Семінар 3. Українські землі у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.

1. Політичний розвиток України у другій половині хvіі ст.:

Після смерті Б.Хмельницького в Україні настали тяжкі часи, які тривали багато років. Дослідники називають цей період руїною, анархією, міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства. З втратою вождя, здатного об'єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, всі його верстви, процес політичної та економіч-ної модернізації був загальмований. Посилюється боротьба за владу між старшинськими угрупованнями.

Передчасна смерть Б.Хмельницького 27 липня 1657 p. призупинила державотворчі процеси в країні, що у подальшому негативно відбилося на розбудові Української національної державно-правової системи.

Після смерті Б.Хмельницького в Україні настали тяжкі часи, які тривали багато років. Дослідники називають цей період руїною, анархією, міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства. З втратою вождя, здатного об'єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, всі його верстви, процес політичної та економічної модернізації був загальмований. Посилюється боротьба за владу між старшинськими угрупованнями.

Початок смуті поклала близька до Б.Хмельницького особа — генеральний писар І.Виговський, який зрадив пам'яті свого благодійника. Він почав з того, що відібрав гетьманство у Юрія і тим завдав удару по спадкоємності гетьманської влади, яка не встигла ще реалізуватися.

Виговський виявився не тільки зрадником, а й невдалим гетьманом, хоча, до речі, був одним з найосвіченіших людей свого часу, професійним юристом. Він не зумів порозумітися ні з старшинськими колами, ні з іншими станами, не знайшов підтримки у Росії, нарешті уклав з Польщею Гадяцький договір (сейм затвердив його 16 вересня 1658 р.) За ним Україна втрачала незалежність і поверталася до Речі Посполитої як автономія під назвою Руське князівство, яке, крім іншого, втратило право на міжнародні зносини із зарубіжними країнами. Воно складалося лише з Брацлавщини та Київщини. Інші українські землі ставали польськими територіями, де відновлювався старий адміністративно-територіальний поділ, встановлювалися форми землеволодіння, що існували до 1648 p., поверталися польські землевласники.

Отже, це був погіршений Зборівський договір, тому він став мертвим документом.

Гетьманування І.Виговського викликало обурення у народі, призвело до громадянської війни. В цих умовах гетьманом став Юрій Хмельницький, який вирішив укласти новий договір з Московією. На скликаній у Жердовій Долині раді було вироблено статті, спрямовані на збереження суверенітету України при конфедеративному зв'язку з Росією. Вони передбачали включення до складу Української держави північної Чернігівщини й частини Білорусії; вільне обрання козаками єдиного гетьмана; право на зовнішньополітичну діяльність забороняли перебування на її території московського війська і воєвод та ін.

У період анархії чи руїни, протиборствуючі старшинсько-шляхетські угруповання, з допомогою їх зарубіжних союзників (насамперед, Росії та Польщі, а також Туреччини), розв'язали громадянську війну (1658—1663 p.), під час якої єдину українську державу було поділено на дві частини — Правобережну й Лівобережну Україну. Цей поділ стався у 1663 p. Юридичне його було оформлено у 1667 p. Андрусівським перемир'ям, остаточно — у 1687 p. договором про довічний мир. Правобережна Україна опинилась під Польщею, Лівобережна — спочатку під протекторатом Росії.

Росія повною мірою скористалася безладдям в Україні. Вона наполегливо, і часом непослідовно, посилювала тиск на Україну, зводячи нанівець її суверенні права, і приблизно з 1653 p. бере курс на включення України до свого складу, як самоврядного автономного утворення.

Розчленування єдиної української держави роз'єднало сили українського народу. Внаслідок цього боротьба за возз'єднання українських земель у єдину державу, за незалежність України майже припинилась.

Деякий час вона тривала під проводом гетьмана П.Дорошенка. Його поразка стала фатальним завершенням визвольної війни.

Роз'єднання території України породило поліцентризм, багатовладдя, різноманітні його форми, однак, на Правобережжі і на Лівобережжі протягом 1663—1676 pp. існувала однакова форма держави — гетьманат, а на Лівобережжі він зберігався і після 1676 p., що є переконливим доказом стійкості, життєздатності української держави. Росія, Польща (і Туреччина також) вимушені були рахуватися з цим у своїх відносинах з Україною.

Початок громадянської війни

Проблема гетьмана Виговського полягала в тому, що йому, на відміну від Б.Хмельницького, забракло стратегічного мислення, щоб усвідомити незворотність соціально-економічних та політичних завоювань народу в ході революції. Ставши на шлях фактичного відновлення дореволюційної моделі розвитку, він потурав прагненню козацької старшини та православної шляхти взяти під свою владу селян і дрібних козаків. До того ж І.Виговський, намагаючись оперти державну організацію тільки на вищі стани, насамперед шляхту, викликав незадоволення запорожців, які вважали, що відбувається відхід від старого військового демократичного ладу та зменшується їхня роль у політичному житті. Все це вело до зростання соціального напруження, політичної дестабілізації, звуження соціальної бази гетьманства і, врешті, стало однією з найголовніших причин його остаточної поразки.

На поч. 1658 р. чітко окреслився збройний конфлікт між урядом І.Виговського та опозицією, головними осередками якої стали Запоріжжя й Полтавський полк. На чолі антиурядових сил опинилися запорізький кошовий Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар — амбітні особи, які одні з перших вирішили скористатися ліквідацією принципу спадковості гетьманської влади й на хвилі народного незадоволення політикою І.Виговського протягнули свої руки до гетьманської булави. Вони організували до 40 тис. війська й почали інтенсивно писати доноси в Москву на гетьмана. Спроби Виговського порозумітися з опозицією нічого не дали. Тоді в червні 1658р. він, покликавши на допомогу татар, яких вперше в історії козацької держави було використано для боротьби проти внутрішніх противників, під Полтавою погромив війська Пушкаря та Барабаша. Ця братовбивча боротьба коштувала Україні до 50 тис. жертв, ослабивши її як військово, так і політично.

Вина за розпалювання громадянської війни лежить на обох ворогуючих сторонах, які своїми нерозважливими діями поклали початок Руїні. При цьому і гетьман, і опозиція припустилися ще однієї великої помилки, апелюючи під час конфлікту до Москви й тим самим схиляючи її до втручання у внутрішні справи України. Зрозуміло, що Москва вирішила скористатися з цього антагонізму.