повернемось уночі.Але після приголосних завжди пишеться-ся:дивишся, дивиться, дивляться, дивився (і рідше — дививсь).У дієприслівниках, як правило, виступає форма-сь:подивившись, звернувшись, дивлячись, зупиняючись.

15. У лексиці української мови за походженням виділяють слова: успадковані з попередніх періодів розвитку нашої мови, власне українські та запозичені з інших мов.

Серед успадкованих найдавнішими є слова ін­доєвропейського походження. Вони поширені у певних фонетичних і словотворчих видозмінах майже в усіх єв­ропейських мовах. Це назви частин тіла, явищ природи, рослин, тварин, найнеобхідніших дій і процесів: мати, син, брат, сестра, кров, жінка, дочка, око, зуб, робота, язик, ніс, сонце, дерево, дім, день, небо, сидіти, життя, стояти, їсти, олень, свиня, журавель тощо.

Слова спільнослов'янського походження вживаються в усіх слов'янських мовах, зазнаючи певних фонетичних змін: плем'я, чоловік, чоло, шия, рот, тіло, мило, весло, дар, душа, дума, кінь, пес, віл, ведмідь, пшоно, вікно, холодний, гіркий, кислий, сад, межа, берег, сторона, борода, там, тут та ін.

Назви абстрактних понять мають також спільнослов'­янське походження: диво, гріх, душа, правда, кривда, честь.

Спільносхіднослов'янське походження мають слова, що є в українській мові спільними з російськими та білорусь­кими: білка, кішка, собака, соловей, мішок, сорок, батько, снігур, жайворонок, дешевий тощо.

Власне українська лексика — це слова, що витворилися після розпаду східнослов'янської мовної єд­ності й були засвідчені в історичних пам'ятках, художніх творах. Вони складають основу української лексики і фор­мують національні ознаки мови. До них можна віднести! людина, держава, громада, приміщення, борщ, гай, ли­нути, гопак, будинок, кучерявий, чоботи, свита, смуга, хустина, оранка, сіяч, зайвий, вщерть, віхола, щоденник та багато ін. їх легко виділити в такий спосіб: якщо слово не має виразних ознак запозичення і в російській мові перекладається іншим, то є підстави вважати його власне українським: хвиля, мрія, гарний, нишком, крадькома, навпростець тощо.

Українська мова запозичувала з інших мов слова та окремі елементи. Запозичення йшли усним та писемним шляхом і в різні історичні періоди. Тому багато запозичень уже втратили ознаки своєї первісної мови й стали цілком українськими словами. Такими є грецизми вишня, отрок, лиман, м'ята, левада тощо. Тільки науковий етимологіч­ний (за походженням) аналіз може показати, з якої мови прийшло слово і що воно в тій мові означало.

Визначити іншомовне слово можна за фонетично-гра­матичним оформленням та лексичним значенням. Скажімо, звук і літера ф були характерні для грецької мови, і всі слова в українській мові, що мають цей звук і відповідно Літеру, за походженням є грецизмами: фізика, фігура, фокус, фея, факт тощо. Тюркізми ж характеризуються наявністю кількох звуків а: сарай, базар, баклажан, байрак, кабан, сазан, чабан, барабан, аршин, аркан.

Початковий звук і літера а взагалі характерні тільки для іншомовних слів, зокрема для арабських (алгебра, алкоголь), латинських (аудиторія, абітурієнт), грецьких (алфавіт, автор, архів).

16. Полісемі́я(грец.πολυσημεία‘багатозначність’) — багатозначність, наявність у мовній одиниці (слові,фраземі, граматичній формі, синтаксичній конструкції) кількох значень. Полісемія буває радіальною та ланцюжковою.

Антонімічний термін — моносеміяабо однозначність

Наприклад, слово «драматургія»означає:

1. драматичне мистецтво;

2. сукупність драматичних творів письменника, літературного напряму, народу, епохи;

3. теорія побудови драматичного твору.

У мові є слова з одним значенням, але частіше слова мають два і більше значень. Слова з одним значенням називають однозначними, або моносемічними (від гр. monos "один" і sema "знак"), а слова з двома і більше значеннями - багатозначними, або полісемічними.

Полісемія (від гр. polysemos "багатозначний") - наявність різних лексичних значень у одного й того ж слова відповідно до різних контекстів.

Так, наприклад, слово сопілка є моносемічним, бо воно має одне значення "український народний духовий музичний інструмент із дерева або очерету, що має форму порожнистої трубки з отворами", а слово поле - багатозначним, полісемічним, бо воно має в українській мові десять значень: 1) "безліса рівнина, рівний великий простір" (широке зелене поле); 2) "оброблювана під посів земля" (засівати поле, поле пшениці); 3) "значна площа, відведена під що-небудь" (поле аеродрому, футбольне поле); 4) "простір, у межах якого відбувається якась дія" (поле бою, поле сил тяжіння, магнітне поле); 5) "поприще, сфера діяльності" (поле діяльності, поле науки, поле культури); 6) "основа, на яку нанесено візерунок, зображення, напис тощо; фон, тло" (блакитне поле плаката, темне поле фотографії); 7) "смужка вздовж краю аркуша паперу, яка залишається чистою при написанні або друкуванні; берег" (позначки на полях книжки); 8) "відігнуті краї капелюха" (поля капелюха); 9) "родовище корисних копалин" (рудне поле); 10) "сукупність мовних одиниць, об'єднаних спільністю змісту" (лексико-семантичне поле, асоціативне поле слова, граматичне поле часу).

Мета́фора(грец.metaphora— перенесення) — один із основнихтропівпоетичного мовлення. У метафорі певнісловатасловосполученнярозкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чиконтрастністю.

Вона не може бути «скороченим» порівнянням, тому посідає синтаксичне місце, призначене дляпредиката(«факіл неба цвіте глечиками хмар»—Василь Голобородько). Це — перехідінтуїтивногоосяяння у сферу раціональних понять. І що далі містяться один від другого протиставні розряди об'єктів, то яскравіша метафора, яка прагне на відміну відсимволу, зосередитися в образній оболонці:

Особливості творення метафори

У сучасній лінгвістиці існує тенденція розглядати значення слова як складну структуру, багатошаровий комплекс. Проблему семантичної структури слова досліджували І. Арнольд, Ф. Уфімцева, М. Нікітін, І. Стернін, Ю. Апресян та ін. Основне вчення про трикомпонентну побудову лексичного значення полягає у концепції денотата, сигніфіката і конотата. І. Арнольд дотримується думки про поділ конотата на чотири компоненти: емоційний, експресивний, оцінний і стилістичний [2, 192]. В. Виноградов наголошував, що кожне слово містить вказівку на суміжні ряди слів та значень і «не вичерпується належними йому значеннями» [7, 250]. Широке коло асоціацій, пов’язане з певним словом, у психології має назву асоціативного поля. Ш. Баллі вважав, що кожному слову відповідає асоціативне поле. Асоціації, що супроводжують слово, можуть бути близькими і далекими [5, 394]. За В. Виноградовим, «валентним співвідношенням слова називається  здатність слова входити до комбінацій з іншими словами, його потенційна граматична, семантична, лексична здатність пов’язуватися з різними класами слів» [7,250]. Утворення будь-якої метафори пов’язане з порушенням звичайних семантичних зв’язків слова і виникненням вторинної валентності: «…валентність у метафористичних словосполученнях досягається зміною лексичного значення одного з компонентів метафори, але значення це повинно змінитися таким чином, щоб слово зі зміненим значенням увійшло до складу звичних семантичних зв’язків іншого, співвідносного з ним слова» [6, 78]. Отже, шлях до утворення непоширеної метафори, тобто бінарми, – порушення звичайної валентності. Одночасно бінарма – з’ясування потенційних, нереалізованих можливостей мови, розширення можливостей реалізації того чи іншого слова. У процесі метафоротворення виділяють два елементи: перший – головне, номінативне, пряме значення слова, що зазнає метафоризації; другий – похідне, вторинне, образне. Однак первинне значення безслідно не зникає: «При сприйнятті метафори на збережене підсвідомо первинне значення накладається метафоричне, яке неначе стримує інші значеннєві відтінки основного значення, залишаючи його на периферії свідомості, але, змінюючись, слово у складі метафори завжди «у прихованому вигляді» несе ці значеннєві відтінки» [6, 78]. Компоненти значень контактують з різними семантичними оточеннями, оскільки є носіями спільної ознаки, завдяки якій автор метафори співвідносить два різні предмети, об’єкти. Через своє семантичне оточення слова пов’язуються вторинною валентністю завдяки тому, що збігаються компоненти їх семантичних оточень. При декодуванні метафори іншим суб’єктом через вторинну валентність простежується вже метафорична валентність. Отже, аналізуючи лінгвостилістичні параметри метафори, можна стверджувати, що це один з найбільш уживаних, популярних і важливих тропів. У метафоричному вислові завжди відчувається присутність алегорії, порівняння, епітета та метонімії. З огляду на це у відриві від контексту чи конкретної мовленнєвої ситуації окремо взяте слово звичайно не стає метафорою, бо в нашій свідомості передусім зберігається його пряме лексичне значення, тоді як метафоричні значення цього слова виступають здебільшого у прихованій формі, тільки як потенційні, можливі. Лише контекстом і ситуацією визначається, з яким значенням – прямим чи переносним – ужито певне слово в кожному окремому акті комунікації. Метафоричні можливості мови дають змогу висловити нову інформацію (функція пізнання) через нову організацію наявних мовних ресурсів (функція найменування), маркуючи вислів авторським баченням (емотивно-оцінна функція). Спираючись на дослідження процесу метафоризації, її шлях такий: - розуміння слів, що утворюють метафору, у їх первинному значенні; - пошук у них компонентів значення, тобто вторинної валентності; - виникнення метафоричної валентності, що досягається зміною значення одного з компонентів метафори. У досліджуваних метафоричних групах новий контекст має особливу образність та яскравість, яку він набуває за рахунок предметно-поняттєвої віддаленості та сполучуваності поєднуваних актантів від семантики слова. Метафора зі стрижневими експресивними ознаками свідчить про рухливість ліричного твору, характеризує мінливість навколишнього світу, що передбачає перспективу подальшого і ще глибшого дослідження її класифікації.

Метонімія(грец.μετωνυμία— перейменування) — цеслово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов'язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою.

Наприклад, такий вислів, як «весь театр аплодував», містить у собі метонімію, виражену словом «театр». Це слово вжите тут не у прямому, а в переносному значенні, оскільки, кажучи так, ми маємо на увазі те, що аплодував не театр, а глядачі, які в ньому знаходилися. При цьому поняття «театр» і «глядачі» перебувають у тісному взаємозв'язку, виступаючи як близькі за самою своєю природою, реально, а не умовно, як це має місце в метафорі.

Метонімія часто ототожнюється з метафорою, або розглядається як її різновид. Арістотель не виокремлював метонімії з метафори. Як окремий тропметонімію вперше використав римський оратор І століття нашої ериКвінтіліан. На відміну від метафори, метонімічне зіставлення предметів відбувається не за ознакою їхньої подібності, а за ознакою їхньої суміжності, тобто належності їх до одного кола явищ, до понять одного порядку, пов'язаних часовими, просторовими, причинно-наслідковими та іншими від­ношеннями. Метонімія широко використовується у віршованому та прозаїчному мовленні як місткий зображувально-виражальний засіб.

Розрізняють такі різновиди метонімії:

1. Метонімія місця (в основі — заміщення назви об'єкта вказівкою на місце його знаходження). Наприклад: «Гомоніла Україна» (Т. Шевченко); «Борислав сміється» (І. Франко). Особливий випадок — заміна назви вмістимого вказівкою на предмет, що вміщує його: «Ми випили по кілька чарок, і моя голова з незвички трохи обважніла» (В. Підмогильний).

2. Метонімія часу (в основі — заміщення назви події вказівкою на час, коли вона відбувалася). Наприклад: «Як і колись, так і тепер ти // Не спромоглась на гарний плід» (В. Сосюра; йдеться про історію України).

3. Метонімія засобу (в основі — заміщення назви дії вказівкою на знаряддя, яким вона була здійснена). Наприклад: «Під дзвінкії струни гетьмани встають, // І прадіди в струнах бандури живуть» (Л. Боровиковський).

4. Метонімія належності (в основі — заміщення назви предмета вказівкою на ім'я його творця). Наприклад: «Ти довго Шекспіра перекладав сьогодні» (Є. Маланюк).

5. Метонімія матеріалу (в основі — заміщення предмета вказівкою на матеріал, з якого даний предмет зроблений). Наприклад: «Купив князь пісню Боянову, // возложив йому гривну золоту на шию — // срібні гуслі озолотив, // попліч свого злотокованого стільця // усоболях возсадовив» (І. Калинець).

Сине́кдоха(грец.Συνεκδοχή— співвіднесення) — один із засобів увиразнення поетичного мовлення, різновидметонімії.

Синекдоха заснована на кількісному зіставленні предметів та явищ. Вживання однини у значенні множини і навпаки, визначеного числа замість невизначеного, видового поняття замість родового тощо.

Як кидалась ти на списи, на луки

Пунійська Львице, яросте Ваала!

(Олег Ольжич).

Як прийом творення словесного образу синекдоха відома з античності. Наприклад, Квінтіліанвиокремлював шість її видів. Належну увагу вивченню синекдохи приділяли вКиєво-Могилянській академії: автор київської поетики «Lyra» дає їй таке визначення: «Синекдоха, або догадка — це розуміння однієї речі на основі іншої, між якими існує природній і суттєвий зв'язок»^[1]. ЗаМ. Довгалевським, синекдоха — пізнання якоїсь речі, побудоване на здогадах; у “Hortus poёticus” він наводить вісім різновидів означеного художнього засобу.