70.Оснолвні цілі економічної політики.

У спеціальній літературі прийнято виділяти чотири основні стратегічні цілі:

забезпечення необхідних темпів економічного зростання;

забезпечення повної зайнятості населення країни;

стабільність рівня цін і стійкість національної валюти;

підтримка зовнішньоекономічної рівноваги.

В загальнотеоретичному плані цілі економічної політики поділяються на дві великі категорії: самостійні та інструментальні. Самостійні цілі являють собою інтегральні суспільні цінності. Це можуть бути максимізація суспільного багатства, підвищення економічної ефективності виробничих ресурсів, забезпечення соціальної справедливості та ін.

Інструментальні цілі не мають самодостатнього характеру і підпорядковуються, як правило, досягненню самостійних цілей. Дане дерево цілей спрямоване насамперед на отримання різноманітних ресурсів (політичних, фінансових, інтелектуальних, організаційних тощо) задля витіснення самостійних (стратегічних) цілей.

Цілі економічної політики можуть бути кінцевими і проміжними. Кінцеві цілі означають отримання завершених результатів чи досягнення кінцевих станів, на які спрямована економічна політика. Проміжні цілі ґрунтуються на побудові чи визначенні засобів досягнення кінцевих результатів.

71.Основні важелі піднесення економічної могутності України.

72.Сутність і перспективи розвитку економічної самостійності регіонів України.

73.Суть і специфіка соціальних відносин.

За такого — широкого — підходу соціальними називаються і економічні, і політичні, й ідеологічні явища і процеси, а соціальними відносинами вважаються всі суспільні відносини.

Першою особливістю соціальних відносин як виду суспільних відносин є те, що вони виокремлюються на основі їх суб'єктів. Якщо основою виокремлення, наприклад політичних чи економічних відносин, є їх об'єкти (відповідно — політична влада і власність на засоби виробництва), то основою виокремлення соціальних відносин є їх суб'єкти — соціальні спільності людей.Отже, другою особливістю соціальних відносин є те, ЩО їх суб'єктами виступають не всі спільності людей, а лише ті, які виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку.

Третя особливість соціальних відносин полягає в тому, що вони мають двоїстий характер. Між соціальними спільностями людей вони складаються з приводу якихось об'єктів і проявляються як інші види суспільних відносин. Так, складаючись із приводу політичної влади, вони проявляються як політичні відносини, з приводу власності, виробництва — як економічні тощо. Відповідно, їх так і називають: соціально-політичні, соціально-економічні, соціокультурні відносини.

Таким чином, соціальні відносини — це відносини між історично і об'єктивно сформованими спільностями людей.

74.Соціальна структура суспільства і політика.

У широкому розумінні соціальна структура — це складова суспільства, в основі якої лежить процес функціонування та розвитку соціальних (суспільних) відносин. Соціальна структура суспільства характеризується взаємовідносинами елементів у соціальній системі, кожний з яких функціонує з певними взаємозв'язками, взаємозалежностями. Основними елементами соціальної структури є люди (індивіди, особистості), які обстоюють певні соціальні позиції (статуси) у системі соціальних відносин, виконуючи при цьому певні соціальні функції (ролі).

У вузькому розумінні соціальною структурою є система соціально-класових, соціально-групових відносин. Основний елемент соціальної структури — система соціальних спільностей, що реалізується в системі соціальних відносин (у вузькому розумінні). Вона охоплює соціально-класові, соціально-професійні, соціально-демократичні, етнонаціональні, сімейно-шлюбні, соціально-територіальні відносини.

Зазначені елементи соціальної структури суспільства є об'єктом соціальної політики. Соціально-класові, етнонаціональні, соціально-демографічні, сімейно-шлюбні та інші види соціальних відносин, що становлять соціальну структуру суспільства, основу соціальної сфери, значною мірою детермінують самореалізацію людиною власного соціального потенціалу, стан її соціальної безпеки. Зазначене зумовлює необхідність цілеспрямованого регулювання суб'єктами соціальної політики всіх елементів соціальної структури суспільства, створення умов для їх оптимального розвитку та функціонування.