Висновки

Проведений нами аналіз дозволяє стверджувати, що руська національна філософія є досить помітним, як за багатовимірністю і широтою, так і за глибиною розв’язання окремих проблем, духовним явищем світового масштабу. Тому не випадково вона є об’єктом пильної уваги як руських, так і зарубіжних філософів. Причому відношення до неї серед представників світового філософського загалу неоднозначне: від заперечення її самобутності до непомірного возвеличення. Представники руської духовної еліти у національній філософії вбачають унікальний і неповторний духовний феномен найвищого світового ґатунку. Західні ж філо-софи застерігають від такого надмірного, на їх погляд, акцентування на неповторності руської філософії і її відмінності від загальнофілософ-ського світового процесу. Зокрема, Дж. Скенлан пише, що уявлення про руську філософію як абсолютно оригінальну та унікальну неможливо виправдати, а тому необхідно взагалі позбутися від “неврозу унікально-сті”. Але таке “позбування” не вирішує проблеми розуміння специфічності руської самосвідомості і руського духу взагалі. Тому позбуватися цього “неврозу” непотрібно, адже він дає нитку Аріадни для розуміння специфічності руської культури і її реального, а не уявного місця у людській цивілізації.

Насамперед зауважу, що проблема усвідомлення національного характеру руської філософії особливо рельєфно почала оформлятися в якості ключової на рубежі XIX–XX стт. [див.: 94]. Одним із перших почав заперечувати думку про відсутність на теренах російської імперії національної філософії О.І. Введенський. У доповіді, виголошеній на першому публічному засіданні філософського товариства при Імператорському Санкт-Петербургському університеті 31 січня 1898 р., він підкреслює, що філософія в Росії виникає “не внаслідок штучного насадження, а внаслідок глибоких потреб” [88; с. 34] суспільства і тому перед нею відкриваються великі перспективи. Правда О.І. Введенський ще не розмежовує терміни “філософія в Росії” і “руська національна філософія”. Вперше це зробить Е.Л. Радлов. Його погляди на історію руської національної філософії постійно уточнювалися. Спочатку він заперечує наявність руської національної філософії. “Філософією в Росії, – зауважує він, – займалися і займаються, але говорити про руську філософію в тому сенсі, в якому говорять про французьку, німецьку чи англійську, не можна: національного філософа, яким є, напр. Декарт для французів, Кант для німців, Бекон для англійців, в Росії не було” [518; с. 8]. Але вже у 1912 р. Е.Л. Радлов у книзі «Общая история философии» (СПб, 1912. Т. II) на с. 235 пише: “У руських немає цілком оригінальної самостійної філософської системи, але було б несправедливо стверджувати, що існує лише філософія в Росії і немає руської філософії”. Він, правда, ще чітко не розрізняє вказаних термінів. Під терміном “філософія в Росії” він розуміє той період у руській історії, коли під впливом зарубіжної філософії філософська культура поширювалася в Росії. Тому термін “руська філософія”, на думку Е.Л. Радлова, відтворює неповторні й оригінальні ознаки філософування, котрі притаманні саме руській нації. “В руській філософії, – підкреслює він, – потрібно розрізняти два напрямки: по-перше, той, котрий під впливом чужої думки – спочатку візантійської, потім польської і, нарешті, західноєвропейської взагалі – не протиставляв себе цій іноземній течії, і, по-друге, той, котрий, з’явившись під чужим впливом, прагнув виразити національне світоспоглядання, котре відповідає духовним властивостям руського народу” [518; с. 8]. Руська філософія, на думку Е.Л. Радлова, ще лише формується, поступово звільняючись від впливу західноєвропейських традицій.

Розрізнення термінів «філософія в Росії» і «руська національна філософія» дає у своїй праці «Нариси розвитку руської філософії» Г.Г. Шпет. На його думку термін «філософія в Росії» відтворює розповсюдження філософських знань в суспільстві, що призводить до поширення філософської термінології, становлення філософської культури. Це перша ступінь проявлення любові до мудрості, перша фаза руської філософії. Власне руська національна філософія виникає пізніше, а саме: в період засвоєння філософських систем Заходу, впровадження філософії в університетські програми, і головним чином, в період самовираження сутності руської нації як соціального феномену шляхом його саморозкриття.

Сьогодні термін “руська національна філософія” є загальноприйнятим [див.: 371; 376; 378]. Які ж найважливіші ознаки руської національної філософії?

По-перше, це її історіософічний характер. Руська національна філософія постійно звернена до питань сенсу людського буття взагалі та сенсу історії зокрема. Це засвідчують назви філософських праць руських філософів – «Сенс любові» В.С. Соловйова, «Сенс життя» Є.М. Трубецького, «Сенс ідеалізму» П. Флоренського, «Сенс історії», «Сенс свободи» М.О. Бердяєва та інших. На цю ознаку руської філософії вказує зокрема В.В. Зеньковський: “Руська думка наскрізь історіософічна, вона постійно звернена до питань про “сенс” історії, кінця історії і т.п. Есхатологічні концепції XVI століття перекликаються з утопіями XIX століття” [195; с. 18]. Такий потяг до філософського осягнення сенсу історії не випадковий. Він детермінується історією становлення руського народу. Ця історія суперечлива, неоднозначна, часом трагічна. Акумульований досвід генези руського народу виражається у духовних установках самоусвідомлення: куди, у якому напрямку йде Русь? Що робити? Як робити? Ці установки пронизують духовну культуру руської народності впродовж століть, починаючи з перших кроків її становлення і завершуючи сьогоденням. Центральним постулатом цих установок є заперечення самодостатності емпіричного буття людини й людської історії поза Богом. Тому ключовими у роздумах філософів є думки про нерозривність руської історії і православної віри. Всі трагічні колізії в історії Росії виникають тоді, коли вона “зраджує” православній вірі, яка лише одна відповідає канонічному християнству.

По-друге, це її найтісніший зв’язок з релігійною православною свідомістю. Руська філософія хоча і виникає не у лоні релігійного православного світосприйняття, але назавжди залишається пов’язаною з ним. Названа ознака фіксує ту значну роль, яку відігравало православ’я у становленні й розвитку руського народу. Його роль настільки велика, що дає підставу клерикальним філософам заявити: православ’я є деміургом, творцем руського народу і його історії. Ця теза значною мірою справедлива, тому не випадково через всю руську культуру червоною ниткою проходить ідея вірності православ’ю як змісту і сенсу руської історії. Проте слід пам’ятати, що православ’я прийшло на Русь як імперська релігія, тобто воно не було релігією рабів і знедолених, а насаджувалося зверху княжою владою всупереч бажанням і віруванням як руського, так і слов’янських народів, не говорячи вже про інородців. Рідко де впровадження православ’я відбувалося без насильства з боку князівсько-боярської верхівки. Супротив чинили новгородці, в’ятичі, жителі Ростова Великого та багато інших, не говорячи вже про Київ, де двовір’я зберігалося до ХІІІ ст. Церква, її отці здійснили колосальну практичну і духовну роботу, перш ніж православна релігійна свідомість проникла у душу і серце руського народу і, особливо, порусачених інородців. Саме отці церкви були першими, хто формував їх самосвідомість, національну політичну міфологію й ідеологію. Глибинні мотиви творення церквою національної політичної міфології та ідеології детермінувалися суто православними інтересами, а саме – потребою поширення православ’я. Руський народ розглядався православ’ям як богообраний народ, як носій Божої благодаті, історичне буття якого освячене. Тобто, на думку отців руського православ’я, руські були “приречені” творити Град Божий, бути знаряддями Божих діянь. “Руська філософська творчість – ми будемо в подальшому багато разів переконуватися в цьому – настільки глибоко своїм корінням поринає у релігійну стихію давньої Русі, що навіть ті течії, які рішуче поривають з релігією взагалі, залишаються пов’язаними (хоча і негативно) з цією релігійною стихією” [195; с. 38–39], – підкреслює В.В. Зеньковський. Такий взаємозв’язок можна пояснити лише тим, що православна релігія була однією з духовних підвалин формування російської політичної нації із різних етносів. Не етнос формує релігію, а навпаки – релігія виступає кумулятивною силою формування російської політичної нації. Звідси виходить максималізм руського духу і нетерпимість до національних окраїн імперії. Справа не в безмежних “російських” просторах, котрі формують “широту” руської душі. Нетерпимість до всього неруського має основи в рисах православ’я, яке претендує на роль єдино вірного християнського вчення. Все, або нічого. Це підтверджується і другою характерною для православної церкви ознакою: “жагою пошуку церковними руськими людьми священного сенсу в царській владі” [там само; с. 43]. Ключова домінанта релігійної православної свідомості – це вибудувати Храм Божий. Проте, якщо протестантизм проголошує вибудування Храму Божого в поцейбічному світі, то руська православна церква – в душі кожної православної людини. Ця особливість руської православної свідомості досить своєрідно проявляється у відношенні руських до землі. Руський народ сформувався шляхом військової, культурної та релігійної експансії. Тому земля (в тому числі і завойована) розглядається ними як тіло, де знаходить своє буття руська духовна субстанція. Не випадково Ф.М. Достоєвський зауважує: “Там, де стала московська нога є московська земля” [цит. за: 709; с. 138]. Саме подібною висхідною посилкою живиться ідея про необхідність безкінечного просторового розширення ареалу руськості. Вона знаходить не лише політичне, економічне, а також онтологічне та теологічне обґрунтування. Згадаємо ідею толстовців про необхідність злитися з землею, народників – про потребу повернутися до народу і розчинитися у народному житті. В той же час у Росії протягом століть панує безалаберне, нехлюйське ставлення до землі. Якщо українець пестить матінку землю, то руський ставиться до неї споживацькі, по меншій мірі, індиферентно. Відношення руського до землі сприймається ним як відношення до свого бренного, грішного тіла, котре не заслуговує особливої уваги, а тим більше поваги. Головне – це бути духовно гідним Бога. Суперечність між тілом (землею) і душею, котра постійно продукується в руській православній традиції, виростає до Вселенських масштабів зокрема у філософії руських космістів М.Ф. Федорова, К.Е. Ціолковського та багатьох інших. Необхідно відмітити, що серед руських мислителів зустрічаються і критичні зауваження стосовно ролі православ’я у розбудові руського народу. Візантійство направило країну не по тій стовповій дорозі динамічного розвитку, якою впевнено крокує християнський Захід – такий лейтмотив цих думок. Започатковує їх П.Я. Чаадаєв. Але подібні думки звучать приглушено, спорадично.

По-третє, руська філософія, за деякими винятками, є наскрізь інтуїтивістською. Корені цього феномену необхідно шукати не тільки у зовнішних умовах, зокрема впливу романтиків, але також у специфіці внутрішньої побудови руського мислення. Руські навіть думки не припускають, що істина може бути відкрита розсудковим шляхом. Жодна гносеологія, методологія наукового пізнання не в змозі поставити під сумнів переконання руського у тому, що осягнення сущого дається лише повнотою життя. Видатний руський філософ О.Ф. Лосєв підкреслює: “російська філософія є наскрізь інтуїтивною, можна навіть сказати, містичною творчістю, у котрої немає часу, а назагал, немає і бажання займатися логічним шліфуванням думок” [371; с. 209].

По-четверте, руська філософія надмірно онтологічна. Онтологізм пронизує всі філософські течії (від релігійно-містичних до матеріалістичних) і є її характерною ознакою, а саме: звеличенням енергетики матеріального, природного світу і, особливо, людської волі, людського діяння. Руському розуму абсолютно непритаманний індивідуалізм. Руський мислитель, публіцист, письменник найменше цікавиться власним, особистісним і внутрішнім началом. Його хвилює особистісне лише як діяльнісний носій всезагального. Така спрямованість руського духу призводить до того, що моральні й моральнісні проблеми, підняті в руській філософії, майже завжди переростають у ідеологію героїзму, жертовності, суспільного подвигу. Ідеологеми месіанізму також онтологізуються, набуваючи в уяві імпер-патріотів фундаментально-буттєвісного сенсу. Онтологізм передбачає також включеність пізнання у діяльнісне ставлення до світу. «Волящий розум» О.С. Хом’якова, «цілісний розум» І.В. Киреєвського, «загальна справа» М.Ф. Федорова, «дух у його живій цілісності» Ю.Ф. Самаріна, «цільне знання» В.С. Соловйова, «живе знання» С.Л. Франка, «маратовська» любов до людства В.Г. Белінського (“щоб зробити щасливою частинку його, я, здається, вогнем і мечем знищив би іншу”) [цит. за: 186; с. 73] – яскраві приклади специфічної онтологічності руської національної філософії. Така “приреченість” самосвідомості руських бути постійно заплідненою усвідомленням свого онтологічного месіанського буття не є випадковою. Вона детермінується способом розвитку руських як народу. А він, за досить влучним висловлюванням Роберта Рождественського, яке він написав за декілька днів до смерті, був жорстоким і кровавим:

“Ты меня в поход не зови

Мы и так по пояс в крови.

Над Россией сквозь годы, века

Шли кровавые облака.

Умывалися кровью мы,

Причащалися кровью мы,

На крови посреди земли

Тюрмы строили и кремли.

Рекам крови потерян счет,

А она все течет и течет”.

По-п’яте, руську національну філософію пронизує ідея соборності. Для руського духу характерним є розуміння соціальності як найфундаментальнішої основи дійсності. Соціальність – всезагальне тіло, в якому кожна особистість не більше аніж один з багатьох органів цілого. А тому відповідальність кожної особи перед суспільством (народом), служіння родовому, переростає не тільки у можливість, а й у найінтимнішу потребу принести себе в жертву заради всезагального блага.

По-шосте, руська філософія наскрізь пронизана месіанізмом. Руська філософія сягає рівня національної у лоні релігійної православної свідомості. Головною ж темою пошуків руських церковних діячів була тема історіософічна, що виростала з загального теократичного принципу християнства. У Росії теократична ідея, з подачі церкви, розглядається як необхідність засвоєння державною владою священної місії, накладеної на церкву Богом. Точкою прикладання Божого Промислу в наявному історичному житті є царська влада. У цьому її головне таїнство і велич. Тому влада повинна ввібрати в себе, у свої діяння церковні завдання. Церкві ж залишається вибудувати національну ідеологію, котра, як було показано, і виробляє її. Влада пізніше лише робить її своїм офіційним кредо. Слід підкреслити, що вся ідеологія месіанства є церковною, як за своїм походженням, так і за змістом. Таке розуміння державної влади йде від Візантії. У Московії ідея “священної місії” оформлюється після падіння Константинополя (1453 р.) у ідеологему “Москва – ІІІ Рим”.

По-сьоме, руська національна філософія дуже часто моральнісно практична. Для неї характерним є обтяженість проблемами буденного життя. Така “приземленість” руської національної філософії окрім іншого формувала переконаність у доступності “любомудрування” навіть непідготовленим умам, адже базується вона на здоровому глузді і простій логіці, котра є у кожної людини. Історіософічність, месіанізм руського духу, приземленіcть до реалій повсякденного життя, призводять до того, що виразниками самоусвідомлення народу, його історичної долі виступають публіцисти, літератори, літературні критики, фейлетоністи, лідери окремих політичних партій тощо. Художні твори Г.Р. Державіна, М.В. Ломоносова, М.О. Радіщева, В.А. Жуковського, М.В. Гоголя, Ф.І. Тютчева, А.А. Фета, Ф.М. Достоєвського, Л.М. Толстого – це джерело самобутньої руської національної філософії. Не випадково у руській націо-нальній філософії, можливо за винятком В.С. Соловйова, відсутні цілісні системи.

По-восьме, самоусвідомленню, рефлексії руського духу завжди притаманна внутрішня, духовно-болісна напруга. Вона породжується способом розвою руського народу, а саме – регулярним розширенням його ареалу. Постійно відбувалося також масове “прилучення” інородців до руської культури. Воно носило настільки масовий характер, що сьогодні у жилах московського народу, на думку руського історика М.М. Покровського, тече щонайменше 80 % фіно-татарської крові. Накладання і змішування різноманітних національних культур, психології різних етносів викликає серед них постійну потребу самоідентифікації, співвідношення своїх етнічних, культурологічних потреб, інтересів з потребами й інтересами корінного, титульного народу. А якщо врахувати масштаби і проміжок часу, впродовж якого відбувалася русифікація інородців, то стане зрозумілим, що потреба самоідентифікації серед них стає не лише перманентною, постійно діючою, а й болісною, адже йдеться про корінну ломку глибинних, ментальних підвалин їх духовності. Руські, будучи за своїм становищем панівним народом, а у кількісному відношенні, стосовно інших етносів – меншиною, фізично і культурологічно неспроможні були асимілювати інородців. Тому серед руських (корінних і асимільованих) не випадково виникає правильна думка про те, що руські – не етнос, а “донаціональне існування народів” (Д.С. Лихачов), певний спосіб життя. Виникнення цього феномену (як до речі – месіанізму і соборності) можна витлумачити з позицій сучасного вчення про синергетику. Отже, месіанізм, соборність не є вродженими ментальними ознаками руського народу. Вони є надбанням ненаситної жаги до просторового розширення і панування. Їх виникнення призводить до унікального явища, якому немає аналогів у світовій культурі, а саме – неймовірної брехливості багатонаціонального утворення, котре само себе називає російським народом. “Хто не бреше і не краде, той – не москвин” [цит. за: 709; с. 31], – вірно підмітив цар Олександр І. Знову ж таки, ця брехливість зумовлена потребою формування духовного надорганізму, який об’єднує руських в єдину спільноту.

По-дев’яте, характерною ознакою руської самосвідомості є її апокаліптичне напруження. Месіанізм, що пронизує свідомість руського народу, атрибутивне запліднений потребою досягнення певного результату, адже вірування не може тривати вічно. Чим з більшим фанатизмом вірять руські у свою богообраність, виключність, тим глибший апокаліптичний песимізм проникає в їхню свідомість за нового історичного випробування, адже благодать, в ім’я якої кілька поколінь людей свідомо і жертовно віддавали свої сили у черговий раз не настала.

По-десяте, руській філософії притаманний доктринерський радикалістський монізм. Вона, за деякими винятками, не знає сумніву і напівтонів, а претендує на цілісність, всеосяжність, довершеність, остаточність і непохитність своїх істин. Історіософічність, онтологізм, соборність, месіанізм, апокаліптична наповненість закономірно обумовлюють доктринерський, радикалістський монізм. Все або нічого.

По-одинадцяте, руська національна філософія наскрізь пронизана імперсоналізмом – здатністю спрямовувати всю духовну інтенсіональність людини на оперування збірними, колективно-груповими, общинними поняттями і цінностями. Таке домінування колективно-общинних цінностей, стандартів та поведінкових стереотипів над особистісним, персональним, внутрішнім завжди було підгрунттям руського месіанізму і радикалізму. Християнський філософ Георгій Флоровський у праці «Євразійська спокуса» пише про “духовні отрути”, що глибоко всоталися у російське життя, маючи на увазі імперську ідеологію, яка глибоко запала у психологію руського люду. На сьогодні вона є найхарактернішою ознакою руської духовності.

По-дванадцяте, руська національна філософія просякнута політичним месіанізмом. Якщо вона виникає в лоні моралі, потім формується в релігійній православній свідомості, то, починаючи з епохи Просвітництва, найтісніше пов’язується з політичною свідомістю, яка пронизує всі сфери духовного життя російського суспільства, а релігія та мораль стають “служанками” політики. Це веде до того, що месіанізм стає політичним месіанізмом.

По-тринадцяте, руська національна філософія завжди пов’язує себе з слов’янством. Більше того, вона претендує бути не лише його духовним виразником, а й захисником. Відкрите паразитування на ідеї єдності слов’янських коренів трьох нібито слов’янських народів породжує політичний месіанізм і зверхнє ставлення до “молодших братів” слов’ян, зокрема до білорусів та українців. Постійно і наполегливо проповідується думка про переваги інтегрування слов’ян у єдине “руське слов’янське море”, а не у європейську спільноту. “Ось уже вкотре, – заявляє Ф.В. Лазарев, – слов’яни знаходяться в «точці біфуркації». Мова йде про таку тимчасову точку історичної еволюції тієї чи іншої держави, коли суспільство переживає глибинну кризу і виникає можливість нових сценаріїв розвитку. Що стосується слов’янства, то сьогодні існує вибір лише із двох можливостей: або ми покидаємо її й стаємо маргінальною, бездомною цивілізацією без національних коренів, без духовних, культурних основ, без грунту.

Спроби знайти третій шлях – «інтегруватися в Європу» і одночасно зберегтися як самобутній духовний світ – історична ілюзія. Культура як традиція є дещо цілісне і самоцінне. (Це не означає, ясна річ, що між слов’янською цивілізацією і Заходом не має бути плідної економічної співпраці і культурного діалогу). Але шлях «інтеграції» (як він проглядається сьогодні в своїх очевидних рисах) несе в собі небезпеку розмивання унікальності нашого духу” [312; с. 11–12]. Ф.В. Лазарєв правий лише в одному: якщо руські “допустять” інтегрування слов’ян (українців та білорусів) у європейську спільноту, то вони об’єктивно стануть самі собою: маргінальною цивілізацією, без національних коренів, без духовних, культурних основ, без соціокультурного слов’янського ґрунту, на якому вони паразитували протягом багатьох віків.

По-чотирнадцяте, руській національній філософії притаманний “невроз виключності”. Хоча руська національна філософія відноситься до християнської культури, проте вона лише в окремих випадках полишає поле “росієзнавства”, поле “самоусвідомлення руського духу” і піднімається до усвідомлення Абсолютного, Вічного, Вселенського. Духовним полем самоусвідомлення завжди виступає росієзнавство. Таке положення цілком закономірне, коли мова йде про національну філософію, яка може розвиватися лише на національному ґрунті. Але нерозривний зв’язок руської національної філософії з релігійною православною свідомістю закономірно приводить до прояву специфічних ознак руського релігійного месіанізму. Філософія для представників руської народності залишається мудрістю майже в тому ж самому сенсі, яким наповнювалося поняття філософії в перші віки християнізації Русі, а саме – як уміння і обов’язок жити з Богом і водночас набуває нової ознаки: жити з Богом по перебудові всього світу на засадах єдино вірної руської православної церкви.

По-п’ятнадцяте, “невроз виключності” помножений на політичний месіанізм породжує хворобливість руського духу і проявляється у такій ознаці руської національної самосвідомості як глибокий політичний паталогізм. Дійсно, умом Росію не зрозуміти.

По-шістнадцяте, руській національній самосвідомості притаманна амбівалентність. Тому глибоко символічними є слова К.О. Аксакова: ”Російська історія має значення всесвітньої сповіді. Вона може читатися, як житіє святих” [цит. за: 186; с. 49].

Такі найхарактерніші ознаки руської національної філософії.

***

Завершити свою працю я б хотів словами видатного грецького мислителя Арістотеля, які викарбувані на будівлі Національної академії наук у Вашингтоні: “Шукати істину – і легко і важко, адже очевидно, що ніхто не в змозі її цілком осягнути, ні цілком її не замітити, але кожний добавляє потроху до нашого пізнання природи, і із сукупності всіх цих фактів складається велична картина”.

Автор прагнув внести свій вклад у розкриття таємниць руської історії та метаморфоз руської національної самосвідомості. Як це йому вдалося – судити читачам.