69) Повстання під приводом Наливайка та Лободи

В червні  1594  року після повернення з загоном  козаків  з походу в  Молдавію  проти турків, Северин Наливайко закликав  запорожців  виступити проти польського панування на Україні. До повстанців приєднався загін козаків, очолюваних  Григорієм Лободою. У жовтні повстанський рух охопив всю Брацлавщину,  Київщину  і  Волинь. Козацьке військо, що налічувало 12 000 чоловік, ахопило  Київ,  Гусятин,  Канів,  Бар,  Луцьк  та інші міста. Восени1595 року повстанці рушили на Волинь, потім - в Білорусію. В кінці 1595 року і в початку 1596 року антипольське рух спалахнуло також в  Поділля  і частково в  Галичини. У Білорусію на допомогу повстанцям рушив козацький загін на чолі з гетьманом Матвієм Шаулой.

У грудні 1595 року польський уряд направив на придушення повстання війська під командуванням  Станіслава Жолкевського. В кінці січня 1596 Наливайко з невеликим загоном у 1500 чоловік відступив на Волинь, а звідти в  Білу Церкву. Там загони Наливайка, Шаули і Лободи з'єдналися і в битві під Білою Церквою  розбили передові частини шляхетського війська. В урочищі Гострий Камінь близько  Трипілля  днем пізніше відбулася  ще одна битва. Після неї повстанці відступили до  Лубен, проте шлях до подальшого відступу був відрізаний новими хоругвами Корони.

Влітку 1596 року повстанці виявилися оточеними переважаючими силами польського війська. Зав'язалося бій, що отримало популярність під ім'ям Солоницька бій. Після майже двотижневої оборони козаків Жолкевський пообіцяв  реєстровцям, очолюваних Григорієм Лободою, амністію в разі складання зброї. Дізнавшись про переговори козацької старшини з Жолкевським, повстанці запідозрили Лободу у зраді і вбили його. Однак частина старшини 28 травня 1596 схопила Наливайка, Шаулу та інших ватажків повстання і видала їх полякам. Під час переговорів польське військо зненацька напало на козацький табір. Тисячі повстанців разом з дружинами та дітьми були вбиті. Лише невеликий загін козаків на чолі з К. Кремпського зумів вирватися з оточення і відступити на  Запоріжжя. Наливайко і шестеро інших ватажків повстання було відправлено до  Варшаву, де вони  11 квітня1597  року після жорстоких мук були страчені.

70) Козацькі повстання під приводом Трясила, Сулими, Бута.

70) Повстання Тараса Трясила

Коли в кінці 1629 р. закінчилася війна Польщі з Швецією, й на Україну вернуло багато «виписчиків», що приймали участь у тій війні, ряди невдоволених зміцніли. Придав іще потуги коронний гетьман Конецпольський, що розкватирував своє незаплачене військо на Україні. Вороже відношення Конецпольського до козаків, зловживання й грабунки його голодного війська, та нерішуче становище Чорного, привело до зриву. Низовики рушили на «волости», захопили Чорного й на Запоріжжу покарали його смертю за «уніятство». Ворогування низівців з реєстрованими перемінилися в отверту, братовбивчу боротьбу. Реєстровики злякалися великої маси розяреного, нереєстрового козацтва і піддалися в опіку польської армії, що стояла під Корсунем»

Низівці під проводом свого нового ватажка Тараса Федоровича Трясила вдарили на Корсунь. Корсунське міщанство й частина реєстровиків перейшла до низовиків. Решта, разом з польським військом, покинула Корсунь. Україна запалала огнями першого з великих козацьких повстань. Конецпольський, що в травні 1630 р. рушив проти повстанців, не мав щастя. Дня 8 червня він заключив з козаками перемиря в Переяславі, що не свідчить зівсім про зломання козацької сили. Попередила це перемиря славна з «Історії Русів» і Шевченкової поеми «Тарасова ніч», що мала закінчитися розгромом польського війська над р. Альтою. В перемирю побільшено козацький реєстр на 8.000, а решті повстанців запевнено амнестію. Для заспокоєння Конецпольського, замінено Тараса ТрясилаТимошем Орендаренком і, як звичайно при польсько-козацьких перемирях, обіцяноне ходити походами на море, а навіть попалити чайки. Для повернення «виписчиків» на волости обрано комісію з реєстровиків і повстанців. Умови перемиря, що були вислідом компромісу, не вдоволили жадної з сторії Конецпольський назвав його «комедією», а козаки, не думаючи демобілізуватися, зараз таки пішли походом на море й попустошили побережжа Кілії, Белгика й Варни. Переяславська умова залишилася свистком паперу, що його не респектувала ні одна з сторін. Про якенебудь обмеження козацтва до окресленої скількости, не могло бути й мови По старому залишилася горстка льояльних реєстровиків, росло й могутніло низове нереєстроване козацтво. Як і перше, вважало воно себе незалежною козацькою республікою й увіходило в переговори та звязки з посторонніми силами.

Так приміром, семигородський воєвода Бетлєм Габор переговори вав у 1629 р. з козаками, а вслід за ним шукав звязку з козаками шведський король Густав-Адольф. Літом 1631 р. вибралися на Запоріжжа посли шведського короля; вони мали доручення намовити козаків станути за кандидатурою Густава-Адольфа на польського короля, на випадок смерти Жигмонта III. Крім цього вони мали звербувати відділ козаків для помочі шведам у війні з Австрією. Та посли не мали щастя. Замісць до низовиків, вони попали до реєстровиків, а ті видали їх у руки польського уряду.

Смерть Жигмонта III (в квітні 1632) й вибір його сина Володислава на польського короля, приняли козаки, як облегчення. Причинилися до того не тільки симпатії бувшого королевича до козаків, а перш за все надії на війни, що їх він мусів звести для заспокоєння свої претенсій до московської й шведської корони. Війна була живлом козаччини й тільки на полі крови й слави могла вона чогось добитися. А козаки знали, що без їхньої помочі не обійдуться. І не помилилися.

В 1633 р. почалася московська кампанія. Козаки, одні під проводом Єремії Вишневецького й Адама Кисіля, другі під рукою запоріжського гетьмана Тимоша Орендаренка, перехилили перемогу в бік Польщі. Вона, хоч і не здобула свойому королеві «шапки Мономаха», всеж таки закріпила за собою (1634 р.) Смоленщину й Сіверщину, білорусько-українські землі, що від польсько-литовської унії оставали під Москвою.

З черги допомогли козаки Польщі розправитися з турками й татарами, що намагалися використати становище Польщі на півночі. Здавалося, що для козаччини назріла доба живлового розвитку: відігравши таку визначну ролю в польських війнах, піднявши повагу Польщі й поширивши її границі, вона мала право дечого ждати від неї, і домагатися.

Повстання Сулими — повстання запорізьких козаків під проводом гетьмана Івана Сулими проти Речі Посполитої, що відбулося 1635 року.

Передумови

У 1635 році поляки посилили ізоляцію Січі. Для цього ними всього за півроку перед першим дніпровським порогом, що називається Кодак, була побудована і добре оснащена фортеця. Але виконати поставлене польським урядом завданя — не допустити зносин українського населення із Запорожжям — не вдалося.

Хід повстанняУже через місяць після завершення будівництва фортеці, в ніч з 3 на 4 серпня 1635 року вона була зруйнована загоном січовиків, яких очолював гетьман Іван Сулима. Після повернення на Запорожжя зрадник з реєстровців видав козацького гетьмана і він був страчений за наказом польського короля у Варшаві 12 грудня того ж року.

Повстання Павла Павлюка — козацьке повстання у 1637 році в Україні під керівництвом Павла Павлюка проти шляхти. Поштовхом до повстання був виступ запорізьких нереєстрових козаків. У травні 1637 р. вони, виступивши із Запоріжжя, захопили артилерію реєстровців у Корсуні і вивезли її на Запорізьку Січ. У серпні 1637 р. повстанський загін, керований Павлюком, вирушив із Запорізької Січі на Київщину. 12 (22) серпня 1637 року Павлюк звернувся до селян, реєстрових козаків і міщан з універсалом, в якому закликав заарештовувати реєстрову старшину — прихильників шляхетської Польщі і вступати до повстанських загонів. Піднімати повстання на Переяславщині Павлюк послав полковників Карпа Скидана і С.Биховця.

Незабаром повстанці стратили гетьмана реєстрових козаків Саву Кононовича і ряд старшин-зрадників. Найширше повстання розгорнулося на Лівобережній Україні. Повсталі здобували міста, руйнували шляхетські маєтки. Шляхта тікала зі своїх маєтків, воліючи, за свідченням польського хроніста Шимона Окольського, «краще ликове життя, ніж шовкову смерть». За його твердженням, Павлюк мав намір з'єднатися з донськими козаками і перейти у підданство Московської держави. В Кумейківському бою 1637 р. повстанське військо на чолі з Павлюком зазнало поразки. Повстанці відступили до Боровиці (поблизу Черкас) і, оточені переважаючими силами ворога, змушені були капітулювати. З допомогою лютого терору польському гетьманові М.Потоцькому вдалося придушити повстання. Багато повстанців, рятуючись від кривавої розправи, переселилося в Московську державу, зокрема на Дон. Захопленого у полон Павлюка стратили у Варшаві.

71) Повстання Острянина і Гуні - козацьке повстання в квітні-серпні 1638 на Україна проти польської шляхти, підняте під керівництвом гетьмана нереєстрових запорізьких козаків Якова Острянина, згодом, після відступу якого з частиною війська на територію Слобідській Україні, під захист Російського царства, що залишилися повстанці продовжили боротьбу, обравши гетьманом Дмитра Гуню. (До цього моменту відомо, як повстання Острянина, після - як повстання Гуні.) Одним з керівників повстання, найближчим соратником Острянина виступав Карп Скидан, який брав роком раніше участь в повстанні Павлюка. Ватажки розіслали грамоти в різні міста Малоросії із закликом до повстання, а також звернулися за допомогою до донським козакам, з якими з давніх часів підтримували тісні стосунки.

30 серпня 1638 року Микола Потоцький скликав у Києві "загальну раду" реєстрових козаків, у якій, однак крім старшини, мали право взяти участь по кілька чоловік від кожного з шести полків. На раді і була оголошена Ординація війська Запорозького реєстрового.

Ордина́ція 1638 (від лат. ordinatus — упорядкований, "Ординація Війська Запорізького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої") — постанова сейму Королівства Польщі, видана у лютому (березні) 1638 року після придушення козацько-селянського повстання під керівництвом Павлюка та Скидана.

Згідно з ординацією було скасовано виборність козацької старшини і ліквідовано козацький суд. Козацький реєстр зменшувався до 6 тисяч осіб — 6 полків по тисячі козаків у кожному. До реєстру вносили тількі тих козаків, які не брали участі у повстанні. Усі виключені з реєстру повинні були повернутися до свого попереднього стану. Замість гетьмана призначали старшого комісара козацького війська, який підлягав безпосередньо коронному гетьманові Польщі. Йому віддавалась уся військова і судова влада в реєстрі і доручалося рішуче придушувати будь-яке "своєвільство козацьке". Резиденцією комісара було місто Трахтемирів (див. Трахтемирівський монастир). Посади полковників і осавулів також заміщали винятково з шляхтичів. Козакам дозволялося жити лише в королівських маєтностях Черкаського, Корсунського та Канівського староств. Міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати у козаки і навіть віддавати своїх дочок заміж за козаків.

Решта пунктів ординації спрямовувалася проти Запорозької Січі. Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Січі, щоб допомагати запорожцям відбивати татарські напади і перешкоджати їхнім походам у Крим і Туреччину. На Запоріжжя козак міг потрапити лише при наявності паспорта, затвердженого комісаром. Ординацією передбачалося відбудувати Кодак і розмістити в ньому сильний гарнізон з 600 піхотинців і 100 найманих драгунів. Нереєстрове козацтво ординацію не визнало.

72=75, тільки розписати іншими словами + ось це в кінці:

Значення революції полягало в тому, що вона:

· призвела до створення національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства на правах автономії проіснувала в складі Росії до початку 80-х років XVIII ст.;

· зумовила формування національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність;

· відіграла вирішальну роль у формуванні нової політичної еліти, стала могутнім імпульсом для розвитку національної самосвідомості;

· зумовила закріплення назви «Україна» за створеною державою й започаткувала зміну назви «Руський народ» на «Український народ», забезпечила умови, коли протягом тривалого часу після її завершення козаки, міщани й селяни продовжували користуватися плодами соціально-економічних завоювань, здобутих у роки революції.