Музичне мистецтво
Термін “музика” грецького походження, має спільний корінь із терміном “movba”, що означає “муза”. Одна з перши древньогрецьких концепцій пов’язувала музику із космосом та числом.
Пригадаймо, пріоритет відкриття зв’язку музичних інтервалів із числом, певними математичними закономірностями належить Піфагору та його школі (VI –Vст. до н.ч.). Піфагорійці відкрили залежність висоти музичного звуку від довжини струни яка звучить та з’ясували, що в основі музичних інтервалів лежать певні математичні взаємовідносини. Якщо зажати струну в певному місці й тим самим скоротити її довжину, то звук, що отримаємо, буде більш високим по відношенню до звучання цілої струни (основного тону).
Піфагорійцями були зроблені розрахунки основних музичних інтервалів: октави, квінти, кварти. Відношення основного тону, квінти та октави мали таке математичне вираження: 1:1 (1) / 2:2. Відношення основного тону, кварти та октави – 1:1 (1) / 3:2. Але на цьому звукова арифметика не завершувалася. Допитливий дослідницький розум древніх вчених поєднував цифри у різних комбінаціях, встановлював закономірності, пропорції. Інтервали підлягали певній геометричній та фізичній інтерпретації. Кварта мислилася як ікосаедр-дванадцятикутник, як найбільш рухома фігура, фізичним еквівалентом якої вважали – воду. Квінта – октаедр – восьмикутник, фізичний аналог повітря й т.д.
Найпопулярнішою протягом віків була астрономічна інтерпретація музичних інтервалів, відома під назвою музики сфер або гармонії сфер. Для Піфагора та його послідовників космос – не річ, що сприймається не лише зорово, а й на слух, звідси виникає поняття “чути” музику космосу. Правда, чути «музику» космосу, відповідно до легенд, міг тільки Пифагор.
У римського філософа Боэция (V-VIст. н.ч.) космологічна інтерпретація музики одержала подальший розвиток. Рух небесних світил, зміна пір року, загальний зв'язок всіх елементів світу і їхня гармонія були названі Боэцием «світовою музикою». Інший античний автор, Аристид Квінтиліан, у дусі цих ідей розташовує на шкалі музичних інтервалів пори року. Він вважає, що весна відповідно до осені утворює кварту, відповідно до зими - квінту, літа - октаву. Подібні ідеї зустрічаються й у давньосхідній традиції.
Космологічне розуміння музики було дуже поширене в часи європейського середньовіччя. Але і пізніше, аж до XVII ст. ідея музики сфер продовжувала жити в астрономії й астрології.
Особливо значимим для підтримки цієї ідеї було ім'я німецького математика, фізика, астронома і філософа Иоганна Кеплера (1571 - 1630). У трактаті «Гармонія світу» Кеплер розвиває ідею гармонії як універсального світового закону, якому підкоряється все - і музика, і світло зірок, людське пізнання і рух планет.
Паралельно з космічним існувало й інше коло уявлень й ідей про музику. Ці ідеї розвивалися на європейському континенті також з часів античності. Історичний шлях їхнього розвитку дослідники звичайно визначають як рух «від этоса до афекту».
Антична концепція музичного этоса являє собою вчення про етичне значення музики, її зв'язку з психікою, темпераментом і моральними якостями людини. Музика, точніше, - «мусіческі мистецтва», триєдність музики, поезії і танцю, - головне знаряддя виховання для давньогрецького суспільства, тому що сила його комплексного впливу на людину ні з чим не зрівнянна. Музика, за словами С. Аверинцева, задає правлячий усім ритм, поезія привносить начало слова, що осмислює, а танець повідомляє цілому телесність, статуарну конкретність жесту. Музика в комплексі з атлетикою і складала «університети» древнього грека. Пройшовши курс навчання, людина ставала вихованою, тобто «мусіческою». Платон у «Законах» напише: «Той, хто не вправлявся в хороводах, людина невихована, а хто досить у них вправлявся, той вихований».
Яким же є вплив музики на людину? Аристотель підбив підсумок розвитку багатьох ідей класичної античності.
В «Політиці» Аристотель поділяє музичні лади на три типи: етичні, практичні і энтузиастичні. Лади першого типу: «дорійський» - «благопристойний», найбільш сприяє вихованню, впливає на этос у правильному напрямку. Практичні лади призначені для виконання перед великою аудиторією з метою впливу на психіку і волю слухачів. Це - гіподорійский і гіпофригійский лади які використовуються в трагедії чи хоровому співі, вакхічній поезії, що супроводжує оргіастичні культи типу дионісійского. Вони виражають захват, екстаз, сп'яніння.
Найбільш грецьким, що відповідає духу національної культури вважався дорійский лад. Хоча для сучасного слуху дорійский лад, лад мінорний, звучить сумно, скованно, для греків він був вираженням бадьорості, жвавості життєрадісності. Таким був этос основних ладів Древньої Греції. Навчання про музичний этос, незважаючи на те, що воно неодноразово критикувалося в більш пізню, елліністичну епоху, зберегло своє значення для європейського середньовіччя і Відродження. Змінило його в XVIIст. вчення про афекти, яке являло собою не що інше, як подальший розвиток античної теорії музичного этоса. Якщо в античну епоху музика розумілася як засіб, що впливає на почуття людини й врівноваження його духовної і тілесної природи, то в XVIIст., під впливом картезіанського навчання про афекти, музика трактується як засіб порушення різноманітних афектів.
Так, у німецького вченого А. Кирхера (1601 - 1680) у трактаті «Musurgia universalis» можна прочитати, що музика викликає вісім афектів: радість, відвагу, гнів, пристрасть, прощення, страх, надію і жаль. Вони можуть бути зведені до трьох основних: радості, прощення і милосердя. Настільки велика розмаїтість афектів виникає через музику.
Наприкінці XVII і XVIIIст. теорія афектів зазнала критики за наївну градацію пристрастей і прямі аналогії між рухами тонів і відповідними почуттями. Однак, принципово нових інтерпретацій музики не було запропоновано ні в XVIII, ні навіть у XIX ст. Протягом XIX ст. панує романтична концепція музики як «мови» людської душі, людських почуттів і пристрастей. Звичайно, «почуття», виражені романтичною музикою, позбавлені об'єктивності, і навіть механістичності, яку вони мали в минулому. Це індивідуалізовані почуття, гнучкі, мінливі, суперечливі, амбівалентні.